Ті, хто навчився жити в руїнах Всесвіту - частина VII

Смітник богів і святі уламки

Вони вийшли з зони стягнення так, ніби хтось щойно відпустив їм горло, але залишив на шиї бирку з ціною. Повітря зовні було звичайним — якщо “звичайним” у руїнах можна назвати повітря, яке не намагається списати з тебе спогад за кожен вдих. Та навіть тут, між кабелями й порожніми шахтами, Лада відчувала: система не закінчується дверима. Система закінчується звичкою коритися.

Марко мовчав довше, ніж зазвичай. Він зберіг у голові карту потоків, ліній і “права вимагати”, але тепер у нього з’явилося ще одне — відраза до акуратності. Акуратність була надто схожа на чесність, а чесність виявилася просто іншим шрифтом на договорі.

Німа, навпаки, говорила мало не безперервно — але пошепки, ніби боялася, що слова стануть заставою. Вона описувала те, що чула під підлогою: як клацають лічильники, як скрипить баланс, як у темряві хтось рухає “рядки” так само легко, як люди рухають меблі, коли готуються до приїзду гостей.

Гнат тримав дистанцію. Його кулаки були не стиснуті, але в кожному пальці сиділа готовність — проста, груба, майже дитяча: якщо ти не можеш виграти логікою, ти хочеш виграти силою. Він знав, що це дурне бажання. І все одно воно було єдиним, що не нараховувало відсотків.

Сава йшов останнім і робив вигляд, що йому байдуже. Це була його остання форма дисципліни.

— Отже, — нарешті сказав він, — ми тепер точно знаємо, що Всесвіт банкрут, але колектори працюють як годинник. Знаєте, що це означає?

Лада не озиралася, але відповіла:

— Це означає, що нам потрібне щось, що не можна стягнути як штраф.

— Гарна мрія, — пробурмотів Сава. — У руїнах мрії зазвичай або прострочені, або зламані, або вже перепродані тричі.

Марко підняв голову.

— Тоді нам потрібен ключ. Не символічний. Фізичний. Механічний. Те, що може змінити потік, а не пояснення.

Німа кивнула.

— Те, що не просить дозволу у балансу.

Лада стиснула жетон зі швом у кишені. Вона відчувала, як він холодить пальці через тканину, ніби нагадує: ти вже одного разу пройшла завдяки упертості чужих рук. Але тепер потрібна упертість іншого типу — упертість проти правил, які вдають, що вони природні.

— Є один сектор, — сказала вона. — Туди не ходять зазвичай. Туди ходять тільки тоді, коли закінчуються красиві версії реальності.

Сава скривився.

— О, це вже звучить як мій тип відпустки.

— Смітник богів, — сказала Лада.

Вони замовкли на секунду. Навіть руїни ніби стали тихішими, почувши цю назву. Бо в будь-якому світі є місце, куди викидають те, що соромно визнавати зламаним. У руїнах таке місце завжди поруч — просто зазвичай його називають інакше: “архів”, “запасник”, “санітарна зона”, “сервісний відсік”. Тут назву ніхто не прикрашав.

Марко кивнув, ніби згадуючи карту.

— Я бачив це на схемах. Сектор утилізації артефактів. Туди скидають те, що більше не працює або занадто небезпечне для продажу.

— І пророцтва, — додала Німа. — Вони теж псуються.

Сава зітхнув.

— Уявіть собі: пророцтво з терміном придатності. “Вжити до кінця світу”. А потім — повернути в магазин зі скаргою: “не справдилося”.

Гнат нарешті заговорив:

— Якщо там лежать зламані дива, там може бути й те, що тримало вузол. Те, що вони зняли з експлуатації.

Лада кивнула.

— Нам потрібен уламок. Не реліквія для культу. Частина механізму. Те, що може вставитися в серце зі швами і змінити його поведінку.

— Ви зараз описуєте, як ми будемо ремонтувати Всесвіт викруткою, знайденою на смітнику, — сказав Сава. — Мені подобається, що план стає все професійнішим.

— У руїнах, — сухо сказала Лада, — викрутка — це вже майже священний артефакт.

