Ті, що розмовляють мовою наднових - частина IX

Післямова до вибуху

Після хору наднових станція «Сігма-Ліхтар» ще довго звучала тишею — не тою, що заспокоює, а тою, що приходить після крику, коли вуха все ще дзвенять і мозок намагається переконати себе, що це була не мова, а випадковий резонанс. Але у них уже не залишилося права на «випадковість». Після того як всесвіт «підкреслив» їхній сектор і виконав свою версію знака оклику — коротким, багатошаровим ударом, що на мить осліпив сенсори, — вони стали іншими. Не героїчнішими. Не мудрішими. Просто… більш адресними. Ніби на них поставили невидиму наліпку «для службового користування».

Лада Кравець сиділа в головному залі, дивлячись на консолі, які поверталися до життя так, ніби нічого не сталося. Це був найцинічніший жест техніки: вона завжди «працює», доки не перестає. Мирон Гринь не відходив від аудіоспектрів — не тому, що шукав нові слова, а тому, що боявся почути навіть шурхіт. Гельмут Сарн тримав у руках свій блокнот, як реліквію, і записував те, що не хотів забувати, бо забуття могло стати єдиним захистом. Ная, як завжди, вміла тримати вираз обличчя «я це прогнозувала», але в кутиках її очей було щось, що не продавалося. Сивий стояв біля шлюзів, бо коли реальність переходить у жанр «післямова», люди стають небезпечніші за космос: вони починають шукати винних. Ремез бігав із паперами, як із дефібрилятором: якщо підписати ще одну форму, можливо, станція воскресне морально.

А «редактори реальності»… вони раптом стали дуже тихими. Вони йшли коридорами й говорили пошепки, ніби боялися, що наднова ще тут, у вентиляції, і може виправити їхній голос.

— Це був не сигнал, — сказав теоретик-редактор сенсу, коли їх зібрали на перший післяподієвий брифінг. Його впевненість зів’яла, як реклама після скандалу. — Це було… щось інше. Системне.

Мирон підняв очі:

— Вітаю, — сказав він. — Ви щойно відкрили, що всесвіт не зобов’язаний бути зручним.

Теоретик не відповів. Бо відповідь звучала б як виправдання. А виправдання — це те, що люди вигадують, коли вже пізно відміняти експеримент.

Наслідки контакту проявилися не одразу. Вони проявлялися як хвороба — спершу дрібними симптомами, а потім так, що всі почали називати це «новою нормою», бо людям легше назвати біль нормою, ніж визнати, що вони більше не контролюють власні нерви.

Першою «оніміла» зв’язкова мережа дальнього радіусу. Вона не згоріла, не вибухнула, не показала красивий фінал. Вона просто… замовкла. Канали, які роками гуділи інформацією, стали порожніми. Не перешкодами. Не шумом. Порожнечею. Як німа пауза в чужому реченні.

Ремез спробував пояснити це офіційно:

— Тимчасова втрата зв’язку через природне явище, — сказав він на запис. — Ми працюємо над відновленням.

Мирон прошепотів Ладі:

— «Працюємо над відновленням» — це улюблений евфемізм для «ми навіть не знаємо, де шукати».

Лада дивилася на графіки і бачила, що це не просто «втрата зв’язку». Це було як… вимкнення голосу. Наче хтось навмисно прибрав можливість говорити в певному діапазоні.

Гельмут подивився на це і сказав:

— Вона створила пропуск. На рівні системи. Це не збій. Це синтаксис.

Ная зітхнула:

— Тобто хтось сказав «мовчати» — і мережа послухалась.

— Не «хтось», — сухо відповів Мирон. — «Автор».

Їм не хотілося вимовляти це слово. Воно звучало як визнання. Але вони вже визнали — мимоволі, коли відступили і отримали знак оклику у відповідь.

Паралельно з «онімінням» почалися інші симптоми. Деякі системи, навпаки, наче прокинулися і почали «говорити» — дивними збоями, що складалися в структуру.

У навігаційних маяках з’явилися повторювані зсуви часу. Маленькі, але точні. Вони не ламали рух. Вони… підморгували даними. Як слово, яке не сказане вголос, але написане невидимим чорнилом.

У життєзабезпеченні кілька датчиків почали показувати циклічні відхилення — не загрозливі, але ритмічні. Лада спершу подумала про несправність. А потім побачила, що ритм повторює їхній «людський маркер», який вони використали в калібруванні.

— Ні, — сказала вона вголос. — Ні.

Мирон підняв голову:

— Що?

Лада показала графік.

— Датчики копіюють наш маркер, — сказала вона. — Усередині станції.

Гельмут зблід.

— Це… відлуння, — прошепотів він. — Резонанс після контакту. Мова проникла в системи.

Ная поглянула на них так, ніби раптом згадала стару легенду про прокляття, яке прив’язується до дому.

— Ви хочете сказати, — повільно сказала вона, — що ми тепер не просто слухали мову. Ми її занесли всередину.

Сивий тихо кинув:

— Зараза.

Ремез, який якраз зайшов у кімнату, почув це слово й автоматично зробив обличчя людини, яка вже пише наказ про санітарний контроль.

— Я не дозволю паніку, — сказав він.

Мирон повернувся до нього:

— Це не паніка, Ремезе, — сказав він. — Це діагноз. І у нас немає лікування, бо лікар — наднова.

Ремез не зрозумів жарту. Він і не мав. Його світ був побудований на припущенні, що будь-яка проблема має відповідального. І якщо знайти відповідального, проблема стане меншою. Але тут відповідальним був всесвіт, і це погано вписувалося в таблиці.

