Ті, що розмовляють мовою наднових - частина II

Словник для тих, кого вже немає

Коли ти перший раз чуєш, як всесвіт «говорить», ти поводишся як людина: шукаєш у цьому зміст, порядок і хоча б якусь ввічливість. Коли ти другий раз чуєш, як він «говорить», ти поводишся як технік: перевіряєш кабелі, роз’єми, живлення і власну психіку. А коли ти третій раз дивишся на мапу, де «слова» складаються з вимкнених станцій, ти поводишся як той, хто вже зрозумів: ввічливість тут не передбачена — вона просто ще не вмерла остаточно в твоєму словнику.

Станція «Сігма-Ліхтар» увійшла в режим, який інструкції називали «надзвичайний науковий інцидент», а люди між собою — «ми влипли так, що навіть зірки сміються». Лада Кравець спала уривками по десять хвилин, і кожного разу їй снилося одне й те саме: порожнеча з координатами, яка підморгує, ніби вміє жартувати. Мирон Гринь замінив каву на концентрат, який заборонено в більшості систем, але дозволено в системах, де майбутнє вже не виглядає реальним. Гельмут Сарн не спав узагалі — і це було підозріло, бо навіть фанатики мають межу, просто не завжди її визнають.

Ная зі своїми людьми тимчасово осіла в гостьовому секторі, що згодом перетворився на «тимчасово-але-назавжди». Ремез домігся того, що на дверях з’явилися електронні пломби, але в космосі пломби — це як парасолька в урагані: добрий намір, який гарантовано буде знайдений десь далеко, в іншій системі.

Після першої частини їхнього «алфавіту» стало зрозуміло дві речі.

Перша: наднова не просто випромінює — вона компонує.

Друга: якщо вона компонує, значить, у цьому є логіка. А логіка — це завжди початок поганих новин. Бо хаос страшний, але він хоча б чесний. Логіка ж має мету.

На третьому циклі аналізу Гельмут зібрав усіх у залі, де висів головний панорамний екран, і поставив на столі кілька аркушів — паперових, з рукописними позначками, ніби вони готувалися читати не зорю, а стародавню табличку з прокляттям.

— У нас є перше слово, — сказав він.

Мирон поперхнувся. Лада підняла брови. Ная посміхнулася так, ніби вже знала, що це слово буде не з тих, які вішають на вітальні листівки.

— Якщо перше слово — «вибачте», — сказала Лада, — я повернуся до віри в добрий космос.

— Ні, — спокійно відповів Гельмут. — Воно ближче до «зверніть увагу, що ви зараз зробите дурницю».

— Це не слово, — буркнув Мирон. — Це стиль виховання.

— Це попередження, — Гельмут постукав пальцем по мапі, де червоними маркерами були позначені зниклі станції. — Але сформульоване так, ніби автор не хоче рятувати. Він хоче… зафіксувати, що попереджав.

Ремез, який любив фіксацію як релігію, ожив.

— Це вже інше, — сказав він. — Це можна оформити. Якщо є попередження, є відповідальний.

— Так, — кивнув Мирон. — Відповідальний — наднова. Потрібно просто змусити її підписати акт.

Ная тихо хихикнула.

— Спробуйте, — сказала вона. — Підсуньте їй бланк. Тільки не близько: вона ставить підписи уламками.

Лада не посміхнулась. Вона дивилася на рядки Гельмута і відчувала, як усе всередині стискається: це було занадто схоже на мову. Не «схоже» як метафора — схоже як механізм. Вона знала цю ознаку з іншого життя: коли випадковість раптом починає підлаштовуватися.

— Покажи, — сказала вона коротко.

Гельмут розгорнув схему. Там були позначки: короткий провал, довший провал, обрив каналу, пауза, повтор. Але головне — не символи, а структура: вона з’являлася знов і знов у різних джерелах, ніби наднова розмовляла одночасно кількома «діалектами» і все одно повторювала одне й те саме звертання.

— Це «увага» або «слухайте», — пояснив він. — А далі — блок, який я інтерпретую як «не робіть». Це не наказ у нашому сенсі. Це… пасивно-агресивна порада.

— Як у листах від адміністрації станції, — вставив Мирон. — «Ми наполегливо рекомендуємо не відкривати люк у вакуум».

— Саме так, — Гельмут навіть дозволив собі ледь помітний кивок. — Тільки тут: «ми наполегливо рекомендуємо не намагатися відповісти».

Лада подивилася на нього.

