Ті, що розмовляють мовою наднових - частина I

Алфавіт із уламків

Станція «Сігма-Ліхтар» мала характер старого маяка: світила тоді, коли ніхто не дивився, і починала кричати тривогами саме в той момент, коли всім хотілося тиші. Вона висіла на краю сектору СВ-17/Н, у зоні, яку навігатори називали «порожнечею з присмаком проблем». І так, присмак був реальний — у фільтрах повітря, у сухості язика, у вічній гіркоті «ми ж казали, що це погана ідея».

Після ночі, коли наднова «заговорила», станція стала схожа на вулик, який вирішили трясти палкою одразу кілька цивілізацій. Повідомлення сипалися з різних центрів координації, протоколи розгорталися пачками, як дешеві серветки, а люди — живі, втомлені, з очима, що не закривалися, — намагалися робити вигляд, що вони не вперше бачать, як реальність забуває поводитися пристойно.

Лада Кравець сиділа над спектральними лініями і відчувала, що мозок просить або кави, або милості, або щоб хтось натиснув кнопку «скасувати всесвіт». Її екран був схожий на вирок, виписаний світлом: піки, провали, аномалії — і знову піки. Наднова вела себе не як зоря, що помирає, а як автор, якому дали сцену й час.

— Якщо це комунікація, то вона дуже не любить пунктуацію, — пробурмотіла Лада й провела пальцем по зламаній симетрії ліній.

— Вона її любить, — відгукнувся Мирон, не піднімаючи голови від аудіомодуля. — Просто тут пунктуація не в тексті, а в наслідках. Кома — мінус один датчик. Крапка — мінус станція. Двокрапка… я навіть не хочу знати, що таке двокрапка.

Мирон Гринь був астроакустиком, але в душі — людиною, що слухає всесвіт так само, як механік слухає двигун: не з любові, а щоб встигнути вимкнути, поки не вибухнуло. Його стан — постійний сарказм із домішкою паніки — був найчеснішою реакцією в команді.

Навпроти них Гельмут Сарн розклав на столі паперові аркуші, що виглядали майже образливо в епоху голограм. Він писав дрібно, рівно, з тією акуратністю, яка зазвичай притаманна або фанатикам, або людям, які не хочуть бачити великими літерами те, що вони вже зрозуміли.

— Нічого не сходиться з природними шаблонами, — сказав він тихо. — І це погано.

— Погано, коли сходиться, — озвалася Лада. — Тоді нам кажуть: «це відомий процес, розходьтеся». А коли не сходиться — нам кажуть: «це ваші проблеми, розберіться». Всесвіт у будь-якому випадку виграє.

Гельмут не посміхнувся. Його «непосмішка» була окремим жанром — як знак оклику, що не піднімає голос, але змінює температуру в кімнаті.

— Я думаю, — сказав він, — що ми неправильно шукаємо «слова». Ми намагаємося читати світло. А вона… вона говорить тим, що зникає.

Лада перевела погляд на панель телеметрії. Там, де вчора ще були три маркери периферійних станцій, тепер висіли порожні місця — як вирвані зуби. Порожнеча мала координати, і це робило її ще більш образливою: навіть зникнення тут підлягало документації.

— Три станції, — сказала Лада. — І ні однієї причини, яку можна вписати в протокол без матюків.

— Матюки теж можна вписати, — пробурмотів Мирон. — Потрібна лише печатка.

Як за викликом, у зал зайшов Ремез — бюрократ із Міжсистемної ради з нагляду за наглядом, людина, яка, здавалося, народилася з бланком у руках. Його костюм сидів так ідеально, ніби був частиною скафандра. Він вірив у печатку сильніше, ніж у гравітацію, і гравітація це відчувала.

— Нагадую, — сказав Ремез, не вітаючись, — що будь-які висновки мають бути сформульовані обережно. Без слова «комунікація». Без слова «штучне». Без слова «говорить».

— Тоді ми скажемо «ввічливо деградує», — Лада підняла брову. — Або «демонструє активний інтерес до зникнення інфраструктури».

— Жарти недоречні, — відрізав Ремез.

— У нас тут наднова диктує, а ви просите без жартів, — Мирон зітхнув. — Це як просити чорну діру не бути драматичною.

Ремез зробив вигляд, що не почув. У нього був талант ігнорувати все, що не піддається реєстрації.

— До станції прямує інспекційний модуль, — повідомив він. — І… ще одне. У нас є запит від приватного підрядника з ліцензією «А». Вони стверджують, що мають… релевантні дані.

