Ті, що розмовляють мовою наднових - частина V

Переклад із мови світла на мову болю

Після того, як наднова навчила їх пунктуації на орбітах і продемонструвала, що «крапка» може бути не розділовим знаком, а вироком із п’ятдесятьма сімома підписами, на «Сігмі-Ліхтарі» з’явився новий ритуал: перед тим як сказати будь-що вголос, люди мовчки перевіряли мапу.

Мапа стала їхнім календарем, прогнозом погоди й моральним компасом одночасно. Червоні точки втрат розросталися в узори, які хотілося назвати випадковими — бо випадковість не ображає самолюбство. Але тепер вони знали: це не випадковість. Це рукопис. Просто чорнило — вакуум, а папір — їхня інфраструктура.

Лада Кравець сиділа в головному залі, де панорамне вікно відкривало вид на сектор, і дивилася на наднову так, ніби та могла відчути погляд. Звісно, зорі не відчувають поглядів. Вони відчувають лише фізику. Проблема була в тому, що фізика останнім часом поводилася так, ніби має настрій.

Мирон Гринь, навпаки, на наднову не дивився. Він дивився на показники модуляторів, наче на обличчя хворого, якому вже написали діагноз, але все одно ще раз міряють пульс — бо не хочеться, щоб реальність була такою впертою.

Гельмут Сарн займався тим, що будь-який ксенолінгвіст робить у ситуації, коли «мова» складається з катастроф: він намагався знайти в ній милосердя. Не тому, що був наївним, а тому, що без гіпотези про милосердя будь-яка граматика перетворюється на зброю, а будь-яка інтерпретація — на передсмертну записку.

Ная стояла біля стіни, схрестивши руки. Її усмішка давно стала економною — як у людей, що торгують даними про небезпеку і не люблять, коли небезпека стає безкоштовною для всіх.

Сивий мовчав. Він завжди мовчав, коли ситуація розумнішала за зброю. Лом нервово прокручував стрічку зовнішніх повідомлень: культ «Перекладачів вибуху» знову оголосив «ніч слухання», політики знову оголосили «природне явище», а навігаційні служби знову оголосили «просимо уникати сектору» — так, ніби сектор був калюжею, а не місцем, де правопис випалює орбіти.

Ремез увійшов пізно, як завжди, але з паперами — вчасно. У нього був особливий талант: приходити тоді, коли вже стало страшно, і робити вигляд, що страх просто не заповнив правильну форму.

— Рада затвердила рамки, — оголосив він урочисто. — Жодних активних взаємодій. Жодних модуляцій. Жодних спроб «відповісти». Лише пасивне спостереження.

Мирон підняв очі.

— Пасивне спостереження за тим, як нас повільно дописують, — сказав він. — Дуже мудро. Це як дивитися, як тебе звільняють, і не вставати зі стільця, щоб не порушити етикет.

Лада не сперечалася. Вона просто показала Ремезу екран із трьома секторами, де інші наднові демонстрували інші «акценти», і поруч — лінію втрат, що все ближче підповзала до їхньої зони зв’язку.

— Пасивність — це теж відповідь, — сказала вона тихо. — Якщо хтось говорить із нами через втрати, то наше мовчання — лише пауза. А паузи, як ми вже з’ясували, це пунктуація.

Ремез стиснув губи.

— Не драматизуйте. Ми впроваджуємо інформаційні обмеження. Контролюємо паніку. Проводимо роз’яснювальну роботу.

Ная хмикнула.

— Ви контролюєте паніку, називаючи її «занепокоєнням», — сказала вона. — Це як контролювати пожежу, називаючи її «підвищеною температурою дерева».

Ремез зробив вигляд, що її не існує. Це був його улюблений протокол: ігнорувати.

Гельмут повільно підняв руку, не як учень, а як людина, яка хоче дати шанс логіці перед тим, як доведеться давати шанс удачі.

— У нас є проблема, — сказав він. — І вона не вирішується словами «не робіть». Ми вже бачимо наслідки чужих експериментів. Хтось там, зовні, все одно відповідає. І кожна відповідь провокує нову граматику. Якщо ми не навчимося говорити правильно, за нас говоритимуть ті, хто вважає «крапку» очищенням.

