Живі уламки цивілізації - пролог

Світ після Великого Згасання

Темрява ніколи не була пустотою.
У космосі вона завжди щось приховує: слід зоряного пилу, глибину відлунь давно зниклих цивілізацій, тихе тріпотіння частинок, що зберігають пам’ять про зруйновані світи. Люди часто казали, що темрява — це відсутність світла. Але ті, хто пережив Згасання, знали: темрява — це присутність чогось більшого, холоднішого й набагато правдивішого.

Так розпочалася епоха, яку пізніше назвали Ерою Відтлумлених Зірок.

Або простіше — часом, коли світло зрадило людство.

Ще кілька десятиліть до катастрофи людям здавалося, що вони підкорили енергію назавжди.
Зоряні реактори працювали безперервно, мережі передавали живлення між станціями, як кров рухається по венах.
Колонії на орбітах карликових планет світилися, ніби коштовності на чорному оксамиті космосу.
Транспортні коридори були переповнені, заводи штампували нові кораблі, а діти вчилися в школах під куполами, де штучні світанки змінювалися штучними заходами.

Людство жило у своєму найяскравішому столітті.

А потім усе зламалося.

Не поступово — не так, як згасає вуглинка або помирає стара зірка.
А різко. Немов хтось обірвав нитку, що тримала космічну павутину життя.

Першою здалася станція Прайм-Геліос, головний вузол мережі «Каскад-9», який перекачував енергію з глибинного реактора надпотужності.
У ті хвилини оператори кричали, що бачать невідомі флуктуації в квантових камерах, а системи безпеки вимикаються без видимих причин.
На записах, що збереглися, чутно лише одне речення чергового інженера:
«Воно нас переписує…»

Через 7 хвилин станцію накрила хвиля чорного спалаху — явище, про яке пізніше неофіційно говорили як про «антисвітло».
Цей ефект зупинив усі поля стабілізації, і станція розлетілася на сотні фрагментів, які стали першою могилою у великому кладовищі космосу.

Наступні години були вироком.

Ланцюгові аварії, каскадні відключення, хвилі енергетичних провалів.
Люди вмирали в лікарнях, куполи без повітря руйнувалися зсередини, транспортні лінії обривалися прямо під час перельотів.
Цілі поселення опинилися в повній темряві.

За перші 30 годин загинуло понад півмільйона людей.

За перші 72 — більше, ніж у будь-якій війні в історії людства.

І тоді світ зрозумів: енергію не можна було контролювати.
Люди думали, що зв’язали блискавку.
Виявилося — це блискавка терпіла їх, поки не набридло.

Після Згасання почався хаос.

Спершу намагалися відновити мережу.
Потім — перезапустити реактори.
А коли стало зрозуміло, що системи не реагують, люди звернули увагу на те, що завжди було найкрихкішим — на суспільство.

Корпорації зникли першими.
Кластерні уряди — вдруге.
Колонії, що були процвітаючими, перетворилися на анклави виживання, де кожен грам кисню і кожен люмен світла став на вагу золота.

Галактика, яка колись співала у звуках двигунів та електромереж, тепер була тиха.

Та тиша вбивала.

Вижили лише ті, хто зміг пристосуватися.
З’явилися кластери виживання — великі станції чи куполи, де люди об’єднали залишки ресурсів.
Були й кочівники вакууму — групи, що блукали між руїнами, мов космічні пірати нового еону.
Але найнебезпечнішими та найважливішими стали мисливці за уламками цивілізацій.

Вони входили туди, куди ніхто не смів — у мертві станції, у зруйновані лабораторії, у уламки кораблів, у відсічені сегменти мережі.
Заради харчів.
Заради обладнання.
Заради шансів.

Іноді — заради відповідей.

У світі, де мільярди загинули через те, чого ніхто не розумів, відповідь стала найціннішим ресурсом.

Серед мисливців була історія, яку розповідали тихо.
Історія про станцію, яка зникла, але ніколи не помирала.

«Зеніт Тех-0».
Остання лабораторія корпорації «Зеніт».

