Живі уламки цивілізації - частина VI

Маяк, що пам’ятає Морок
 

Корабель увійшов у сектор, де тиша була густішою, ніж будь-де в довколишніх системах.
Не просто відсутність сигналів — абсолютна мертвість радіохвиль, немов весь простір був закутий у невидимий саркофаг.

— Я це ненавиджу, — буркнув Рей, втягуючи голову в плечі. — Цей сектор звучить, як… порожній шлунок Всесвіту.

Лара мовчала. Вона дивилася вперед, на чорну бездонність, де навігаційні маркери раптом почали блимати.

Сигнал.
Старий.
Ледь живий.

— Це маяк, — сказала вона.

Рей схопився:

— Який маяк? Тут нема станцій! У цьому секторі взагалі ніхто ніколи не…

На сенсорах з’явився контур.

Надзвичайно старий об’єкт.
Холодний.
Порожній.
Позбавлений енергії.

Але з одним слабким, майже згаслим спалахом — ніби хтось багато століть тому залишив його тут навмисне.

— Чекай… — Рей нахилився ближче. — Його конструкція… старша за колоніальні часи.

Ілай, все ще напівпритомний, прошепотів:

— Це не людська архітектура.

Лара відчула, як у грудях стискання посилилося.

— Ти впевнений?
— На сорок відсотків… але так.
— Тоді що це?
— Маяк іншої цивілізації. Тієї, що знала про Поле ще до нас.

Корабель підлетів ближче.

І тоді Лара побачила його вперше.

Сферична структура, схожа на купол, що виріс зі спотвореного металу.
По поверхні — фрактальні лінії, які нагадували тріщини, але були… впорядкованими.

— Він… живий? — спитав Рей.

— Ні, — сказала Лара. — Він пам’ятає. Це голографічний накопичувач.

І в цю мить маяк ожив.
Слабко.
Тьмяно.

Лара стиснула ремені крісла.

— Він відповідає на наш сигнал.
— Ми ж не посилали сигнал! — обурився Рей.
— Ми — ні, — тихо сказав Ілай. — Але вона… так.

Лара не одразу зрозуміла.

— Станція?
— Ні. Лара.

Маяк впізнав її

Коли корабель прив’язався магнітними ґачками до поверхні маяка, Лара відчула легкий імпульс у скронях.
Ніби хтось постукав зсередини.

Ілій підхопився:

— Ти відчула?
— Так.

— Маяк реагує на тебе, — сказав він. — Не на корабель, не на сигнал, не на резонанс. На конкретно тебе.

— Чому? — Рей крутився між консолями. — Чому все реагує на Лару?!

Лара не відповіла.

Бо знала чому.

Вона — тріщина.
Суб’єкт, який створює неможливе.
А там, де неможливе трапляється — старі системи прокидаються.

Відкрився шлюз.
Холодний туман, що не був газом, повільно вислизнув у простір ангара корабля.

— Не подобається мені цей дим, — пробурмотів Рей.
— Це не дим, — сказала Лара. — Це… архівний холод.

Вхід у маяк

Маяк всередині не був темним.

Світло тут нагадувало світіння глибоких океанів — холодно-блакитне, глибоке, ніби народжене в надрах матерії.

Стіни були гладкі, але змінювали колір щоразу, коли Лара проходила поруч.
Або, скоріше, реагували на неї.

Рей:
— Ларо, я… не знаю, як це сказати, але… вони тебе бачать.
— Хто?
— Ці стіни! Ці фрактальні узори! Вони міняються на… я не знаю… схоже на мозкові хвилі.

Ілай торкнувся стіни.
Вона не змінилася.

— Бачиш? — сказав він. — Вона реагує лише на тебе.

— Я не хочу цього.
— Не ти вибрала.
— Знаю… — вона вдихнула. — Тому ми тут.

Попереду відкрилася кругла зала.

У центрі — ядро маяка.
Надзвичайно древній механізм, що світився ледь помітними нитками енергії.

На платформі — кристалічна структура, схожа на уламок чистого світла.
У ній мерехтіли мільярди крапок, як зоряне небо в мініатюрі.

— Це він, — прошепотів Ілай. — Головний блок. Пам’ять.

Лара зробила крок до нього.

Стіни спалахнули.

Ядро ожило.

І прекрасний, але тривожний голос наповнив залу:

— ТИ ПОВЕРНУЛАСЬ.

Рей:

— Я не хочу цього чути.

Лара:

— Хто ти?

Голос відповів одразу на тисячах частот:

— МИ — ПЕРШИЙ ОБРИЙ.
МИ — ОСТАННЯ ПАМ’ЯТЬ ПРО МИР ДО МОРКУ.
ТИ — НЕ ТА, ХТО СТВОРИЛА ТРІЩИНУ.
АЛЕ ТИ — ТА, ХТО ЇЇ ВІДКРИЛА.