— Ти впевнений?

Гельмут не відповів одразу. Він зважував. Науковець зважує завжди, навіть коли під ногами вже не підлога, а порожнеча.

— Я не можу бути впевнений у перекладі, — сказав він. — Але я впевнений у намірі. Тут є конструкція, яка повторюється щоразу, коли хтось із наших або периферійних станцій намагається активніше сканувати, модулювати, «поставити питання». І після цієї конструкції… відбувається втрата.

Мирон підняв руку.

— Тобто: ми робимо щось, вона каже «не робіть цього», ми робимо ще раз, і тоді нас… вимикають?

— Приблизно, — сказав Гельмут.

— Це не комунікація, — пробурмотів Мирон. — Це інструктаж із травматологією.

Ремез теж був блідий, але з іншої причини: у його світі «попередження» означало папери, а папери означали контроль. Він уже бачив, як можна подати це в Раду: «Забезпечено раннє попередження. Створено робочу групу». Це звучало майже переможно, якщо забути, що «раннє попередження» коштувало трьох станцій.

— Якщо це попередження, — сказав Ремез, — ми маємо негайно повідомити всі системи, щоб вони припинили будь-які експерименти.

Мирон глянув на нього з презирством, яке втома робить особливо щирим.

— Ви зараз серйозно думаєте, що хтось припинить? — спитав він. — Це ж космос. Тут будь-яка заборона звучить як «натисніть сюди».

Ная кивнула, ніби підтримуючи.

— Ви навіть не уявляєте, скільки людей готові підписатися під «я хочу, щоб всесвіт мене помітив», — сказала вона. — У мене половина клієнтів саме такі. У них комплекс невидимки. Тепер його лікують надновою.

Лада відчула, як десь далеко, у цивілізаціях, які навіть не знають слова «Сігма-Ліхтар», уже починається рух. Космос дав сигнал — і люди, як завжди, вирішили зробити з цього сенс, бренд і ритуал.

І вони не помилилися. Бо через добу після першого витоку інформації (який, звісно, «неможливий», але «чомусь стався») в мережах з’явилися перші спільноти. Спершу — як завжди, з романтичними назвами: «Слухачі зорі», «Діти спалаху», «Молитва нейтрино». Потім — більш практичні: «Переклад наднової за донат». І вже за кілька годин — культ.

Культ завжди народжується там, де реальність перестає бути керованою. Він — спроба повернути контроль через символи. Символи дешевші за кораблі. І безпечніші, якщо не рахувати того, що вони їдять мозок.

Культ назвав себе «Перекладачі вибуху». Вони не були першими, хто хотів говорити з космосом. Але вони були першими, хто отримав відповідь таку чітку, що від неї не відкараскаєшся словами «флуктуації» або «шум».

Головним їхнім символом стала мапа зниклих станцій — той самий «алфавіт із уламків». Вони друкували її на одязі, на стінах храмів, на екранах у громадських просторах. Вони називали ці зникнення «літерами», а кожну нову втрату — «пророцтвом».

Мирон переглядав стрічку і відчував, як сарказм у ньому зростає, бо інакше довелося б кричати.

— Вони зробили мерч, — сказав він Ладі. — Уявляєш? Станції ще теплі, а вони вже продають «літеру Ø» на футболках.

— Людство завжди так, — відказала Лада. — Коли щось болить, ми або лікуємо, або монетизуємо. Друге швидше.

— У них є лідер, — вставив Лом, який з якихось причин залишився ближче до науковців, ніж до своїх. — Він називає себе «Першим слухачем». Каже, що наднова звертається саме до нього.

Ная пирхнула.

— Звісно. Всесвіт витратив енергію на вибух тільки для того, щоб цей тип відчув себе особливим, — сказала вона. — Це найлюдськіша версія космосу, яку я чула.

Гельмут сидів осторонь і думав не про культ, а про мову. Але культ був важливий не як соціальна комедія, а як фактор ризику. Бо коли люди вірять, що можуть перекладати вибух, вони рано чи пізно захочуть йому відповісти.

І тоді «порада» перетвориться на вирок.

Перші «слова» наднової вони відчитували не так, як читають текст. Вони відчитували їх, як читають руйнування будинку після вибуху: за формою тріщин, за напрямком уламків, за тим, що вціліло і що зникло. Мова тут була не про звуки чи світло, а про пропуски.