У наступні дні «Сігма-Ліхтар» стала схожа на організм після травми: частина нервів втратила чутливість, частина — навпаки, стала надто чутливою. Це проявлялося в дрібницях, але дрібниці в космосі завжди мають талант закінчуватися масовими похоронами.

Зовнішній зв’язок з деякими секторами зник повністю. Інші сектори почали передавати повідомлення з дивними паузами — ніби між словами вставляли «пропуски» за чужим правилом. Декілька автономних станцій на околицях прислали записи, де їхні системи самі генерували патерни, схожі на «коми» та «межі», але без активного впливу ззовні.

— Це як… післязвуччя, — сказав Мирон. — Тільки це післязвуччя ламає логіку.

Гельмут кивнув:

— Це як післямова, написана не автором, а сторінками, які він торкнувся.

Лада втупилася в карту. Вона бачила новий розподіл: там, де був хор, система стала або німою, або «балакучою» в збоях. Мовлення всесвіту, здається, не зникло — воно розповзлося. Як чорнило, яке пролили на тканину.

Ная підсумувала грубо, але чесно:

— Ми отримали контакт. Контакт залишив слід. Тепер ми живемо в зоні зараженого сенсу.

Мирон посміхнувся:

— «Заражений сенс» — звучить як назва для департаменту Ради.

Ремез, не зводячи очей з документів, пробурмотів:

— Це все треба класифікувати.

Лада глянула на нього:

— Класифікуйте, — сказала вона. — Тільки не думайте, що класифікація — це контроль.

Ремез зітхнув і, як не дивно, не заперечив. Він був виснажений. А виснажений бюрократ — найчесніша істота у всесвіті: у нього вже немає сил на ілюзії.

Найцинічніша іронія проявилася швидко: найкраще виживали ті, хто нічого не розумів і просто вчасно відлетів.

Першими зникли з сектору дрібні перевізники, які взагалі не слухали наукових брифінгів. Вони просто побачили дивні попередження й вирішили: «Нам туди не треба». Вони не читали «синтаксис розпаду». Вони читали власний інстинкт.

Потім пішли екіпажі, що працювали на коротких контрактах. Їм було байдуже до великих істин. Їм потрібні були зарплати й кисень. І коли кисень почав натякати на чужий ритм, вони пакувалися швидше, ніж Ремез встигав поставити печатку.

Культ, навпаки, лишався. Бо культ завжди залишається там, де є можливість бути «особливим». І саме культ зазнав найбільших втрат після хору: їхні передавачі «німнули» першими, а деякі спроби повторного відгуку закінчилися тим, що їхні власні станції почали генерувати «пунктуацію» самостійно — як нервовий тик. Хтось назвав це «чудом». Але чудо, яке вимикає системи, — це просто катастрофа з іншим маркетингом.

Військові теж втратили багато. Вони люблять думати, що їхня сила — це відповідь на все. Але коли всесвіт став автором, сила перетворилася на поганий тон. Наднова не реагувала на погрози. Вона реагувала на структуру. А військові структурували лише одне: удари.

Ная сказала Ладі в приватній розмові:

— Найвиживучіший тип істоти — це не геній. Це дурень із хорошим таймінгом.

Лада гірко посміхнулася:

— Це звучить як образа, але я бачу статистику.

Мирон додав:

— Дурень хоча б не намагається поговорити з вибухом. Він просто відлітає. Це найрозумніша форма тиші.

Гельмут, який слухав їх, тихо сказав:

— Але тоді лишаються ті, хто хоче зрозуміти. Ті, хто вже став адресатом. Ми.

І в цьому була правда: якщо ти вже адресат, ти не можеш «просто відлетіти» так, як відлітають ті, хто не чув. Ти забираєш із собою відлуння. Ти забираєш із собою структуру. І можливо — ти забираєш із собою увагу автора. Від цього не відлетиш на двигунах.

На шостий день після хору «Сігма-Ліхтар» отримала дивний подарунок.

Один із «онімілих» каналів раптом ожив на мить. Не повністю. На секунду. І в цю секунду він передав послідовність — коротку, чітку. Не шум. Не хаос. Чистий патерн.

Гельмут побачив його першим і застиг, як людина, яка щойно прочитала власне ім’я там, де його не мало бути.

— Це… наш маркер, — прошепотів він. — Але… перевернутий.

Мирон швидко наклав на спектр:

— Це не просто перевертання, — сказав він. — Це… відповідь у нашому стилі. Наче хтось бере наше «людське» і каже: «я теж можу».

Лада відчула, як у неї холодно під шкірою.

— Це що означає? — спитала вона.

Ная не стала жартувати.

— Це означає, що контакт не закінчився, — сказала вона. — Це означає, що ми тепер у переписці. І хтось іноді ставить реакції.

Мирон гірко усміхнувся:

— Реакції у вигляді вимкнених систем. Дуже сучасно.

Ремез, який стояв поруч, тихо сказав:

— Ми повинні повідомити Раду.

Лада подивилася на нього.

— Так, — сказала вона. — Повідомимо. Але цього разу без слова «природне». Бо якщо це природне, то природа щойно відповіла нам нашим же маркером. А це вже… особисте.

Гельмут тихо додав:

— І якщо це особисте, то наступне речення може бути адресоване конкретніше.

Сивий, який стояв у тіні, кинув:

— Значить, готуйтеся.

Лада кивнула. Вона відчула дивне: не паніку, а ясність. Післямови — це завжди етап, коли ти збираєш уламки й думаєш, чи варто будувати далі. Але в космосі післямова інколи не означає кінець. Вона означає, що автор зупинився, підняв очі й вирішив: «Добре. Подивимося, що вони зроблять тепер».

І «Сігма-Ліхтар» знала: якщо вони ще живі — значить, їх не відпустили. Їх просто залишили на чернетці. Поки що.