Ті, що розмовляють мовою наднових - пролог

Звук, який не просили вмикати

У секторі, який на навігаційних картах позначали не назвою, а зітханням, завжди було тихо. Не та тиша, що лікує, а та, що збирає статистику. Міжзоряний простір там здавався надто акуратним, ніби хтось щойно протер пил із порожнечі й забув повідомити про це службу безпеки реальності.

Сектор мав офіційну індексацію — СВ-17/Н, але екіпажі далекого плавання називали його простіше: «Кут, де навіть радіація поводиться ввічливо». Це було неправдою. Радіація ніде не поводиться ввічливо. Вона просто має манери дипломата: усміхається невидимо і руйнує молекулярні зв’язки без зайвих слів.

Там, на межі видимого й того, що зазвичай списують на «помилку приладів», висів комплекс спостереження «Сігма-Ліхтар». Старий, як сумління у комітетів, і такий же непотрібний усім, доки не стає останнім шансом пояснити, чому все знову пішло не так. Його корпус, облитий шаром пилу мікрометеоритів, нагадував консервну банку розміром із мале місто. Банка була запаяна не кришкою, а протоколами.

Усередині «Сігми-Ліхтаря» працювали люди, які обрали для себе найромантичнішу форму самотності: слухати всесвіт і робити вигляд, що він відповідає. На кухні в них вічно закінчувалася кава, в лабораторіях — терпіння, а в звітах — сенс. Але вони трималися, бо у кожному міжзоряному суспільстві існує неписане правило: хтось має бути винним у тому, що космос поводиться як космос.

Тієї зміни чергувала команда «нічних»: астроакустики, спектрометристи, один ксенолінгвіст (бо так просив грант), і двоє бюрократів — як охоронці моралі, тільки з бейджиками. Бюрократи в космосі — це як гальма у комети: нікому не потрібні, але всі страшенно хочуть, щоб вони були, коли стане незручно.

Наднова мала вибухнути давно. За всіма моделями — давно. За всіма прогнозами — теж давно. За інструкціями — бажано без свідків, без жертв, без питань і без потреби створювати робочу групу. Але зірки не читають інструкцій. Вони навіть не підписували угоду про нерозповсюдження ядерного божевілля.

Наднова в секторі СВ-17/Н була віднесена до класу «нудних»: млява предвибухова стадія, прогнозована кривина яскравості, нормальна швидкість викиду оболонки, стандартний набір елементів. Такі події не роблять легенд. Такі події роблять статті з назвами на кшталт «Оцінка розподілу металів у залишку…» — і ці статті використовують як заспокійливе для молодих науковців, щоб вони не пішли в пірати.

Саме тому тривога пролунала спершу не в головному залі, а в кімнаті, де стояли старі алгоритми кореляції. Алгоритми були настільки древні, що їхні автори встигли померти, воскреснути у вигляді цитат і знову померти від сорому.

Система видала повідомлення:
НЕСТАНДАРТНИЙ ПАТЕРН. ПОВТОРЮВАНА СТРУКТУРА. ПІДОЗРА НА ШТУЧНЕ ПОХОДЖЕННЯ.

— Штучне походження? — перепитала Лада Кравець, старша спектрометристка. Вона промовляла «штучне» так, ніби це слово було образою. — У зірки?

— Може, хтось підкинув їй батарейку, — буркнув астроакустик Мирон, що жив на нервах і дешевых переконаннях. — Або планету з інструкцією «натисніть тут, щоб поговорити».

Ксенолінгвіст, якого звали Гельмут Сарн, підняв голову від термоса. Він був із тих, хто завжди виглядає так, ніби його щойно запросили на вечірку, де всі розмовляють мовою, якої він ще не встиг винайти.
— Не смійтеся, — сказав він. — У природних процесів теж буває… ритм.

— Ритм у вибуху? — Лада хмикнула. — Це як знайти поезію в аварійному відсіку. Можна, звісно, але краще одразу викликати медиків.

Мирон уже під’єднав потік даних до аудіомодуля. І це була перша помилка вечора: давати космосу голос. Хоча космос і без того давно навчився говорити. Просто не словами, а наслідками.

На панелі з’явилася хвиля — не хаотична, не «біла», не та, що властива фоновому шуму. Це було щось інше: послідовність, де повтори не були повтором, а варіацією. Ніби хтось спершу вимовив «а», потім «аа», потім «а-аа», і так далі, додаючи інтонацію, як ножа в ребро.