Лом кивнув, не піднімаючи очей від стрічки.

— Культ зібрав кошти на власний модулятор, — сказав він. — Вони назвали його «Вухо Всесвіту». Із міркувань скромності, звісно.

Мирон тихо вилаявся, але так, щоб це звучало як науковий термін.

Лада потерла перенісся.

— Тобто вони збираються зробити те саме, що ми зробили з комою, тільки без обмежень і з вірою, — підсумувала вона. — Це як дати дитині гранату і сказати: «тільки не плач».

— Рада вже займається, — швидко вставив Ремез.

— Рада «займається», — повторив Мирон. — Як кіт «займається» гравітацією: визнає її існування, але не поважає.

Вони замовкли. Бо правда була проста: якщо існує мова, яка переписує фізику, її хтось використає. Не тому, що злий. А тому, що люди завжди тягнуться до кнопок із написом «не натискати». Особливо якщо напис зроблений зіркою.

Рішення народилося не як героїчна постанова, а як компроміс між страхом і необхідністю.

Вони назвали це «калібруванням» — слово, яке звучить так, ніби ви просто налаштовуєте інструмент, а не влаштовуєте діалог із космічним явищем, що ставить «🤦» гравітаційними хвилями. Калібрування дозволяло Ремезу спати з відчуттям, що все під контролем, і дозволяло Ладі й Гельмуту робити те, що треба: вчитися відповідати так, щоб не отримати в відповідь крапку.

Мирон, звісно, називав це простіше:

— Ми збираємося підморгнути надновій і сподіватися, що вона не вирішить, що це знак оклику.

Гельмут побудував гіпотезу: якщо наднова розрізняє структури, то вона може розрізняти й намір. Не в людському сенсі «добре-погано», а в сенсі «вхідний сигнал — тип дії». Якщо вони відтворять її маркери в іншому діапазоні — не гравітаційному, а електромагнітному, — можливо, це буде сприйнято як «переклад» без агресії. Можливо, це буде «мова світла» у відповідь на «мову втрат».

Лада підхопила: якщо в інших секторах наднові «шепочуть» і «кричать», значить, масштаб і амплітуда впливають на реакцію. Їхня попередня «кома» змістила траєкторію корабля, бо вони використали гравітаційний модулятор. Тепер треба мінімізувати вплив на орбіти, але дати достатньо чіткий «відбиток» структури в світлі.

Ная принесла практичну частину: у її людей були нелегальні (але дуже талановиті) генератори штучних спалахів — не бойових, а сигнальних, з точним керуванням фазою. Ті самі, якими контрабандисти інколи «перемальовують» свою присутність у сенсорах, коли не хочуть, щоб їх помітили. Іронія була в тому, що тепер вони хотіли, щоб їх помітили. Просто не так, як корабель із п’ятдесятьма сімома людьми.

Ремез, почувши слово «нелегальні», мав би зомліти. Але він мав ще одну директиву: «забезпечити збереження станції будь-якими засобами». Бюрократія інколи теж вміє робити відкриття: якщо написати «будь-якими засобами», то відповідальність теж зникає. Або принаймні мігрує в додатки до контракту.

— Я дозволяю калібрування, — сказав він урочисто. — Але лише в межах протоколу. І з повним логуванням. І з моїм підписом.

Мирон посміхнувся:

— Звісно. Бо якщо нас зітре, ви хочете, щоб у нас залишилася правильно оформлена смерть.

Вони зібралися в контрольному відсіку, де найкраще видно було все: і космос, і дурість.

План був простий на словах і підозріло складний у фізиці:

1. Взяти «підпис» наднової — коротку структуру, що передувала великим блокам її мовлення.

2. Перекласти його на світловий патерн: серію штучних спалахів у вузькому діапазоні, який станція може точно контролювати.

3. Додати «м’яку» інтонацію — розтягнути імпульси, уникнути різких фронтів, щоб не зачепити навігаційні поля.

4. Надіслати в бік наднової.

5. Подивитися, чи «відповість» вона… і не померти під час відповіді.

Лада стояла біля панелі й дивилася на Мирона.

— Якщо щось піде не так, — сказала вона, — не геройствуй.

