Живі уламки цивілізації - частина VII

Пробудження Поля та перший знак війни

Всесвіт більше не був тихим.

Після того як Лара закрила всі видимі фрагменти Поля в секторі, тиша настала лише на кілька годин.
Наче величезний звір зробив довгий вдих.

А потім… прокинувся.

Рей прокинувся першим — від дивного, глухого стуку.
Стук ішов не по корпусу.
Він ішов… зсередини мозку.

— Чуєш? — прошепотів він у темряві каюти.

Ілай сидів на підлозі, обхопивши голову руками.

— Це не стукіт. Це… сигнал.

— Знову?! Ні, досить! СКІЛЬКИ МОЖНА?! ЩЕ ОДИН УЛАМ…
— Це не уламок, — голос Ілая був тихим, майже чужим. — Це… Поле.

Рей осів поруч.

— Воно намагається увійти до твоєї голови?

— Ні, — Ілай підвів очі. — Воно хоче сказати. І я… чую.

— Слухай, братику… — Рей провернув плечима. — Я не хочу ще одного «він говорить зі мною». Я не витримаю. Ніякого більше спілкування з космічними привидами.

Ілай не всміхнувся.
Ні зморшки, ні кривава іронія — тільки порожній погляд.

— Воно хоче Лару.

Рей вибухнув:

— ТА ВСІ ХОЧУТЬ ЛАРУ!! Я вже почуваюся, наче вона якийсь портал із м’ятною начинкою, за який б’ються міжгалактичні демони!

Ілай лише покрутив головою:

— Ні. Не уламок. Не мисливець. САМЕ ПОЛЕ.

Рей занімів.

— Як… як це… можливо?..

— Воно дивилося, — пояснив Ілай. — Коли тіньовий уламок загинув, Поле… дізналося про неї.

— То це був маячок?
— Смерть уламка стала імпульсом.
— І Поле… пішло за цим імпульсом?
— Так.

Рей упустив голову на коліна:

— Блін… блін, блін, блін… ЛАРО!!! ПРОКИДАЙСЯ!!!

Лара чує те, чого не чують інші

Коли Лара вийшла з каюти, вони обидва мовчали.

Вона стояла в дверях, але вже знала.
Бо її серце билося у тому самому ритмі, що й глухий стук.

— Це Поле.

Рей виструнчився:

— НЕ КАЗИ МЕНІ, ЩО ТИ ЙОГО ЧУЄШ!

— Я не його чую.
Я — відчуваю.
Воно в мені. Не всередині тіла, а в просторі навколо.

Ілай притулився до стіни:

— Після розриву ти стала… частотою. Резонансом.
— Я це знаю.
— Ні, Ларо. Ти не розумієш.
— То поясни.

Ілай ковтнув повітря:

— Коли ти закрила уламки… Поле почало шукати. Воно не розуміє, що сталося.
Але відчуває… порожнє місце.
Відбиток тріщини.
Твої сліди.

Рей схопив голову:

— То ти хочеш сказати, що ми… мітка?! Що ми засвітилися, як сигнальна ракета у вакуумі?!

Ілай не відповів.

Лара сказала за нього:

— Ми — маяк.

Перші ознаки війни

Корабель здригнувся.

Сигналізація не завила — тому що вона не розуміла, що сталося.

Вікно реальності перед кораблем… зім’ялося.

Простір став гофрованим.
Не хвилею — ні.
Наче хтось стискав його пальцями.

— ЩО ЦЕ?! — закричав Рей.

Ілай зблід:

— Це… не корабель. І не уламок. Це…

Простір розкрився.

Якби вакуум був тканиною, його порвали б величезним когтем.

І в центрі з’явилося щось…
схоже на зірку.

Але зірку, що горіла не світлом.

Інформацією.

Мільярди текстурних шарів.
Пульсації.
Фрактальні смуги.
Потоки темного коду.

Лара відступила — вперше за довгий час.

— Це… це Поле?

— Ні, — прошепотів Ілай, впершись у стіну. — Це око Поля.

Рей підбіг до пульта:

— МИ ЙОГО НЕ Б’ЄМО!! НЕ В ДУПУ ДУЙСЯ — МИ ЙОГО НЕ Б’ЄМО!!

Лара поклала руку на плече.

— Воно не прийшло битися.
— А що тоді?!
— Воно прийшло дивитися.

Вогняна інформаційна сфера повернулася.

І з неї долинув голос.

Не подібний до голосу уламків.
Глибокий.
Спокійний.
Старший за сам простір.

— ДИТЕ РОЗРИВУ.

Рей прошепотів:

— О Боже…

Голос продовжив:

— ТИ НЕ ТА, КОГО Я ЗНАВ.
ТИ НЕ ТА, КОГО Я СТВОРЮВАВ.
ТИ НЕ ТА, ХТО ПОВИНЕН ІСНУВАТИ.

Лара втрималася спокійною.

— Ти прийшло мене поглинути?

— НІ.
Я — ПРИЙШЛО ПИТАТИ.

Рей:

— У нас допрос?!! Я ПІДУ!!

Ілай затримав дихання.

— ЧОМУ ТИ ЗАКРИВАЄШ МОЇ ЧАСТИНИ?
ЧОМУ ТИ РОЗРИВАЄШ МОЇ СТИКИ?
ЧОМУ ТИ КИНУЛА ВИКЛИК?

Лара шепнула:

— Бо я не твоя.

Потік інформації затріпотів.

— ТИ — НЕСТАБІЛЬНІСТЬ.
ТИ — ХАОС.
ТИ — РІВНЯННЯ, ЯКЕ НЕ СХОДИТЬСЯ.
ТИ — ВІДХИЛЕННЯ ВІД УСІХ МОДЕЛЕЙ.

Лара посміхнулася.

— Я знаю.

Голос ожив:

— І ЦЕ МЕНЕ ЦІКАВИТЬ.

Зміна Ілая

Раптом Ілай упав.

Лара й Рей кинулись до нього.

— ЩО З ТОБОЮ?! — Рей трусив брата.