— Тоді вперед, — сказав Сава. — До святині зламаних чудес. Там, де боги відписуються від гарантії.

— — —

Сектор утилізації: де дива не проходять техогляд

Шлях до смітника богів не був маршрутом. Маршрути існували для тих, хто ще мав ілюзію, що за гроші можна купити порядок. Тут гроші були лише іншим словом для втрат, а порядок — для звички мовчати. Їхній шлях був простий: іти туди, де некомфортно навіть системі.

Перший знак вони побачили ще здалеку. У темряві простору, між уламками станцій, висів величезний щит — не рекламний, не попереджувальний, а службовий. Він мерехтів, ніби йому боліло світити.

“СЕКТОР УТИЛІЗАЦІЇ
ВХІД НА ВЛАСНИЙ РИЗИК
ПОВЕРНЕННЯ НЕ ПЕРЕДБАЧЕНО
БОГИ ГАРАНТІЮ НЕ НАДАЮТЬ”

Сава прочитав і тихо засміявся.

— “Повернення не передбачено”. Я бачив це в інструкціях на дешеві електроприлади. Зараз це вже філософія.

Марко провів сканером по щиту.

— Він підключений до мережі. Хтось підтримує навіть попередження. Це означає, що сектор важливий.

— Або соромний, — сказала Німа. — Сором завжди потребує охорони.

Вхід виглядав як розрив у просторі — не тріщина, а шов, який хтось грубо розпоров і залишив так. По краях шва висіли уламки металу, як обірвані нитки. І серед них — дрібні маячки, що блимали рівно, як серцебиття, яке не має права збитися.

Гнат присів, оглянув один маячок.

— Це не просто “вхід”. Це контроль. Вони знають, хто заходить.

Лада кивнула.

— Не можна бути непомітними. Але можна бути невигідними. Пам’ятайте: система любить те, що можна порахувати. Не давайте їй простих цифр.

Сава підняв руки.

— Я постараюся бути максимально непередбачуваним і при цьому не померти. Це моя фірмова техніка.

Вони пройшли крізь шов.

І світ змінився не кольором — змінився сенсом. Тут не було “пейзажу”. Тут був склад того, що більше не має права називатися чудом.

Першим вони побачили поле уламків, де лежали предмети, які виглядали як іконографія: напіврозбиті “ореоли” з металу, що колись, можливо, керували гравітацією; кристалічні стрижні, на яких були вигравірувані знаки — і тепер вони тьмяніли, як пам’ять; фрагменти масивних кілець, що могли бути порталами, але тепер були просто металом із тріщинами, як старі кістки.

На деяких предметах висіли бирки. Справжні, паперові, прив’язані дротом.

“НЕ ПРАЦЮЄ”
“НЕБЕЗПЕЧНО”
“ПОВЕРНУТО ЗА ГАРАНТІЄЮ”
“ПРОСТРОЧЕНО”
“НЕ ВІДПОВІДАЄ ОПИСУ ЧУДА”

Сава підняв одну бирку й прочитав уголос:

— “Не відповідає опису чуда”. Я хочу познайомитися з тим, хто писав технічне завдання на диво.

Марко відповів без усмішки:

— Його писали ті, хто хотів продавати стабільність. Диво — це просто товар із завищеною обіцянкою.

Німа дивилася на поле й тихо сказала:

— Тут лежить віра, яку не змогли конвертувати.

Лада йшла вперед, відмічаючи поглядом структури. Її цікавили не “символи”. Її цікавили механізми — ті, що могли бути частиною вузла. Бо вузол стабільності не з’явився з нічого. Він був зібраний. А все, що зібране, колись розбирали.

Вони зайшли далі — туди, де поле уламків переходило в “вулиці”. Так, у смітнику богів теж були вулиці. Бо люди — якщо вони ще люди — роблять з усього простір для ходіння і торгівлі. Навіть із чужого сорому.

Між купами артефактів стояли намети. Не ринкові — тихіші. На них не кричали “знижки”. Тут кричати було небезпечно: гучний звук міг зачепити те, що краще не чіпати. Натомість тут шепотіли, як у музеї, де експонати можуть відповісти.

