Ті, що розмовляють мовою наднових - частина VI

Синтаксис розпаду

Після того, як наднова намалювала «межу» в даних — рівну лінію, яку можна було сприйняти як дорожній знак або як тонкий жарт про те, що навіть смерть любить правила, — на «Сігмі-Ліхтарі» запанувала нова тиша. Вона не була панічною. Паніка — це коли ти ще сподіваєшся, що крик щось змінить. Ця тиша була робочою, холодною, обережною: такою, яку люди вмикають у собі, коли розуміють, що тепер кожне слово може стати командою… і що поруч є автор, який читає ваші помилки вголос гравітацією.

Лада Кравець, як не дивно, спала більше. Не тому, що їй стало легше, а тому, що мозок почав економити ресурси. Мирон Гринь спав менше — його нервова система відмовлялася визнавати сон, поки в реальності є «крапка», яка стирає кораблі. Гельмут Сарн не спав майже зовсім, але з іншої причини: його лінгвістична частина розуміла, що вони стоять на порозі правила. А правило — це завжди шанс. Навіть якщо шанс полягає в тому, щоб встигнути відійти, поки тебе не поставили в кінці рядка.

Ная почала частіше перевіряти аварійні шлюзи й списки маршрутизації. Вона не говорила «евакуація» — це слово погано продається тим, хто ще хоче вірити в контроль. Вона називала це «планом оптимізації присутності».

Сивий робив те, що роблять мовчазні люди, коли щось надто велике входить у кімнату: він спостерігав за дрібницями. За тим, як змінюється тон голосів. За тим, як Лом клацає клавішами швидше, ніж дихає. За тим, як Ремез тепер приносить удвічі більше паперів, ніби папери можуть стати щитом, якщо скласти їх у правильний синтаксис.

Ремез, до речі, був у піднесенні: «межу» швидко оформили як офіційний навігаційний кордон. Міжсекторальний штаб навіть видав урочистий бюлетень: «У зв’язку з природним явищем тимчасово встановлено обмеження руху». Люди люблять, коли смерть називають «обмеженням руху». Це звучить так, ніби її можна оскаржити.

Мирон, прочитавши бюлетень, пробурмотів:

— Природне явище встановило нам кордон. Ми, звісно, одразу зробили вигляд, що це наша політика. Якщо наднова наступного разу намалює нам труну, вони назвуть це «тимчасовим контейнером для органічних ресурсів».

Лада не сміялася. Вона занадто добре відчувала, що «межа» — це не подарунок. Це тест. Коли хтось показує тобі межу, це означає: «я хочу подивитися, чи ти її поважаєш». А люди — прекрасні істоти: їхня перша реакція на межу — перевірити, що буде, якщо її торкнутися.

Саме тому «Синтаксис розпаду» почав формуватися того дня, коли зовнішні канали знову заповнилися шумом. Культ «Перекладачів вибуху» обурився кордоном: вони назвали його «обмеженням духовного доступу». Політики назвали обурення «деструктивною активністю». Військові назвали все це «операційною можливістю». А приватні консорціуми назвали це «ринком».

І в цьому вирі назв наднова продовжувала робити єдине, що робила чесно: писати.

Тільки тепер вони почали бачити не окремі слова, а речення.

Гельмут Сарн зібрав команду в боковому аналітичному відсіку. Не в головному залі — там були політики, делегації, записуючі пристрої і Ремез із його офіційним голосом. Тут, у тісній кімнаті, було лише найважливіше: люди, графіки й відчай, що вдавав, ніби він інтелектуальна цікавість.

На стіні висіла мапа втрат, але тепер вона була нашпигована позначками іншого типу: Гельмут розділив їх не за місцем, а за функцією. Він ставив біля кожної втрати знак, ніби це було слово в реченні: «підмет», «присудок», «додаток», «паузи». Це виглядало б смішно, якби не було моторошно точним.

— Я думаю, — почав він, — що ми неправильно дивилися на це з самого початку. Ми намагалися знайти слова. Але це не словник. Це синтаксис.

Мирон скривився:

— Синтаксис розпаду. Гарна назва для того, що знищує нас по правилах.

Лада схилилася ближче:

— Поясни.