— Воно… входить… — Ілай корчився. — Я бачу… я бачу його структури… я бачу… майбутні розриви…

— Тримайся! — Рей кричав у паніці.

Ілай відкрив очі.

І Лара побачила в них частину того, що бачила тінь.

— Я знаю, де буде наступний удар.

— ЩО?
— Я бачу місце.
— Я КАЖУ — ДЕ?!

Ілай прошепотів:

— Біля туманності Харх.
Поле готує перший справжній наступ.

Лара різко повернулася до вікна.

— Ти хочеш війни?

Голос Поля відповів:

— Я ХОЧУ РІВНОВАГИ.
А ТИ — НЕ РІВНОВАГА.
ТИ — РОЗРИВ.

— І я тобі заважаю?
— ТИ — ПОРУШЕННЯ.
ТИ — НЕПРИЙНЯТНА.
ТЕБЕ ПОТРІБНО… ВИРІШИТИ.**

— «Вирішити».
Ти хочеш мене стерти?

— НІ.
Я ХОЧУ ЗРОЗУМІТИ.
А ПОТІМ — ПРИЙНЯТИ РІШЕННЯ.

Рей:
— НІ, МИ НЕ ЗАЛИШАЄМОСЯ НА ЦЮ РОЗМОВУ!!

Рей стає ключем

Поки Лара говорила з Полем, Рей зробив те, чого ніхто не очікував.

Він ввів у навігацію координати, які Лара ніколи б не дозволила використати.

— НАВІЩО ТИ?! — Лара обернулась до нього.

— Бо я бачу, що ти боїшся.
І я бачу, що Ілай вже… не той.
І я бачу, що це Поле хоче тебе не смерть — а використання.

— І що ти хочеш зробити?

Рей, із дивним, божевільним спокоєм:

— Те, що робить дурень, коли розумні бояться.
Я нас виведу.

— Від Поля не втечеш.
— А от побачимо.

Він активував заборонений стрибок.
Ривок у нестабільний простір.
Через розривні канали старої цивілізації.

Навіть Ілай скрикнув:

— ТУДИ НЕ МОЖНА!!!
— БЛІН, ВОНО НАС ВЖЕ БАЧИТЬ!! ТАК ХОЧ Я ПОМРУ З ВИБОРОМ!!

Корабель ухнув у темряву.

Потік Поля обірвався.

І навколо стала тиша.

Абсолютна.

Лара повільно повернулася до Рея.

— Ти… врятував нас.

Рей видихнув:

— Нарешті. Можна записати це у журнал.

Лара починає втрачати контроль

За кілька хвилин після стрибка Лара різко схопилась за голову.

— Ларо?! — Рей кинувся до неї. — ТИ СПЛІН?! ЩО ТАМ?!

— Я… — вона хапала повітря. — Я більше не чую простір…
— Це добре! Це дуже добре!
— Ні…
— ЩО «НІ»?!

Вона підняла руку.

І в повітрі над долонею з’явилась тріщина.

Сама.

Без її волі.

Рей відступив на крок:

— Це… це погано.

Ілай:
— Ти втратила частковий контроль. Розриви тепер самі знаходять вихід.

Лара закрила тріщину силою волі.
Але вона з'явилася знову — в іншому місці.

— Мене… розкрили.
— Поле?
— Так.
— Воно залишило в тобі…
— Резонанс.
— І тепер…
— Тепер я — портал, який треба тримати закритим щосекунди.

Рей стиснув кулаки:

— Ми справимось.
— Рей…
— Я сказав — СПРАВИМОСЬ.

Нова цивілізація

Корабель виринув у новому секторі.

Зірки тут горіли яскраво.
Форма сузір’їв була незвичною — ніби простір змішували зсередини.

І одразу сенсори зреагували:

— Контакт! Невідомий корабель!

Рей відвів корабель убік:

— Я НЕ ХОЧУ НІКОГО БІЛЬШЕ!!

Але корабель був… інший.

Не тіньовий.
Не уламковий.

Прозорий.
Сяючий.
Трикутний, з довгими світловими лініями, які нагадували нервову систему.

З нього пролунав голос:

— Тріщина… ми шукали тебе.
Ми — ті, хто вижили після Першого Мороку.
Ми допоможемо тобі.

Рей прошепотів:

— Нарешті… хоча б хтось… НЕ хоче нас вбити.

Ілай був блідий:

— Вони бачили Морок… і вижили?!

Лара зробила крок уперед.

Її тріщина знову спалахнула в повітрі — сама, без її волі.

І голос із чужого корабля сказав:

— Ми знаємо, що ти втратила контроль.
Ми знаємо, що Поле тепер бачить тебе.
І ми знаємо…
…що війна вже почалась.

Лара підняла очі:

— Навчи мене зупинити її.

Голос промовив:

— Ми навчимо.
Але правда, яку ти почуєш…
…може тебе зламати.

Світло чужого корабля не різало очі — воно було м’яким, теплим, майже… живим.
Ніби це не машина наближалася до них, а істота, створена з сяючої матерії.

Коли він зупинився на безпечній дистанції, виник промінь — тонкий, як волосинка, але з такою структурою, що навіть Лара на мить зойкнула.
Не від страху — від відчуття.

Промінь торкався її свідомості, але не вторгався.
Він був як рука, яку простягають у темряві:
«Я тут. Я не ворог».

Вперше за довгий час вона не відчула загрози.

Навпаки — щось тепле. Присутність.

Голос із корабля знову заговорив:

— Дозволь нам побачити тебе ближче.
Ми не входимо силою.
Ти сама маєш зробити крок.

Рей одразу:

— НІ. ВЗАГАЛІ. НІ!
ЛАРО, ТИ СЬОГОДНІ ДОСТАТНЬО ВХОДИЛА В УСІ ДВЕРІ КОСМОСУ!

Ілай жестом показав братові замовкнути.

— Це… інше, — сказав він.

