Ті, що розмовляють мовою наднових - частина IV

Діалекти катастроф

Після «коми», що зсунула траєкторію, і «крапки», яка стерла корабель із навігаційної реальності, на «Сігмі-Ліхтарі» з’явилося відчуття, що вони більше не займаються наукою. Вони займаються перекладом інструкції з використання всесвіту — інструкції, написаної так, щоб користувач обов’язково натиснув не ту кнопку.

Лада Кравець перестала говорити слово «випадковість». Вона навіть перестала його думати. Мирон Гринь перестав жартувати довгими фразами й перейшов на короткі — бо довгі нагадували речення, а речення в цьому секторі почали закінчуватися погано. Гельмут Сарн почав ставити поруч із графіками не тільки позначки «кома/крапка», а й щось ще: він вивів для себе третю категорію — «інтонація». І якщо «кома» й «крапка» ще можна було прийняти як небезпечну пунктуацію, то інтонація означала, що автор не просто пише — він говорить.

Ная тим часом зробила те, що роблять контрабандисти, коли в повітрі пахне великою катастрофою: перевірила канали, клієнтів, можливості евакуації та ціну на правду. Сивий мовчки чистив зброю — не тому, що зброя допоможе проти наднової, а тому, що рукам потрібна робота, коли голова починає уявляти зайве. Лом вирішив не повертатися на «Пасажир-Нуль» і це було підозріло: у нормальних людей реакція на зорю, що редагує орбіти, — «подалі звідси», а не «я тут ще трохи посиджу».

Ремез, як завжди, робив вигляд, що все контролює. Він отримав нові директиви з Ради: «Посилити інформаційну дисципліну. Уникати термінів, що викликають паніку. Наголошувати на природному характері явища».

Ремез прочитав це двічі й відчув справжнє полегшення: слово «природний» було як плед. Воно не гріє, але дає відчуття, що ти не голий перед реальністю.

— Ми будемо називати це природним явищем, — оголосив він, як людина, яка щойно заборонила шторму бути мокрим.

Мирон не підняв голови від консолі.

— Це як назвати падіння з висоти «природним зближенням із ґрунтом», — сказав він. — Дуже політкоректно. Особливо для ґрунту.

— Мова важлива, — сухо відповів Ремез. — Формулювання визначають реакцію населення.

— Формулювання визначають, кого звільнять першим, — озвалася Лада. — Населення реагує, коли у нього зникають кораблі.

Ремез не любив, коли йому нагадували про реальність у некоректних формулюваннях, але зараз він був зайнятий важливішим: до сектору наближалася делегація політичних представників. Не для допомоги, звісно. Для «координації». У космосі слово «координація» означає «ми приїхали переконатися, що винен не ми».

Перший сигнал про «діалекти» прийшов не з Ради і не з культу. Він прийшов із зовнішньої мережі астрофізичних спостережень, яку ще не встигли повністю заткнути інструкціями.

Одна з віддалених обсерваторій зафіксувала аномальну активність у іншому секторі — далеко від СВ-17/Н. Там теж була наднова. Інша. Іншого класу. І, на перший погляд, цілком нормальна: спалах, крива яскравості, спектр — усе як у підручнику, якщо ваш підручник написаний автором, який не любить читачів.

Але в їхніх даних було дещо знайоме.

Не пунктуація. Не «кома» й «крапка». Не орбітальні зсуви. А ритм.

Той самий повторюваний маркер — «увага», «підпис», «ось я». Але він звучав інакше. Не різко. Не ударом. А протяжно, м’яко, майже лагідно — як голос, який каже «не хвилюйся», доки забирає в тебе повітря.

Лада отримала пакет і покликала Гельмута й Мирона.

— Дивіться, — сказала вона. — Інша наднова. Інший сектор. Але маркер — той самий.

Гельмут нахилився над даними, і його обличчя стало таким, як у людей, що щойно побачили знайомий почерк у листі без підпису.

— Це… діалект, — прошепотів він.

Мирон гмикнув:

— Діалект катастрофи. Прекрасно. Нам мало було однієї мови — тепер у нас цілий клуб лінгвістичних вибухів.

— Послухайте, — Лада увімкнула аудіомодуль.

Сигнал перетворився на довге, глибоке «дихання» — хвиля, що піднімалася й спадала, як повільний прилив. Він не лякав різкістю. Він лякав тим, що мав терпіння.

— Вона шепоче, — сказав Гельмут. — М’яко. Довго. Ніби переконує. Ніби гіпнотизує.

— І в цьому, — додала Лада, — є наслідки.