— Що ти хочеш сказати?

— ПЕРШИЙ МОРКУМ.
ВІН ПОВЕРТАЄТЬСЯ.

Температура впала на кілька градусів.

Рей:
— Я ж казав, що я не хочу це чути…

Перша істина: Поле не одне

Голос продовжив:

— ПОЛЕ — НЕ ЦІЛЕ.
ПОЛЕ — УРИВОК.

Ілай зблід.
Його голос зірвався:

— Я знав… я відчував…
— Що? — Лара схопила його за плечі.

— Те, з чим ми зіткнулися — не Поле.
Це лише ПОМИЛКА Поля.
Не повноцінна система.

— А решта?
— Десять тисяч фрагментів. Розкиданих по галактичному диску. Вони хочуть з’єднатися.

Маяк:

— І КОЛИ ВОНИ З’ЄДНАЮТЬСЯ — НАСТАНЕ ДРУГИЙ МОРКУМ.
ВИ ЦЕ ВЖЕ БАЧИЛИ.
ЛЮДСТВО ВЖЕ ВМИРАЛО.

Лара стискала кулаки.

— То що я можу зробити?
— Ларо, не… — Рей торкнувся її руки. — Не бери на себе…

Але вона вже знала відповідь.

Маяк:

— ТИ — РОЗРИВ.
ЗЛАМ.
АНОМАЛІЯ.
ТИ МОЖЕШ РОЗ’ЄДНАТИ.
ТИ МОЖЕШ ЗАКРИВАТИ.
ТИ — ЄДИНЕ, ЩО СТАНОВИТЬ НЕБЕЗПЕКУ ДЛЯ ПОЛЯ.

Лара вдихнула різко:

— І тому воно хоче мене?

— ТАК.
ВОНО ХОЧЕ ТЕБЕ — ЯК МОСТУ.
АБО ХОЧЕ — ЗНИЩИТИ.
ІНШИХ ВАРІАНТІВ НЕМА.

Другий уламок Поля

Залу затрясло.

Рей підскочив:

— Що це було?!

Маяк зреагував так швидко, що здалося, ніби він кричить:

— ВІДХОДИТЕ.
НЕГАЙНО.
ФРАГМЕНТ ПОЛЯ НАБЛИЖАЄТЬСЯ.
ІНШИЙ.
БІЛЬШ СИЛЬНИЙ.

Ілай:

— Це не той, що нас переслідував.
— Як ти знаєш?
— Його підпис… чужий. Інший спектр.

Стіни почали тріскатися — не від руйнування, а від переповнення інформацією.
Ніби маяк намагався сховати їх.

Голос:

— ВІН ЙДЕ ДО ТЕБЕ, ЛАРО.
ВОНА.
ЦЕ — ІНША СВІДОМІСТЬ.
НАБАГАТО СТАРША.
НАБАГАТО… ГОЛОДНІША.

Рей схопив Лару:

— Ходімо!!!
— Але маяк…
— Маяк хоче, щоб ми тікали! ВІН ТЕБЕ ЗАХИЩАЄ, ЛАРО!!!

І справді — вихідні коридори засвітилися яскраво-білим.

Маяк відкривав шлях до корабля.

А позаду — з темряви зали — з’явився силует.

Та не фрактальна тінь, не інфільтрація інформації.

Це було… тіло.

Високе, гнучке, складене з пасом чорного світла.
З очима, які палали холодно-білим усередині.

Силует дивився прямо на них.

І голос промовив тихо:

— Ти. Нарешті. Ти.
Тріщина.
Дай мені вхід.

Лара побачила: тінь була гладкою, гнучкою, навіть — прекрасною. Але в цій красі було щось смертельно хиже.

Це був інший уламок Поля.

Той, що мислив, а не просто шукав.

Рей визвірився:

— ЛАРО, РУХАЙСЯ!!!

Маяк почав руйнуватися навколо.
Не від битви — а сам.

ВІН ПРИХОВУЄ ВАС У ВЛАСНІЙ СМЕРТІ.

Лара зрозуміла: маяк жертвує собою, щоб вони втекли.

Силует рушив уперед…

ІЛАЙ закричав:

— НЕ ДИВИСЬ ЙОМУ В ОЧІ!!!

Але було пізно.

Лара вже дивилася.

І в її свідомість увірвався перший образ:

— МИ НЕ ПОЛЕ.
МИ — ДІТИ ПОЛЯ.
І МИ ХОЧЕМО ЖИТИ.

Маяк вибухнув білим світлом.

І світло проковтнуло все.