— Я ніколи не геройствую, — відповів Мирон. — Я лише вмію панікувати професійно.

Гельмут сидів поруч і тримав у руках свій паперовий блокнот. Він не міг пояснити, навіщо той йому зараз. Але люди тримаються за папір, коли бояться, що світ стане надто цифровим — тобто надто легко редагованим.

Ная кивнула Лому, той під’єднав генератори спалахів. Сивий стояв біля дверей, як охоронець від… невідомо чого. Мабуть, від людей: це єдине, що ще можна охороняти зброєю.

Ремез, як завжди, вмикав свій запис.

— Розпочинаємо процедуру калібрування, — сказав він голосом, який хотів би звучати впевнено, але звучав як молитва до печатки.

Мирон натиснув.

Світло на екрані здригнулося. Не фізично — лише в даних. Вони відправили серію імпульсів — ледь видимих, але точних. Патерн був красивий у своїй геометрії: короткий- довший- короткий- пауза- короткий. Як слово, яке ще не знає, що воно буде означати.

Перші секунди нічого не сталося.

Потім «Сігма-Ліхтар» отримала відповідь.

Вона прийшла не світлом. Не спалахом. Не симпатичним «дякую за звернення». Вона прийшла тим, чим наднова розмовляла найчесніше — гравітацією.

Сенсори злегка підскочили. Хвиля була короткою, але чіткою: та сама «кома», але не така, як минулого разу. Ця «кома» не зсувала орбіту корабля. Вона зсувала все поле навколо станції на частку частки. Як легкий ляпас по щоках, не щоб убити, а щоб сказати: «серйозно?»

— Це… реакція, — прошепотів Гельмут.

Мирон видав звук, який можна було б перекласти як: «я ж казав».

Лада швидко переглянула траєкторії. Нічого критичного. Ніхто не зник. Ніхто не впав. Поки що.

Ремез із полегшенням видихнув — так, ніби підпис щойно врятував реальність.

— Продовжуємо, — сказала Лада. — Другий патерн. «Увага», але м’яко.

Вони відправили другий блок — довший, плавніший. Світло вийшло майже красивим: як хвиля на темному морі, тільки море було космосом, а хвиля — повідомленням, яке ви просите не прочитати занадто буквально.

Відповідь прийшла швидше.

Гравітаційна хвиля цього разу була не «комою». Вона була… жестом. Якщо б у космосу були руки, це був би той самий жест, який у людських чатах називають «🤦». Не злість. Не агресія. Чиста втома від того, що ви знову намагаєтеся пояснити очевидне не тим способом.

Сенсори зафіксували дивну структуру: короткий різкий імпульс — і відразу за ним довга, майже «зітхальна» хвиля, що гасла, як розчарування.

Мирон широко розкрив очі.

— Вона… — почав він.

— Вона прочитала, — тихо сказав Гельмут. — І відповіла як… як істота, яка не може повірити, що ми це зробили.

Ная нахилилася до Лади:

— Це хороша новина? — спитала вона.

Лада не знала. У космосі «прочитала» — вже погано. Але «прочитала і не поставила крапку» — вже майже свято.

— Це попередження, — сказала Лада. — У формі зітхання.

Ремез подивився на графіки так, ніби там можна було знайти слово «вибачаємо».

— Зафіксуйте, — сказав він. — Це важливо для звіту.

Мирон пробурмотів:

— У звіті напишіть: «Всесвіт поставив нам 🤦». Це найточніше формулювання за всю історію Ради.

Вони продовжили — бо тепер у них з’явилося найнебезпечніше з усіх відчуттів: надія.

Третій патерн мав бути «питанням» — не знаком питання, бо вони не знали, що він робить, а звертанням. Гельмут побудував структуру на основі повторюваного «підпису», додавши в кінці короткий відступ — ніби запрошення до продовження.

— Не робіть різких фронтів, — повторила Лада. — Ніяких ударів. Ми не хочемо «крик». Нам потрібен «шепіт».

— Я спробую зробити це максимально беззубо, — відповів Мирон. — У мене це виходить, коли я пишу офіційні листи.

Вони відправили «звертання».

Кілька секунд — тиша.

