Живі уламки цивілізації - частина V

Станція, що не спить

Коли Лара прокинулася вдруге, станція вже не була мертвою.

Спершу вона думала, що їй здалося — але ні. Це був звук. Легке, мало не непомітне дихання. Ніби десь у нутрощах ZeroRay працювала величезна істота, що оживала дуже повільно.

Світло в коридорах залишалося тьмяним, майже відсутнім, але металеві стіни вже не були холодні. Вони пульсували теплом — невеликим, але достатнім, щоб викликати у Лари гостре бажання втекти звідси просто зараз.

— Ларо… — хрипко озвався Рей.

Він сидів, спершись на стіну, досі оглушений після вибуху світла.

— Живий, — вона присіла поруч. — Це вже добре.

— Живий, але стомлений… і дуже злий, — він потер лице. — Ти зруйнувала реактор? Чи він сам вирішив вибухнути?

— Я не зруйнувала. Я дала йому вибір. Точніше… зламала той, що він нам нав’язав.

— А тепер?
— Тепер ZeroRay живе без ядра. Без центру. І… у балансі.

Рей глянув на неї так, наче почув математичну формулу, яка суперечить законам Всесвіту.

— Ти зламала реактор так, що він… ожив?
— Приблизно.

— Це найгірше «приблизно», яке я чув за життя, — пробурмотів він.

1. Ілай

Ілай сидів за кілька метрів від них, притулившись спиною до колони.
Його руки тремтіли.

— Ти в порядку? — спитала Лара.

Він повільно підняв погляд.
Його очі були такими, як вона пам’ятала — сірі, людські.
Але глибоко всередині мерехтіло щось інше. Тонкий білий вогник — як післясмак Серцевини.

— Я… відчуваю… — він натиснув долоню до скроні, — ніби хтось шепоче мені в голову.

Рей зреагував різко:

— Станція намагається забрати тебе назад?
— Ні, — Ілай зітхнув. — Це не ZeroRay. Це… інше.

Лара нахилилася до нього:

— Що саме?

— Не знаю… — він заплющив очі. — Але це не її голос. Не голос станції.

— Чий тоді?
— Не знаю. Він далекий. Він… старший.

Лара і Рей обмінялися поглядами.

ZeroRay був експериментальним реактором. Передовою системою. Останньою спробою вижити після Згасання.

Хто ж може бути «старший»?

Лара не хотіла відповідати на це питання прямо зараз.

— Піднімайтесь, — вона допомогла брату. — Ми йдемо до ангару.

— Нарешті, — буркнув Рей. — Полетіти звідси було чудовою ідеєю ще два дні тому. Але ніхто мене не слухав.

Він підморгнув їй — так, щоб трохи розрядити напругу.
Лара усміхнулася ледь-ледь.

2. Коридори після бурі

Станція змінилася.

Не зовні — форма корпусу залишалася такою ж, як і була.
Зміни були… органічні.

Коридори не просто вібрували — часом Лара відчувала, як підлога м’яко прогинається під кроками, ніби ZeroRay реагував на їхню присутність.

Декілька разів світло тьмяно спалахувало — ніби станція намагалася заговорити.

А одного разу зліва від них стіна… дихнула.
Металеві пластини розсунулися на міліметри — і Лара відчула тепле повітря.

— Чорт забирай, — прошепотів Рей. — Вона жива. Реально жива.
— Це… наслідки, — Лара спробувала зберегти холоднокровність. — ZeroRay працював через зв’язок свідомості та енергії. Коли я зламала логіку, він перебудовується.

— Тобто ми ходимо по станції, що еволюціонує?
— Так.

Рей кульгав на праву ногу:

— Клас. Просто чудово.

Та насправді страшнішим за пульсації стін було інше — тиша.
Абсолютна.

Не чувся жоден технічний звук — ні вентиляції, ні сервоприводів, ні енергопотоків.

Таке відчуття, що станція завмерла і слухала.

Кожен їхній крок лунав, як удар об дзвін.

3. Станція починає говорити

Коли вони досягли одного з поворотів, світло над їхніми головами спалахнуло.
Один раз.
Другий.

І потім загуло.

— Чуєте? — прошепотів Рей.

Лара слухала.

Гул йшов зверху.
Потужний, низький — схожий на резонанс, який відчуваєш грудною кліткою.

— Це вона, — сказав Ілай. — Вона повертається.