Гельмут увімкнув реконструкцію. На екрані з’явилися послідовності: спершу «підпис», потім «увага», далі блок, який вони називали «не робіть», а потім — втрата. Але тепер він наклав на це часову структуру й показав, що втрати не були випадковими «після». Вони були частиною структури. Як дієслово.

— У цій мові, — сказав він тихо, — дієслово — завжди одне: «зникати». Воно може мати різні види й часи: «зникнути», «зникає», «зникатиме». Але сенс не змінюється. Дія тут — це обнулення.

Лом підняв голову від термінала.

— Тобто ми дивилися на наслідки як на шум, — сказав він, — а це… граматика?

— Так, — кивнув Гельмут. — Втрати — не побічні. Вони — основа. Речення будується не з символів, а з жертв, обнулень, вимикань.

Ная тихо засміялася — коротко, без радості.

— Значить, ми перекладаємо мову, де кожна фраза платить життям, — сказала вона. — Зручний формат. Підійде для переговорів із корпораціями: вони вже звикли.

Сивий не сміявся. Він просто дивився на Гельмута так, ніби хотів переконатися, що той не з’їхав. Але Гельмут не з’їхав. Це було гірше: він був логічним.

Лада відчула, як у неї всередині щось провалюється. Бо вона теж бачила патерни. Вона теж відчувала, що наднова не «реагує» — вона «пише» по протоколу. І якщо дієслово там — «зникати», то кожне їхнє «відповісти» — це спроба втиснутися в речення, де дія вже визначена.

— Якщо це синтаксис, — сказала Лада, — то що є підметом?

Гельмут обережно перемкнув шар.

На екрані підсвітилися об’єкти, які зникали найчастіше й найпомітніше після певних структур: ретранслятори, маяки, вузли синхронізації, кораблі з активними модуляторами, станції з відкритими каналами. Словом — усе, що слухало й відповідало.

— Підмет, — сказав Гельмут, — це «той, хто слухає». Або «той, хто намагається відповідати».

Мирон тихо прошепотів:

— Тобто ми.

— Так, — сказав Гельмут. — Ми — підмет. І ми ж — об’єкт. У цій мові немає різниці.

Ремез у цей момент зайшов у кімнату з видом людини, яка принесла порядок у хаос, не помітивши, що хаос просто переїхав у нього всередину.

— Що тут відбувається? — запитав він.

Мирон повернувся до нього:

— Ми з’ясовуємо, що в мові наднових дієслово — «зникати», — сказав він. — А підмет — «хто не встиг втекти».

Ремез не оцінив.

— Будь ласка, без цих драматичних формулювань, — сказав він. — Делегація…

— Делегація може почекати, — різко відповіла Лада. — А синтаксис — ні.

Ремез ковтнув. Лада була не тією, кого легко зупинити папером, і Ремез це вже починав розуміти — з тією ж повільною безнадією, з якою він учився, що печатка не зупиняє гравітацію.

— Добре, — сказав він сухо. — Я залишу вас… але мені потрібен звіт. Формальний.

Мирон посміхнувся:

— Ми напишемо. «Всесвіт використовує нас як дієслово». Підпис: Рада.

Ремез зітхнув і вийшов. Йому було важко з людьми, які говорять прямо. Прямота — це як «крапка»: незручно.

Гельмут продовжив.

— Є ще одна річ, — сказав він і показав на «межу», яку наднова намалювала. — Це не просто кордон. Це синтаксична конструкція. Вона з’являється тоді, коли ми питаємо «де край». У людській мові це була б… кома або дужки. Вставна конструкція, яка уточнює.

Лада нахилилася:

— Тобто «межа» — це уточнення в реченні?

— Так, — кивнув Гельмут. — Ніби автор каже: «ось контекст, у якому ви можете існувати, не зникаючи». Але він не каже «жити». Він каже «не зникати». Відчуваєте різницю?

Мирон гірко посміхнувся:

— Це як порада від токсичного керівника: «Я не обіцяю підвищення, але, можливо, сьогодні вас не звільнять».

Ная додала:

— І ви ще думаєте, що це діалог? Це контракт. Без підпису. Тільки з наслідками.