Потім станція отримала хвилю, від якої в кімнаті стало холодніше. Не тому, що температура впала, а тому, що люди одночасно відчули: зараз хтось дуже великий нахилився ближче.

Гравітаційна відповідь була складнішою. Вона не була ні «комою», ні «зітханням». Вона була структурою з трьох частин:

1. короткий імпульс — різкий, як «ні»;

2. довга хвиля — рівна, як «слухайте»;

3. і потім… порожнеча в одному з каналів спостереження, наче хтось вимкнув один сенсор, щоб показати: «ось так виглядає правильний пропуск».

Сивий, який до цього мовчав, тихо сказав:

— Вона демонструє.

Гельмут кивнув, очі його блищали.

— Так. Вона показує, що означає «пропуск». Вона навчає нас… мовою болю. Але навчає.

Мирон різко видихнув.

— Чудово, — сказав він. — Нам дали урок. Домашнє завдання: не вмерти.

Лада переглянула параметри.

— Вона вимкнула лише один сенсор, — сказала вона. — Ні кораблів, ні орбіт. Це… контрольований удар.

Ремез підняв палець, як на нараді:

— Це порушення нашої інфраструктури! Ми повинні…

— Вона могла вимкнути нас, — перебила Лада. — Але вимкнула один сенсор. Це як коли хтось каже: «Я міг би, але не буду. Поки що».

Ная повільно посміхнулася — без радості, але з розумінням бізнесу.

— Це переговори, — сказала вона. — І ми щойно отримали перший штраф.

Лом, який сидів на каналі зовнішніх новин, підняв голову:

— Політики вже кажуть, що це «незначні технічні збої, пов’язані з природним явищем», — повідомив він.

Мирон засміявся.

— Природне явище, яке виховує нас, як школярів, — сказав він. — Я люблю, коли природа має педагогічну освіту.

Після третього обміну в «Сігмі-Ліхтарі» змінилося найважливіше: вони перестали думати про наднову як про «джерело сигналу». Вони почали думати про неї як про співрозмовника. І це було небезпечно, бо співрозмовнику люди схильні приписувати мораль. А мораль у космосі — це завжди проєкція, яка болить.

Гельмут, однак, був упертим.

— Якщо вона демонструє пропуск, — сказав він Ладі пізніше, в боковій кімнаті, де було тихіше, — значить, вона здатна на метакомунікацію. Вона не просто «робить». Вона «пояснює».

Лада схрестила руки.

— Або вона просто знає, що ми так це зрозуміємо, — сказала вона. — Пояснення — це теж інструмент контролю. Пояснення робить нас слухняними. Пояснення перетворює страх на інструкцію.

— Але інструкція може врятувати, — заперечив Гельмут.

Лада глянула у вікно, де наднова світла як надто яскравий сарказм.

— Інструкція може врятувати тільки тоді, коли автор хоче, щоб ти жив, — сказала вона. — А я не впевнена, що автор тут взагалі думає категоріями «жити».

Мирон, який зайшов саме на ці слова, додав:

— Автор думає категоріями «правильно/неправильно». А ми — помилки. У книжці помилки або виправляють, або стирають.

Ная, що слухала краєм вуха, знизала плечима.

— У мене клієнти завжди думають, що якщо з ними говорять, то їх поважають, — сказала вона. — Насправді, якщо з тобою говорять у космосі, це означає, що ти достатньо близько, щоб на тобі щось перевірити.

Сивий кинув на неї погляд.

— Ти оптимістка, — сказав він.

Ная усміхнулася.

— Я реалістка з прайсом, — відповіла вона.

Наступна фаза «калібрування» мала бути небезпечнішою. Не тому, що вони хотіли, а тому, що зовнішній світ уже тягнувся до власних експериментів. Культ «Перекладачів вибуху» готував «великий відгук» — масову синхронізовану модуляцію зі станцій і ретрансляторів, які вони змогли орендувати, перекупити або залякати. Політики тим часом створили «Міжсекторальний штаб» і вимагали від «Сігми-Ліхтаря» надати «чіткий прогноз поведінки явища».

Лада ненавиділа слово «прогноз». Воно звучало так, ніби майбутнє підписало контракт.