Вони розгорнули додаткові дані: у тому секторі кілька кораблів за останні дві доби вийшли з курсу. Не різко. Не в одну мить. Вони просто почали «пливти». Автопілоти коригували, коригували, коригували — а потім ресурси корекції закінчилися. І тоді кораблі опинилися там, де вже не було кому казати «вибачте».

— Це кома, розтягнута на годину, — сказав Мирон. — Як пауза, від якої ти поступово втрачаєш сенс і курс.

— Це не кома, — заперечив Гельмут. — Це… інша граматика. У нашої — удар. У цієї — нашіптування.

Лада дивилася на дані й думала: якщо існують різні «акценти», то це означає або два різних автори… або один автор, який має різні інструменти.

І обидва варіанти були погані.

Через кілька годин прийшла друга новина. Ще одна наднова. Ще один сектор. Третє «мовлення».

Ця наднова «кричала». Коротко. Жорстко. З наслідками, які не залишали часу на протоколи.

Її «маркер» виглядав як серія різких імпульсів — коротких і точних, ніби хтось бив молотком по стіні. Після кожного такого імпульсу відбувався або обрив каналу, або зсув у навігації. Без попереджень. Без «не робіть». Лише: дія — наслідок.

Мирон слухав і відчував, як у нього стискається горло.

— Це… не пасивна агресія, — сказав він. — Це активна. Тут автор не хоче, щоб ти зрозумів. Він хоче, щоб ти запам’ятав.

Гельмут, хоч як дивно, усміхнувся — не радісно, а тим страшним виразом, який з’являється, коли науковець знаходить закономірність у власному кошмарі.

— Це підтвердження, — сказав він. — Ми не маємо справи з одиничним явищем. Це… система. Мережа. Можливо — протокол.

— Протокол, — повторив Ремез, який увійшов саме на цьому слові. — Протокол — це добре. Протокол — це те, що можна…

— …засунути в папку, — Мирон втомлено подивився на нього. — Так, Ремезе. Наднова — це протокол. І тепер вона протоколює нас.

Ремез навіть не образився. Він дивився на дані, і в його очах вперше з’явилося щось, що не було самовпевненістю: він зрозумів, що печатки не рятують від діалектів катастроф.

— Це потрібно негайно представити Раді, — сказав він. — Але обережно. Без…

— Без слова «розумне»? — підкинула Ная.

— Без слова «мовлення», — відрізав Ремез.

Лада видихнула:

— Назвемо це «природним явищем із лінгвістичними властивостями».

Мирон засміявся:

— «Природний правопис, що знищує кораблі». Чудово звучить для брифінгу. Додайте ще: «не має підстав для паніки».

Ная підійшла ближче:

— Проблема не в тому, як ви це назвете, — сказала вона тихо. — Проблема в тому, що тепер це… всюди. І кожен хоче бути тим, хто перший «пояснить» людям, що робити.

Лада кивнула. Бо культи й політики реагують однаково: вони знаходять слово, яке знімає з них відповідальність.

Делегація прибула наступного дня. Їх було семеро: троє з Ради, двоє з «Комісії з безпеки навігаційних коридорів», один із відділу «публічних комунікацій» (це був той, хто міг усміхатися, навіть коли горить), і один — абсолютно зайвий — із «Комітету з етики взаємодії з природними явищами». Останній звучав як жарт, але мав службове посвідчення.

Їх привели в головний зал, де перед ними розгорнули мапи трьох наднових і їхніх «діалектів».

Лада пояснювала, Гельмут додавав деталі, Мирон інколи вставляв саркастичні уточнення, а Ная стояла збоку й дивилася на політиків, як на людей, які вміють виживати не тому, що сильні, а тому, що вчасно переіменовують небезпеку.

Політики слухали. Кивали. Записували. І робили відкриття.

— Якщо це… природне явище, — нарешті сказав один із них, чоловік з ідеальною зачіскою, — то ми не можемо бути відповідальними за наслідки. Ми можемо лише… реагувати.

Мирон не витримав:

— Ви щойно відкрили, що слово «природне» — це щит від провини, — сказав він. — Вітаю. Хочете медаль? Я можу надрукувати. Без написів.

Політик зробив вигляд, що це не було сказано.

— Ми повинні заспокоїти населення, — додав інший. — Пояснити, що це не атака. Не саботаж. Не…

— Не реальність, — буркнула Лада.

— Це природа, — підкреслив перший. — А природа… непередбачувана.

Гельмут підняв голову:

— Ні, — сказав він. — Вона якраз передбачувана, якщо це мова. Різниця лише в тому, що вам не подобається, що природа може бути граматичною.

Політики перезирнулися. Вони не любили таких тверджень. Вони любили твердження, які залишають їм простір для маневру. А граматика — це правила, а правила — це відповідальність.