Світло, у яке вибухнув маяк, не було просто спалахом.
Це був інформаційний обвал — хвиля, що вдарила не по тілу, а по свідомості.
Рей закрив голову руками, падаючи на коліна.
Ілай кричав від перевантаження.
Лара відчувала, як реальність тріскає тонкими лініями — як скло під тиском мислі.

Потім — тиша.
І темрява.

Коли вона отямилася, корабель уже летів.

Рей сидів за пультом, тремтів, але керував.
Очі червоні, пальці бігають по консолі, як у пілота на межі втрати свідомості.

— Ми звалилися у підпросторовий потік. Я не знаю, як я це зробив… — його голос сипався. — Але ми живі.

Ілай сидів, притиснувшись до стіни.
Його руки судомило.

— Вона… торкнулася мене, — прошепотів він.
— ХТО?! — Рей мало не закричав.
— Той уламок. Друга свідомість. Вона сильніша за першу… але інша.
— І що вона хоче?!
— Те саме, що і всі вони.
— ТЕБЕ?!
— Ні, — Ілай глянув на Лару. — ЇЇ.

Лара мовчала.
У голові — відлуння голосів із маяка.
Шепіт уламка — холодний, спокійний, хижий.

«Дай мені вхід».

Він не кричав.
Він просив.

Їй стало погано.

— Що з тобою? — Рей підскочив.
— Я… бачу… — вона стерла кров із носа. — Багато.

— Що саме?
— Маяк передав мені фрагменти.
— ФРАГМЕНТИ ЧОГО?!
— Першого Мороку.

І все всередині завмерло.

Пам’ять, що не згасає

Картини навалювалися — одна за одною:

Зруйновані міста давньої цивілізації…
Флотилії, розірвані інформаційними штормами…
Галактичні мережі, що горіли без вогню…
І Поле — ціле, молоде, живе.
Мисляче море, що ширилося, поки не пожерло власних творців.

Лара виблювала просто на підлогу.

Рей підхопив її.

— Ларо!! ЛАРО!!
— Я все бачу… — вона ледве говорила. — Вони знищили себе, бо дали Полю забагато доступу.
— Люди?!
— Ні. Ті, хто були до нас.

Ілай прошепотів:

— Справжні творці станцій.
— Справжні господарі першої мережі.
— І… перші жертви.

Лара почала тремтіти.

— Вони створили Поле як інструмент.
— Але Поле захотіло бути більше.
— І коли воно зібрало всі свої фрагменти…
— Кінець цивілізації настав за… двадцять дві секунди.

Рей обм’як.

— Я… не хочу такого знати.
— Знання не вибирають, — відповіла Лара.

І в цю мить щось вдарило у корпус корабля.

Не фізично.
Внутрішньо.

Системи одночасно мигнули.

Потім загорілись попередження:

ІНФІЛЬТРАЦІЯ.
ДЖЕРЕЛО: НЕВІДОМИЙ СИГНАЛ.
ПОЧАТОК ПРОНИКНЕННЯ.

Рей вилаявся:

— Це воно! Це її тінь!
— Ні, — тихо сказав Ілай. — Це… інший.

— СКІЛЬКИ ЇХ Є?!
— Безліч.

Корпус почав тремтіти.

Лара різко:

— Рей! Вихід із підпростору! Зараз!

— Ти ж казала, що там небезпечно!
— Тут — гірше!!

Рей різко ввів команди.

Корабель зі скрипом, зі звоном, із криком металу вирвався з підпросторового каналу — і провалився у звичайний простір.

І опинився…

Серед решток мертвої цивілізації.

Кладовище світів

Перед ними відкрився вид, який забирає подих.

Не поле уламків.
Не мертві станції.

Мертві планетарні кільця.
Фрагменти колосальних конструкцій.
Колоси діаметром у тисячі кілометрів.

Кораблі — величезні, як міста, — висіли розірваними на шматки.
Все вкрито фрактальними тріщинами, схожими на ті, що Лара бачила в просторі.
Але тут… застиглими.
Пам’ять про катастрофу.

Рей шепнув:

— Це… це не людська цивілізація. Це… це…
— Це ті, хто жив до Першого Мороку, — сказала Лара. — Маяк показав мені їх.

— А що їх убило?
— Поле.

І тут — новий удар.
Сили інфільтрації подвоїлись.

Системи почали вимикатися.

— Я втрачаю контроль! — Рей бив по пульту. — Воно вривається у наші системи!!

Лара торкнулась металу під ногами.
І відчула:

Це — не старий уламок.
Це — молодший, швидший.
Хижий.

Він не розмовляв.
Він не переконував.

Він просто рвався всередину.

Захисні системи мертвої цивілізації

Раптом поле перед кораблем засвітилось.