— У нас буде масовий шум у каналах, — сказала вона на внутрішній нараді. — Культові модуляції, приватні «валідації», військові тести — все це накладеться на наш сигнал. Якщо наднова реагує на структури, вона може почати реагувати хаотично. Нам треба або зупинити їх…

Вона подивилася на Ремеза, бо «зупинити» в цій кімнаті означало «папери».

— …або зробити так, щоб вона відрізняла нас, — закінчила Лада.

Гельмут кивнув:

— Нам потрібен унікальний маркер. «Підпис» у підписі. Такий, який не переплутають з релігійним хором.

Мирон скривився:

— Як зробити маркер, який не переплутають з релігійним хором? Дуже просто: зробити його розумним. Релігійні хори зазвичай проти.

Ная зиркнула на нього:

— Не недооцінюй. Вони можуть стати розумними, якщо це принесе їм більше донатів.

Ремез, який досі мовчав, раптом сказав:

— Рада схвалює спеціальний канал. Ми назвемо це «офіційний протокол взаємодії». І тоді всі інші взаємодії стануть… незаконними.

Мирон підняв брови:

— Ви щойно вирішили, що наднова підкоряється законам Ради? Вау. Це найсміливіше, що я чув. Ви або геній, або вже не боїтеся.

Ремез випростався.

— Я виконую функцію державного управління, — сказав він.

Лада тихо відповіла:

— Функція управління не скасовує фізику.

Ремез не зрозумів або зробив вигляд, що не зрозумів. Це теж форма управління.

Унікальний маркер вони створили з того, що знали найкраще: з помилок.

Гельмут запропонував парадоксальне: замість того, щоб робити сигнал «ідеальним», зробити його впізнавано людським. У людській мові є речі, яких майже немає в природі: дрібні асиметрії, повтори з легкими зсувами, невеличкі «самовиправлення». Ті самі речі, які наднова вже використовувала, але робила це надто чисто. Якщо вони додадуть до світлового патерну «людську хибність» — акуратно, контрольовано, — це може стати підписом: «це не випадковий шум. Це ми. Ми ті, хто вчиться».

Лада погодилась. Мирон скептично буркнув, що «ми й так завжди ті, хто вчиться, просто зазвичай за це не платять життями». Ная сказала, що це звучить як бренд: «Людська хибність™». Сивий промовчав, але його мовчання натякало: якщо це не спрацює, бренд буде на надгробку.

Вони відправили новий патерн — світловий «підпис у підписі», з мікрозсувами, які повинні були кричати: «ми не машина». Це було красиво й жалюгідно, як спроба бути собою перед істотою, що не має поняття «я».

Відповідь прийшла майже одразу.

Цього разу гравітаційна хвиля була довшою. І в ній було щось схоже на… сміх. Не людський сміх, звісно. У космосі сміх — це коли ти отримуєш структуру, яка повторює твою помилку з ідеальною точністю. Наче тобі кажуть: «О, ви так робите? Цікаво. Дивіться, як це робиться правильно».

Хвиля пройшла крізь сектор, і навігаційні маяки на кілька секунд втратили синхронізацію. Не критично. Але так, щоб усі побачили: «я можу».

Мирон вдарив долонею по столу.

— Це точно 🤦, — сказав він. — Але з додатковим коментарем: «ви милі».

Лада швидко стабілізувала системи.

— Вона не злиться, — сказала вона, і в її голосі було більше страху, ніж у слові «злиться». — Вона… адаптується.

Гельмут дивився на графіки і шепотів:

— Вона прийняла наш маркер. Вона повторила його. Це… підтвердження каналу.

Ная зітхнула.

— Канал підтверджений, — сказала вона. — Вітаю. Тепер у нас офіційний зв’язок із тим, що може стерти нас одним розділовим знаком. Можемо продавати сувеніри.

Ремез, дивним чином, був задоволений.

— Це прорив, — сказав він. — Я доповім.

Мирон глянув на нього, як на людину, яка знайшла вогнегасник і вирішила, що тепер пожежа зобов’язана бути цивілізованою.

— Доповісте, — сказав Мирон. — Скажіть їм, що всесвіт відповів нам «🤦» гравітацією. Це буде найчесніший брифінг за весь їхній термін.