На одному з наметів висів знак:

“ПРОРОЦТВА
СВІЖІ ТА ВЧОРАШНІ
Є ЗНИЖКА НА ТІ, ЩО ВЖЕ НЕ ЗБУДУТЬСЯ”

Сава зупинився.

— Вчорашні пророцтва. Це як вчорашній хліб, тільки з екзистенційним присмаком.

Гнат глянув на продавця. Продавець був у масці — не для стилю, а для безпеки. У руках він тримав коробку з паперами, схожими на старі квитанції. На кожній була печатка.

Марко взяв один папір обережно, ніби це міг бути вибуховий пристрій.

На ньому було надруковано:

“ПРОРОЦТВО № 112
СВІТ СТАНЕ КРАЩИМ
СТАН: НЕ ВИКОНАНО
ПРИЧИНА: ВІДСУТНІСТЬ ВХІДНИХ ДАНИХ
ТЕРМІН ПРИДАТНОСТІ: СПЛИНУВ”

Марко ковтнув.

— “Відсутність вхідних даних”… — Він підняв очі. — Вони навіть тут все зводять до процесу.

Продавець заговорив тихо, але чітко:

— У нас чесні пророцтва. Якщо не збулося — ми кажемо, чому. Якщо збулося — теж кажемо, чому. Зазвичай тому, що хтось заплатив.

Сава нахилився ближче.

— А якщо я куплю пророцтво “все буде добре”, воно стане правдою?

Продавець мовчав секунду, а потім відповів, майже співчутливо:

— Якщо ви купите, вам стане легше. А це вже половина ефекту. Другу половину ми не гарантуємо. Богів тут немає. Є тільки логістика.

Сава відступив і прошепотів команді:

— Мені здається, це найчесніший продавець у нашому житті. І це лякає.

Лада не зупинялася. Вона читала простір, як карту: тут складали списане, але не викидали повністю. Бо навіть списане диво могло стати ресурсом.

І саме тому смітник богів був охоронюваний.

Вони помітили це не одразу. Не було турелей. Не було солдатів. Тут були “доглядачі” — люди або майже люди, в однакових темних плащах із символом, схожим на перекреслене сяйво. Вони ходили повільно, дивилися на всіх, але ніби крізь. Вони не погрожували. Вони просто були тут, як нагадування: навіть сміття має власника.

Німа притисла пальці до вуха, слухаючи.

— Вони не просто охороняють. Вони… — вона пошукала слово, — …заспокоюють. Тут багато артефактів, які можуть “згадати”, що вони були чудом.

Марко кивнув.

— Якщо один із них випадково увімкнеться, це може розірвати сектор. Тому потрібні доглядачі. І тому тут багато бирок.

Сава озирнувся.

— То це не смітник. Це карантин.

Лада зупинилася біля уламка великої конструкції — схожої на кільце, але з внутрішніми ребрами, як у механічного ребра. Вона торкнулася металу.

Метал був холодний. Але під ним — ледь відчутна вібрація. Мертвий механізм ще пам’ятав, як бути живим.

— Нам треба “святий уламок”, — сказала Лада. — Частина механізму, який може бути ключем до вузла. Де такі речі зберігають?

Продавці не відповідали. Доглядачі не відповідали. Сектор був побудований так, щоб відповідали не люди — а випадковість. Але вони не могли дозволити собі випадковість. Випадковість тут коштувала занадто дорого: могла забрати ім’я, слово або будь-яку дрібницю, яку ти ще називаєш собою.

Марко присів і почав зчитувати структури навколо: поле, магнітні сліди, залишкові активності. Він шукав не артефакт — він шукав логіку складу. Бо навіть божий смітник організовують люди. А там, де є люди, є облік.

— Є “ядро сектору”, — сказав він за кілька хвилин. — Найнебезпечніші речі тримають не на відкритому полі, а в “сейфі”. Там, де стабілізаційні поля товстіші. Якщо уламок — ключ, він буде там.

Гнат глянув у той бік.

— І охорона там буде теж товстіша.

Сава поправив куртку.

— Чудово. Відвідаємо VIP-зону смітника. У мене завжди була мрія — заглянути туди, де дива лежать, як зламані телефони.