— Ми повинні обмежити поширення цих… інтерпретацій, — сказав представник публічних комунікацій. — Люди вже створюють культи. Вони панікують.

— Вони не панікують, — озвалася Ная. — Вони монетизують страх. Це інше. Але наслідки ті самі.

— Культ «Перекладачів вибуху» уже оголосив, — додав Лом, — що різні наднові — це «три голоси одного пророцтва». Вони хочуть паломництва до секторів.

— Чудово, — Мирон потер обличчя. — Паломництво до правопису, що стирає кораблі. Це як екскурсія в мінне поле: «торкніться історії руками».

Політики знову кивнули. Один з них сказав фразу, яка була настільки політичною, що могла б бути надрукована на порожньому папері й усе одно щось означати:

— Ми маємо забезпечити баланс між свободою і безпекою.

Лада відповіла без сарказму — і це було страшніше:

— Баланс уже забезпечує наднова. Вона просто прибирає тих, хто виходить за межі.

Тиша в залі була короткою, але густою.

— Отже, — сказав політик нарешті, — ми формуємо міжсекторальний координаційний штаб. Визначаємо ці явища як природні. Забороняємо несанкціоновані експерименти. Посилюємо навігаційні протоколи. І… контролюємо інформацію.

Ремез аж випростався. Це було його середовище: слова, штаби, контролі, печатки. Нарешті світ ставав таким, як він любив.

Мирон прошепотів Ладі:

— Вони щойно поставили кому у паніці і думають, що це крапка.

Лада не відповіла. Вона дивилася на мапу трьох наднових і думала: якщо у них різні діалекти, значить, вони або «розмовляють» між собою… або «перекладають» щось більше. А якщо так — то політики зі своїми «природними явищами» виглядають як люди, які намагаються домовитися з ураганом через прес-реліз.

Того ж вечора Гельмут попросив доступ до повного архіву міжсекторальних спостережень. Він отримав його не від Ради, а від Наї. Бо так працює всесвіт: офіційно вам не дадуть нічого, що може допомогти, але неофіційно — дадуть усе, що може зіпсувати вам сон.

Він сидів у своїй каюті, оточений даними, і шукав спільне. Не «слова». Не «коми». А акценти.

Виявилося: у трьох наднових є загальна структура, але різні часові масштаби й амплітуди. Одна шепоче — тягне. Друга кричить — б’є. Третя — їхня — пише пунктуацією.

Це було як три стилі одного автора.

Гельмут підняв голову, коли Лада зайшла.

— Я думаю, — сказав він, — що це не три різні явища. Це одна… система, що проявляє себе в різних середовищах.

Лада сіла навпроти.

— Тобто… мова наднових — це не про наднові?

— Можливо, — тихо відповів Гельмут. — Можливо, наднова — лише інструмент. Гучний. Ефектний. Такий, який неможливо ігнорувати.

Лада видихнула:

— Всесвіт завжди вибирає інструменти, які ми не можемо не помітити.

— Саме, — кивнув він. — І саме тому культ росте. Бо люди думають: якщо нас помітили, значить, ми важливі. А насправді… нас просто легко використати як папір.

Лада мовчала. Бо це було надто правдиво. А правда — це теж форма катастрофи, тільки без світлового шоу.

З коридору долинув голос Ремеза, який щось диктував у комунікаційний канал: «…підкреслити природний характер явища… уникати термінів… забезпечити спокій…»

Мирон, який стояв поруч у дверях, прошепотів:

— Він думає, що якщо назвати смерть «природним процесом», то вона стане менш особистою.

Лада подивилася на мапу трьох наднових і відчула, що особисте вже поруч. Бо їхня наднова, їхній «автор», їхній діалект — був не десь там, у далекому секторі. Він був у їхньому вікні. І він говорив — по-своєму, з тим самим саркастичним спокоєм, з яким космос завжди робить найгірше.

У цей момент на екрані мигнув новий патерн. Не кома. Не крапка. Не «не робіть».

Щось інше. Довге. М’яке. Як шепіт.

Гельмут завмер.

— Вона… змінює акцент, — прошепотів він.

Лада повільно встала.

— Тобто… вона вчиться діалектам?

Мирон гірко посміхнувся:

— Вітаю. Тепер у нас не просто наднова, що говорить. У нас наднова, що вчиться говорити краще. А ми — її навчальний матеріал.

І десь у порожнечі, де політики називали це «природним явищем», а культи — «пророцтвом», всесвіт знову зробив те, що вміє найкраще: злегка підвищив гучність. Не для того, щоб ви зрозуміли. А щоб ви вже не могли сказати, що не чули.