Лада напряглася. Приватні підрядники з ліцензією «А» зазвичай мали релевантні дані так само, як акула має релевантні зуби.

— Хто? — спитала вона.

Ремез вимовив назву так, ніби сам її не любив:

— «Корабельний архів “Пасажир-Нуль”».

Мирон тихо присвиснув.

— Це ж ті, що торгують сенсорними логами? — спитав він. — Красиво. Вчені слухають наднову, а пірати — монетизують її коментарі.

— Вони не пірати, — сухо сказав Ремез. — Вони — «альтернативний оператор даних».

— А, — кивнув Мирон. — Тобто пірати з печаткою.

Ремез відвернувся, як від образи, і додав:

— Я дозволив стикування. За протоколом «обмежене вікно взаємодії». Ви отримуєте дані. Вони отримують… компенсацію. І, прошу, без самодіяльності.

Лада поглянула на Гельмута.

— У нас з’являються контрабандисти, — сказала вона. — І ти зараз виглядаєш так, ніби це найкраща новина дня.

— Це не найкраща, — тихо відповів він. — Але це новина з джерелом. А у космосі будь-яке джерело — або вода, або кров.

Стикування «Пасажира-Нуля» відбулося через дві години. Корабель був витончений, як брехня: гладкий корпус, відсутність зайвих маркувань, жодних гербів, зате — надто багато камер. Він заходив у док як хтось, хто вважає, що тут усі йому винні за сам факт появи.

Люк відкрився, і першою зайшла жінка в темному комбінезоні, з усмішкою, яка вміла різати м’якіше за ніж. Її звали Ная. І вона одразу поводилася так, ніби станція — це її офіс, а наднова — її клієнт.

За нею підтягнувся кремезний чоловік із шрамом на підборідді, якого Ная назвала «Сивий», і худий хлопець із портативним терміналом — «Лом». Імен було рівно стільки, скільки потрібно, щоб не знати правди.

— Добрий день, — сказала Ная, оглядаючи зал. — Чула, у вас тут… незапланована поезія.

— Це не поезія, — сухо відповіла Лада.

— Вибачте, — Ная не знітилась. — «Незапланований інцидент із підвищеним рівнем метафоричності». Так краще?

Ремез з’явився поруч, як тінь від протоколу.

— Ви на станції на умовах обмеженого доступу, — сказав він. — Будь-які матеріали передаються з оформленням. Будь-які розмови — під запис. Будь-які…

— …будь-які бажання — через канцелярію, — підхопила Ная. — Так, так. Ми любимо бюрократію. Вона така… стабільна. На відміну від зірок.

Сивий мовчав, але його погляд ковзав по консолях так, ніби він оцінював, що можна винести. Лом уже під’єднував термінал до шлюзу, рухами дуже швидкими і дуже чемними — це буває лише у людей, які звикли працювати під прицілом.

— Ви сказали «релевантні дані», — Лада схрестила руки. — Що саме?

Ная підняла маленький циліндр — носій, який виглядав надто простим.

— Логи периферійних станцій, — сказала вона. — Сирі. До того, як вони… перестали бути станціями.

Ремез смикнувся.

— Це неможливо. Вони були під контролем Ради.

— Саме тому це й цікаво, — усміхнулась Ная. — Контроль — дуже крихка річ у космосі. Його можна загубити між «підтверджено» і «пізно».

Гельмут підійшов ближче, і взоровий фокус у нього змінився: він перестав бачити людей і почав бачити інформацію.

— Ви були там? — тихо спитав він.

— Ми були поруч, — відповіла Ная. — Ми збираємо те, що офіційні системи втрачають. У вас це називається «аномалія», у нас — «ринок».

Мирон тихо буркнув:

— Космос говорить, а люди зразу: «А скільки це коштує?»

Ная кинула на нього погляд із доброзичливою байдужістю.

— Люди завжди так. Навіть коли їх уже немає.

Це прозвучало майже як тост. Чорний. І дуже людський.

Коли логи завантажилися, зал потемнів: екрани переключилися на потоки чужих вимірювань. Периферійні станції були різні — одні спеціалізувались на плазмових коливаннях, інші — на гравітаційних мікрохвилях, треті — на нейтринних пакетах. Разом вони давали картину, як очі різних істот, що дивляться на одну смерть.

— Ось тут, — Лом показав фрагмент. — За дві години до втрати зв’язку. Ви бачите? Не спалах. Не буря. Не «випадковість». Це… структура.

