Живі уламки цивілізації - частина I

Мисливиця

Лара Верт прокинулася від різкого клацання стабілізаторів. «Гелій-9» знову стинався у м’язистому спазмі корпусу, ніби старий корабель з усіх сил намагався залишатися цілісним попри десятиліття корозії, зношених шарнірів і патчів, накладених на патчі.
Лара не здригнулася — цей звук був знайомим, він супроводжував її більшу частину життя. Як інші люди прокидаються від дзвінка, вона прокидалася від шипіння повітряних клапанів, від клацання реле, від низькочастотного гулу двигунів, що ледь трималися на чесному слові.

Життя мисливця не передбачає комфорту.
Тільки рух, пошук, ризик і темрява.
Темрява, яка іноді здається теплішою за будь-яке людське слово.

Вона обвела поглядом каюту. Приміщення було вузьким, металевим, забарвленим у відтінки іржі та старого машинного мастила. На стелі — зламаний проектор зоряної мапи. На стіні — знімок: чотири людини, усміхнені, тримаються за плечі, усі в робочих комбінезонах станції «Астеріон-6». Зліва — батько й мати. В центрі — підліток Ілай. Справа — сама Лара, ще юна, ще наївна, ще така, що вірила: світ тримається на людях.

Лара ковзнула пальцями по краю фото. Папір зносився, краї потріскалися від сотень дотиків.
Ілай усміхався так, ніби майбутнє можливе.

Того дня, коли він пішов служити інженером у корпорацію «Зеніт Тех», він сказав їй:

— Якщо колись ми врятуємо людство, то через енергію. Енергія — це життя. Досить запалити одну правильну іскру.

Світло.
Тепер цей світ згасав.

Лара підвелася, закріпила волосся в тугий вузол і натягнула робочий комбінезон — темний, зроблений з композитного матеріалу, прошитий міцніше, ніж більшість шлюзових скафандрів.
Пальці автоматично пробіглися по спорядженню:
– наручний блок сканування,
– набір магнітних фіксаторів,
– термічний ніж,
– мікрозапаяч,
– гравітаційний захват.

Окремо, у бічній кобурі, лежав пістолет.
Лара рідко користувалася зброєю.
У руїнах найчастіше ворог — не той, хто стріляє.

А той, хто рухається, коли не має рухатися.
Або те, що не рухається, коли мусило б.

Вона вийшла до рубки.

Рубка керування була серцем «Гелія-9» — старого, надійного, але примхливого корабля. Пульт виглядав, як поєднання трьох поколінь техніки: старі аналогові панелі, зняті з доби до Згасання; цифровий блок, який Лара відновила з уламків іншого корабля; і імплантований модуль штучного інтелекту, який, чесно кажучи, давно вже виродився в щось середнє між навігатором і буркотливим старим.

— Система завантажена, — промовив ІКОН, корабельний ШІ, голос якого завжди трохи шипів, ніби передавач заливало пилом. — Я бачу, ти знову не вимкнула аварійний блок. Я ж казав тобі…

— Заткнись, — спокійно відповіла Лара. — У нас сьогодні попереду робота.

— У нас завжди попереду робота, — буркнув ІКОН. — Але сьогодні ти виглядаєш, як людина, яка збирається померти.

— Я завжди так виглядаю.

ШІ образився і перейшов у режим мовчання.
Лара активувала сенсори.

На навігаторі миготіла позначка — слабка, але вперта:
S0-1R-IL-4.
Ідентифікаційний код її брата.

Вона прокрутила запис сигналу.
Потужність — 4%.
Модуляція — нестабільна.
Протокол — застарілий.

Але автентичність не викликала сумнівів.
Вона знала ці параметри так само добре, як знає ритм власного серця.

— Лара, — знову заговорив ІКОН, уже менш буркотливо, — той сигнал… він не просто старий. Він неможливий. Хтось імітує…

— Або Ілай живий, — перебила вона.

— Після одинадцяти років у мертвому секторі? — ШІ скептично клацнув реле.
— Ти забуваєш, він інженер.
— І що?
— Інженери виживають там, де помирають солдати.

ШІ не став сперечатися.
Він знав: коли Лара прийняла рішення, його не зрушити з місця навіть термоядерним вибухом.

Вона запустила двигуни.
«Гелій-9» зітхнув, наче прокидається старий звір.
Стабілізатори вирівняли курс.
Реактивні сопла видавали звук, що нагадував гарчання.

Лара вивела корабель у дрейф і зробила глибокий вдих.

Сектор R-0 чекає.
І якщо там справді була станція «Зеніт Тех-0» — колись найбільша лабораторія корпорації — то це буде найнебезпечніше полювання в її житті.

Мисливці ніколи не планують повністю.
Серед руїн немає стабільних карт, немає чітких схем, немає порядку.
Лише хаос, який поважає тільки тих, хто готовий його пробачити.

Лара звикла до цього.
Вона орієнтувалася в руїнах так, ніби народилася серед них. Люди під куполами казали, що мисливці навчилися «відчувати метал», як гренські пірати відчувають зміну магнітних полів, як пустельні племена колись відчували зміну вітру.

Це не була магія.
Це була інтуїція того, хто, на відміну від більшості людей, бачив смерть не як трагедію, а як інструмент.

