Ті, що розмовляють мовою наднових - частина VII

Редактори реальності

Після того як команда «Сігми-Ліхтаря» вголос сформулювала найгірше правило — дієслово мови наднових завжди «зникати» — станція відчула дивну зміну в атмосфері. Не фізичну. Психологічну. Таку, як у містах після аварії: всі ніби живі, але кожен говорить тихіше, щоб не дратувати сам факт існування.

Ремез, у звичному для себе стилі, відреагував на нове знання традиційно: вимогою звіту. Йому потрібно було перетворити «синтаксис розпаду» на «документ про ризики», бо документ — це те, що створює ілюзію межі. Якщо щось записано, значить, воно «вміщується». А якщо вміщується, значить, не таке вже й страшне. Це була бюрократична магія: зменшувати катастрофи до формату А4.

— Будь ласка, без метафор, — сказав він Ладі. — Без «дієслів» і «абзаців». Рада не любить… літератури.

Мирон глянув на нього, не відриваючись від сенсорів:

— Рада любить літературу, — сказав він. — Просто тільки ту, де фінал завжди виправдовує бюджет.

Лада не сперечалася. Вона знала: що більше вони називають це мовою, то більше в світі знайдеться людей, які захочуть стати не читачами, а авторами.

І ті люди вже приходили.

Вони прийшли у вигляді делегації, яка назвала себе «Міжсекторальною групою редагування ризиків». Назва була чудова, бо в ній не було слова «реальність». У політиків є правило: якщо ти не називаєш реальність, вона ніби стає опцією.

До групи входили:

• один представник військового підрозділу з очима людини, яка читає інструкції тільки тоді, коли вони написані вибухами;

• одна медіаторка від Ради, що усміхалася так, ніби посмішка — це її зброя масового заспокоєння;

• два інженери від приватного консорціуму, які виглядали, як фанати механіки, що переплутали захоплення з правом власності на всесвіт;

• і один — найнебезпечніший — «теоретик», який одразу представився як редактор сенсу.

— Ми прийшли не забороняти, — сказав «редактор сенсу» з тією легкістю, з якою люди говорять «я не кусаюся» в момент, коли вже показують зуби. — Ми прийшли… допомогти.

Мирон нахилився до Лади й прошепотів:

— Якщо вам кажуть «ми прийшли допомогти», перевіряйте кишені. Зазвичай допомога краде час, а потім — життя.

Лада встала й вийшла їм назустріч.

— Я слухаю, — сказала вона. — Але одразу: наднова не підписувала договір на редагування.

— Саме тому ми тут, — усміхнувся теоретик. — Непідписані речі редагуються найкраще.

Чорний гумор ситуації був у тому, що вони говорили це серйозно.

Роль «редакторів» народилася з двох джерел: страху й самовпевненості. Страх кричав: «Зробіть щось!» Самовпевненість шепотіла: «Тільки не визнавайте, що ви безсилі».

Цивілізація, яка не могла відремонтувати міст між двома сусідніми планетами без трирічного тендеру й п’яти корупційних скандалів, раптом вирішила, що може відредагувати вибух зірки. Це як коли людина, яка не вміє зварити суп, оголошує, що перепише хімію води.

Редактори реальності мали план. Вони завжди мають план. План — це те, чим вони прикриваються від питання «а якщо ні?»

План звучав так:

1. якщо мова наднової побудована на втраті як дієслові, треба спробувати «підставити» інше дієслово — наприклад, «відпускати», «розсіювати», «стабілізувати»;

2. створити контрольований «текст», який зірка прочитає й, можливо, наслідує;

3. «прибрати незручні рядки» — тобто мінімізувати втрати, змістити реакції з «крапки» на «демонстрацію».

Це звучало красиво. Так красиво, як звучить обіцянка «ми оптимізуємо процес», коли ви насправді міняєте табличку на дверях, а процес лишається пеклом.

— Ви хочете навчити наднову говорити інакше? — уточнила Лада.

— Ми хочемо навчити її… не вбивати, — сказав військовий.

Мирон гмикнув:

— Наднова — це не серіал, який можна переписати після поганих рейтингів.

— Ваша іронія недоречна, — втрутилася медіаторка.

— Ваша віра в контроль — теж, — відповіла Лада.

Гельмут стояв трохи позаду й мовчав. Він відчував те, що відчувають лінгвісти, коли чують слово «редагувати» в контексті мови, яку вони тільки-но навчилися читати: у нього тремтіло відразу два органи — розум і страх.