Гельмут створив «словник» — таблицю відповідностей, де кожен патерн втрат отримував умовну мітку. Він не називав це перекладом. Він називав це «гіпотезою щодо семантичної функції». Тобто: «я думаю, що це означає те, що означає, але не хочу, щоб мене за це вбили рецензенти».

— Ось цей блок, — показував він Ладі, — повторюється перед будь-якою спробою активного запиту. Він схожий на «не робіть».

— А цей? — Лада ткнула в інший патерн, де два канали гасли майже одночасно, але третій залишався живим ще на кілька хвилин.

Гельмут задумався.

— Це… ніби «ви не зрозуміли», — сказав він.

Мирон зареготав — коротко й сухо.

— Пасивна агресія навіть у наднових, — сказав він. — «Я ж казала». Вибухнула, щоб підкреслити.

Лада не сміялася. Вона відчувала, що «ви не зрозуміли» — це найстрашніша фраза, яку може сказати всесвіт. Бо в ній є продовження: «доведу до вас іншим способом».

Ремез тим часом отримав повідомлення з Ради: «Провести публічний брифінг із метою зниження панічних настроїв». Це означало: «брешіть красиво й з посмішкою». Він зібрав команду і почав диктувати формулювання.

— Ми скажемо: «фіксується незвичайний природний патерн, який підлягає вивченню». Жодних «слів», жодних «мовлення». Ніякої романтики.

— А культ? — запитала Лада.

— Культ — не наша компетенція, — відрізав Ремез. — Це соціальний феномен.

— Соціальні феномени інколи вбивають швидше за наднові, — пробурмотів Мирон.

Ремез його проігнорував.

— І ще, — додав він, — я отримав інструкцію: не допустити несанкціонованого поширення «словника».

Ная підняла брови.

— Пізно, — сказала вона. — У моїх людей уже є копії. І, повірте, у ваших теж.

Ремез зробив крок до неї.

— Це незаконно.

— Це реальність, — Ная повторила Ладині слова з першої частини, але з таким задоволенням, ніби щойно поставила печатку на чужу гордість. — Вона не проходила погодження.

Лада відчула, що зараз усе піде в неправильний бік — у той, де люди починають боротися за контроль над інформацією, замість того щоб боротися за життя. Але в космосі так завжди: коли з’являється невідоме, найперше з’являється боротьба за те, хто буде першим, хто його «пояснить».

А наднова тим часом продовжувала писати.

У секторі зникла ще одна точка — маленький автономний маяк, який ніхто не вважав важливим. Він не був частиною наукової мережі. Він просто передавав координати для комерційних маршрутів.

І тепер він мовчав.

— Це нова «літера», — прошепотів Гельмут, дивлячись на мапу.

Мирон зітхнув.

— Літера для тих, кого вже немає, — сказав він. — Дуже тематично.

Лада дивилася на порожню точку і думала: якщо наднова «попереджає» пасивно-агресивно, значить, вона розраховує, що хтось усе одно не послухає. І тоді в цьому попередженні є не співчуття, а… протокол. Як у бюрократії: «ми вас попередили, тож тепер це ваша провина».

Найстрашніше, що космос навчився нашої логіки.

Культ «Перекладачів вибуху» зростав швидко. Люди тягнулися до нього не тому, що були дурні — а тому, що були налякані й самотні. У глибокому космосі страх завжди має попит. Особливо якщо його подають як «сенс».

Їхній «Перший слухач» виступав у прямому ефірі, на фоні голограми наднової. Він говорив натхненно, з тією впевненістю, яка з’являється у людей, коли вони нічого не розуміють, але дуже хочуть, щоб їх слухали.

— Всесвіт звернувся до нас! — казав він. — Він нарешті визнав нашу присутність! Ми — не пил! Ми — адресати!

Мирон дивився це записом і відчував, як у нього починає боліти щелепа від стриманого бажання вдарити екран.

— Ми — адресати, — повторив він. — Так, адресати. На конверті написано: «до знищення». Дуже радісно.

Лада не дивилася. Вона працювала. Бо робота була єдиним способом не думати про те, що хтось уже робить з їхньої трагедії релігію.

Гельмут, однак, все ж подивився. Не з цікавості — з аналізу. Він шукав у промовах культу те саме, що шукав у надновій: структуру. І знайшов.

— Вони повторюють наші умовні мітки, — сказав він. — «Не робіть», «ви не зрозуміли», «увага». Вони використовують це як мантри.

Ная кивнула.

— Людям подобаються мантри, — сказала вона. — Особливо якщо вони звучать як інструкція. Це дає ілюзію, що якщо правильно повториш — виживеш.