Гельмут завмер.

На графіку не було «сигналу». Була серія провалів — якби музика складалася з мовчання. Вимірювання йшли рівно, потім — невеличкий провал, потім знову рівно, потім — глибший провал, потім… відсутність одного каналу. І все це повторювалося з закономірністю, яку важко було назвати природною.

— Вона говорить втратою, — прошепотів Гельмут. — Вона будує повідомлення з зникнень.

Лада відчула холод у потилиці — не від кондиціонера, а від простого розуміння: якщо мова складається зі втрат, то будь-яка відповідь на таку мову — це теж втрата. Вона хотіла сказати це вголос, але у присутності Ремеза навіть страх здавався юридично ризикованим.

— Це може бути збіг, — уперто сказав Ремез. — Або атака. Або саботаж.

— Або граматика, — спокійно сказала Лада. — І мені не подобається, що «або граматика» звучить найбільш логічно.

Мирон включив аудіопереклад провалів: система перетворила відсутність сигналу на короткі «удари» тиші. Вийшло так, ніби хтось стукає по дверях, але з того боку, де дверей не існує.

Тук. Пауза. Тук-тук. Пауза. Тук. Тук-тук-тук.

— Це ж… азбука, — Мирон ковтнув. — Тільки замість «крапка-тире» — «живе-нема». Дуже мило. Космос винайшов шифр із похоронних дзвінків.

Ная дивилася на їхні обличчя з напівусмішкою.

— Ви думали, наднова буде говорити світлом, — сказала вона. — Але світло — це шум. А втрати — це те, що ви точно помічаєте. Всі помічають. Навіть комітети.

Ремез різко підняв голову.

— Не смійте…

— Я нічого, — Ная розвела руками. — Я просто люблю логіку. Вона завжди приходить останньою і каже: «Я ж попереджала».

Гельмут почав виписувати послідовності. Він позначав провали як символи: короткий — «•», довгий — «—», повний обрив каналу — «Ø». Але потім зупинився і перекреслив.

— Ні, — сказав він. — Це не морзе. Це… інше. Тут є три стани, а не два. І є метарівень: станція не просто «мовчить», вона вимикається.

Лада нахилилася ближче.

— Ти думаєш, вимкнення — це літера?

— Я думаю, — Гельмут обережно добирав слова, — що вимкнення — це розділовий знак. Або… межа слова. Або… наказ.

Мирон гірко посміхнувся.

— Наказ: «припиніть існування». Дуже лаконічно. Дуже економно. Без зайвих витрат на папір.

Сивий, який до цього мовчав, раптом сказав низьким голосом:

— Ви не дивитесь на найцікавіше.

Всі обернулися до нього.

— Перед зникненням, — продовжив Сивий, — станції передали останній пакет. Він не пішов по офіційних каналах. Він пішов… у нас.

Ремез зробив крок вперед.

— Це незаконно.

— Космосу байдуже, — відрізав Сивий. — А вашим каналам — не знаю. Мабуть, соромно.

Лом відкрив файл. На екрані з’явився «дамп» — набір сирих даних без структури, без форматування, без коментарів. Лише числа, таймкоди і розриви.

— Це як запис перед смертю, — прошепотіла Лада.

— У певному сенсі, — погодилась Ная. — Просто цей запис зробила не людина.

Гельмут, ніби забувши про присутніх, почав шукати повтори. Його пальці бігали по віртуальній клавіатурі, а очі не моргали. Він знаходив збіги там, де інші бачили хаос.

— Ось, — сказав він. — Тут є «підпис».

— Підпис? — Мирон хмикнув. — Наднова підписує листи? «З повагою, ваш вибух»?

— Підпис не як ім’я, — Гельмут хитнув головою. — Як… маркер автора. Повторюваний блок перед кожним великим провалом. Ніби: «це я». Ніби: «увага».

Лада відчула, як у неї під шкірою біжить холод: якщо це «увага», то що буде «зараз»?

Ремез, не розуміючи деталей, розумів інше — загрозу його владі над формулюваннями.

— Я вимагаю припинити цей аналіз до прибуття інспекційного модуля, — сказав він, жорстко. — І… заблокувати цих осіб у гостьовому секторі.

Ная нахилила голову.

— Звісно, — сказала вона м’яко. — Блокуйте. Я люблю, коли мене блокують на станції, яка слухає зорю, що вимикає станції. Це додає… відчуття безпеки.