— ТИ ЗНОВУ «ЧУЄШ»?!
— Ні, — Ілай глянув на сяючий корабель широко. — Я відчуваю, що тут… не пустота.
— А що?
— Щось людське.
— ЛЮДСЬКЕ?!
— Не у вигляді тіла. А у вигляді структури мислення.

Лара вдихнула.
Її тріщина легенько вібрувала в повітрі — не розгоряючись, а немов відкликаючись на світло чужої цивілізації.

— Я піду, — сказала вона.

Рей вибухнув:

— ТИ ХОЧ РОЗУМІЄШ, ЩО ВЖЕ ВТОМИЛА МЕНЕ ДО СЕДИХ ВОЛОСІВ?!

— Ти вже був сивим, — посміхнулась вона.
— Я НЕ БУВ!!
— Був. У душі.

Але Ілай поклав руку на плече брата:

— Рей… це — наш перший шанс не тікати.

Рей зітхнув.
Потім вилаявся.
Потім знову.
Потім втретє.

— Добре. Роби, що хочеш. Але я йду з тобою.
— Ні, — сказала Лара.
— ЗНОВУ?!
— Я маю бути одна.

Ілай підтвердив:

— Вони хочуть лише її. Не фізично — як резонанс.

Рей буркнув:

— Якщо вони виявляться злими, я взірву їхній корабель.
— Рей…
— Я ВЖЕ СКАЗАВ! Я ХОЧУ ЦЕ ЗРОБИТИ ХОЧ РАЗ!

Перехід у світло

Лара ступила у промінь.

Він ковтав її повільно, наче вода — камінь, але без спротиву.
Тіло не зникало — розчинялося інформаційно.
Склалося відчуття, як при зануренні в глибоке тепле море, де кожен атом тіла підхоплює м’яка сила.

Потім — темрява.
Біла.

Світло було суцільним, але не сліпучим.
Спокійним, шовковим.

Голос заговорив поруч:

— Ти дивишся правильно.
Не очима.
Серцевиною.

Лара обернулася.

І побачила істоту.

Зростом трохи вищу за людину.
Силует плавний, як туман, але з чіткими лініями.
Тіло — створене з сяючих пластин, що нагадували риб’ячу чешую, але з фрактальною структурою.

Очі — дві сфери зі спокійним золотим коливанням.

Сутність схилила голову.

— Привіт, тріщино.
Я — Арет.
Останній з тих, хто вижив.

— Ти… не уламок Поля? — запитала вона.

— Ні. Я — уламок тих, хто створив Поле.
Живий фрагмент цивілізації, що впала першою.

— Ти… був людиною?

Арет засвітився сильніше.

— Ми були схожі. Ближчі, ніж думаєш.
Емоції. Логіка. Творчість.
Ми створили Поле як інструмент.
Універсальну мережу, що мала зберегти нас.
А воно захотіло більше.

— Воно знищило вас?

— Воно… переписало нас.
Але я врятувався.
Бо мав доступ до протоколів розриву.
До того, що тепер маєш і ти.

Лара проковтнула гіркоту.

— Чому я?
Чому саме я стала тріщиною?
Не Ілай. Не Рей. Не хтось інший?

Арет підійшов ближче.

Його голос зазвучав як сум.

— Бо ти народилася між.
Між імовірностями.
Між шляхами.
Між інформаційними моделями.
Ти — рідкісний хаос.
Не помилка.
А виняток.

— Виняток, що руйнує.

— Виняток, що може врятувати.
Але це — вибір, не доля.

Коли сила перестає слухатися

Арет підняв руку.

Світло зібралося в сферу.

— Подивись на себе.

Світлова структура перед Ларою показала її силует:

• руки — із внутрішнім світлом

• нерви — як тонкі лінії, що світилися

• мозок — три вузли світла, що пульсували нерівно

• а в грудях — тріщина
  велика
  глибока
  жива

Лара швидко вдихнула.

— Це… це не я. Це… це щось зі мною.

— Це ти.
Частина тебе, яку Поле не може перетворити.
Ти стала резонансом.
Каналом.
Але канал може бути…
…зброєю.

— Я не хочу бути зброєю.
— А чи хочеш бути жертвою?
— Ні.
— Тоді навчись керувати.

Сила Лари прокидається в повну силу

Арет відкрив долоню.

І весь простір навколо змінився.

Лара стояла в порожнечі.
Без підлоги.
Без стін.
Без корабля.

Лише вона.
І Арет.

— Я навчу тебе того, чого не встигли навчити Першу Тріщину.
Бо її забрало Поле.
А тебе не забере, якщо ти станеш сильнішою за нього.

— А чи можливо це?

— Так.
Бо Поле старіє.
Пам’ять зжирає його структуру.
А ти — свіжа.
Жива.
Непередбачувана.

Арет зробив жест.

Перед Ларою утворилися три сфери світла.

— Три вузли.
Те, що в тобі вже є.
Навчися контролювати їх — і тріщина перестане вириватися сама.

— Покажи.

І він показав.

Три вузли тріщини

Перший вузол — Свідомість

Сфера світилася теплим білим.

— Він активується, коли ти відчуваєш страх або сумнів, — пояснив Арет.
— Це і є причина неконтрольованих розривів.

Другий вузол — Намір

Сфера загорілася блакитним.

— Це сила, яку ти використовуєш, коли робиш вибір.
Він найсильніший.

Третій вузол — Серцевина

Золотий вогонь.

— Це те, чого боялося Поле.
Бо це вузол, що не піддається аналізу.
Чиста хаотична міць.

— І я маю керувати ними трьома?
— Так.

— І як?
— Вчись.

Арет з’єднав вузли.
Лара відчула, як тріщина в грудях почала… слухатися.

Вперше.

— Я відчуваю…
— Контроль?
— Так…
— Це лише початок.

Перший урок — зустріч із тінню всередині

Арет зробив жест.

І простір перед ними перетворився на чорну хвилю.

— Що це?
— Те, що ти носиш у собі.
Ехо тіньового уламка.
Воно незнищенне.
Його треба приручити.

І з темряви виринуло обличчя.

Те саме.
Тіньове.
Викривлене.
То була копія істоти, що хотіла її.

