Ті, що розмовляють мовою наднових - частина VIII

Кульмінація: коли всесвіт став автором

На «Сігмі-Ліхтарі» завжди було багато шуму. Електронного — від консолей, механічного — від вентиляції, людського — від голосів, що намагалися звучати професійно, навіть коли в них усередині відбувався дрібний, але впевнений вибух. Та після приходу «редакторів» шум став іншим. Він перестав бути фоном і став подією. Бо тепер кожен зайвий імпульс у каналі був не просто помилкою — він був втручанням у текст, який писався не їхньою рукою.

Лада Кравець відчувала це майже фізично: ніби десь у просторі поруч із їхньою станцією хтось розгорнув величезну сторінку і почав робити помітки червоним. Тільки червоним тут були точки втрат, а помітки — гравітаційні зсуви. Мирон Гринь, як людина звуку, давно перейшов на режим «слухаю тільки необхідне». Це був не професіоналізм, а самозахист. Гельмут Сарн застряг між двома несумісними інстинктами: прагненням зрозуміти та бажанням не дізнаватися. Ная тримала обличчя так, ніби все це — просто дуже дорогий контракт із поганими умовами. Сивий мовчав, але його мовчання стало коротшим. А це завжди поганий знак: якщо навіть Сивий починає говорити — значить, усі вже вичерпали запас «все під контролем».

Ремез тим часом жив найкраще життя бюрократа: у нього з’явилася комісія. Комісія з етики взаємодії, штаб координації, протоколи калібрування, форма 17-Б для «непередбачуваних астросемантичних явищ». Він був би щасливий, якби наднова не вміла читати папір через гравітацію.

Теоретик-редактор сенсу, що прийшов із делегацією, тепер ходив по станції так, ніби вона — його редакційний офіс. Із ним поруч завжди були двоє інженерів консорціуму й військовий, який все ще хотів знайти кнопку «зробити це зброєю». Медіаторка від Ради посміхалася так, ніби її усмішка може згладити хвилі простору. Культ «Перекладачів вибуху» тим часом готував «загальний відгук», бо якщо мова стала зрозумілішою, люди завжди вирішують, що тепер можуть говорити голосніше.

А наднова… наднова просто чекала.

Не як істота. Як процес. Як автор, який бачить, що його текст читають неправильно, і злегка змінює інтонацію, щоб читачу стало боляче вже на правильному місці.

Перший натяк на хор прийшов уночі. Тій самій ночі, коли Лада вирішила пройтись коридором без охорони — не з хоробрості, а з бажання почути власні кроки. Кроки були чеснішими за будь-які доповіді.

У головному залі сенсори були увімкнені на мінімум. Після «синтаксису розпаду» команда навчилася головному: не провокуй зайвого тексту. Але мінімум не означав нуль. І саме через цей мінімум вони й помітили, що щось змінилося.

Спершу це було схоже на накладання шумів — як коли кілька радіостанцій випадково потрапляють на одну частоту. Мирон, який завжди відчував такі речі шкірою, підняв голову від консолі.

— Хтось говорить одночасно, — сказав він тихо. — Але… не люди.

Лада підійшла ближче.

— Ти про культ?

— Ні, — Мирон похитав головою. — Це не їхні патерни. Це… чисто. Забагато структури для людського хаосу.

Гельмут, який спав із відкритими очима (тобто не спав), наблизився й подивився на спектр.

— Це… три маркери, — прошепотів він. — Наш. Той, «шепітний». І той, «крикливий». Вони накладаються.

Ная з’явилася з боку, як завжди, у момент, коли гроші починали пахнути катастрофою.

— Три наднові? — спитала вона.

Лом, який сидів на зовнішніх каналах, підняв голову:

— Не три, — сказав він. — Більше. Я бачу підтвердження ще в двох секторах. Вони… синхронізуються.

Сивий тихо промовив:

— Хор.

Це слово в кімнаті прозвучало неправильно. Бо хор — це про гармонію. А тут гармонія означала, що катастрофи домовилися між собою.

Гельмут зробив те, що роблять лінгвісти в моменти, коли світ готовий їх зламати: він почав говорити більш чітко.

— Якщо вони синхронізуються, — сказав він, — то це не локальна реакція. Це… мережа. Мовлення, яке масштабується.

Мирон ковтнув:

— Тобто ми не просто слухаємо одну наднову. Ми слухаємо… систему наднових.

Лада відчула холод у грудях.

— І система відповідає, — сказала вона.

Мирон кивнув, не відриваючи очей від спектра:

— Так. І в цьому спектрі… є ритм. Як у мові. Тільки тепер він ширший. Глибший. Він ніби… наближається до речення, яке не можна не зрозуміти.