Лада кивнула.

— Йдемо.

— — —

Святиня списаного: де чудо лежить на полиці

Вони рухалися між купами артефактів, як між надгробками чужої величі. Деякі предмети були настільки красивими, що боліло дивитися: тонкі структури з кристалів, що переливалися, хоч давно не живилися; металеві “пелюстки” невідомих механізмів, що колись могли відчиняти шлях; обручі, схожі на корони, які тепер були просто кільцями, що не знали, на чиїй голові вони були.

Німа зупинялася біля особливо “тихих” місць. Тихих не тому, що там нічого не було. А тому, що там щось затихло — як серце після удару.

— Тут лежить щось, що перестало бути чудом не через поломку, — сказала вона. — А через… відмову.

— Відмову? — перепитав Гнат.

— Воно більше не хоче працювати для людей, — сказала Німа. — Воно образилося. Або втомилося. Або його навчили.

Сава пирхнув:

— Артефакт із синдромом вигорання. Розумію. Підтримую. Солідарний.

Марко раптом зупинився біля стіни з контейнерами. Контейнери були вбудовані в уламок станції, але виглядали як сучасний склад: однакові дверцята, коди, пломби. На кожній — маркування.

“КЛАС НЕСТАБІЛЬНОСТІ: 3”
“КЛАС НЕСТАБІЛЬНОСТІ: 4”
“КЛАС НЕСТАБІЛЬНОСТІ: 5”

— П’ятірка, — прошепотів Марко. — Це найгірше.

Лада підійшла.

— Там?

Марко кивнув.

— Так. Але доступ… — він провів пальцем по панелі, — …закритий. Не пароль. Не ключ-карта. Це щось інше.

Німа схилила голову.

— Це слухає. Воно чекає не цифри. Воно чекає… правильного болю.

Сава скривився.

— Якщо двері відкриваються болем, я пропоную відкрити їх моїм відчуттям від податків. Це універсальний біль.

Лада не сміялася. Вона дивилася на панель. Вона бачила там тонкий шов — ледве помітний. Шов у металевій дверці. Той самий почерк, що й у ремонтників, тільки стерильніший.

— Вони латали це, — сказала вона. — Це не заводська конструкція. Це зроблено руками. Значить, є спосіб.

Марко витяг із кишені дрібний шматок дроту — залишок від культових латок, який він зберіг як “зразок”. У руїнах зразки інколи важать більше за зброю.

— Якщо це споріднена технологія… — пробурмотів він.

Він приклав дріт до шва. Нічого не сталося.

Німа підійшла ближче й торкнулася шва пальцями. Її подих змінився. Вона заплющила очі.

— Воно… просить підтвердження, — сказала вона тихо. — Не болю як страждання. Болі як… ціни.

Лада нахилилася.

— Воно хоче, щоб ми заплатили?

Німа кивнула.

— Так. Але не грошима. Чимось дрібним. Щоб система могла сказати: “згода”.

Сава прошепотів:

— О, ні. Це знову “поведінковий патерн”. Навіть двері на смітнику працюють як контракт.

Лада подумала секунду. Потім дістала з кишені старий значок — маленьку металеву пластину без напису, яку вона носила як пам’ять про перший “шов”, який вони пройшли разом. Значок не був важливий як предмет. Він був важливий як звичка: торкатися його, коли страшно.

Вона поклала значок на панель.

— Візьми, — сказала вона вголос. — Це дрібниця. Але моя.

Панель засвітилася. Шов на дверях ледь розійшовся, як губи, що готові проковтнути.

Марко прошепотів:

— Воно прийняло.

Сава скривився:

— Я ненавиджу, коли моя сміливість виглядає як чайові.

Двері відкрилися.

Всередині був не склад. Всередині був… храм утилізації. Полиці стояли рівно, як в архіві. На кожній — артефакт у прозорій капсулі. Капсули були підключені до стабілізаційного поля: тонкі нитки світла обвивали їх, як павутиння. Це було красиво, холодно і страшно — бо все це означало одне: ці речі ще можуть працювати. Просто їм не дозволяють.