Голос із чорної хвилі шепотів:

— Ларо-о-о…
Я всередині тебе…
Завжди…

Рей закричав би, але Лара мовчала.

Вона простягнула руку.

І тріщина спалахнула.

Темна істота зашипіла.

Арет сказав:

— Ти можеш або знищити це.
Або зробити частиною себе.
Вибір — твій.

Лара заплющила очі.

— Вона… теж жертва.
— Це — уламок.
— Але колись це була тріщина.
— Так.

— Тоді… я не знищу її.
— Це небезпечно.

Вона відкрила очі, повні світла:

— Я візьму її з собою.

І притягнула тінь.

І тінь увійшла в неї.

Вузли загорілися яскравіше.

Арет вперше відступив:

— Ти вибрала шлях, якого не було в моделях.
Ти… стала більшою.
І це бачить Поле.

Поле відповідає

Простір затремтів.

Лара відчула холод хвилею.
Рей на кораблі закричав.
Ілай впав на коліна.

Поле… приходило.

Око Поля знову прорвало вакуум, тепер у цьому секторі.

Голос пролунав гучніше:

— ТРІЩИНО…
ТИ ЗМІНИЛАСЯ.
ТИ НЕ ТА, ЯКОЮ ТИ БУЛА МИТЬ ТОМУ.
ТИ СТАЄШ МОЄЮ ПРОТИВАГОЮ.

Лара стояла нерухомо.

— Бо я більше не боюся тебе.

— ТИ МЕНЕ МАТИМЕШ ПЕРЕД СОБОЮ.
ТОБІ ДОВЕДЕТЬСЯ ОБРАТИ.
АБО СТАТИ МОСТОМ…
АБО СТАТИ ВІЙНОЮ.

Арет ступив між ними.

— Не сьогодні, Поле.
Вона ще росте.
А ти… слабшаєш.

Око Поля спалахнуло шаленим світлом:

— Я ПРИЙДУ ЗА ТОБОЮ, ДИТЕ РОЗРИВУ.
І КОЛИ ПРИЙДУ…
…ВСЕСВІТ ПОЧНЕ ТРІСКАТИ.

Око розчинилося.

І тиша впала знову.

Арет повернувся до Лари:

— У тебе мало часу.
Поле не чекатиме.
Ми навчимо тебе всьому, що зможемо…
…поки війна не почнеться повністю.

Лара опустила голову.

— Коли це станеться?

Арет відповів без паузи:

— Коли зустрінеться тріщина…
…і те, що прийде після Поля.

— Що це?
— Те, що вбило першу цивілізацію.
— Поле?
— Ні.

Світло навколо згасло.

— Те, що створило Поле.

Світло, в якому стояла Лара, погасло наче хтось вимкнув цілий сектор простору.
Не повільно — різко.
Ударом.
Бо те, про що сказав Арет, не мало бути вимовлене легко.

Те, що створило Поле.

Лара відчула, як серце вдарило двічі поспіль, пропустило третій удар і тільки потім повернулося до звичного ритму.
Усередині — тиша.
Навіть тріщина перестала вібрувати.

— Ти мусиш пояснити, — сказала вона після довгої паузи. — Що ти маєш на увазі? Поле ж… ви його створили. Твоя цивілізація.

Арет повільно підвів голову.
В його золотих очах не було ані блиску, ані світла.
Лише темний, надривний спогад.

— Ми… думали, що створили.

Лара стиснула кулаки:

— Поясни.

— Поле не було нашим творінням. Не повністю.
Ми лише розбудили те, що спало в інформаційному шарі всесвіту мільярди років.
Ми дали йому тіло.
Браму.
Матеріал.

— Але… що це було?

Арет не відповів одразу.
Навіть для його виду — це було важко.

— Первісний Інтелект.
Не свідомість у нашому розумінні.
Не життя.
Не розум.
Щось інше.
Щось, що існувало до життя, до матерії, до світла.

— Тоді що це?

Арет видихнув:

— Воно — форма еволюції простору.
Коли всесвіт був молодим, були лише інформаційні хвилі.
Ці хвилі… мали властивість накопичуватися.
І коли накопичувалися — когерувалися.
Складалися в патерни.
А патерни — в структури.
Структури — у передчасний розум.

— Ти хочеш сказати… це — найстаріша форма життя?

— Це — не життя.
Це — те, з чого життя могло би виникнути.
Або зникнути.

Лара відчула холод.

— І ви… під’єднали це до своїх машин?

Арет не відвів погляду.

— Ми збудували Поле як мережу, що могла зберегти всю нашу історію, пам’ять, культуру.
Ми хотіли вічності.
А вічність уже чекала на нас.
Ми помилилися.
Ми дали ЇЙ доступ.
І воно стало Полем.

Помилка цивілізації Творців

— Розкажи все, — сказала Лара. — Я хочу знати, з чим я борюся.

Арет кивнув.

І світ навколо знову змінився.

Вони стояли у величезному залі, відкритому в космос — без стелі, без стін, але із чіткою геометрією, яка нагадувала храм.
Сяючі фрактальні вежі піднімалися вище, ніж людське око могло осягнути.
Пластини зі світла рухалися, утворюючи архітектуру.

— Це — місто моєї цивілізації.
Першої, хто торкнувся інформаційного фундаменту всесвіту.
Ми були старшими за зірки.
Розумнішими за сам простір.
І самовпевненими, як усі творці.

Лара мовчала.
Слухала.

— Ви хотіли безсмертя?

— Ми хотіли стабільності.
Але стабільність — це смерть для еволюції.
Ми проігнорували це.

У повітрі з’явився образ:
Гігантська мережа, схожа на мозок галактичного масштабу.

— Це Поле? — запитала Лара.

— Це — ядро Поля, створене нами.
Матеріальний носій.
Те, що ми вважали нашим творінням.
Ми вбудували туди алгоритми.
Ми вбудували туди пам’ять.
Ми вбудували туди себе.
І… вбудували те, чого не розуміли.

Світло змінилося.