Мирон фиркнув.

— У нас тут наднова пише алфавіт із уламків, а ми будуємо клітку з правил. Геній.

Лада глянула на Ремеза так, ніби бачила людину, що вирішила загасити пожежу інструкцією «не горіти».

— Якщо ви зараз зупините, — сказала вона, — ми втратимо час. А час, як показує практика, тут — теж літера. І вона завжди означає «пізно».

Ремез стиснув губи.

— Це не ваші формулювання.

— Це реальність, — відрізала Лада. — Вона не проходила погодження, пам’ятаєте?

Гельмут підняв руку, ніби в класі, і тихо сказав:

— Є ще одна закономірність.

Всі замовкли. Навіть Ремез — бо «закономірність» звучало як слово, яке можна вписати в звіт.

— Втрати розташовані не випадково в часі, — продовжив Гельмут. — Вони розташовані в просторі. Станції вимикаються так, щоб їхні координати утворювали… фігуру.

Лом збільшив мапу. Три погаслі точки — й кілька «ледь живих» каналів — складали дугу. Дугою, що вела прямо до координат наднової. Але дуга була не гладкою — вона мала ритм. Як лінія, намальована рукою, що знала, де поставити паузу.

— Це як… буква, — прошепотіла Лада.

— Саме, — кивнув Гельмут. — Це «алфавіт». Не в часі — у розташуванні втрат. Наднова пише по сектору. Вона не світить нам повідомлення. Вона… вирізає його з інфраструктури.

Мирон повільно сів.

— Тобто ми — папір? — сказав він. — І чорнило — це зникнення?

Ная тихо засміялась — коротко, без радості.

— Нарешті ви починаєте розуміти, чому це дорого, — сказала вона. — У вас тут не сигнал. У вас тут… подія. Подія, яка пише себе на вас.

Ремез зблід. Слово «пише» в його голові одразу перетворилося на «документ», а документ — на «відповідальність». А відповідальність — на «хто це підписав».

— Це… неприпустимо, — пробурмотів він. — Ми… ми повинні поставити межі.

— Межі? — Мирон підняв голову, і в його очах був той самий чорний гумор, яким людина захищається від абсурду. — Поставте. Напишіть табличку: «Шановна наднова, прохання не писати по нашій території без дозволу». І печатку не забудьте.

Лада хотіла усміхнутися, але не змогла.

— Якщо це алфавіт, — сказала вона тихо, — то нам потрібно знайти перші літери. Перші «втрати», які повторюються. І… зрозуміти, що буде, коли вона напише слово.

Гельмут дивився на мапу, як на стародавній рукопис.

— Вона вже пише, — сказав він. — І ми вже читаємо. Найгірше в цьому те, що читання — теж відповідь. Навіть якщо ми мовчимо.

Мирон зітхнув.

— Я завжди підозрював, що освіта мене вб’є. Просто не думав, що це буде буквальне письмо.

Ная підійшла ближче, знизила голос:

— Є ще одна річ, яку ви маєте знати. Перед тим, як одна зі станцій зникла… оператор встиг сказати фразу. В голосовому каналі. Він не мав часу на красномовство.

— Яку? — спитала Лада.

Ная на секунду втратила свою усмішку.

— «Вона вчиться на нас», — сказала вона. — А потім — тиша.

У залі стало так тихо, що було чутно, як працюють вентилятори. Навіть «Сігма-Ліхтар» ніби затримав подих. А наднова далеко, за куполом, продовжувала світити — світлом, яке тепер здавалося не освітленням, а поглядом.

Ремез проковтнув і тихо, майже благально, сказав:

— Це не може бути правдою.

Лада не відповіла. Вона знала: у космосі правда не питає дозволу. Вона просто приходить. І якщо наднова справді «вчиться», то алфавіт із уламків — лише початок. Бо коли автор вчиться на читачах, він зазвичай пише продовження… кривавіше.

Гельмут закрив блокнот — жест, який чомусь прозвучав як клацання замка.

— Нам потрібно скласти таблицю відповідностей, — сказав він. — І знайти наступну «літеру» до того, як вона знайде нас.

Мирон гірко усміхнувся:

— Чудово. Давайте вчитися читати мову, де кожна помилка — це мінус один голос у хорі живих.

І десь у глибинах даних, ніби підтверджуючи його слова, на екрані з’явився новий провал. Невеликий. Ледь помітний. Як перший штрих нового символу.

Алфавіт продовжувався.