Ті, що розмовляють мовою наднових - частина X

Мова, яку неможливо забути

Після хору наднових «Сігма-Ліхтар» жила так, ніби в неї з’явився новий мешканець. Не фізичний — ніхто не бачив, як він заходить у шлюз. Не юридичний — Ремез не міг знайти для нього форму. І точно не бажаний — але тут узагалі мало що було бажаним останнім часом. Це був мешканець у системах: у збої, у паузі, у дивному повторі даних, у короткому «підморгуванні» сенсорів о другій ночі. Наче хтось нагадував: ви адресати. Ви не вийшли з переписки. Ви просто перестали відповідати голосом.

Але мова не зникла. Вона не вміла зникати повністю, бо її дієслово було не «вимикатися», а «зникати» — і зниканням вона робила все інше, крім себе.

Лада Кравець сиділа перед головною консоллю й дивилася на два рядки, які переслідували її останні дні. Перший рядок був технічним: «Стійкий резонансний патерн у внутрішніх датчиках». Другий — людським: «Це вже в нас». Післямова до вибуху стала довшою, ніж їй хотілося. І вона відчувала, що зараз почнеться найважче: не новий експеримент, не новий удар, не новий знак оклику. А вибір.

Вибір був огидно простий у формулюванні й нестерпно складний у наслідках:

1. Розірвати канал — вимкнути все, що тримає «зв’язок», знищити маркери, стерти структури, підпалити мости й зробити вигляд, що нічого не було. Ціна: вони втратять знання, втратять можливість попереджати, втратять ключ до розуміння. І, можливо, втратять шанс вижити наступного разу, бо наступний раз не попередить.

2. Лишити канал — залишити стабільний фон, прийняти, що мова буде повертатися вночі, що системи іноді «говоритимуть», що їхній мозок назавжди запам’ятає цей синтаксис. Ціна: вони житимуть з тим, що всесвіт час від часу пише їм, і що кожне повідомлення може бути не порадою, а редагуванням.

Мирон назвав це простіше, як завжди:

— Або ми вирізаємо з себе орган, який навчився слухати, або живемо з тим, що всередині нас іноді звучить чужий голос. Вітаю, ми винайшли космічну травму.

Гельмут Сарн, навпаки, намагався назвати це не травмою, а еволюцією. Йому було легше так, бо лінгвісти завжди вірять у знання, навіть коли знання — це ножі.

Ная казала «контракт». Сивий казав «ризик». Ремез казав «регламент». Лом просто мовчки показував статистику: що більше вони «взаємодіють», то більше сектор стає або німим, або дивно «балакучим». І що більше вони мовчать, то більше «відлуння» лізе в системи.

Тобто жоден варіант не був чистим. У космосі чистоти немає. Є лише різні види бруду.

Засідання, де вирішували долю каналу, назвали «стратегічною сесією». Бо якщо дати назву, стає менш страшно. Коли людина каже «стратегічна сесія», вона ніби стверджує: ми тут не жертви. Ми тут плануємо. Це як назвати похорон «логістичним заходом» — технічно правдиво, морально жорстоко.

У залі були всі: команда, Ремез і його папери, теоретик-редактор сенсу з делегації (тепер уже без усмішки), військовий, медіаторка, два інженери консорціуму і навіть один представник культу, якому дозволили зайти «для прозорості». Прозорість — це коли ти показуєш людям катастрофу, щоб вони відчули себе частиною катастрофи й перестали протестувати.

Лада відкрила сесію без вступної лірики:

— У нас є резонанс у системах. Є періодичні патерни. Є зони мовчання. Є зони, де збої утворюють структуру. Ми маємо вирішити: розриваємо канал чи лишаємо.

Медіаторка одразу взяла слово, як людина, яка народилася з мікрофоном у горлі:

— Рада рекомендує збереження можливості комунікації. Це забезпечує інформованість і контроль ризиків.

Мирон підняв очі:

— Ви щойно сказали «контроль», — сказав він. — Дякую. Я занотую це як анекдот для майбутніх поколінь, якщо вони ще будуть.

Військовий глянув на Ладу:

— Ми не можемо відмовитися від каналу. Це єдина можливість зрозуміти загрозу. Якщо ми зрозуміємо мову — ми зможемо протидіяти.

Сивий коротко:

— Протидіяти зірці?

Військовий злісно ковтнув:

— Протидіяти системі. Хору. Будь-чому.