Над входом висіла табличка, яка остаточно добивала будь-яку романтику:

“ЕКСПОНАТИ НЕ ЧІПАТИ
БОГИ ВЖЕ ЧІПАЛИ — НЕ ДОПОМОГЛО”

Сава тихо сказав:

— Я хочу познайомитися з дизайнером цього сектору. У нього явно поганий досвід і хороше почуття гумору.

Лада йшла між полицями, як між сплячими вибухами. Вона шукала “святий уламок”. Але як виглядає святий уламок у місці, де святість — це просто стан “ще не утилізовано”?

Марко читав маркування на капсулах. Воно було не поетичне. Воно було бухгалтерське.

“АРТЕФАКТ: МОДУЛЬ ПРИЧИННОСТІ (ЗЛАМАНО)”
“АРТЕФАКТ: КЛАПАН ГРАВІТАЦІЇ (НЕСТАБІЛЬНИЙ)”
“АРТЕФАКТ: ГОДИННИК ЗВОРОТНЬОГО ЧАСУ (ВТРАТИВ СЕНС)”
“АРТЕФАКТ: ПЕЧАТКА ОБІЦЯНКИ (ПРОСТРОЧЕНО)”

Гнат зупинився біля останнього.

— “Печатка обіцянки”?

Марко нахилився.

— Це могло бути те, що закріплює угоди. Магічні контракти. Якщо прострочено — значить, угоди більше не діють.

Сава підняв руку.

— Мені треба одна. Я хочу поставити її на всіх рахунках від Всесвіту і написати “прострочено”.

Лада не посміхнулася. Вона дивилася на інше — на капсулу, яка стояла окремо, не на полиці, а на низькому постаменті. Вона була більша. Поле навколо неї було густіше. На маркуванні було лише одне слово:

“УЗЛОВЕ”

Марко підійшов і прочитав дрібніший шрифт:

“ФРАГМЕНТ МЕХАНІЗМУ СИНХРОНІЗАЦІЇ
СТАН: ВІДДІЛЕНО
ПРИЗНАЧЕННЯ: НЕ РЕКОМЕНДОВАНО
ПРИМІТКА: ВВАЖАЄТЬСЯ СВЯТИМ УЛАМКОМ СЕРЕД МІСЦЕВИХ”

Німа тихо видихнула.

— Оце він.

Гнат напружився.

— Чому “святий”?

Сава відповів раніше за всіх:

— Бо люди завжди роблять священним те, що може їх убити, але обіцяє, що уб’є когось іншого.

Лада торкнулася капсули поглядом. Усередині лежав шматок механізму. Не красивий. Не блискучий. Це був сегмент металу й кераміки з тонкими каналами, як кровоносними. Він виглядав так, ніби його вирвали з чогось живого. На одному боці була виїмка — як замок. На іншому — шов. Шов був зроблений грубо, але вперто: хтось намагався зберегти цілісність уламка, хоч і не мав інструкції.

Марко прошепотів:

— Це може бути ключ до вузла. Вставка, яка задає режим синхронізації. Якщо вузол — серце, то це… клапан.

Німа дивилася, не моргаючи.

— Воно співає, — сказала вона тихо. — Дуже тихо. Як молитва, яку забули.

Лада подивилася на маркування капсули й побачила ще один рядок, майже непомітний:

“ВИЛУЧЕНО З ОПОРНОГО ВУЗЛА ПІСЛЯ ІНЦИДЕНТУ
ПРИЧИНА: НЕПЕРЕДБАЧУВАНА ЧЕСНІСТЬ”

Сава прочитав і розсміявся хрипко.

— “Непередбачувана чесність”. Ось це я розумію аварія. Хтось одного разу зробив чесно — і систему довелося вимкнути.

Марко ковтнув.

— Якщо це справді з вузла… то це те, що ми шукаємо.

Гнат глянув на капсулу.

— Як її відкрити?

Лада не відповіла одразу. Вона бачила стабілізаційні нитки, що обвивали капсулу. Це не був замок у звичному сенсі. Це було стримування — як ремінь безпеки для божого сміття.

І тоді вони почули кроки.

Не гучні. Не таємні. Впевнені.