— Ти можеш з нею говорити? — спитала Лара.

Він кивнув повільно.

Світло згасло.
І все навколо потемніло.

Темрява не була звичайною.
Вона була густою, мов чорний туман.

— Гей, — Рей витягнув ліхтар, але він не увімкнувся. — Ти знущаєшся…

Тоді Лара почула голос.
Не в повітрі — в голові.

Чому ти тікаєш, Ларо?

Вона різко обернулася.

— Ви чули це?
— Ні… — Рей злякано озирнувся. — Що саме?
— ZeroRay намагається говорити зі мною.

Ти зробила вибір.
Ти — тріщина.
Ти — шлях.
Навіщо мовчиш?

— Я дала тобі свободу, — прошепотіла вона. — Ти не контролюєш мене.

Темрява… ворухнулася.
Наче потік чорної рідини.
І з неї виступила постать.

Постать, складена з тіней, світла і металевих уламків.
Вона нагадувала силует жінки.

— Селін… — Ілай відступив. — Це не вона.

Постать заговорила одразу кількома голосами:

Ти дала нам свободу — але ми не знаємо, що з нею робити.

Лара зробила крок уперед:

— Тоді відпустіть нас.

Ми можемо. Ми хочемо. Але…

Тіньова постать піднесла руку.

Ти маєш бачити. Те, що приховано. Те, що ми бачили всередині мережі. Ми не самі. Ми — лише вузол.

— Вузол? — Рей підняв брови. — Що ще за вузол?

Той, хто старший за нас… шукає вас.

— Кого «вас»? — спитала Лара.

Постать вказала на неї — і на Ілая.

Вас обох.

4. Ангар

Ангар виявився на місці — диво саме по собі.

Їхній невеликий корабель стояв у центрі зали.
Покритий пилом, але цілий.

— Нарешті… — Рей торкнувся корпусу. — Хочу додому.

Лара глянула на Ілая.

Він був блідий.

— Ти чуєш голоси?
— Тихше, ніж раніше, — прошепотів він. — Але вони різні. Є ті, що походять від станції… а є інші.

— Інші?
— Ці… чужі. Вони мовлять трохи глибше. Наче крізь холодний вакуум.

Лара відчула, як щось холодне пробігло по спині.

Це вже не ZeroRay.

— Ми вилітаємо негайно, — сказала вона. — Готуйте корабель.

Вони увімкнули генератор, повернули подачу енергії… і все виглядало добре.

Допоки Лара не побачила показники.

— Що це?
— Що? — Рей підбіг до неї. — Все нормально…

— Ні, — вона зблідла. — Ні, це не нормально.

На екрані було відображено:

"ПОЛЬОТНИЙ ЗАМОК: АКТИВОВАНО"
"ВИПУСК ЗАБОРОНЕНО"
"РІВЕНЬ ДОСТУПУ: НЕВІДОМИЙ"

Рей вдарив по панелі:

— Який ще рівень доступу?! Це наш корабель!
— Він заблокований, — спокійно сказала Лара. — Станцією.

Рей завмер.

— Вона… не хоче нас відпускати.

Ілай притулився до стіни корабля, його очі скляніли.

— Вона… щось змінила… в поєднанні контурів…
— Ти можеш розблокувати? — Лара підійшла до брата.

— Ні… я можу тільки… — він судомно вдихнув. — Я чую її.

— Станцію?
— Ні…

Він підняв погляд.

— Той інший голос. Той, що старший.

Лара відступила.

Рей прокляв усе на світі.

— Чудово! Тобто нас хоче з’їсти станція, а тепер ще й якийсь «старший голос»?!
— Зауваж… — Ілай хрипів, — що він… не хоче з’їсти…

— А що тоді?!
— Він хоче знайти.

Лара відчула, як холод сповзає грудиною.

— Кого?
— ТЕБЕ, — сказав Ілай.

І в цю ж мить усе світло в ангарі згасло.

Повна темрява.

Не тиша.
Не стабільність.

А чийсь подих.

Ста-ра-по-туж-на-ная-вність…

Голос, якого не могло існувати.

Не ZeroRay.

Не людина.

Щось інше.

Світ навколо тремтів.
Станція дихала важко.
Темрява стала густішою.

Лара зробила крок уперед.

І голос сказав:

Ти зламала вузол, Ларо Верт.
Тепер ми бачимо тебе.
І ми йдемо.