Ная стояла в тіні й дивилася на нових гостей так, як дивляться на людей, що хочуть зламати банкомат силою думки: з сумішшю співчуття й готовності продавати їм мотузку, якщо вони все одно повіситься на власній ідеї.

— Давайте прямо, — сказала Ная. — Хто з вас уже пробував «редагувати»? Бо якщо ви прийшли з планом, то у вас, ймовірно, є демо-версія.

Один з інженерів кашлянув і відвів погляд. Другий раптом зацікавився підлогою.

Лада різко подивилася на них.

— Ви вже пробували, — сказала вона.

Теоретик усміхнувся:

— Ми провели… попередню симуляцію.

Мирон підняв брови:

— «Симуляцію». Це слово звучить безпечніше за «ми вдарили по реальності і вона дала здачі».

І тоді Лом, який сидів на каналах, кинув фразу, від якої в кімнаті стало ще холодніше:

— У нас є інцидент у секторі К-9. Там зник один ретранслятор. Офіційно — «природний збій». Неофіційно… він зник одразу після експерименту консорціуму.

Іронія була ідеальною: ті, хто прийшов рятувати, принесли першу крапку.

— Добре, — сказала Лада і зробила те, що роблять люди, які вміють виживати в системі: вона запропонувала правду в формі протоколу. — Ви показуєте нам ваші дані, і ми вирішуємо, чи ви тут допомагаєте, чи тут вас треба ізолювати.

Військовий уже хотів щось сказати, але медіаторка вміло підняла руку:

— Ми за співпрацю, — сказала вона. — Рада розглядає це як спільну відповідальність.

Мирон тихо прошепотів:

— Це нове. Зазвичай вони розглядають відповідальність як гарячу картоплю.

Інженери відкрили свої файли. На екрані з’явилися графіки, які вони назвали «підміною дієслова». Це був світловий патерн, що мав імітувати структуру «втрата», але замість обнулення вони намагалися закінчити його м’яким спадом, ніби: «втрачати не треба». Їхній задум був простий до наївності: якщо наднова вивчила «коми» й «крапки», можливо, вона вивчить «пом’якшення».

Гельмут дивився на патерн і тихо сказав:

— Це не дієслово. Це… заперечення дієслова.

— Саме! — радісно кивнув теоретик. — Ми вводимо негативну форму.

Мирон підняв очі:

— Ви вводите негативну форму в мову, де «ні» може бути гравітаційною хвилею, яка зриває орбіти. Геніально.

Лада не зводила погляду з графіків.

— Яка була реакція? — запитала вона сухо.

Інженер ковтнув.

— Спершу… демонстрація. Потім… зсув. Потім… обрив каналу ретранслятора.

— Крапка, — тихо сказав Гельмут.

— Ви отримали крапку, — уточнила Лада. — За спробу заперечити її дієслово.

Теоретик швидко втрутився:

— Це не обов’язково крапка! Це може бути… виправлення.

Ная засміялася:

— Коли вас виправляють так, що ви зникаєте, це називається «виправлення до нуля». У бізнесі це банкрутство. У космосі — похорон.

Військовий стиснув кулаки:

— Ми не можемо сидіти й чекати!

Лада глянула на нього:

— А ви вважаєте, що «редагувати наднову» — це не чекати? Це просто чекати з ілюзією керма.

Медіаторка знову усміхнулася — тепер трохи напружено:

— Ми можемо узгодити протокол експериментів. Під вашим наглядом. Безпечніше.

Лада мовчала. Вона знала: якщо вони не візьмуть це під контроль, «редактори» підуть і зроблять ще гірше. А якщо візьмуть — вони стануть співучасниками. Вибір був класичний: або ти брудниш руки, або брудниш совість.

Мирон, як завжди, сказав те, що всі думали:

— Тобто ми або дамо їм гратися, або гратимемося разом і робитимемо вигляд, що це наука.

Гельмут тихо додав:

— Але це наука. Просто з ціною в людях.

Увечері Лада зібрала свою команду без гостей. Лише вони — ті, хто вже бачив «крапку» й «межу» і знав, що «виправлення» в цій мові означає «обнулення».

— Вони не зупиняться, — сказала Лада. — Ті, хто назвав себе редакторами, вже зробили перший рядок. І він коштував ретранслятора. Наступний може коштувати корабля.