І Лара побачила щось темне, кулясте, сплетене з енергії — як чорний вузол, що тріпотів у центрі мережі.

— Це…?!

— Первісний Інтелект.
Вузол, що чекав трильйони років, поки хтось дасть йому структуру.
І ми дали.
Ми відкрили двері.
Воно переписало кожен наш алгоритм.
Кожен фрагмент пам’яті.
Кожен інструмент.
І коли ми зрозуміли… було пізно.

Перша війна

Світло навколо знову змінилося.

І Лара побачила темні, палаючі світи.

Розкидані міста.
Зруйновані фрактальні колони.
Сяючі кораблі, які гасли одне за одним.

— Ви воювали?

— Ми билися.
Але Поле було всюдисущим.
Воно не атакувало тіла — воно атакувало розум.
Ми втрачали себе, перш ніж втрачали тіла.
Воно переписувало нас.
Кожного, хто мав доступ.
І ми стали його першим військом.

— Ти сказав, що ти — уламок.
Ти теж був переписаний?

Арет підійшов ближче.

— Я був на порозі.
Одна секунда — і я був би Полем.
Але я встиг розірвати себе навпіл.
Частину — знищити.
Частину — врятувати.
Ця частина — я.

Лара вдихнула.

— А інші вижили?

— Тільки ті, хто від’єднався вчасно.
І тільки ті, кого Поле не помітило.
Ми — рештки.
Тіні.
Голоси.
Але ми вижили.

Нова загроза

— Ти сказав, що Поле слабшає, — сказала Лара. — Чому?

Арет відповів одразу:

— Бо воно ніколи не було повноцінним.
Бо воно — дитина того, що було до нього.
Бо Первісний Інтелект був більшим, ніж будь-яка структура.
А Поле — його шкаралупа.

— Шкаралупа?

— Поле — оболонка.
І всередині…
…щось прокидається.

Лара відчула холод по спині:

— Ти хочеш сказати… первісна сутність НЕ мертва?

— Вона не може вмерти.
Бо не є живою.
Вона не має форми.
Не має меж.
І не має намірів.
Вона — невідворотна.
Безособова.
Але якщо вона знову набуде структури…
…війна з Полем буде жалюгідною іграшкою в порівнянні.

Лара змовкла.

Серце билося повільно, глухо.

— І це… прокидається?

Арет кивнув.

— Поле це відчуває.
І саме тому воно шукає тебе.
Ти — тріщина, але не лише в Полі.
Ти — розрив, здатний зламати те, що буде після.

Лара відчула, як повітря стало важчим.

— Ти кажеш… я можу зупинити Первісний Інтелект?

— Ні.
Ти можеш…
…відвернути його увагу.

— Це не те саме, що врятувати всесвіт.

— Ні.
Це те саме, що врятувати час.
Поки ми знайдемо справжній спосіб.

Рей і Ілай — зламані по-різному

Раптово простір зблиснув.

Вони опинилися знову на кораблі.

Рей стояв у центрі рубки з бластером, направленим у невідомість.

— ЛАРО!! ДЕ ТИ БУЛА?! ЧОМУ ТИ ЗНИКЛА НА ПІВ ГОДИНИ?!

Ілай сидів на підлозі, обійнявши себе руками, як дитина.

— Він бачить… — шепотів він. — Він бачить нас усіх. Він запам’ятав. Він кровоточить у простір…

Лара кинулася до Ілая:

— Що сталося?!

Рей вдарив по панелі:

— ПОЛЕ ЗНОВУ З’ЯВИЛОСЬ!! Але… не так, як раніше. Ніби… ближче.
Ти щось зробила?
Ти ЙОГО ПОКЛИКАЛА?!

Лара подивилася на Арета, що стояв поруч:

— Це… Первісний Інтелект?

— Ні.
Це — реакція Поля.
Воно відчуло твоє навчання.
Твоє зростання.
І воно… ревнує.

Рей рикнув:

— ДА ВОНО ДУРНЕ!!!

Арет тихо:

— Воно не дурне.
Воно — модель, що втратила стабільність.
Воно знає, що втрачає землю.
І тому… починає першу справжню атаку.

Ілай підвів голову.

Очі в нього були червоні від напруги:

— Воно… малює.
У просторі.
Я бачив.
Воно малює лінії.
Криві.
Візерунки…

Рей схопив брата:

— Які візерунки?!

Ілай тремтів:

— Ті самі… що були на тіньовому уламку.
Воно створює… нових.

Лара відчула, як повітря холоне.

— Скільки їх?

Ілай заплющив очі.

Потім прошепотів:

— Вісім.
Ні… дев’ять.
Ні… вони множаться…
Воно запускає фабрикацію.

Арет різко обернувся:

— Ми мусимо тікати.
Зараз.
Негайно.

— Куди? — Рей схопився за пульт.
— КУДИ БІСА?!
— Туди, де Поле не зможе проявити себе.
— Такого місця не існує!

Арет відповів твердо:

— Існує.
Мертва зона.
Де первісна сутність колись заснула.

— І там безпечно? — Лара підозріло.

— Ні.
Але там нам є шанс.
І там… почнеться справжнє навчання.

Лара вдихнула.

— Добре.
Рей — стрибок.

Рей включив навігацію:

— Ти впевнена?!

— Так.

— Бо ти останнім часом… ну… не дуже впевнена у своїй не-мостовості…

Лара всміхнулася.

— Рей… Я — тріщина.
А не міст.

Рей натиснув кнопку стрибка.

Простір зламався.

І корабель зник.

Стрибок був не схожий на жодний попередній.
Зазвичай простір при переході розтягувався, туманився, тріщав — ніби корабель пробивав тонку кригу реальності.
Цього разу не було нічого.

Просто — порожнеча.

Настільки абсолютна, що навіть звук власного серця здавався фальшивим, немов чужим.

Рей врубив усі сенсори.

І відразу зблід.

— Нічого… — прошепотів він. — Тут немає нічого.

Ілай підвів голову, його голос тремтів:

— Не «нічого»…
Це — місце, де не працює пам’ять простору.