Сивий нарешті заговорив:

— Частина команди не витримає.

Лада подивилася на нього.

— Ми вже не витримуємо, — сказала вона тихо. — Просто по-різному.

Вони вивели синтаксичні правила на дошку, як у школі. Це виглядало майже комічно: люди в космічній станції, що аналізують зорю, яка стирає кораблі, і записують «правила побудови речень». Але комічне тут було лише оболонкою. Усередині — інструкція до власного похорону.

Правило перше: будь-яке звертання викликає реакцію. Якщо звертання зроблено «м’яко» (світло, плавно), реакція — демонстраційна: хвиля, «зітхання», вимкнення одного сенсора. Якщо звертання зроблено «жорстко» (гравітаційно, різко), реакція може бути пунктуацією: «кома» зсуву або «крапка» обриву.

Правило друге: повтор без розуміння карається. Структура «ви не зрозуміли» з’являється перед посиленням. Це не образа, це протокол.

Правило третє: шум викликає модерацію. Масові сигнали викликають хвилю синхронізаційних збоїв і точкові «крапки» для джерел найбільш небезпечних патернів.

Правило четверте: межа — це уточнення, а не захист. Перетин межі без правильного «підпису» — запрошення до дієслова «зникати».

— Ми можемо з цим жити? — тихо спитав Лом, коли правила були записані.

Мирон відповів першим:

— «Жити» — це неправильне слово, — сказав він. — Правильне — «не зникати».

Лада вдарила долонею по столу — не від злості, а від втоми.

— Годі, — сказала вона. — Ми не маємо права дозволити цьому стати нормою. Ми маємо знайти спосіб змінити дієслово.

Гельмут подивився на неї з сумним захопленням.

— Ти хочеш додати до мови наднової інше дієслово?

— Я хочу хоча б спробувати, — сказала Лада. — Якщо ми можемо відповідати світлом, якщо ми можемо отримувати межі… значить, є взаємодія. А якщо є взаємодія — є шанс.

Ная скептично похитала головою:

— Шанс — це слово для тих, хто не бачив, як працює реальність, — сказала вона. — Реальність тут працює дуже просто: ти робиш звук — тебе читають — тебе редагують.

Сивий додав:

— І коли тебе читають, ти не контролюєш, як тебе зрозуміють.

Гельмут мовчав. Йому хотілося вірити в шанс. Але він уже бачив, що мова наднової не про співчуття. Вона про структуру. А структура не питає, чи тобі боляче.

Перший зрив стався того ж дня. Він не був театральним. Він був людським.

Одна з молодих астроакустиків — Яра, яка ще вчора з блиском в очах говорила: «Це ж революція! Ми вперше маємо мову космосу!» — сьогодні сиділа в коридорі, притиснувши коліна до грудей, і повторювала одне й те саме:

— Вони зникли. Вони зникли. Це слова. Це слова зникнення.

Лада сіла поруч.

— Яро…

Дівчина підняла на неї очі, червоні, сухі.

— Я не можу, — сказала вона. — Я не можу це читати. Це як… як відкривати книгу, де кожна сторінка — чиясь відсутність. І ти знаєш, що наступна сторінка може бути твоєю.

Лада хотіла сказати щось розумне. Хотіла сказати: «Тримайся», «Це важливо», «Ми знайдемо спосіб». Але всі ці фрази звучали так, ніби вони були написані для іншого жанру, де автор не наднова.

— Я розумію, — сказала Лада чесно. — Ти не зобов’язана бути сміливою.

— Але я зобов’язана працювати, — прошепотіла Яра.

— Ні, — відповіла Лада. — Ти зобов’язана вижити.

Яра здригнулася.

— Вижити, — повторила вона. — Ви теж уже не кажете «жити».

Лада не відповіла. Бо так. Вони вже говорили мовою наднової — навіть якщо ненавиділи це.

Увечері ще двоє подали заявки на переведення з сектору. Один із техніків відкрито сказав: «Мені все одно, що це науково цікаво. Я не хочу бути дієсловом». Інший просто мовчав, але його очі кричали: «Це надто».