До них наближався доглядач. Той самий плащ, символ перекресленого сяйва. Він ішов не поспішаючи, як людина, яка не боїться.

— Ви знайшли те, що вам не належить, — сказав він рівно.

Голос був молодий. Надто молодий для цієї роботи. Це означало або фанатизм, або втому в ранній стадії.

Лада повернулася до нього.

— Ми не крадемо. Ми беремо те, що нам потрібно, щоб зупинити стягнення.

Доглядач нахилив голову.

— Ви говорите, як ремонтники. І як ті, хто ще не зрозумів простого: тут нічого не “зупиняють”. Тут лише перенаправляють.

Марко зробив крок уперед.

— Цей уламок вилучено з вузла. Чому він тут?

Доглядач подивився на капсулу так, ніби дивився на давню образу.

— Бо він небезпечний. Він робить те, чого система не терпить.

— Чесність? — не втримався Сава.

Доглядач подивився на нього без гумору.

— Він робить стабільність без жертви. Ненадовго. Але достатньо, щоб люди подумали, що так можна завжди. А потім, коли ефект спадає, вони не хочуть платити. І тоді падає все. Це уламок надії, яка не розуміє економіки.

Німа тихо сказала:

— А може, це економіка не розуміє людей.

Доглядач усміхнувся — вперше.

— Люди — найдорожчий ресурс. Саме тому їх так ретельно рахують.

Лада трималася рівно.

— Ми не прийшли торгувати словами. Ми прийшли взяти ключ.

Доглядач кивнув.

— Тоді заплатіть. У смітнику богів навіть святі уламки мають ціну. Це ж, зрештою, смітник богів. Тут усе вже оцінено.

Сава зітхнув.

— Звичайно. Навіть чудо лежить із цінником. “Знижка за моральні ушкодження”.

Марко зосередився.

— Яка ціна?

Доглядач подивився на кожного з них по черзі, ніби сканував те, що у них ще лишилося “не в заставі”.

— Ціна проста. Не гроші. І не пам’ять. Це було б банально. Ви віддаєте щось, що тримає вас разом.

Лада не моргнула.

— Назви.

Доглядач повільно сказав:

— Один з вас віддає слово. Одне слово, яке він часто використовує. Без нього ви будете трохи інакше домовлятися. Трохи інакше думати. Трохи інакше триматися разом. Це дрібниця. Але з дрібниць складається розпад.

Марко стиснув щелепу.

— Це саботаж.

— Це облік ризику, — відповів доглядач. — Ви візьмете уламок, який може змінити режим вузла. Ми беремо у вас маленький запобіжник, щоб ви не стали занадто цілими. Баланс.

Німа прошепотіла:

— Вони бояться цілісності.

Сава криво усміхнувся.

— Можна віддати слово “обіцянка”? Я ним і так не користуюсь.

Доглядач подивився на нього холодно.

— Ні. Ви віддасте те слово, яке справді працює у вас як клей. Не дешеві речі. Не театральні.

Лада мовчала. Вона знала: пастка. Але також знала інше: без уламка вони підуть далі без інструмента. А з інструментом — матимуть шанс. У руїнах “шанс” інколи важить більше за цілісність, яку ти й так втрачаєш щодня.

Марко раптом сказав:

— Я віддам.

Лада різко повернула голову.

— Ні.

Марко дивився на капсулу.

— Я віддам слово “контроль”.

Сава завмер.

— Це не слово. Це діагноз.

Марко не посміхнувся.

— Я часто думаю, що якщо все порахувати, все можна втримати. Якщо віддати це слово — я стану небезпечнішим для системи. Бо перестану грати в її гру.

Німа тихо сказала:

— Але ти втратиш частину себе.

— Я вже її втрачаю, — відповів Марко. — Щодня. Просто раніше я називав це “оптимізацією”.

Лада хотіла заперечити, але зупинилася. Бо вона бачила: це не геройство. Це стратегія. І, можливо, єдине “запобіжне” слово, яке варто віддати, щоб не дозволити системі перетворити їх на бухгалтерію власного болю.

Доглядач кивнув.

— Приймається.