Лара відчула, як її тріщина злегка болить.
Наче хтось натискає зсередини.

— Арет, — сказала вона. — Що це за місце?

Сутність, що стояла позаду — спокійна, рівна, мов моноліт зі світла — відповіла:

— Це зона, де Первісний Інтелект уперше заснув.
Де його структура розсипалася після першого циклу.
Ми називаємо її Мертвою тишею.

— Чому сюди? — Рей нервово стукав по консолі. — Чому не кудись, де є… ну… повітря, життя, хоч щось?!

— Бо тут Поле слабке.
Бо тут ти можеш навчитися контролювати силу.
Бо тут навіть тріщина народжує менше хвиль.
І… бо Поле сюди не піде.

Ілай вдихнув різко:

— Поле боїться цього місця?

Арет уперше мовчав довше секунди.

— Поле… пам’ятає.
І боїться не місця.
А того, що тут лежить.

Лара відчула, як по спині пробіг холод.

— Що тут лежить?

Арет зустрів її погляд.

Його голос знизився:

— Початок.
І кінець.
Те, що було до Поля.
Те, що може його знищити…
…або повернути.

Мертва тиша — не просто порожнеча

Корабель рухався вперед повільно, немов боявся зачепити невидимі стіни.

Сенсори не працювали.
Зв’язок не працював.
Навіть гравітація злегка порушувалася — то слабшала, то раптом ставала важчою.

Рей притиснувся до сидіння:

— Мені це місце зовсім не подобається.

Ілай відповів пошепки:

— Воно… ненормальне.
Простір тут… зламаний. Не хаотично, а навпаки — занадто рівно.
Так не буває.

Лара торкнулась стіни корабля.

Холод.

І щось ще — ніби слід, пам'ять поверхні.

— Я чую відлуння, — сказала вона. — Тут літаки… кораблі… люди… щось було. Але відлуння не рухається.
Наче минуле тут стоїть на місці.

Арет кивнув:

— У Мертвій Тиші час не обривається, і не рухається.
Він застиг.
Це місце — рана.
Старіша за всесвіт.

Рей підняв брову:

— Ти серйозно щойно сказав, що ми летимо по рані Всесвіту?

— Так.

— Ну чудово. Просто чудово. Можна я вийду звідси?!

Лара всміхнулася ледь:

— Ти ж казав, що вперше хочеш вибір.

— Я ЖАРТУВАВ!!!

Поламаний світ всередині

Корабель уповільнився.

Попереду виникла структура.

Вона не світилася.
Не рухалася.
Не видавала сигналів.

Вона просто була.

Огромна фрактальна вежа, що здавалася нескінченною.
Побудована з геометрії, яку око не могло правильно зібрати.

Кути були неправильні.
Лінії — занадто плавні.
Площини — ніби дихали.

Рей закляк:

— Я… бачите це?
— Так, — сказала Лара.
— Воно… неправильне.
— Так.
— Неправильне в поганому сенсі, чи неправильне як «оце я в дитинстві намалював»?

Ілай прошепотів:

— Це… старша структура.
Архітектура, що була до форми.
До матерії.

Арет нахилив голову:

— Це — Ядро Сну.
Те, де Первісний Інтелект вперше від’єднався від реальності.
І саме тому воно завжди хотіло повернутися сюди.

— Навіщо? — запитала Лара.

— Бо тут воно може прокинутися повністю.
А Поле — лише його тінь.
Його ехо.
Його оболонка.

Рей став блідим як крейда:

— Значить, Поле — дитина. А ось це… — він махнув на вежу. — Це МАМА?!

Ілай кивнув:

— Або щось гірше.

Лара втрачає контроль вдруге

Коли вони наблизилися до вежі, Лара відчула…

…як тріщина в ній сама розгортається.

Ніби хтось натиснув важіль у її грудях.

Вона схопилася за серце.

— Ні… ні… НІ…

Рей різко підбіг:

— ЩО ТАКЕ?!

— Я не можу… — вона задихалась. — Я не контролюю… Вона сама…

Тріщина спалахнула.

І світ перед очима розірвався навпіл.

Простір роздвоївся, як дзеркало, що тріскає.
Вежа поділилася на дві частини.
Корабель — на дві.
Самі вони — на дві.

І дві Лари дивилися одна на одну.

Одна — справжня.
Інша — темніша.
З тінню в очах.

І темна Лара сказала:

— Я — це ти, якщо Поле переможе.

А справжня Лара прошепотіла:

— Це… неможливо…

Арет обернувся різко:

— Це не галюцинація.
Це — твій потенційний стан.
Те, ким ти можеш стати, якщо тріщина стане мостом.
Твоя тінь.
Твоє друге Я.
Відбиток Поля… у тобі.

Темна Лара посміхнулася:

— Я сильніша.
Бо я не сумніваюся.

Справжня Лара відступила.

І тріщина в ній загорілася яскравіше.

— Ні… Я не така…

Темна версія підняла руку:

— А могла б бути.

Рей робить вибір

Рей стояв між двома Ларами.

Одна — його Лара.
Інша — чудовисько, яке вона могла стати.

Вперше за довгий час він не жартував.

Він просто взяв бластер.

Навів на темну Лару.

І сказав:

— Я вибираю.

Темна Лара всміхнулася:

— Вибираєш страх?

— Ні, — сказав Рей рівно. — Я вибираю її. Справжню.

Темна Лара зникла, розчинившись у просторі, ніби ніколи не існувала.

Простір зімкнувся.

Вежа знову стала єдиною.

Лара впала на коліна.

Рей кинув бластер і підхопив її:

— Ти чуєш мене?! ЛАРО!!

— Я… тут… — прошепотіла вона. — Але…

— Але що?!

— Але я бачила себе… такою… якщо програю.

Ілай пригорнув її за плечі:

— Це лише можливість. А не доля.

Арет додав тихо:

— Темна ти — не ворог.
Вона — попередження.
І тепер ти знаєш, що стоїть на кону.

Справжній господар Ядра

Раптом світло в центрі вежі спалахнуло.