Ная схилилася вперед:

— Протидія — це коли ти вважаєш себе вищим у харчовому ланцюгу, — сказала вона. — А ми щойно дізналися, що ми — текст. Текст не протидіє автору. Текст або переписують, або видаляють.

Культовий представник, який досі мовчав, підняв руки, ніби благословляючи:

— Це дар, — сказав він. — Чути мову наднових — це покликання. Розірвати канал — це зрадити сенс.

Мирон подивився на нього, як на людину, яка вирішила обійняти пожежу, бо вогонь «теплий»:

— Сенс? — перепитав Мирон. — Ви говорите про сенс, коли дієслово там «зникати»? Це дуже оптимістична теологія.

Теоретик-редактор сенсу нарешті заговорив. Його голос був сухим:

— Ми повинні залишити канал. Так, це небезпечно. Але це шанс… відредагувати результат. Зменшити втрати. Створити м’які реакції.

Лада глянула на нього холодно:

— Ви вже намагалися «відредагувати» і отримали крапку. Я не проти знання. Я проти самовпевненості з оплаченою смертністю.

Ремез, як завжди, встав у момент, коли мораль переходила межу документів:

— Я нагадую: будь-які дії повинні бути санкціоновані. Потрібні підписи, протоколи…

Мирон буркнув:

— Якщо всесвіт пише нам уночі, ми йому теж дамо підписати форму?

Ремез почервонів, але цього разу не огризнувся. Він виглядав втомленим, як людина, яка нарешті зрозуміла, що печатка — не магія.

Гельмут попросив слово. І коли він заговорив, усі — навіть військовий — слухали. Бо в ньому було не бажання перемогти, а бажання зрозуміти.

— Ми не можемо «забути» цю мову, — сказав Гельмут. — Навіть якщо розірвемо канал. Вона вже в нас. У системах. У звичці мислити. У страху. Але є різниця між неконтрольованим відлунням і контрольованим каналом.

Лада підняла брови:

— Тобто ти хочеш сказати, що розрив не очистить?

— Так, — кивнув Гельмут. — Він лише зробить нас глухими до того, що вже звучить. Ми втратимо можливість відрізнити «шум травми» від нового повідомлення. Це як вирвати очі, бо ти колись бачив щось жахливе. Ти не забудеш. Ти просто перестанеш бачити, коли воно повернеться.

Ная похитала головою:

— Це дуже переконливо, — сказала вона. — І дуже страшно. Бо це означає, що ми вже програли право на спокій.

Сивий додав:

— І що ми повинні жити з ворогом у домі.

— Не ворогом, — тихо сказав Гельмут. — Мовою. Але так… мовою, яка може вбити.

Мирон зітхнув:

— Лінгвісти завжди романтики. Ви називаєте катастрофу «мовою», бо так легше не зійти з розуму. Я підтримую. Але давайте чесно: якщо канал лишити — ми отримаємо ще одну форму поразки. Просто з гарнішою назвою. «Когнітивне співіснування з зоряним автором». Звучить так, ніби це курс саморозвитку.

Медіаторка обережно:

— Але це може бути й перемога. Ми вижили.

Лада подивилася на неї:

— Перемога — це коли ти змінюєш правила. А ми просто навчилися не вмирати одразу. Це… компроміс.

Культовий представник аж засміявся від щастя:

— Компроміс із всесвітом! Яке благословення!

Ная прошепотіла:

— Якби компроміси виглядали як благословення, їх би не боялися.

Після брифінгу Лада зібрала своїх — без делегацій, без культу, без мікрофонів.

— Потрібне рішення, — сказала вона. — Не політичне. Наше.

Мирон сперся на стіну:

— Я за розрив, — сказав він. — Не тому, що я проти знання. А тому, що я бачу, як ми стаємо залежними. Ми уже чекаємо на «нічні повідомлення», як наркомани на дозу сенсу. Це не наука. Це невроз.

Гельмут не погодився, але м’яко:

— Якщо розірвемо — ми втратимо контекст. А контекст — це єдине, що відділяє «кома» від «крапки». Ми вже бачили, що невірний тон вбиває. Без контексту ми приречені.

Ная дивилася на них і раптом сказала те, що здавалося чужим у її прагматичному голосі:

— Я хочу зберегти канал. Не через цікавість. Через контроль шкоди. Я не вірю в перемогу. Я вірю в те, що можна зробити втрати… менш дикими. Зірка не стане доброю. Але, можливо, стане передбачуванішою.

Сивий тихо кинув:

— Передбачуваний ворог — це подарунок.