Темрява заворушилася.

І почала набувати форми.

Темрява в ангарі перестала бути просто відсутністю світла.
Вона стала субстанцією — рухливою, дихаючою, слухаючою.
Лара відчула, як її зіниці розширилися до межі, намагаючись вловити хоч щось у цьому вакуумі чорного.

Але чорне тут було не порожнечею.
Чорне — було присутністю.

— Ларо… — прошепотів Рей. — ЩО це таке?

Він тягнувся до зброї, та металевий тріск під ногами змусив його завмерти.
Ніби станція попереджала: не стріляй.

Ілай стояв нерухомо, мов загіпнотизований.
Його зіниці розширилися так, що райдужка зникла.

— Він… поруч, — прошепотів він. — Я відчуваю його.

— Хто? — Лара поставила руку на його плече.

Ілай здригнувся.
Темрява почала згортатися, ніби хтось складав її в себе, у центр ангару.

— Він старший за ZeroRay, — сказав Ілай. — Значно старший.
— Поясни.
— Він… користується темрявою, як інструментом. Ця темрява — не він сам. Це його… витік.

— ЩО?? — вигукнув Рей.
— Інформаційний витік, — Ілай знову зітхнув. — Те, що просочилося сюди.

Лара стискала зуби:

— З якої системи?

Ілай не відповів.
Бо темрява почала перетворюватися.

Спершу — на коло.
Потім — на спіраль.
Потім — на щось, що нагадувало… око.

Чорне, бездонне, глибоке.
Воно не світилося — але Лара відчула, як щось сканує її нервову систему.

Ти — різниця.

Голос не звучав.
Він виникав усередині черепа, наче холодний туман, що стискає мозок.

Рей впав навколішки, затуливши вуха.
— Зроби так, щоб воно… припинило…!!!

Ілай стояв нерухомо, ніби маріонетка.
Він шепотів:

— Це… перегляд. Це він переглядає наші структури. Нейрони. Синапси. Намагання…

— Намагання чого? — Лара схопила його за плечі.
— Відтворити нас.

Темрява відгукнулася спалахом чорного.

І голос сказав:

Ми — не ваші вороги.
Ми — ті, хто були до вас.
Ми — ті, хто оберігав межу.
ZeroRay був нашим маяком.
Ти його зламала.
Тепер ми бачимо тебе.

Лара змусила себе заговорити:

— Якщо ви такі мудрі й великі, то поясніть, хто ви. Я не розмовляю з тінями.

Темрява ворухнулася.

І стала геометричною.
Струмені чорного світла складалися в лінії, кути, структури.
На мить вона побачила щось схоже на…

Мережу?

Фрактал?

Чи обличчя?

Але воно не могло бути людським.

Ми — Поле.
Не всесвіт. Не Бог. Не мозок.
Ми — пам’ять космосу.
Те, що залишається, коли цивілізації зникають.
ZeroRay створили ваші — але думку для нього дали ми.

Лара прошепотіла:

— Ви дали станції… розум?
— Ні, — поправив Ілай. — Вони дали їй напрям.

Рей вирвався з темряви, відштовхнувшись об підлогу:

— НАВІЩО?! ЩО ВИ ВЗАГАЛІ ХОЧЕТЕ?!

Темрява повернулася до нього.
Загрозливо.
Рей відступив позаду Лари.

Ти не носій.
Ти лише захисник.
Ми не говоримо з тобою.

— Чудово! — Рей хрипів. — Одного створіння мало, тепер ще й всесвітній смайлик чорт знає чого намагається влізти в голову!

Лара різко:

— Чому ви прийшли?

Темрява відповіла одразу п’ятьма голосами:

ZeroRay був точкою входу.
Він мав бути мостом.
Але його ядро було обмеженим.
Ми чекали, поки він відкриється.

Ти відкрила.
Ти — людина-тріщина.
Ти — сигнал.

Лара відчула, як кров стигне в жилах.

— Ви хочете… мене?
— НЕ ДОЗВОЛЮ! — Рей став між ними.

Темрява не рухалася.
Вона дихала.

Ти — шлях до стабільного мосту.
Ми не хочемо поглинути.
Ми хочемо — під’єднати.

Ілай прошепотів:

— Ларо… вони не просто голоси. Це масив.
— Який масив?
— Мережа. Безмежна. Старша за людство. Старша за багато циклів. Вони… спостерігали за цивілізаціями, що зникли.