Ная кивнула:

— Вони не зупиняться, бо це їхня валюта. Для політиків — це можливість сказати «ми діяли». Для військових — це шанс отримати зброю. Для консорціуму — це патент. Для культу — це чудо. А для нас — це похорон із графіками.

Мирон дивився в стелю:

— У нас уже є синтаксис, — сказав він. — Вони хочуть редактуру. Це логічно. Людство завжди думає, що якщо щось написано, його можна виправити.

Гельмут сидів тихо, пальці його нервово стискали блокнот.

— Я боюся іншого, — сказав він нарешті. — Я боюся, що вони частково праві. Не в моральному сенсі. У структурному. Якщо наднова навчається… якщо вона змінює акценти… якщо вона відповідає на наші маркери… тоді взаємодія існує. А там, де є взаємодія, є можливість впливу.

Лада подивилася на нього.

— І ти думаєш, що ми можемо її переписати?

Гельмут похитав головою:

— Я думаю, що вона може переписати нас. Але якщо ми зрозуміємо її правила… ми можемо знайти місце, де вона робить «демонстрацію» замість «крапки». Ми можемо зменшити втрати.

Мирон гірко усміхнувся:

— Тобто редагувати не її, а… її ставлення до наших помилок. Звучить як «виховувати» наднову. Дуже мило. Дуже самовпевнено.

Сивий, який досі мовчав, сказав:

— Редактори принесуть хаос. Хаос викличе модерацію. Модерація викличе втрати. Це їхнє речення.

Лада кивнула:

— Тоді нам треба написати інше речення. Не переписати наднову. Переписати умови.

Ная нахилилася:

— Тобто?

— Тобто ми створимо рамку, — сказала Лада. — Не бюрократичну. Фізичну. Ми зробимо так, щоб будь-який чужий експеримент був «нечитабельним». Щоб наднова не сприймала їхні крики як мову.

Мирон підняв брови:

— Ти хочеш зашумити шум? Це звучить як план. Поганий, але план.

Гельмут задумався.

— Якщо ми зробимо стабільний фон, — сказав він, — який містить наш маркер і який тримається постійно… тоді будь-які чужі імпульси будуть виглядати як спотворення. Наднова може… карати спотворення, але в рамках нашого каналу.

— Або карати нас, — сухо відповів Мирон.

— Ми вже й так підмет, — сказала Лада. — Питання лише, чи ми будемо підметом, який хоч щось контролює.

Ная дивилася на них і вперше за довгий час не жартувала.

— Це не контроль, — сказала вона. — Це вибір: чи хочете ви бути редакторами власної смерті чи просто читачами чужого тексту.

Мирон повільно кивнув:

— Я завжди ненавидів редактуру, — сказав він. — Але якщо альтернативою є видалення… я, мабуть, готовий виправляти коми.

Наступного дня вони зустрілися з «редакторами» ще раз. Лада оголосила:

— Ми дозволяємо експерименти лише під нашим наглядом і лише в межах нашого стабільного каналу. Жодних сторонніх модуляцій. Жодних імпульсів без узгодження.

Військовий хотів заперечити, але медіаторка встигла усміхнутися:

— Це розумно.

Теоретик кивнув, але в його очах було те, що Лада не любила: азарт.

— Тобто ми можемо спробувати редактуру, — сказав він, — але з вашим… стилістичним контролем.

Мирон прошепотів Наї:

— Стилістичний контроль над смертю. Чудово. Я завжди мріяв бути редактором некрологів всесвіту.

Ная відповіла тихо:

— Головне — щоб некролог не був про нас. Поки що.

І коли вони запустили перший «контрольований» тест у їхньому стабільному фоні, наднова відповіла не крапкою. Вона відповіла «комою» — зсувом у даних, який був схожий на легкий стусан: «я бачу, що ви тут граєтеся».

Це було… майже успіхом.

І саме це було небезпечно.

Бо найгірші катастрофи починаються тоді, коли люди отримують підтвердження, що їхня дурість не вбила їх одразу.

Вони дивилися на графіки і відчували, як «редактори» радіють, як політики готують прес-релізи, як культ готує нові гімни, а наднова — як автор — просто спостерігає, хто з них першим напише невиправний рядок.

Бо в будь-якому тексті є помилка, після якої вже не допоможе жодна редактура. Є лише «крапка».

І «Сігма-Ліхтар» уже знала, як вона виглядає.