На екрані з’явилася смуга перешкод.

— ІКОН, що це?

— Пилові хмари. Фрагменти. Розбиті станції, зламані кораблі… відчуваю сильну гравітаційну турбулентність.

— Це R-0?

— Ми ще не ввійшли. Це межа сектора. Виглядає… недобре.

Сектору R-0 не було на сучасних мапах.
Після аварії там загинули всі експедиції, що намагалися увійти.
Тому його просто закрили.
Оголосили мертвим.

Мертві не кричать.
Не подають сигналів.
Не просять допомоги.

Але цей — подав.

Вхід у сектор викликав у Лари дивне відчуття — немов час загус, ніби простір поводиться так, ніби живий, як морська вода, коли під тобою пропливає величезна істота.
Вона знала це відчуття. Відчуття місць, де колись працювали небезпечні технології.

ІКОН почав нервувати.

— Щось мені не подобається. Багато хвильових завад. Нестабільні гравітаційні ребра. Це відчувається так, ніби сектор… не порожній.

— Що ти маєш на увазі?

— Нестабільні поля зазвичай створюються або потужними реакторами… або… живим кодом.

Лара зціпила зуби.

Інфекційний код.
Те, про що шепотілися мисливці, але ніхто не бачив на власні очі.
Структура, що здатна адаптуватися, розмножуватися, хмаритися у формі фрагментів металу, напіворганічних волокон, цифрового шуму.
Відгукуватися на рух.
І відчувати тепло живої істоти.

Кажуть, код може копіювати навіть голоси.

І вона не знала, чи сигнал брата був справжнім.
Але якщо хтось у цьому секторі вмів копіювати ідентифікації — то це він.

— Лара, — сказав ІКОН тихіше, — я фіксую інший корабель.

— Який?

ШІ коливався, але потім видав відповідь:

— «Грифон». Сигнатура підтверджена.

Лара не вилаялася тільки тому, що лайка не допомагає в космосі.

Рей Кардо.
Мисливець, який би продав власну руку, якби з неї можна було витягти хоч півкіло титану.
Жадібний, холодний, блискуче хитрий.
Він багато разів перехоплював здобич у інших мисливців, інколи — ціною їхніх життів.

І якщо Рей прийшов сюди — він також почув сигнал.

— Він обійшов нас на 40 хвилин, — додав ІКОН.

— Достатньо, щоб зіпсувати все, — відповіла Лара.

Або вбити її брата, якщо він живий.
Або продати реактор, якщо знайде його.

ІКОН зробив паузу.

— Ти вирішила піти всередину все одно, так?

— Так.
— І єдине, чого я боюся — що ти не повернешся.

Лара торкнулася краю пульта.

— Повернуся.
— Ти завжди так кажеш.
— Тому що завжди повертаюся.

ІКОН не сперечався.

Корабель повільно входив у серце сектора.
Світло віддаленої зірки ледь пробивалося через хмари космічного пилу.
У темряві дрейфували уламки — нечисленні, але величезні.
Фрагменти станцій, частини кораблів, обломки кілець — усе склеєне невидимими силами, немов гігантська гробниця з металу й порожнечі.

Лара відчула, як корабель здригнувся, наче потрапив у потік невидимого моря.
Шторми у вакуумі — рідкість, але тут вони були реальні.

— Ми в полі деформації, — сказав ШІ. — Схоже, щось у центрі сектора все ще працює.

— Реактор?

— Або інфекційний код. Або обидва.

Вона вдивилася у темряву.

І побачила його.

Величезний комплекс, що нагадував місто-колос на орбіті.
Металеві вежі, розбиті мостові конструкції, обвислі кабелі, немов жили, що тягнуться в порожнечу.
У центрі — велике кільцеве ядро.
Станція «Зеніт Тех-0».

Жива.
Або напівжива.

Вона світилася слабким блакитним ореолом, ніби дихала.
Ніби спала.
Або чекала.

У горлі Лари з’явився присмак металу.

— Щасливого полювання, — буркнув ІКОН. — Хоча я б назвав це божевіллям.

— Це і є полювання, — відповіла Лара. — Інколи потрібно в божевілля стрибнути.

— Люди дивні.

— Зате живі.

«Гелій-9» почав зближуватися з доковим кільцем.
Але Лара раптом помітила другий силует.
Корабель Рея вже пришвартувався.

Він всередині.

Це могло означати тільки одне:
він піде на все, щоб отримати реактор.
Він може перехопити сигнал брата.
Він може…

Він може бути не один.
Якщо він приніс із собою бомби — станції кінець.
Якщо він активує реактор у своїх цілях — світ стане ще темнішим.

Лара відчула, як у грудях стискається щось важке й болюче, схоже на застарілий страх.
Страх не перед смертю.
Перед втратою.

Вона не знала, чи живий Ілай.
Але той, хто сунувся сюди з жадібності, очевидно не мав жодних моральних гальм.

Лара зняла зі стіни свій шолом, закріпила, увімкнула кисневі клапани.

— ІКОН, тримай зв’язок.
— Вестиму канал на максимум, але тут багато завад.
— Працюй.

Тиск повітря змінився.
Шлюз відкрився.

І Лара ступила в темряву мертвої станції.