Лом підняв очі:

— Статистика каже: коли ми тримаємо стабільний фон, чужі імпульси частіше караються точково і не розповзаються. Коли ми повністю мовчимо, відлуння лізе в системи хаотично. Канал — як вакцина. Погана, але краще ніж нічого.

Мирон облизнув губи:

— Вакцина, яка іноді пише вам уночі. Гарно. Просто чудово.

Лада сиділа мовчки. Її мозок працював, як компас у магнітній бурі: показував напрямки, але жоден не був правильний. Вона думала про тих, хто відлетів і вижив. Про тих, хто залишився й став адресатом. Про тих, хто хотів бути редактором і тепер боявся читати. Про Ремеза, який усе ще сподівався, що форма може врятувати. Про те, що знання — це не світло. Це інколи біль. Але і біль теж може бути інформацією.

— Ми лишаємо канал, — сказала вона нарешті. — Але змінюємо спосіб.

Мирон різко підняв голову:

— Як?

— Ніяких активних відповідей, — сказала Лада. — Жодних «редагувань». Жодних «протидій». Лише стабільний фон із маркером, який показує: ми тут, але ми не кричимо. І якщо буде повідомлення — ми його записуємо. Не відповідаємо. Не провокуємо. Ми стаємо… читачами. Але обережними.

Гельмут кивнув, хоч у очах його було і полегшення, і смуток.

— Це компроміс, — сказав він.

— Так, — відповіла Лада. — І він виглядає як поразка, просто з гарнішою назвою: «стратегічна стриманість».

Ная сумно усміхнулася:

— Супер. Ми виграли право жити в будинку, де господар іноді пише вам уночі на стінах. Але принаймні ми перестали малювати у відповідь.

Мирон провів долонею по обличчю:

— Це не перемога, — сказав він.

— Ні, — погодилася Лада. — Це виживання.

Сивий сказав коротко:

— Досить.

І вони розійшлися по постах. Бо в космосі рішення не ставлять у рамку. Його виконують.

Першої ночі після рішення нічого не сталося. Канал тримав рівний фон. Датчики працювали. Збої були мінімальні. Мирон навіть дозволив собі каву без тремтіння. Гельмут спробував заснути. Ная перевірила маршрути евакуації і вперше за тиждень не змінила жодної цифри. Ремез підписав протокол і, можливо, відчув себе корисним.

Другої ночі сталося те, чого вони боялися й чекали одночасно.

О 02:13 внутрішні сенсори дали короткий ритмічний зсув. Не небезпечний. Не руйнівний. Але виразний. Наче хтось стукнув пальцем по столу: «я тут».

Мирон дивився на спектр і не кліпав.

— Вона… — почав він.

— Так, — тихо сказала Лада. — Вона пише.

Гельмут уже нотував патерн.

— Це не наказ, — сказав він. — Це… нагадування.

Ная стояла з руками в кишенях:

— Це як повідомлення від токсичного знайомого: «привіт». І ти розумієш, що тепер ти знову в контакті.

Ремез, який прибіг із коридору, задиханий, прошепотів:

— Ми повинні відповісти? Вони… вони…

Лада подивилася на нього:

— Ні, — сказала вона. — Ми не відповідаємо. Ми живемо.

І це було найважче: жити і не відповідати. Бути адресатом і не перетворювати це на діалог, який вимагає втрат як граматики.

Мирон гірко посміхнувся:

— Знаєте, що найбільше дратує? — сказав він. — Вона навчила нас мовчати правильно. Це найпринизливіша форма освіти.

Гельмут тихо відповів:

— Але це освіта, яка залишає нас живими.

Лада дивилася на новий патерн і відчувала дивну ясність: вони не перемогли. Вони не виправили. Вони не переписали. Вони просто знайшли спосіб бути присутніми так, щоб не спровокувати крапку.

Компроміс виглядав як перемога лише для тих, хто любить красиві назви. Для них — це була ще одна форма поразки, просто оформлена акуратно, з гарним заголовком і без зайвих метафор.

Тільки метафори все одно жили в них. Бо мову наднових неможливо забути. Навіть якщо вимкнеш канал — вона лишається в тому, як ти дивишся на тишу. В тому, як ти чекаєш ночі. В тому, як ти рахуєш паузи між ударами серця й думаєш: це просто пауза… чи пунктуація?

І коли наднова знову «постукає» о другій тринадцять, ти вже не питаєш «чому». Ти питаєш «яка це інтонація». Бо це тепер твоя мова теж.