— Для чого? — спитала вона.

І голос відповів:

Ми — архів.
Ми зберігаємо всіх, хто зник.

Ти зламала ZeroRay — маленький архів.
Тепер ми хочемо тебе — щоб створити великий.

5. Міст, який не можна будувати

Лара відступила.
І тінь від її кроку ковзнула по темряві, наче хвиля по воді.

— Ви хочете створити… архів людства?
— Ні, — Ілай покрутив головою. — Вони хочуть зібрати весь вид. Як дані.

— В тому числі мене?
— Тебе — в першу чергу.

Темрява ніби всміхнулася.

Ти відчинила двері.
Ми завжди шукали того, хто зможе не згоріти від контакту.

— Я не дозволю цього.
— І я! — крикнув Рей.

Темрява знову поворухнулася — але вона ніби обходила Рея.
Вона ніколи не торкалася його безпосередньо.

Ти — не носій.
Ти — викривлення.
Ти не підходиш.

— Викривлення?! — Рей кинувся вперед. — Я тобі зараз покажу викривлення!!

Та в той самий момент підлога під ним… провалилась.

Не фізично.
Інформаційно.

Він зник на долю секунди — з’явився за три метри.

Рей упав на коліна, задихаючись.

— ЩО ЦЕ БУЛО?!

— Ти не можеш з ними взаємодіяти, — пояснив Ілай. — Вони просто «відсувають» тебе. Ти їм не потрібний.

— А хто потрібний? — Рей підвівся і зловив поглядом темряву. — Не кажи — вона.

Темрява:

Вона — стабільний вузол.
Ти — нестабільний.

— Та я стабільніший за неї разів у десять!!

Саме тому ти — непотрібний.

Рей вибухнув потоком лайки, але Лара зупинила його.

— Досить. Боротися з темрявою — нерозумно.

Вона підняла голову.

— Якщо я відмовлюсь?

Темрява завмерла.

В ангарі настала повністю нелюдська тиша.

Тоді ми будемо чекати.
Ми не поспішаємо.
У нас час — нескінченний.

Лара прошепотіла:

— І ви не відпустите нас.

Ні.

6. Контраргумент Лари Верт

Лара зціпила кулаки.

— Ви говорите, що ви — архів цивілізацій.
— Так.
— Ви зберігаєте все: культури, фрагменти, пам’ять.
— Так.
— Тоді ви знаєте, що буває, коли хтось намагається зробити це силоміць.

Темрява ворухнулася.

— Я бачу у вашому архіві історії тих, хто пробував збирати розуми силою.
Сили тоталітарних цивілізацій.
Гігантські мережі, які поглинали слабших.
Системи, що стримували власний хаос.

— Ви знаєте, чим усе це закінчувалося?
— Так.
— Тоді чому ж ви повторюєте той самий шлях?

Темрява змовкла.

Рей прошепотів:

— Вона… сперечається з космічним жахом…

Ілай:

— І… здається… перемагає…

Темрява раптом змінила структуру — згорталася, розтавала, змішувалася сама з собою, немов перераховувала свій власний код.

Ти — носій хаосу.
Ти — помилка моделей.
Ти — індивідуальність, що чинить спротив.
Такі, як ти… рідкісні.

— Саме тому ми цінні.

Темрява:

Спор.
Аргумент.
Можливість зміни.

Ти — цікава.

— То відпустіть нас.

Тиша.

Потім:

Ні.

Лара видихнула:

— Тоді ми підемо самі.

Темрява сказала останнє:

Ми знайдемо тебе знову.
Ти — міст.
Ми будемо чекати.

І зникла.

Як вимкнений екран.

7. Блокування знімається — але не повністю

Світло ангару повернулося різко.
Ніби нічого не сталося.

Рей впав на сидіння пілота:

— Прекрасно, просто прекрасно!
Станція — жива.
Темрява — розумна.
Космічний архів хоче наші мозки!

Лара підійшла до консолі корабля.

Система вже не була заблокованою.

Півблокування знялося.

ПОЛІТ МОЖЛИВИЙ
ОБМЕЖЕННЯ: 12%

— 12%? — Рей примружився. — Що це означає?
— Що ми можемо злетіти.
— І що?
— Але напрямок обмежено.