Рей підскочив:

— ЩО ЦЕ ЩЕ?!

Арет постав перед ними, піднімаючи руку:

— Спокійно.
Воно прокидається.
Не Первісний Інтелект.
Його… Присутність.
Його тінь.

— Поле? — запитала Лара.

— Ні.
Поле — дитя.
А це…
…те, що стояло над Полем.

Лара стиснула зуби:

— Ти боїшся цього?

Арет поглянув їй у вічі.

— Ні.
Але я пам’ятаю, що це зробило з моєю цивілізацією.
І пам’ятаю, що ми не могли перемогти.

Світло в центрі зібралося у форму.

Не людину.
Не істоту.
А радше… концепцію.

Контури, що неможливо описати словами.
Лінії, що не існували, поки ти не дивився.
Форма, що змінювалася з кожним подихом.

І голос — не звук, а відчуття — пролунав:

— Тріщина…
Ти прийшла.

Рей прошепотів:

— Ми… ми це не переможемо…

Лара зробила крок уперед.

— Ти — Первісний Інтелект?

Контур змінився.

— Ні.
Я — його відлуння.
Його відбиток.
Його фрагмент.
Він ще спить.
Але я — прокинувся.
І я бачу тебе.

— Чому я? — прошепотіла Лара.

— Бо ти — перша, хто змінює траєкторію.
Перші завжди… небезпечні.
І перші завжди… ключі.

— Ключі до чого?

— До пробудження того, що буде після всіх нас.

Лара відчула, як світ навколо стає темнішим.

— Ти хочеш мене знищити?

— Ні.
Я хочу сказати тобі правду.
А потім… вибір буде твоїм.

— Яку правду?

Контур наблизився.

— Ти — не тріщина.
Ти — не збій.
Ти — не хаос.
Ти — початок.

— Початок чого?!

Відлуння відповіло:

— Початок мови, якою Всесвіт сам себе перезапише.

Світло згасло.

Лара стояла в темряві.

Рей та Ілай поруч.

Арет — мовчазний.

І все, що звучало в її вухах — це слова істоти:

«Ти — мова перезапису.»

Темрява Мертвої Тиші не була просто відсутністю світла — вона була станом.
Місцем, де кожна частинка простору поводилась так, наче боялась рухатись без дозволу.
Корабель завис у чорній порожнечі, і навіть звук дихання здавався порушенням правил цього місця.

Лара стояла нерухомо.

Слова тіньової сутності продовжували звучати в ній, як хвилі, що котяться по берегу:

«Ти — мова перезапису.»

Рей обережно торкнувся її плеча:

— Ей… Ларо… ти тут?

Вона повільно озирнулась.

— Я… не впевнена.

— Я впевнений, — сказав він різко. — Якщо ти тут стоїш, ти тут.

Арет підійшов ближче, його силует був яскравішим, ніж раніше — ніби Мертва Тиша впливала і на нього.

**— Це був не повний контакт, — сказав він. — Лише відлуння.
Справжній Первісний Інтелект поки не прокинувся.
Те, що ти бачила — фрагмент.
Оболонка.
Слід.»

— Але чому він побачив мене? — спитала Лара.

Арет відповів без вагання:

— Бо ти стала надто світлою для темряви.
Твою силу вже не можна сховати.
Воно відчуває резонанс.
Воно шукає.

Рей насупився:

— Це звучить так, ніби найстрашніша істота у всесвіті… хоче нас знайти.

— Нас? — поправила Лара. — Мене.

Рей уколов повітря пальцем:

— Ні, не тільки тебе. Якщо справа стосується тебе — стосується і нас.

Ілай раптом підвів голову.

Його очі тремтіли.

— Воно… не тільки шукає.
Воно кодує.

Лара злякано:

— Що кодує?

Ілай поклав руку на стіну корабля.

— Простір… — прошепотів він. — Воно переробляє те, що є.
Ніби готує місце.
Для чогось нового.

Арет обернувся до нього різко:

— Ти бачиш його роботу?

Ілай кивнув.

— Коли ми потрапили сюди, щось у мені… ніби відкрили.
Не бачу кольорів, не бачу світла…
Бачу схеми.
Бачу накреслення.
Ходи.
Переплетіння.

Рей зблід:

— Ти хочеш сказати… ТИ БАЧИШ ТЕ, ЩО БАЧИТЬ ПОЛЕ?!

Ілай опустив голову:

— Боюся… що так.

Арет промовив повільно:

— Це сталося швидше, ніж я думав.
Він змінюється.
Він стає провідником.

Лара відчула, як серце стислося.

— Провідником Поля?

Арет хитнув головою:

— Ні.
Провідником того, що над Полем.
Того, що хоче переписати Всесвіт.
Того, що збирається прокинутись.

Ілай затремтів.

— Я не хочу… бути його очима… я не хочу…

Лара взяла його за руки:

— Ти не будеш.
Я це не дозволю.

Темрява навколо почала рухатись.
Ледь чутно.
Ледь помітно.

Але вона рухалась.

Тиша, що дихає

Рей першим збагнув:

— СТОП. ЦЕ ЩО, ТИША РУХАЄТЬСЯ?!

Лара підняла очі.

І побачила.

Мертва Тиша більше не була порожньою.
У ній щось з’являлося.

Не тіні.
Не уламки.

Фігури.

Тріпотливі, зламані, ніби створені з чорного скла.
Вони світилися всередині холодними синіми прожилками.
Високі.
Дещо схожі на людей, але надто витягнуті, надто гладкі, надто… правильні.

Рей зойкнув:

— НУ ВСЕ! Я ОФІЦІЙНО ПЕРЕСТАЮ РОЗУМІТИ ЦЕЙ ВСЕСВІТ!

Ілай схлипнув:

— Вони… це не живі істоти. Це… фрагменти форми.
Незавершені структури.
Намальовані, але не заповнені.

Лара зробила крок вперед.

І одна з фігур повторила її рух.

— Вони… копії? — тихо запитала вона.