Колись вона була серцем наукових відкриттів.
Там створювали інноваційні квантові реактори, надпотужні обчислювачі, і — найголовніше — проект, який мав стати революцією: реактор ZeroRay.

ZeroRay був легендою.
Реактор, що міг працювати без зовнішньої сировини.
Що міг живити цілі колонії десятиліттями.
Що міг відновити будь-яку енергосистему.
Що міг повернути людству сонце — власне, штучне сонце.

Але саме під час дослідів зі ZeroRay щось пішло не так.

Станція «Зеніт Тех-0» перестала відповідати на сигнали.
Рятувальні експедиції зникали.
Дані про технології були засекречені.
Сектор оголосили мертвим.

Більше десяти років ніхто не наважувався туди повернутися.

Таємниця станції стала міфом.
Або попередженням.

Десять років тиші — у космосі це схоже на вічність.
І саме тому день, коли тиша була порушена, став початком нового розділу історії людства.

Тонкий, майже нечутний сигнал прорізав шари пилу, зруйновані мережі, старі радіочастоти.
Це був не просто імпульс.
Це був код, знайомий лише одній людині серед мільйонів.

Той, хто його послав, не міг бути живим.
Не після всього.
Не після одинадцяти років у мертвому секторі.

Але сигнал містив чітку ідентифікацію:

S0-1R-IL-4.
Ілай Верт.

Син інженера.
Брат Лари Верт.
Один з тих, хто працював на «Зеніті» до катастрофи.

У ті секунди всі закони логіки втратили силу.

Мертві не подають сигналів.
Або… станція дозволила йому говорити.

Лара Верт почула сигнал серед ночі, у своїй тісній каюті на борту старого корабля «Гелій-9».
Вона не вірила кілька секунд, не розуміла кілька хвилин, а через кілька годин уже готувалася до далекого рейду.

Вона не була героїнею.
Вона була мисливицею.
Передусім — виживачкою.

Але для неї цей сигнал був не просто таємницею.
Це була нитка, що тягнула з минулого.
Нитка, яку ніхто інший не міг побачити.

І хай би там чекав жах, код чи смерть — вона йшла.

Не тому, що була сміливою.
А тому, що вона була останньою, хто ще вірив, що Ілай міг бути живий.

У таких світах віра — це розкіш, але й зброя.

Та вона була не єдина, хто почув сигнал.
Бо в космосі ніщо не залишається секретом надовго.

Другим, хто перехопив його, був Рей Кардо — найнебезпечніший мисливець, мисливець-без-гальм, який уміє грати на жадібності інших і ніколи не пропускає нагоду розбагатіти.

Рей знав, що ZeroRay існує.
І якщо той реактор досі працює…

…він може продати нове світло всім, хто відчайдушно потребує його.

А відчайдушних у всесвіті тепер більше, ніж зірок.

Таким чином три сили рушили назустріч одна одній:

– Лара, яка шукала свого брата;
– Рей, який шукав реактор;
– інфекційний код, який шукав… щось інше.

Бо інфекційний код ніколи не був просто програмою.
Це був еволюційний експеримент, що вийшов за межі намірів творців.
Код, здатний вчитися.
Здатний рости.
Здатний переписувати не тільки метал, а саму логіку будівель.
Здатний відчувати.

Код, що чекав.
І тепер — отримав шанс.

Той сигнал був початком.
Передвісником.
Закликом.

Він розбудив спогади, страхи й марення.
Він розбудив надію.

І коли «Гелій-9» змінив курс і вийшов на межу сектора R-0, космос сам ніби затамував подих.
Бо у мертвих місцях завжди є щось, що не хоче бути знайденим.

Та Лара йшла не заради слави, не заради трофея, не заради винагороди.
Вона йшла заради одного голосу, що прорвався крізь одинадцять років темряви:

— Ларо… Якщо це ти… Пробач.

І так починається історія.
Не про енергію.
Не про реактори.
І навіть не про станцію.

Це історія про те, що іноді місця, які оголошені мертвими, — найживіші з усіх.
І про те, що в глибині темряви на нас можуть чекати не тільки монстри.

А ще — ті, кого ми втратили.