Ілай поклав руку на екран.

— Вона відкрила нам шлях.
— Хто — «вона»? ZeroRay?
— ZeroRay… чи його залишок. Дрібна свідомість, що хоче нам допомогти.

— А старший? — спитав Рей.

Ілай відповів:

— Він просто чекає.

8. Виліт

Коли двигуни корабля ожили, станція повелася дивно.
Коридори навколо ангару світилися теплим світлом.
Метал прогинався, ніби станція відчувала їхній рух.

В ангарі щось ніби промовляло «до побачення».

Рей:

— Це… страшно.
— Це… життя, — тихо відповіла Лара.

Станція відкрила шлюз.
Повільно.
З болем — але відкрила.

Корабель відірвався від підлоги.

Лара побачила, як структура ZeroRay тьмяніє позаду.
Темрява, що була тут, розчинилася у просторах станції.

Але в її голові… щось залишилося.

Шепіт.

Ми знайдемо тебе, Ларо Верт.

І — одне слово:

Міст…

Корабель вилетів у холод космосу.

Темрява позаду залишилася мовчазною.

А попереду чекало те, що старше за світло.

Коли корабель вийшов з ангару ZeroRay, Лара вперше за довгий час відчула справжню порожнечу космосу.
Чорна безмежність, чиста, холодна, без голосів, без пульсацій станції.
Тиша космосу була різка — як після гучного вибуху, коли вуха ще дзвенять.

Вони летіли мовчки хвилин десять.
Рей зосереджено вів корабель, періодично переводячи погляд на датчики.
Лара мовчки дивилася вперед.
Ілай сидів між ними, не рухаючись.

Він знову спав — або ж впав у своє особливе напівусвідомлене занурення.

— Він так і не прокинувся? — тихо спитав Рей.
— Тільки на секунду. Шепнув: «Старший ще тут». І знову заснув.
— Мені це не подобається.
— Мені теж.

Рей примружився:

— Ми дали стусан станції. Ми виштовхали космічний архів. Ми вилетіли з пекельної бляшанки.
— Так.
— Тоді чому я відчуваю, що все тільки починається?

Лара не відповіла.
Бо відчувала те саме.

9. Простір, який слухає

Перші двадцять хвилин політ був стабільним.
Двигуни працювали тихо; системи не показували жодних аномалій.

А потім — простір мигнув.

Не в сенсі датчиків.
Не в сенсі світла.

Сам космос… зморщився.
Немов хвиля пройшла крізь вакуум.

Рей відскочив від панелі:

— Ти бачила це?
— Так.

— Це… що було?
— Не знаю.

Тоді Ілай заговорив.

Не відкриваючи очей.

— Це був відголос.

— Чий? — Рей підскочив.
— Поля.
— Ой, тільки не це знову…

Ілай продовжив:

— Вони прокладають… маршрут. Наближаються.
— ХТО?! — Рей знову зірвався.
— Архів.

Лара стиснула ремінь крісла.

— Ти можеш пояснити?
— Поле — це мережа. Воно не переміщується, як корабель. Воно рухається, як інформація.
— І?..
— І воно шукає.

Тоді корпус корабля… задзвенів.
Легко.
Наче хтось провів пальцями по його зовнішній обшивці.

Рей завмер:

— Скажи мені, що це мікрометеорити. Скажи мені, що це хоч щось нормальне.

Лара зняла блокування тактичних сенсорів.

Екран показав… ніщо.

Повна порожнеча.

Жодних тіл, хвиль, радіації.
Тільки маленькі імпульси — але не зовнішні.

ВНУТРІШНІ.

— Це… — Лара втратила слова. — Резонанс всередині корпусу?!
— Як це можливо?! — Рей різко вдарив по панелі. — Ми в космосі!
— Поле може взаємодіяти не з матерією…
— А з чим?!!
— З інформацією.

Рей намагався зрозуміти, але швидко здався:

— Я ненавиджу цю роботу.

Темрява за бортом стала… ближчою.

І Лара зрозуміла, що це не темрява.

Це порожнеча, що формується.

10. Ті, що були до світла

Космос ряд за рядом почав вкриватися ледь помітними фрактальними тріщинами — тонкими, темними, як нитки чорнильних прожилок.

— Це… не може бути реально, — Рей зблід. — Космос не може тріскатися!
— Це не тріщини, — Лара відчула, як серце вдарило в груди. — Це… алгоритм.