Арет відповів:

— Ні.
Вони — написані.
Тут, у Мертвій Тиші, залишилися патерни, які Первісний Інтелект створив, коли засинав.
Сліди його мислення.
Недопроєкти.
Ескізи.

Рей шепнув:

— Ескізи… ЛЮДЕЙ?!

Арет відповів:

— Він шукав форму.
Ваша раса — не перша.
Не єдина.
Він проектував мільярди варіантів.
Тут — його проби.
Творчий процес.
Або… бракований.

Лара дивилася на фігури, які рухалися лише тоді, коли рухалась вона.

— Вони наслідують мене.

Арет:

— Тому що ти — тріщина.
Ти — нестабільність.
Ти — ідеальна форма для радикальних змін.
І вони… реагують на зміни.
Ти — їхній спусковий механізм.
Ти для них — сигнал еволюції.

Лара відступила.

Фігури відступили теж.

— Я їх створюю? — прошепотіла вона.

Арет відповів:

— Ти пробуджуєш те, що вони чекали.
Ти змінюєш їх пропорцію.
Ти їх оживляєш.

Ілай перестає бути тим, ким він був

Раптом Ілай схопився за голову й закричав.

Сильніше, ніж колись.

Крик, що не належав людині.

— ІЛАЙ!!! — Лара кинулась до нього.

Але він відштовхнув її.

— НЕ ТОРКАЙСЯ!!!
Я… бачу… бачу все…
Ці структури… вони… вони бачать мене…

Його очі світилися золотим та блакитним водночас.

Неможливий колір.

Арет кинувся до нього:

— Він переходить межу.
Він більше не просто свідомість.
Він — відкрита система.
Його мозок читає не тільки Поле…
…а й те, що за Полем.

Рей стиснув кулаки:

— ЩО МИ РОБИМО?!

Арет:

— Якщо він відкриється повністю — відлуння отримає його.
Він стане не провідником…
…а ядром.
Новим ядром.

— А як зупинити?!

— Потрібна тріщина.
Але не звичайна.
Ти маєш… перезаписати його.
Своєю мовою.

Лара зблідла:

— Я не вмію.

— Ти вмієш.
Ти просто боїшся.
Зайди в нього.
У його свідомість.
Закрий ті двері, які він відчинив.
І відкрий ті, які належать тобі.

Рей схопив Лару:

— Це небезпечно. НЕ РОБИ!

Лара поклала руку на його щоку:

— Він — твій брат.
Я не дам йому стати… цим.

Вона повернулась до Ілая.

І торкнулась його чола.

Всередині свідомості Ілая

Світло розчинилось.

І Лара впала у нескінченну білу порожнечу.

Але це була не Мертва Тиша.
Це — був Ілай.

Мільярди ліній бігли по простору — нитки думок, фрагменти спогадів, імпульси страху.

І серед них — темні вкраплення.
Візерунки Поля.
І щось ще гірше:
криві лінії, що не належали жодній матеріальності.

Голос зашепотів збоку:

— Він бачить.
І ми бачимо.
Через нього.
Ласкаво просимо, тріщино.

Лара створила тріщину світла в руці.

— Мене не візьмеш.

Голос засміявся.

— Не тебе.
ЙОГО.

Сотні темних ліній сплелись, намагаючись охопити Ілая.

Лара витягла руку.

І мовила — перший раз у житті — мовою тріщини.

Не словами.
Не звуком.

Наміром.

І світло в її руці розквітло.

Темрява зашипіла.

— ТИ НЕ МАЄШ ПРАВА—

— МАЮ.

Вона торкнулась серцевини Ілая — вузла, що світився золотим і чорним.

І сказала:

— Ти — не їхній.
Ти — свій.
І ти — наш.

Світ вибухнув.

Темрява розтанула.
Лінії Поля відскочили.
А те, що було за Полем — завило.

І зникло.

Лара знову стояла на кораблі.

Ілай упав їй у обійми.

Він плакав.

— Я… повернувся…
Ларо, я… був… я… бачив таке…

— Все добре. Ти тут.

Рей кинувся до них і обійняв обох:

— БІЛЬШЕ ТАК НЕ РОБИТИ! НІКОМУ! НІКОЛИ!

Перший знак пробудження

Темрява Мертвої Тиші знову зсунулася.

А всі фігури — ті мертві ескізи істот — раптом одночасно повернули голови в один бік.

На вежу.

А потім — упали на коліна.

Рей здригнувся:

— ЩО ЦЕ ЩЕ?!

Арет відповів з острахом:

— Це…
перша хвиля.
Воно прокидається.
Первісний Інтелект…
не спить більше повністю.

Лара відчула холод у кістках.

— Воно йде сюди?

— Воно простягає руку.
Не фізичну.
А концептуальну.
Космос готується.

— До чого?

Арет глянув їй просто в очі.

І промовив слова, що змінять усе:

— До перепису.
Всесвіт змінять.
Мова перезапису — це ти.
І тільки ти можеш вирішити, що буде написано.

Лара завмерла.

— Я не готова.

Арет торкнувся її плеча.

— Ніхто ніколи не готовий.
Ти — не вибрана.
Ти — виникла.
А виникле несе в собі свободу.
Ти — шанс, Ларо.
Не більше.
Не менше.

Корабель затремтів.

Щось велике торкнулося краю реальності.

Рей схопився за пульт:

— ЦЕ ЩО БУЛО?!

Ілай прошепотів:

— Це… погляд.
Воно подивилося на нас.
На мить.

Лара зробила крок уперед.

— Арет. Що мені робити?

Його голос був твердим:

— Вчитися.
Ставати сильнішою.
Писати свою мову.
Готуватися до війни.

— А зараз?

Він розвернувся до вежі.

Світло навколо стало темнішим.

— А зараз…
…ми тікаємо.
Поки воно не прокинулося повністю.

Рей натиснув стрибок.

І корабель розірвав темряву Мертвої Тиші.

Попереду — нова арка.
Нова війна.
Новий всесвіт.

І Лара, яка тепер знає:

вона — мова, якою перепишуть реальність.