Проблема проривів у тому, що вони не залишаються приватними.

Через кілька годин після четвертого обміну зовнішні канали заповнилися шумом: культ почав «великий відгук». Десятки ретрансляторів, обсерваторій і навіть цивільних маяків (так, люди додумалися зламати маяки заради духовності) почали передавати патерни, які вони вважали «правильними». Хтось копіював «підпис». Хтось — «увагу». Хтось — «не робіть», бо іронія — це теж релігія. Хтось просто світив усім, що мав, бо якщо не розумієш мови, починай кричати.

Наднова, як і будь-який автор, отримала купу коментарів від читачів, які не читали текст, але дуже хочуть бути частиною сюжету.

І відповіла.

Відповідь була не крапкою. Не комою. Не зітханням. Це було щось середнє — як коли ти намагаєшся не розлютитися, але втома перемагає ввічливість.

Гравітаційна хвиля пройшла сектором хвилею відлуння — вона не била по кораблях, але била по синхронізації. Навігаційні системи по всьому регіону отримали «плавучий» зсув. Кораблі почали коригувати курс, потім ще раз, і ще раз, і ще раз — як людина, що йде по слизькій підлозі й робить вигляд, що так і задумано.

Лада відчула, як у неї стискається шлунок.

— Це не для нас, — сказала вона. — Це відповідь на шум.

Гельмут кивнув:

— Це… модерація.

Мирон пирхнув:

— Всесвіт модерить коментарі. Вау. Що далі — бан за офтоп?

Ная не сміялася.

— Якщо вони продовжать, — сказала вона, — бан буде не в чаті.

І тоді сталося те, що вони боялися називати, бо назване стає ближчим: один із культових ретрансляторів, що передавав патерн «крапки» (бо «крапка — очищення», пам’ятаєте?), раптом замовк. Просто — зник. Не зламався, не перегорів. Він перестав бути точкою в системі.

Ремез, який досі думав у категоріях «незаконно/законно», тихо прошепотів:

— Це… санкція?

Мирон подивився на нього:

— Так, — сказав він. — Санкція від автора. За поганий правопис.

Гельмут не відводив очей від даних.

— Вона відрізняє нас, — сказав він. — Вона не дала нам крапку. Вона дала її тому, хто імітував крапку без контексту.

Лада ковтнула:

— Тобто вона розрізняє «навчання» і «істерики».

— Або, — додала Ная, — розрізняє тих, хто їй корисний, і тих, хто шумить.

Сивий тихо сказав:

— І ми хочемо бути корисними?

Ніхто не відповів одразу. Бо питання «корисний для наднової» звучало як початок угоди, яку ви ніколи не хотіли підписувати.

Ніч після «модерації» була важкою. Не через страх — страх уже став фоновим шумом. Важко було через розуміння: вони навчилися «відповідати», але кожна відповідь робила їх більш видимими. А бути видимим для космічного явища, яке говорить мовою болю, — це як бути єдиною теплою точкою на холодній карті: привабливо для того, хто шукає, куди натиснути.

Лада сиділа одна біля панорамного вікна, коли Гельмут підійшов із двома чашками кави — одна для неї, одна для його власної ілюзії нормальності.

— Я думаю, — сказав він, сідаючи, — що ми маємо зробити наступний крок.

Лада не відвела погляду від наднової.

— Наступний крок у мові болю — це завжди болючіше, — сказала вона.

— Так, — відповів він. — Але якщо ми не зробимо, його зробить культ. Або військові. Або ті, хто вважає, що протокол — це щит. Нам треба навчитися просити… і навчитися отримувати відмову без крапки.

Лада гірко посміхнулася.

— Ти хочеш навчитися відмові у всесвіту? — спитала вона. — Ми й так постійно отримуємо відмову. Вона просто називається «вакуум».

Гельмут витягнув блокнот.

— Я хочу спробувати запит на «межу», — сказав він. — Якщо вона показує пропуски, можливо, вона може показати межу, яку не треба переходити. Не як «не робіть», а як… «ось тут». Це може врятувати кораблі.

Лада повернулася до нього.

— Ти хочеш, щоб наднова намалювала дорожній знак?