Він підняв руку і торкнувся повітря. У просторі щось клацнуло — як сторінка в книзі. Марко здригнувся, ніби йому раптом стало тісно в голові. Він спробував вимовити слово “контроль” — і язик ніби спіткнувся об порожнечу. Слово було на кінчику, але не приходило.

— Я… — почав Марко і зупинився. — Я… не можу.

Сава тихо сказав:

— Вітаю в клубі. Тепер ти як я, тільки з користю.

Доглядач повернувся до капсули. Нитки стабілізаційного поля ослабли, як ремені, які відпускають тіло. Кришка капсули повільно відкрилася.

Уламок лежав, як серце без тіла.

Лада обережно взяла його в руки. Він був важкий. Але не вагою металу — вагою функції. Вона відчула, як пальці по-іншому тримають реальність: ніби цей уламок пам’ятає, як світ був зібраний, і готовий навчити руки цьому пам’ятанню.

Німа прошепотіла:

— Він теплий.

— Він живий, — сказав Гнат.

Сава зітхнув.

— І тепер ми носимо “святий уламок” у руках, а не в серці. Це прогрес.

Доглядач відступив.

— Тепер ви маєте ключ. Але пам’ятайте: він зробить вам боляче не одразу. Він зробить вам боляче, коли ви почнете вірити, що вам більше не треба платити. Чудо найнебезпечніше тоді, коли здається безкоштовним.

Лада подивилася на нього.

— А що буде з вами, якщо ми використаємо його?

Доглядач усміхнувся криво.

— Мене звільнять. Або переведуть у щось гірше. Але я вже працюю на смітнику богів. Це означає, що “гірше” — відносне.

Сава тихо сказав:

— Ви виглядаєте як людина, яка колись вірила в диво, а тепер працює в гарантійному відділі.

Доглядач не заперечив.

— Це точний опис. Гарної дороги. І не кидайте уламок. І не мочіть. — Він зробив паузу. — Я знаю, що це звучить як жарт. Але він справді не любить воду. Вода — це пам’ять. А пам’ять у нього складна.

І пішов, залишивши їх із ключем, який пахнув не святістю, а механікою.

— — —

Пророцтва з прострочкою: коротка екскурсія перед втечею

Вони виходили зі “сейфа” так, ніби крали у власної звички бути обережними. Уламок був у Лади під курткою, притиснутий до тіла ременем. Він не світився. Він не співав. Він просто був — і цього було достатньо, щоб світ навколо трохи нервував.

Коли вони вийшли назад у “вулиці” смітника, Сава озирнувся на намет із пророцтвами.

— Можна ще одну зупинку? — спитав він. — Я хочу купити пророцтво “ми не помремо сьогодні”.

Лада кинула на нього погляд.

— Без покупок.

— Це не покупка, — виправився Сава. — Це сувенір. Я люблю сувеніри, які не працюють.

Марко, який ще не оговтався від втрати слова, сказав тихо:

— Не варто. Пророцтва тут — це теж механізми. Вони впливають на поведінку. А поведінка — валюта згоди.

Сава насупився.

— Тобто навіть моє бажання заспокоїтися — це транзакція?

Німа кивнула.

— Ти тільки зараз це зрозумів?

Сава зітхнув.

— Я підозрював. Але я сподівався, що хоча б на смітнику богів можна бути дурним безкоштовно.

Вони йшли далі, і Лада помічала: деякі люди на смітнику не шукали артефакти. Вони шукали виправдання. Вони ходили між купами “непрацюючих чудес” і говорили одне одному, що колись було краще, що колись боги працювали, що колись пророцтва збувалися без підписки. Це було схоже на релігію, але без бога — лише з ностальгією.

Німа шепнула Ладі:

— Тут народжується новий культ. Культ зламаного. Вони шанують те, що не працює, бо так безпечніше: воно не зрадить очікувань.

— Воно вже зрадило, — сказала Лада.

— Саме тому, — відповіла Німа. — Зрада — це стабільна історія. Вона повторюється.