Гельмут прошепотів:

— Зрозуміліше — не значить краще.

Ная додала:

— Зрозуміліше — значить, що рахунок буде без дрібного шрифту.

Наступного дня «редактори» отримали те, чого хотіли: підтвердження важливості. Вони зібрали прес-брифінг (в космосі брифінги завжди виглядають, як спроба зробити обличчя серйозним перед гігантською байдужістю) і оголосили:

— Ми спостерігаємо міжсекторальну синхронізацію природних явищ. Це відкриває можливості для прогнозування та… керованих реакцій.

Слово «керованих» змусило Ладу стиснути зуби так, що вона відчула власну щелепу. Мирон тихо сказав їй:

— Вони щойно підписали собі смертний вирок у прямому ефірі. Хоча, якщо чесно, зіркам байдуже до ефіру.

Медіаторка усміхалася.

— Ми закликаємо населення зберігати спокій, — говорила вона. — Це природні процеси, і ми…

Лада зірвалася.

— Природні процеси не залишають коментарів, — сказала вона в бік, але так, щоб її почули свої. — Вони просто стаються. А тут… нам відповідають.

Ремез намагався її зупинити поглядом, але погляд Ремеза мав приблизно ту ж силу, що й печатка проти гравітації.

Культ «Перекладачів вибуху» тим часом сприйняв «хор» як виконання пророцтва. Вони назвали це «зшиванням голосів». І оголосили, що тепер настав час «великої відповіді»: вони синхронізують сотні передавачів, щоб «поспілкуватися з автором».

Мирон прочитав це повідомлення і тихо сказав:

— Я ненавиджу людей, які думають, що якщо їх почули, то це запрошення. І обожнюю, що вони зараз навчаться різниці між «тебе почули» і «тебе відмітили як проблему».

Лом підтвердив найгірше:

— Вони вже збирають модулятори. Вони вже зламали три цивільні маяки. Вони вже…

— Вони вже пишуть, — завершив Гельмут. — Без граматики. Без контексту. Без розуміння ціни.

Сивий сказав коротко:

— Це буде крапка.

Лада відчула, як у неї в голові все звужується до однієї думки: їм треба випередити. Не культи. Не політиків. Вони мають випередити момент, коли хор стане текстом.

— Ми повинні закрити канал, — сказала вона.

Мирон підняв очі:

— Якщо ми закриємо, ми перестанемо бути видимими. Це добре. Але якщо хор уже нас адресує — чи допоможе?

Гельмут відповів тихо:

— Якщо ми адресати, то закритий канал не робить нас невидимими. Він робить нас… мовчазними адресатами. А мовчання, як ми знаємо, — це теж пунктуація.

Ная глянула на них:

— Значить, нам треба обрати, яку пунктуацію ми хочемо. «Кома» чи «крапка». Вибір чудовий.

Кульмінація почалася не з гучного вибуху. Вона почалася з чистоти.

У момент, коли культ запустив «велику відповідь», простір навколо сектору став… рівнішим. Це було як дивне затишшя перед штормом, коли повітря раптом стає надто спокійним, і ти розумієш: природа просто робить вдих.

Сенсори «Сігми-Ліхтаря» показали, що в каналах з’явилася надзвичайно чиста структура — не людська, не культу, не станції. Вона була як заголовок, який наднова ставить перед тим, як почати.

Гельмут зблід.

— Це… не підпис, — прошепотів він. — Це… пролог.

Мирон нервово засміявся:

— Вітаю. Ми думали, що вже в середині сюжету. А виявляється, автор лише розминався.

Лада відчула, як у неї мерзнуть пальці. Вона натиснула на панель:

— Усі модуляції — стоп. Зовнішні канали — мінімум. Навігаційні вузли — у ручний режим. Тепер.

Ремез спробував заперечити:

— Це порушення протоколу…

— Протокол щойно став художньою літературою, — сказала Лада. — І я не хочу бути приміткою.

Сивий кинув коротке:

— Закривати шлюзи.

Ная сказала тихо:

— І підготуватися до того, що це не допоможе.

Теоретик-редактор сенсу, який у цей момент увірвався в зал, був у захваті.

— Ви бачите? — вигукнув він. — Це шанс! Ми можемо вставити наш маркер прямо…

— Ви не вставляєте нічого, — холодно сказала Лада. — Ви стоїте й дивитеся. Ви хотіли бути редактором — тепер будьте читачем. Мовчазним.

Військовий уже тягнувся до панелі.

Сивий став між ним і панеллю. Просто став. Це була найкраща «крапка», яку Сивий умів ставити людям: фізична.

— Ні, — сказав Сивий.