Мирон усміхнувся криво.

— Коли всесвіт говорить втратою, мантра має бути проста: «не чіпай». Але ми ж не вміємо.

Лада відчула, що тут є вузол. Бо якщо культ стане достатньо великим, він почне вимагати доступу до станції. Вони захочуть «бути ближче до голосу». Вони захочуть «перекладати наживо». І вони точно спробують відповісти надновій — з усією вірою й ентузіазмом, які завжди закінчуються попелом, якщо їх застосувати до фізики.

— Нам треба випередити їх, — сказала вона Гельмуту.

— Випередити? — він підняв очі.

— Знайти наступні «слова». Зрозуміти, що наднова хоче. Якщо це попередження — то від чого саме. Якщо це пасивна агресія — то чому. Якщо це… інструкція — то яка.

Мирон відкинувся на спинку.

— «Інструкція до виживання від наднової», — сказав він. — Я завжди хотів книгу, яка закінчується на першій сторінці.

Ная глянула на них серйозно.

— Ви повинні розуміти, — сказала вона тихо, — що є ті, хто хоче не «зрозуміти», а використати. Військові. Корпорації. Ті, хто мріє, щоб всесвіт їх помітив… і щоб це можна було конвертувати в контроль.

Ремез, почувши слово «контроль», нарешті звернув увагу на розмову.

— Контроль — це компетенція Ради, — сказав він.

— Саме, — відповіла Ная. — І саме тому я хвилююся.

Лада зітхнула. Вона бачила, як усе сходиться до одного: наднова говорить через втрати, люди перетворюють це на культ, а бюрократія — на протокол. Усі роблять те, що вміють. А всесвіт робить те, що завжди: показує, наскільки це смішно й трагічно водночас.

Вони назвали свій документ «Словник для тих, кого вже немає» не офіційно. Офіційно він мав назву «Гіпотетичний реєстр структурних патернів у багатоканальних аномаліях». Але в робочому чаті Лада написала: «словник для мертвих», і Мирон додав смайлик-череп, а потім швидко видалив, бо Ремез міг побачити й написати доповідну про «неетичну символіку».

Словник містив перші п’ять «слів» — або те, що вони вважали словами:

1. «Увага» — повторюваний маркер перед великими блоками.

2. «Не робіть» — конструкція, що передувала спробам активної взаємодії.

3. «Ви не зрозуміли» — блок, який з’являвся після повторних спроб.

4. «Межа» — патерн, що супроводжував просторові зміни: нові точки втрат на мапі.

5. «Підпис» — стабільна послідовність перед кожним «розділовим знаком».

Проблема була в тому, що «слова» не були словами. Вони були діями. І коли мова складається з дій, відповідь на неї теж стає дією. А дія у космосі — це завжди ризик.

— Мені здається, — сказала Лада, дивлячись на список, — що це не попередження.

Гельмут підняв голову.

— Чому?

— Бо попередження — це коли ти хочеш, щоб співрозмовник уникнув біди, — відповіла вона. — А тут… тут більше схоже на інструкцію до експерименту. Типу: «зробіть так, потім так… а тепер подивимось, що з вами буде».

Мирон мовчав. Йому не було що додати. Його сарказм вичерпувався там, де починався холодний науковий жах.

Ная теж мовчала, але з іншої причини: вона звикла до небезпеки, але не звикла до того, що небезпека може бути розумною.

Ремез, однак, уперто тримався за свою реальність.

— Ви драматизуєте, — сказав він. — Це просто аномалія. Ми її вивчимо. Ми встановимо протокол. Ми створимо комітет.

Мирон підняв очі.

— А наднова створить ще одну літеру, — сказав він. — З вашого комітету.

У цей момент на екрані мигнув сигнал тривоги. Новий провал. Новий обрив. Новий «розділовий знак».

Але цього разу — не на периферії.

Цього разу — ближче. Значно ближче до «Сігми-Ліхтаря».

Лада відчула, як кров відступає від обличчя.

— Вона пише далі, — прошепотіла вона. — І тепер… рядок веде сюди.

Гельмут повільно кивнув.

— Словник, — сказав він, — стає особистим.

Мирон видихнув, як людина, що раптом усвідомила: чорний гумор — це не стиль. Це останній бар’єр між мозком і панікою.

— Ну що ж, — сказав він тихо. — Всесвіт нас помітив. Невчасно. Як і обіцяли.