Марко раптом зупинився біля одного артефакту — маленької сфери в розбитій капсулі. На сфері була бірка:

“ЧУДО: АВАРІЙНЕ
СТАН: РОЗРЯДЖЕНО
ПРИМІТКА: ВМИКАЄТЬСЯ ЛИШЕ КОЛИ НІХТО НЕ ВІРИТЬ”

Сава прочитав і тихо сказав:

— Оце моє.

Лада не дала зупинитися. Вони мали виходити. Бо смітник богів — це місце, де речі люблять повертатися до життя не вчасно.

— — —

Втеча з карантину: коли сміття стає активним

Вихід з сектора був там самим швом, через який вони зайшли. Але тепер шов виглядав інакше: маячки блимали швидше, ніби хтось підкрутив тривогу. Доглядачів стало більше. Вони не бігли. Вони просто “ущільнилися” — як хмара, яка вирішила стати стіною.

Гнат прошепотів:

— Нас ведуть.

Марко дивився на маячки.

— Вони фіксують, що ми винесли щось з класу 5.

Сава криво усміхнувся.

— Хто б міг подумати, що виносити зі смітника — погана ідея.

Лада не прискорювалася. Прискорення — це паніка, а паніка — це патерн, який система любить. Вона йшла рівно, щоб не дати сектору “оформити” їх як порушників. Вона хотіла вийти як людина, яка має право. У руїнах право — це іноді просто впевненість.

Вони підійшли до шва.

І тоді один із артефактів позаду “згадав” себе.

Це було не вибухом. Це було тихим увімкненням. Десь далеко, серед куп, засвітився кристал. Потім ще один. Потім простір здригнувся, ніби хтось торкнувся струни.

Німа завмерла.

— Хтось… розбудив їх.

Марко прошепотів:

— Або вони прокинулися від нашого уламка. Він резонує.

Сава зітхнув.

— Чудово. Ми забрали ключ, і смітник вирішив влаштувати нам феєрверк на прощання.

Доглядачі не злякалися. Вони підняли руки, і в повітрі з’явилися стабілізаційні нитки — як сітки, що ловлять не рибу, а явища. Вони почали гасити “пробудження” артефактів. Це виглядало як молитва технологією.

Лада використала момент.

— Зараз, — сказала вона тихо. — Через шов. Без ривків.

Вони пройшли.

Шов закрився за ними, як рот, що проковтнув.

І знову — інший світ. Знову коридори, уламки станцій, пустота, яка нічого не продавала. Але тепер у них був уламок. І в Марка не було слова, яке тримало його в старому режимі.

Сава перший заговорив.

— Ну що, Марко. Як ти тепер живеш без… — він зробив паузу, ніби теж не хотів називати слово, — …оцього.

Марко ковтнув.

— Дивно. Ніби я завжди тримав у руці інструмент і думав, що це я тримаю світ. А тепер інструмент забрали — і я раптом бачу: світ і так падає, просто я втомлювався швидше.

Німа тихо сказала:

— Це може бути корисно. Бо вузол живиться втомою.

Лада дістала уламок на секунду — лише щоб перевірити. Він не світився. Але на його поверхні з’явилася тонка лінія, як тріщина, що повзе до замка. Лінія була спрямована в один бік — туди, де був опорний вузол.

— Він показує дорогу, — сказала Лада.

Гнат ковтнув.

— Тоді ми близько.

Сава криво усміхнувся.

— Близько до серця, яке їсть людей. Я завжди мріяв бути поруч із великими сутностями. Особливо коли вони голодні.

Лада сховала уламок назад.

— Тепер у нас є шанс. Не гарантія. Не обіцянка. Лише шанс.

Сава кивнув.

— Як і все в руїнах. Але шанс — це вже не товар. Це вибір.

Німа глянула на них усіх.

— Пам’ятайте: цей уламок вважають святим не тому, що він добрий. А тому, що він може зламати звичний борг. Святість у руїнах — це завжди ризик.

Лада кивнула.

— Тоді ризикуємо.

І вони рушили далі — з ключем із божого смітника, з тишею, яка ще не стала валютою, і з новою підозрою: якщо дива мають термін придатності, то й відсотки теж можуть бути зламані. Потрібно лише знайти місце, де правило робить вигляд, що воно природа.