І в цю секунду хор заговорив.

Це не було «світлом». Це не було «гравітацією» окремо. Це було всім. Ніби різні наднові синхронізували свої «акценти» в одну фразу: шепіт, крик, пунктуацію. Вони «зшилися» — і мова стала зрозумілішою, бо вона стала загальною. І страшнішою, бо тепер у ній не було місця для надії.

На екрані з’явився патерн, який Гельмут упізнав одразу. Це була структура, що в їхньому словнику означала: «ви зрозумієте». Але тепер вона була доповнена. Розширена. Ніби автор додав коментарі.

— Це… вирок, — прошепотів він.

— З коментарями, — тихо додав Мирон.

Лада дивилася на мапу й бачила, як червоні точки втрат починають складатися в лінію — не межу, а підкреслення. Підкреслення під їхнім сектором.

— Вони адресують нас, — сказала вона.

І тоді стало зрозуміло найстрашніше: хор не просто реагував на культ чи на «редакторів». Хор говорив до них. Не «про них». Не «поруч із ними». А до. Тому що їхня станція, їхні модуляції, їхні спроби «відповідати» — усе це зробило їх помітними. Вони стали узгодженим підметом. І тепер були адресатами.

Мирон, дивлячись на графіки, прошепотів:

— Ми думали, що слухаємо. А виявляється, нас читають.

Гельмут повільно сів, ніби ноги раптом забули, що таке тримати людину.

— Це не попередження, — сказав він. — Попередження дають, коли хочуть, щоб ти уникнув. Це… вирок. І коментарі — для того, щоб ти зрозумів, чому.

Ная дивилася на теоретика-редактора. Той уже не усміхався.

— Ну? — тихо спитала вона. — Відредагуєте?

Теоретик ковтнув і не зміг відповісти. Бо редагувати вирок — це не те саме, що редагувати текст. Вирок не читають, щоб виправити. Його читають, щоб виконати.

Ремез, блідий, прошепотів:

— Ми повинні… подати апеляцію.

Мирон засміявся. Не весело.

— Апеляцію до кого? До зорі? До всесвіту? Ви знову хочете печатку?

Лада не сміялася. Вона дивилася на патерн, що наближався до завершення. І знала: у них залишилося одне — вибрати пунктуацію у власній відповіді.

— У нас є межа, — сказала вона тихо. — Ми можемо відступити за неї. Вимкнути все. Зникнути з каналу.

Гельмут підняв голову:

— Але якщо ми відступимо, ми визнаємо вирок.

— А якщо не відступимо, — сказала Ная, — вирок нас визнає.

Сивий подивився на Ладу:

— Рішення.

Лада відчула, як у ній борються дві речі: наукова цікавість і бажання жити. І вперше вона вибрала не цікавість.

— Відступаємо, — сказала вона. — Усі. Зараз.

Мирон натиснув на аварійний протокол: канал модуляції впав у нуль, світлові патерни згасли, внутрішній фон став рівним, як мовчання людини, яка вирішила не сперечатися з катастрофою.

На секунду здалося, що це спрацює.

А тоді хор відповів.

Не крапкою. Не комою.

Він відповів… знак оклику у своїй версії. Різкий, багатошаровий удар у даних, після якого всі сенсори станції на мить «осліпли». Не зникли. Не померли. Просто втратили здатність бачити.

Як коли автор каже: «Не дивіться». Або: «Ви вже прочитали достатньо».

У темряві даних Лада почула свій власний подих. Мирон стиснув зуби. Гельмут тримався за край столу. Ная стояла нерухомо. Сивий був готовий, як завжди, до ворога, який не прийде в двері.

Потім сенсори повернулися. І на екрані залишилася одна річ: підкреслена зона їхнього сектору, як вирок у документі, який хтось нарешті перестав називати «природним явищем».

— Вони залишили нам коментар, — прошепотів Мирон.

Гельмут дивився й не кліпав.

— Коментар звучить так, — сказав він, ледве чутно: — «Ви — адресати. І ви це вже зрозуміли».

Лада відчула, як у неї в грудях з’являється порожнеча. Не від страху. Від ясності.

— Всесвіт став автором, — сказала вона. — І ми — не читачі.

Ная тихо додала:

— Ми — текст, який він вирішив дописати.

І в цю мить стало страшно не тому, що вони могли загинути. Страшно стало тому, що вони нарешті зрозуміли: це не про те, чи вони виживуть. Це про те, що з них напишуть.

Бо вирок із коментарями — це завжди більше, ніж смерть. Це сенс, який тобі нав’язують.

А зірки, як виявилося, люблять нав’язувати сенс так само, як люди — тільки без сорому і без протоколів.