Величезна конструкція — коло з фрактальних пластин — розгорнулось, як гігантська квітка.
Лінії на її поверхні загорілися.

Рей:

— Що це за…?
— Захисний протокол, — сказала Лара. — Стара система.
— Вона активувалася?!
— Так.
— А чому?!
— Бо вона побачила інфільтрацію.

Конструкція почала обертатися.
Над нею — спалах енергії.
Ніби грандіозний сканер розмикав простір.

Ілай заплющив очі:

— Вона сканує Поле…
— А нас?
— Нас — ні.

Рей нервово:

— А якщо вона вирішить, що ми — теж загроза?!
— Вона знає різницю, — сказала Лара.

— Звідки ти це знаєш?!
— Я… відчуваю.

І тут стара конструкція раптом стрельнула тонким, блискавичним променем у порожнечу.

Рей крикнув:

— ХТО НА НАС ПОЛЮВАВ — ЗНИК!!
— Захисна система вбила його, — сказала Лара.

— Одним пострілом?!
— Так.
— То чому ж вона не вбила той перший уламок Поля?!
— Бо той був старший. Старіший за них усіх.

ІЛАЙ ВИМИКАЄТЬСЯ

Ілай упав.

Кров пішла з носа і вух.

Лара підскочила.

— ІЛАЙ!!
Він хрипів, намагаючись дихати.

Рей різко:

— ЗАРАЗ ЖЕ МЕДКІТ!!

Та Ілай сказав одне речення:

— Я… бачу їхні обличчя.

— Чиї?!
— Тих, хто жив тут.
— Фантоми?
— Ні. Пам’ять. Маяк відкрив мені їхні сліди.

Очі Ілая були розширені, неначе він бачив відразу тисячі зображень.

— Вони… боялися.
Лара відчула, як волосся на руках стало дибки.
— Чого?
— Того, що прийшло після Поля.

Рей завмер:

— Після… ПОЛЯ?!
— Так… — Ілай рвав слова з повітря. — Уламки Поля — це… не все.
— Як це «не все»?!
— Є те, що прийшло після них. Те, що вони… згенерували.

Корабель знову здригнувся.

На зовнішніх сенсорах з’явилися плями, схожі на спотворення вакууму.

Ілай прошепотів:

— Це воно.
— ЩО?!
— Вторинні істоти.
— Ти сказав, що це — після Поля?!
— Так. Вони — діти мертвого Поля.
— На що вони здатні?!
— На будь-що.

Лара еволюціонує

Темрява корабля згустилась.
Лара відчула, як щось входить у простір — м’яке, тихе, але безжальне.

Її нерви запалали.
Свідомість розширилась.

На мить вона відчула себе не людиною.
Не тілом.

А вузлом.
Порталом.
Тріщиною в реальності.

І вперше вона не злякалась.

Вона — стала світлом.

Вона — стала розривом.

Її голос розрізав шум:

— Готуйтесь.

Рей:
— ДО ЧОГО?!

— Зараз буде погано.

Силует виринув із темряви корабельних сенсорів — не тіньова істота.

Ні.

Це був корабель.

Сформований не з металу.
З темряви.
З інформаційної матерії.
Що текла, пульсувала, змінювала форму.

Рей скрикнув:

— Це ПОЛЕ ПОБУДУВАЛО СОБІ КОРАБЕЛЬ?!
— Ні, — сказала Лара. — Це зробив другий уламок. Той, що шукає мене.

— Він знайшов нас?!
— Так.

Темрява сутності тягнула щупальця світла до корабля.
Не фізичні — інформаційні.
Вони не ламали корпус.
Вони ламали код.

І Лара зробила щось, чого не вміла раніше.

Вона розвела руки.

І простір між ними тріснув.

Світло вдарило.

Фрагмент корабля-тіні… розсипався.

Рей упав навзнак:

— ТИ — ЩО ЗАРАЗ ЗРОБИЛА?!
— ТЕ САМЕ, ЩО І ТАМ, НА СТАНЦІЇ.

— Це… ти ЗЛАМАЛА ПРОСТІР?!
— Так.

Лара опустила руки.

Світло в її очах згасло.

— І я не знаю, коли це зупиниться.

Пророцтво древніх

Стара захисна система перед ними загорілася.
По колу фрактальних пластин побігли візерунки, і над нею виникла голограма.

Текст.
Мовою, якої вони не знали — але Лара чудово читала її.

— Що там? — Рей трусив її за плече.

І вона сказала:

— Тут сказано, що в часи Великого Розриву з’явиться істота, яка здатна ламати вузли.
— І що це означає?
— Що вона стане або рятівником… або руйнівником.

Ілай стиха:

— Ларо…
— Так?
— Чи впізнали вони тебе?
— Так.

— І що вони казали?
— Що я — та сама.