— Я хочу, щоб вона дала нам інтонацію «стоп», — відповів він. — У її граматиці.

Лада довго мовчала. Потім сказала:

— Добре. Але якщо вона знову поставить нам 🤦, я хочу, щоб ти пообіцяв: ми не ображаємося. Бо ображатися на космос — це як подавати в суд на гравітацію.

Гельмут кивнув.

— Я не ображаюся. Я перекладаю.

Мирон, який підійшов непомітно (це в нього виходило тільки коли він був справді наляканий), пробурмотів:

— А я просто виживаю. І хочу, щоб наша відповідь була настільки ввічливою, щоб навіть наднова не захотіла нас виправляти.

Ная стояла в дверях і слухала.

— Ви так мило говорите про ввічливість, — сказала вона. — У мене є підозра, що її мова ввічливості — це «не стираю вас зараз». Але я підтримую. У мене теж є інстинкт самозбереження, я просто ховаю його за сарказмом.

Вони підготували «запит межі» — світловий патерн із їхнім людським маркером і з м’яким завершенням, яке в теорії мало звучати як: «покажи, де край». Це було не прохання словами, а прохання структурою. Вони робили те, що роблять діти, коли вчаться: ставили запитання не тим, що питали, а тим, як дивилися.

Коли патерн пішов у космос, Лада відчула, як у неї стискається горло. Мирон тримав руку біля аварійного вимикача, ніби той міг вимкнути гравітацію. Гельмут не дихав — або дихав так, щоб ніхто не почув. Ремез записував — бо якщо ти записуєш, то здається, що ти контролюєш. Сивий дивився на двері — як завжди, готовий захищати від єдиного реального ворога: людей.

Відповідь прийшла повільно.

Не ударом. Не зітханням. А шепотом — тим самим «м’яким» діалектом, який вони бачили в іншому секторі.

Гравітаційна хвиля була довгою і рівною. Вона не зсувала орбіти різко. Вона… підкреслювала. В певній області простору показники стабільно змінювалися — як якщо б хтось провів лінію.

На екрані з’явився контур. Не буквальний, звісно. Контур у даних. Межа в статистиці. Але він був настільки чітким, що Лада прошепотіла:

— Вона… намалювала.

Гельмут кивнув, очі його були мокрі — не від сентиментальності, а від напруги.

— Це відповідь, — сказав він. — Це «ось тут». Це… знак.

Мирон зітхнув:

— У нас тепер є дорожній знак від наднової. Я офіційно більше не знаю, що таке «нормально».

Ремез раптом пожвавився:

— Це треба негайно оформити як офіційний навігаційний кордон! — сказав він. — Ми дамо наказ…

Ная глянула на нього:

— Ви дасте наказ кому? — спитала вона. — Космосу?

Ремез знітився, але швидко повернувся в свою форму:

— Ми дамо наказ навігаційним службам. Ми встановимо обмеження. Ми…

Мирон перебив:

— Ви зробите вигляд, що це ваша заслуга. Так, я знаю. Але хоч раз цей вигляд може врятувати когось. Тому — робіть.

Лада дивилася на межу. І відчувала дивне: полегшення, змішане з жахом. Полегшення — бо вони отримали інструкцію. Жах — бо інструкція означала, що хтось вважає їх частиною процесу.

Всесвіт не просто поставив 🤦. Він дав їм лінію. А лінії в тексті — це вже не реакції. Це редагування.

Гельмут прошепотів:

— Ми переклали світло на біль. І біль… відповів.

Лада відповіла так само тихо:

— Тільки не забудь: переклад — це завжди зрада. Особливо, коли перекладаєш космос.

Мирон усміхнувся втомлено:

— Зрада — це коли ти думаєш, що контролюєш. А ми просто навчилися читати, де нас ще не викреслили.

І десь у глибинах сектору наднова продовжувала світити. Не як лампа. Як автор. Як той, хто вміє робити з фізики коментар.

І якщо їхня відповідь була «мова світла», то відповідь всесвіту залишалася тією самою: мовою болю, де найввічливіша реакція — це не крапка, а лінія, яка каже: «не заходьте, якщо хочете залишитися словами».