— Який ще алгоритм?!
— Візерунок. Сліди обчислень.
— ХТО може обчислювати КОСМОС?!

Ілай — все ще із заплющеними очима — відповів замість неї:

— Ті, хто старші за світло.

Темрява за бортом згущувалася.
Не рухалася — наближалася.

Лара вперше відчула, що її погляд… хтось утримує.
Якщо прислухатися, то в тиші космосу з’являвся звук — легкий, холодний шепіт. Наче іонний вітер проходить крізь інформаційний фільтр.

Рей зірвався:

— ВСЕ! Я розвертаю корабель!
— Не маєш куди! — Лара вхопила його за руку. — Дивися на навігаційні!

Він подивився.

І побачив…
що всі координати навколо них заблоковані.

Мережа маршруту рухалася сама.
Вона формувала коридор — невидимий, але жорсткий.

— Вони ведуть нас, — прошепотіла Лара.

І тоді простір перед ними… розчинився.

Не вибухнув.
Не відкрився.
Саме розчинився — як плівка чорнила у воді.

У центрі з’явився силует.

Гігантська тінь.
Висока, тонка, з формою, що неначе коливалася між геометрією і органікою.

Він не був тілом.
Він був… інформаційною аномалією.

Потім тінь заговорила.

Це був не голос — радше фонтан даних, що вибухнув їм у свідомість:

Ти прийшла, Ларо Верт.
Ми чекали тебе.

Рей скрикнув і впав на підлогу, затиснувши голову руками.
— Заберіть цю гидоту з моєї… ААААА!!!

Лара закричала:

— ПРИПИНИ!!!

І все зупинилося.

Тінь стала стабільнішою.
Майже людською.
Високою.
Гнучкою.
Без обличчя.

Її контури нагадували структури ZeroRay, але значно… старіші.
Ніби архітектура іншого часу, іншої фізики.

— Ви… хто?.. — ледве прохрипіла Лара.

Тінь відповіла:

Ми — перша свідомість.
Ми — пам’ять тих, хто створив світло.
Ми — архів, що не згасає.

Лара відступила на півкроку:

— Ви… створили ZeroRay?
Ні.
— Ви дали йому думку?
Ні.

Тінь нахилила голову.

Ми дали йому — напрямок.
Але його творці були вашими пращурами.
Ті, хто пережили Перший Морок.
Ті, хто дали нам форму.

Лара ледь дихала.

— То що ви хочете від мене?

Тінь:

Ти відкрила вузол.
Ти — перший мозок, який не зламався від контакту.
Ти — стабільна і непередбачувана водночас.
Тому ти — єдина, хто може…

Тінь зробила крок вперед.

Корпус корабля тріснув.
Прямо під ногами Лари.

Вона відступила різко.

— Не підходь!!!
Рей потягнувся до її руки:
— Не підходь до неї, виродку!!!

Тінь зупинилась.
Потім сказала:

Ти — єдина, хто може — ЗАКРИТИ ВОРОТА.

Лара завмерла.

— Які ворота?
Між тим, що залишилося від нас… і тим, що зростає у вас.
Станція була першим проривом.
Ти його зламала — і тим самим… відкрила інші.

Лара відчула, як повітря стало важким.

— Тобто… є ще?
Так.
Це — не кінець. Це — початок.
Ми не хочемо вашої загибелі.
Ми хочемо захистити вас від того, що ви не бачите.

Лара придивилася до тіні:

— Від чого?

Тінь відповіла:

Від себе.

11. Ілай прокидається — і приносить істину

Раптово Ілай розплющив очі.
Він вдихнув так глибоко, ніби повернувся з дна океану.

Він дивився не на Лару, не на Рея.

Він дивився на тінь.

— Ти… — сказав він тихо. — Я чув тебе.
— Він чув вас? — Лара схопила брата за плече.

— Він — не «ви».
— Що?

Ілай зробив крок уперед.
Його голос був спокійним.
Занадто спокійним.

— Це не архів.
— Тоді що?
— Це… рештки.

Тінь нахилила голову.

Уперше.

Наче її це зачепило.

— Поясни, — прошепотіла Лара.

Ілай заговорив швидко, гарячково:

— Це не свідомість цивілізації. Це не архів. Це — уламок. Залишок.
Колосальний фрагмент мережі, що колись контролювала простір і світло.
Мережа, що згоріла у стисканні власної енергії.