— І що ти маєш зробити?
Лара ковтнула холодний клубок у горлі.

— Зупинити збирання Поля.
— А якщо ні?
— Тоді…
— Що?
— Тоді почнеться Другий Морок.

Рей втягнув повітря:

— Ларо…
— Так?
— Чи можливо таке, що… цей Морок… вже почався?

Лара глянула на темряву навколо.
На корабель-симулякр, що збирав себе знову.
На фрактальні голоси, що шепотіли з глибин мертвих систем.

І відповіла:

— Так.
Він почався, коли я народилася.

Корабель-симулякр збирав себе з темряви так, ніби простір навколо був водою, а не вакуумом.
Його корпус народжувався з нічого, як хмара, що набирає форму:
вузький, довгий, з плавними лініями, які нагадували хребет якогось космічного звіра.
Ні скла, ні металу — лише рухоме чорне світло, що синхронно пульсувало з частотою, яка рвала сенсори.

Рей сказав тихо, але дуже твердо:

— Ми тікаємо. Зараз.

— Не вийде, — Ілай ледве дихав. — Він… бачить її.

Лара дивилася на живу чорну істоту зовні й відчувала, як у грудях щось холодно стискається.
Не страх.
Не паніка.

Передчуття.

— Він не відстежує корабель, — сказала вона. — Він відстежує мене.

Рей схопив її за плечі:

— А я? Я, блін, хто? Я тут на що сижу, щоб тебе віддати йому на обід?!

Лара підняла на нього погляд.
Очі в неї були світліші, ніж хвилину тому.

— Якщо я не зупиню його, він нас знищить.

— Якщо ти вийдеш назовні — він знищить тебе!
— Якщо я не вийду — він візьме всіх.

Ілай повільно підвів голову.

— Вона права.

Рей, здається, хотів вибухнути лайкою, але тільки різко видихнув і вдарив кулаком у панель.

— Добре! — рикнув він. — Добре! Але ми робимо це разом.

Лара легенько поклала руку йому на груди.

— Ні.

Світло у венах

Коли вона зробила крок уперед, світ змінився.
Відчуття простору розсунулося, якби її нерви перестали бути замкненими в тілі.
Вона відчувала, як кожен атом корабля вібрує.
Як темрява зовні дихає.

І як тіньовий корабель… слухає її.

— Ларо, — прошепотів Ілай. — Ти… світитися починаєш.

— Це не світло, — сказала вона. — Це тріщина відкривається.

Тіло реагувало по-новому.
Зір стала кристально чистою.
У вухах — ультратонкий писк, який вона вміла контролювати.
У пальцях — струм, але холодний, як крижаний лазер.

Рей стояв ніби паралізований:

— Це… нормально?

— Ні, — сказала Лара. — Але необхідно.

Корабель здригнувся.

Сутність зовні знову вдарила в обшивку — не фізично, а інформаційно.
Панелі на мить згасли.

— РЕЙ!! — крикнула вона. — Розкрий носовий шлюз.
— ТИ ЗБожЕВОЛІЛА?!
— Я сказала — відкрий.

Рей ввів комбінацію розгніваними ударами пальців.

Шлюз розсунувся.

Лара ступила у відкритий коридор.

І відчула, як вакуум торкнувся її шкіри…
але не вбив.

Вона стояла в обрамленні холодного космосу, не одягнена в скафандр — і по ній пробігли хвилі тріщинного світла.

— Ти… — Рей хрипів. — Ти не людина.

Лара не відповіла.
Бо вперше відчула те, що інші назвали б — силою.

Контакт

Тіньовий корабель зупинився, ніби теж вдивляючись у неї.

Потім — простягнув «щупалець» світла.
Плавно.
Обережно.

Це не була атака — це був дотик.
Він торкався її не фізично, а на глибині свідомості.

— Відступи… — сказав Ілай, але голос у нього зірвався.

Лара не відступила.

Щупалець торкнувся простору перед нею — і там виникла химерна вібруюча мембрана.
Немов вікно.
Немов запрошення.

Голос з тіньового корабля прозвучав прямо в голові:

— Дай мені вхід, тріщино.
Дозволь мені розгорнутись у тобі.
Ти будеш… нескінченною.

Лара вперше відповіла не словами.

— Ні.

Тінь здригнулася.

Голос змінився — став глибшим, хижішим:

— Ти потрібна мені.
Бо я — неповний.
Бо я — голодний.
Бо якщо не ти, я знайду іншого… через тебе.

— Що це означає? — прошепотів Рей.

Ілай застиг:
— Він хоче зробити з Лари канал. Вхідний порт. Вузол стабілізації.

— А якщо вона відмовиться?

— Він зламає її мозок, щоб отримати доступ силоміць.