Ремез, отримавши заявки, спробував «вплинути». Він говорив про обов’язок, про протоколи, про «стабільність кадрів». Лада слухала це й думала, що в мові наднової слово «обов’язок» теж було б побудоване з втрат.

Мирон пізніше сказав їй:

— У нас кадрова криза. Всесвіт скорочує штат.

І це був найчорніший жарт, бо в ньому було забагато правди.

Гельмут тим часом пішов далі. Він створив те, що назвав «деревом речень». Він брав усі зафіксовані послідовності — і будував із них структури: підпис → увага → інтонація → (межа/заборона) → дієслово (втрата). І в кожному дереві дієслово повторювалося, як прокляття.

Він показав це Ладі вночі, коли станція дрімала, а наднова світла так, ніби вона ніколи не спить.

— Подивись, — сказав він. — У нас є шанс. Ось тут. В одному випадку, коли ми попросили межу, дієслово не стало «втратою». Воно стало «демонстрацією». Вимкненням одного сенсора. Це не смерть. Це… покарання без знищення.

Лада подивилася.

— Тобто ми можемо отримувати «штрафи» замість «крапок», — сказала вона.

— Так, — кивнув Гельмут. — І якщо ми зрозуміємо, як перевести «втрату» в «демонстрацію», ми зможемо…

— …зменшити кількість похоронів, — завершила Лада.

Гельмут мовчки кивнув. Йому хотілося сказати: «Так, ми зможемо». Але він боявся того, що слово «зможемо» може спровокувати всесвіт поставити ще одну крапку. У нього вже був власний культ: культ обережності.

Мирон, який зайшов із чашкою, подивився на дерево речень.

— Гарно, — сказав він. — Це справді інструкція до похорону. Тільки тепер вона має графічний інтерфейс.

Лада глянула на нього.

— Ти тримаєшся?

Мирон знизав плечима.

— Інтелектуально — так, — сказав він. — Це найцікавіша штука, яку я бачив у житті. Психологічно — ні. Це як читати своє ім’я в словнику й бачити, що визначення — «зникати».

Ная стояла в дверях, як завжди непомітно.

— Люди не витримають, — сказала вона. — Бо ви зробили з катастрофи граматику. А граматика — це те, що не дає сховатися за «випадковістю». Тепер кожен розуміє: це не «може статися». Це «побудовано так, щоб статися».

Сивий додав тихо:

— І кожен розуміє, що наступне слово може бути його.

Лада дивилася на наднову й відчувала найгірше: вони вже вивчили правила. Але правила не гарантують милості. Вони лише гарантують, що коли тебе знищать, це буде логічно.

— Ми повинні змінити дієслово, — повторила вона, більше для себе, ніж для інших.

Гельмут глянув на неї.

— А якщо дієслово не змінюється? — тихо спитав він.

Лада не відвела погляду від зорі.

— Тоді, — сказала вона, — ми повинні перестати бути підметом. Перестати відповідати. Перестати слухати так, щоб нас було видно. Стати… пробілом.

Мирон тихо засміявся:

— Пробілом у тексті наднової. Прекрасна мрія. Тільки пробіли теж можна прибрати, якщо автору заважають.

У цей момент на екрані мигнув новий патерн. Не «межа». Не «кома». Не «крапка». Щось складніше — багатошарове, як речення з підрядними, де кожне підрядне — ще одна загроза.

Гельмут зблід.

— Це… новий синтаксис, — прошепотів він. — Більший. Довший. Ніби… вона готує абзац.

Лада відчула, як у неї похололо в грудях.

— Абзац, — сказала вона. — Це вже не окремі втрати. Це… сюжет.

Мирон повільно поставив чашку на стіл.

— Якщо це абзац, — сказав він, — то я дуже хочу бути тим місцем, де автор робить перенос рядка й забуває про нас.

Ная глянула на них, і в її погляді не було жарту.

— Ніхто не забуває, якщо вже почав писати, — сказала вона. — Особливо наднова.

І станція, що вчора святкувала «межу» як знак надії, сьогодні знову дивилася на мапу, де дієслово було одне — «зникати». Тільки тепер воно збиралося в довші фрази.

А довгі фрази в цій історії закінчувалися гірше за короткі.