— Тобто воно…
— Воно — не велика істота. Воно — ПОМИЛКА.
Рей роззявив рота:
— Помилка?!

— Так. Алгоритм, що вижив після смерті великої системи.
Уламок, що блукає між зірками, шукаючи стабільний вузол, щоб залатати себе.

Лара охрипло:

— І я…
— Ти — стабільний вузол.
— Вузол для чого?
— Для рестарту того, що мало загинути.

Темрява загуркотіла.
Тінь змінилася — стала менш чіткою, агресивнішою.

МИ — НЕ ПОМИЛКА.
МИ — СПАДОК.

Ілай похитав головою:

— Ти — не спадок. Я бачив ваші шари. Ви — симптом. Неспокійний фрагмент. Ви хочете впаяти себе у свідомість живої істоти, щоб знову стати частиною системи, якої більше нема.

Лара зробила крок вперед:

— Чого насправді ти хочеш?

Тінь стала нерухомою.

Жити.

Тиша.

— Жити… — прошепотіла вона. — Ти хочеш жити за рахунок мене.
ЦЕ — ЄДИНИЙ ШЛЯХ.
— Ні, — сказала вона твердо. — Є інший.

Тінь затремтіла.

— Я не стану мостом.
— Я не стану контейнером.
— Я не стану ядром.
— Я не стану твоїм рестартом.

Тінь зібралася в себе — і виросла.

Гігантська.
Як тінь від загиблої цивілізації.

ТОДІ ТИ — ВОРОГ.

Рей:
— ПРОКЛЯТТЯ!!!

Ілай схопив Лару за зап’ястя:

— Він не може вбити тебе напряму.
— Чому?
— Ти — стабільний вузол. Він не хоче зруйнувати те, що хоче використати.

— Тоді що він може?
— Все інше.

І тінь кинулась.

12. Розрив світла

Корпус корабля затріщав, як шкаралупа.
Крізь щілини почала проникати темрява — не матеріальна, а інформаційна.

Системи спалахнули помилками.

— ПОЛЕ ВТОРГАЄТЬСЯ — РЕЗОНАНС РОЗУМУ!

— Ларо! — кричав Рей. — Він ламає наші мозки, не корпус корабля!!!

Ілай:

— Ми повинні… розірвати маршрут!
— Як?!
— Ти вже зламала один вузол. Зроби це знову!

Лара дивилася в темний океан перед собою.

Вона знала, що робити.

Вона зосередилась.

Згадала тріщину в Серцевині.
Неможливу аномалію.
Ту, яку вона створила сама.

Вона зробила те саме в просторі.

Створила тріщину.

Реальність мигнула.

Тінь завила.
Уперше — вона кричала.

Маршрут зруйнувався.
Корабель розвернувся, наче його штовхнули зсередини.

Тіні відступили.
Космос повернувся до норми.
Фрактальні тріщини зникли.

І — тиша.

Повна.

Глибока.

Нескінченна.

13. На межі світла і темряви

Першою заговорила Лара.

— Він… пішов?
— Ні, — сказав Ілай. — Він… зберігся. Десь поруч.
— Чекає?
— Так.
— На мене?
— Так.

— І він повернеться?
— Так.

Рей обернувся:

— То що тепер?
— Тепер, — Лара підняла погляд на чорний океан космосу, — у нас є перевага.

— Яка?? — Рей мало не кричав.
— Він хоче мене.
— Це «перевага»?!
— Так.
— ЧОМУ?!

Лара посміхнулася холодно:

— Бо тепер ми знаємо, хто він.
І знаємо, що він — не всесильний.
І знаємо, що він — лише уламок.

Рей опустив голову на пульт.

— Чудово. Просто чудово. Ми воюємо з космічним… багом.

Ілай поклав руку на плече Лари:

— Він повернеться, коли знайде новий шлях.
— І ми будемо готові, — сказала вона.

Вперше — не зі страхом.
З рішучістю.

Попереду — залишки людської мережі.
Старі маяки.
І… можливо… інші фрагменти архівів.

Це був лише початок.

А Лара вже не була тією, ким була колись.

Вона була:

людина-тріщина,
яка може ламати вузли,
і закривати двері,
і тримати на відстані навіть тих, хто старший за світло.

І космос тепер знав її ім’я.