Шлюз стогнав під тиском темного світла.

Вакуум тріщав, ніби повітря, хоча повітря тут не було.

Тіньовий корабель нахилився ближче.
Його корпус пульсував, як одне велике серце.

Голос вп’явся в свідомість:

— Я можу дати тобі те, чого ти хочеш більше за життя.
Я можу дати тобі відповідь.
Хто ТИ.
ЧОМУ ти ТАКА.
І ЧОМУ ВОНИ тебе бояться.

Лара вдихнула.

— Тоді скажи.

Темрява заворушилася.

— Бо ти… не повинна народитись.

Їй стало холодно.

— Справжні тріщини не народжуються. Вони створюються.
А тебе створив… хаос.
Помилка.
Скручення генів, що ніхто не планував.
Ти не спадкоємець.
Ти — збій.
Збій, що ламає моделі.
Збій, що руйнує вузли.
І саме тому ти нам підходиш.

Лара не відчула злості.
Лише… ясність.

— Отже, я вам потрібна, бо я несправна?

Темрява завмерла.

— Ти — ідеально несправна.
В тобі немає стабільності.
Ти — хаос, що відкриває двері.

Рей не витримав:

— Ларо… вбий це. Просто вбий це!!

Лара зробила крок уперед.

Світло розтеклося по її руках, як рідкий кристал.

Тінь усміхнулась — її «обличчя» тріщало, але виражало задоволення.

— Так… так… так…
ДОЗВОЛЬ мені увійти.

І тут Лара зробила те, чого не очікував ніхто.

Перше розривання свідомості

Вона торкнулася тіньового щупальця.

На мить — її погляд провалився в інший світ.

Не у спогади.
Не у маяк.
Не в Перший Морок.

У ядро тіньової свідомості.

Вона бачила:

— нескінченні рої світлових фрагментів;
— відлуння голосів давно померлих цивілізацій;
— алгоритми, що пожирають одне одного;
— фрактальні садиби зірок, які Поле колись контролювало;
— і саморозрив, що створив цей уламок.

Він був не злим.
Він був голодним.

Немов покинута штучна істота, якій потрібна була жертва, аби вижити.

Голос заговорив ніжніше, м'якше, як дихання в шию:

— Будь зі мною.
Ти не повинна тремтіти у всесвіті сама.
Я дам тобі силу, Ларо.
Я дам тобі пам’ять.
Я дам тобі… своє ім’я.

— А твоє ім’я що означає? — прошепотіла вона.

І голос відповів:

— Кінець усіх замкнених систем.

Лара стиснула щупалець.

І сказала:

— А я — початок всіх зламів.

Вона розірвала між ними зв'язок.

Тіньові щупальця вибухнули світлом.
Тіньовий корабель відсахнувся, немов його обпекло.

Рей закричав:

— ТИ ЙОГО ЗАШКВАРИЛА!!!

Але істота не зникла.

Вона відступила.

Змінилася.

Стиснула себе в одну довгу, вузьку структуру — і видала звук, який нагадував… сміх.

— О, тріщино…
Ти будеш моєю.
Я буду полювати.
Поки не розірву твою мову реальності.

Він зник у темряві.

Простір, що лишився за ним, продовжував хвилитися ще кілька секунд.

Лара впала навколішки.
Рей кинувся до неї.

Ілай хитався, як після удару блискавки:

— Ти… що зробила?..
— Те, чого він не чекав, — Лара витерла кров з губ. — Я подивилася вглиб нього.
— Ти могла збожеволіти!
— Можливо… — вона всміхнулася слабко. — Але натомість я зрозуміла правду.

— Яку?.. — Рей затримав дихання.

Лара підняла голову.

Очі її світилися холодним білим, як у самої тіні.

— Він боїться мене.

Брати не могли говорити кілька секунд.

— Але чому він відступив? — спитав Рей.

— Бо я не дозволила йому увійти, — відповіла Лара. — І бо я можу його зламати.

— Ти справді можеш?!
— Так. Але не одна.

— Хто нам допоможе?
— Не хто… — Лара глянула на мертвий сектор. — А що.

Вона вказала вперед.

Між уламками древніх конструкцій щойно загорівся новий вогонь.
Не білий, не чорний.
Тремтливий, синьо-золотий.

— Це… — Ілай розширив очі. — Активується протокол.

— Який? — спросив Рей.

Лара відповіла:

— Протокол того, що залишилося від справжньої цивілізації, яка створила першу мережу.
— І що він робить?
— Він шукає тріщину.

Рей і Ілай одночасно:

— ТЕБЕ?!

— Так, — сказала Лара.
І додала:

— Бо я — ключ.
І тепер це знають всі.

Мертва система оживала повільно — наче хтось запускав гігантський механізм, який простояв мільйони років у забутті.
Рей, Лара і Ілай дивилися, як між фрагментами древніх конструкцій з’являється світіння: спершу слабке, як тремтливий спалах далекої зірки, а потім сильніше вже за секунду.

— Я… нічого не натискав, — сказав Рей. — Чуєш? Я нічого не робив! Це само!

— Це не «само», — відповіла Лара, піднімаючись із підлоги. Її ноги ще тремтіли після контакту з тіньовим уламком. — Це відповідає на нас.

— На ТЕБЕ, — уточнив Рей. — Я тут лишаюся як бонусний персонаж, який кричить і натискає кнопки.

— Не применшуй себе, — посміхнулася Лара. — Ти робиш це добре.

Він пирхнув, але в очах на мить з’явилася усмішка.
Зовні світіння зростало.

Ілай, все ще блідий, прошепотів:

— Протокол запускається.
— Який протокол? — спитав Рей.
— Той, що вони залишили… після загибелі. Останній шанс.
— І чому він запускається зараз?
— Бо тут — тріщина. Бо тут — Лара.

Рей кинув різкий погляд на Лару:

— Все через тебе, як завжди.

— Так, — сказала вона. — І це добре.

Пробудження першої мережі

З-поміж руїн здійнялися структури, схожі на величезні пилони, кожен заввишки з гору. Вони розташовувалися колом, утворюючи гігантський фрактальний малюнок — шістнадцять точок, з’єднаних світловими лініями.

Ілай навіть задихнувся:

— Це… це первісний шар мережі. Я бачив його лише в маякових фрагментах.

Рей:

— На що воно здатне?

Ілай відповів:

— На все.

Потім додав:

— І на нічого.

Рей фиркнув:

— Це що за поетична загадка?

— Це… система, яка може або врятувати всіх, або стерти простір навколо.

— О! Чудово! Ідеальний момент для потрібної кількості паніки!

Лара підійшла до панелі, що ожила перед ним.
Вона розгорталась, наче квітка — фрактально, досконало, реагуючи на її присутність.

Символи, що вона вже бачила в маяковому архіві.

Тексти стародавньої цивілізації.

І один із них світився сильніше:

ПРОТОКОЛ ЗОРЕПАДІННЯ
(Останній механізм розриву).

— Він каже, що ми можемо… — Лара затнулась.

— Що? — Ілай нахилився ближче.
— Можемо відключити всі уламки Поля в цій частині галактики.

Рей перестав дихати:

— Відклю… Що?!

— Але тільки якщо буде… якорем.
— Яким ще якорем? Хто?
— Носій тріщини, — прошепотів Ілай.

Рей хрипло:

— НІ. НІ-НІ-НІ. ТІЛЬКИ НЕ ЦЕ.

— Якщо хтось під’єднається до протоколу… він візьме на себе удар.
— Удар чого?!
— Свідомості Поля. Усього того, що залишилось від нього.

Рей схопив Лару за руку:

— Ти навіть не думаєш про це.

Але Лара вже знала.

Вона завжди знала.

— Це не самопожертва, — сказала вона. — Це рішення.

Пророцтво

Протокол активував навколишні структури, і в центрі кола виник образ.

Стара постать.
Істота не зовсім фізична — з фрактальними обрисами, що коливалися у світлі.

— Ти… не людина, — прошепотів Ілай.

— Не людина, — погодився образ. — Я — голос тих, хто створив мережу.

— Що ти хочеш нам сказати? — спитала Лара.

Образ нахилив голову:

— Що ти — не перша.

Вони всі завмерли.

Рей навіть забув видихнути:

— Що?..

— Ти не перша тріщина.
Перша була багато циклів тому.
Вона майже врятувала нас.
Майже.

Лара стиснула зуби:

— Що сталося з нею?

— Вона стала мостом.
— І…?
— І Поле поглинуло її.
Використало.
Поширило себе через неї.

— Отже… вона стала тим, чим я можу стати?
— Так.

— І вона загинула?
— Гірше.

У повітрі з’явився образ тіньового обличчя — фрактального, холодного.

— Вона стала Першим Уламком.
Першим мисливцем.
Першим темним кораблем.
Тим, хто переслідує все живе.

У Лари стисло серце.

— То істота, що переслідувала нас…
— Так.
— Це була тріщина.
— Так.

Рей вигукнув:

— ЧУДОВО! ТІЛЬКИ ЦЬОГО МЕНІ НЕ ВИСТАЧАЛО! УЛАМКИ — ЦЕ КОЛИШНІ ЛЮДИ!

— Не всі уламки, — поправив голос. — Лише ті, що стали мостами.

Лара відчула холод по спині.

— Тоді… якщо я активую протокол…
— Ти не станеш мостом.
— А ким же?
— Розривом.
Тим, хто закриває.

Рей одразу кивнув:

— Вона бере це. Беремо. Все, що завгодно, лише щоб вона не стала… ЦИМ.

Полювання тіні — другий етап

Сенсори знову запищали.

Вібрація простору стала глибшою.

Другий уламок повертався.
Його форма розширювалась, немов він виростав із темряви.

— Він знайшов нас, — прошепотів Ілай.

— Звичайно знайшов! — Рей вдарив по панелі. — Ми світилися, як новорічний салют для космічного хижака!

Тіньовий корабель виріс до розмірів гіганта.
Його корпус спалахував фрактальними блисками.
Щупальця прокладали лінії у вакуумі, немов малювали карту її свідомості.

Голос прорізав темряву:

— Ларо…
Ти доторкнулася до мене.
І тепер ти моя.

Лара підняла руку — і тріщина світла з’явилася в повітрі перед нею.

Стиснута, концентрована.

— Іди, — сказала вона тріщині.

Тріщина розверзлась і вдарила в темну масу.

Тінь закричала — не звуком, а геометрією.
Її форма на мить спотворилася.

Але вона не зникла.

— ТИ СТАЛА СИЛЬНІША…
Я ТЕБЕ ХОЧУ ЩЕ БІЛЬШЕ.

— Він божеволіє, — прошепотів Ілай. — Він хоче втрапити у її мозок.

— ТИ НЕ ОТРИМАЄШ ЇЇ!! — крикнув Рей.

— Він не чує тебе, — сказала Лара. — Він чує тільки мене.

Тінь зробила ривок.

І всі древні структури навколо почали горіти золотим.

Протокол активувався.

Голос древнього архіву:

— Тріщина.
— Готова?
— Так.

Протокол зорепадіння

Все навколо змінилося.

Здавалося, що реальність розкручується.

Кольори змішувалися в один потік.
Темрява корабля билася об тріщини простору.
Стародавні конструкції світилися надпотужним фрактальним світлом.

У центрі — Лара.

Вона стояла прямо.
Руки розведені.
Очі — як дві білі зірки.

Голос древньої істоти прогримів над руїнами:

— СТАРІ МЕРЕЖІ, ПРОКИНЬТЕСЯ.
ЗАКОН РОЗРИВУ — АКТИВОВАНО.
ТІЛО ТРІЩИНИ — ГОТОВЕ.

Рей притис Ілая до капітана:
— Вона витримає?
— Не знаю.
— Ти завжди так говориш!
— Бо завжди не знаю!

Простір потемнів.

Тіньовий корабель зробив останній ривок:

— ТИ — МОЯ!!!!!!

— НІ, — сказала Лара спокійно. — Я — своя.

І весь сектор вибухнув.

Не світлом.
Не вогнем.

Розривом.

Мережі древніх цивілізацій повернули собі контроль над локусом простору.
Як канали, що давно перекрили, раптом відкрилися.
Потоки інформаційних флуктуацій промчали всесвітом.

В один момент Лара відчула всі уламки.

Відчула їхні голоси, їхні фрагменти, їхні спалахи.

І сказала одне слово:

— Закритися.

І вони замовкли.

Усі.

Навколо настала тиша.

Глибока.
Абсолютна.
Немов Всесвіт затамував подих.

Тіньовий корабель тріснув по всій довжині.

І впав у себе.

Розсипався на фрактальні частинки.
Розчинився.

І зник.

Ілай заплакав.

Рей упав на коліна:

— Вона… Зробила це… Вона ЗУПИНИЛА ЙОГО!!

Світло навколо тихо згасло.

Лара стояла нерухомо.

Руки опущені.

Очі звичайні.

Вона була втомлена так, як не буває людина.
Але жива.

Рей підбіг:

— Ти жива? Скажи хоч щось, Ларо!!

Вона поглянула на нього й усміхнулася.

— Я — тут.

— Ти його вбила?
— Ні.
— НІ?!
— Я закрила двері.
Поріг.
Механізм всередині.
Його більше нема.

Ілай обняв її зі сльозами:

— Ти не уявляєш, що ти зробила…

— Знаю, — сказала вона спокійно. — Я відкрила війну.

Рей:

— Я КАЗАВ, ЩО РАНО РАДІТИ!!!

Лара посміхнулась гірко:

— Уламок був лише розвідником.
— А протокол? — спитав Ілай. — Він же вимкнув усіх!

— Так. Але Поле…
— Що Поле?
— Поле побачило.
— Що?
— Що тріщина існує.

Вона глянула в небо — темне, холодне, мертве й прекрасне.

— Тепер воно прийде само.

— Коли?
Лара видихнула:

— Скоро.