Звук, переведений із електромагнітних даних у діапазон, доступний людському вуху, здався непристойно живим. Він не був красивим. Він був правильним. А правильні речі в космосі завжди підозрілі.

Перший «рядок» звучав як низький, протяжний гул, що плавно піднімався і раптом обривався. Другий — повторював його, але з мікрозсувом, ніби хтось поправив наголос. Третій — додавав короткий різкий клац, який у людській мові міг би бути твердим знаком, якби твердий знак міг бити по голові.

— Це… — Гельмут став ближче, витягнув блокнот (паперовий, бо йому так було «затишніше», і це теж було підозріло). — Це схоже на структуру.

— Структура, — повторила Лада. — У наднової.

— Структура, — підтвердив Мирон. — І вона звучить, як коли відкриваєш двері в порожнечу і там сидить хтось із диктофоном.

У цей момент в зал зайшов один із бюрократів, пан Ремез. Він був представником Міжсистемної ради з нагляду за наглядом. Його посада звучала так, ніби створена спеціально, щоб ніхто не зміг пояснити, чим він займається. Ремез любив порядок, цифри і те, щоб усі любили порядок і цифри.

— Що за шум? — запитав він. — І чому він не затверджений?

— Це наднова, — відповіла Лада. — Вона не проходила погодження.

— Неприпустимо, — Ремез зробив позначку в планшеті. — Хто відповідальний?

Мирон показав великим пальцем угору, в сторону купола, де було видно чорне небо.
— Там, — сказав він. — Відповідальний — там.

Ремез не оцінив. Бюрократи не люблять, коли відповідальність вказують на небо. У них для цього є відділ.

— Я вимагаю припинити… — почав він.

— Пізно, — тихо сказав Гельмут.

Бо в цей момент сигнал змінився. Він не став гучнішим, не став яскравішим. Він став… упевненішим. Як людина, якій ви сказали «не телефонуйте мені», а вона відповіла «звісно» і відразу набрала.

На моніторах побігли нові ряди даних: не тільки світлові криві, не тільки спектральні лінії — а зчеплення подій у різних діапазонах, синхронізовані з такою точністю, якої не буває без наміру. Системи «Сігми-Ліхтаря» почали шипіти від напруги, а автоматика — підвищувати рівень тривоги так, ніби сама була людиною і щойно усвідомила, що підписала не той документ.

Гельмут дивився на це і намагався не виглядати щасливим. Ксенолінгвісти завжди трохи щасливі, коли знаходять мову. Навіть якщо ця мова — про те, як вас акуратно і беземоційно знищити.

— У вас є… переклад? — спитала Лада з тим сарказмом, який з’являється у науковців, коли світ стає занадто літературним.

— Я не знаю, — чесно відповів Гельмут. — Але… є ознаки синтаксису. Повтори. Вставки. Розділювачі.

— Розділювачі? — Мирон підняв брови. — Як коми?

— Як… паузи, — Гельмут провів пальцем по графіку. — Ось. Тут. І тут. Бачите? Після кожного довгого модуля — короткий імпульс, а потім зміна параметра. Це як… крапка з комою. Тільки замість тексту — плазма.

Ремез тим часом спробував взяти ситуацію під контроль єдиним способом, який йому був доступний: оформити її. Він викликав на зв’язок чергового по координаційному центру.

— Тут станція «Сігма-Ліхтар», — сказав Ремез, голосно і з тією впевненістю, яку люди зазвичай демонструють перед стихією, щоб приховати бажання втекти. — У нас… несанкціонований сигнал.

На екрані з’явився диспетчер, жінка з обличчям людини, яка вже бачила три кінці світу і два перенесення дедлайнів.
— Несанкціонований? — перепитала вона. — У вас там пірати?

— Наднова, — сказав Ремез.

Пауза.
— Перепрошую?

— Наднова проявляє… структурований патерн. Можливо штучний. Ми… — Ремез на секунду замислився, як би сказати це так, щоб не звучало безглуздо, але вийшло як завжди. — Ми підозрюємо комунікацію.

Диспетчер подивилась на нього так, ніби він щойно заявив, що чайник відмовляється кип’ятити без мотиваційної промови.
— Яка ймовірність, що це збій? — сухо запитала вона.

— Дві цілих сім десятих відсотка, — автоматично видав голос системи аналізу. Вона любила точність. Її створили люди, які не любили правду.

— О, — диспетчер видихнула. — Тоді вітання. Ви щойно відкрили проблему, яку ніхто не зможе вирішити без комітету. І ми, звісно, створимо комітет.

Ремез підняв підборіддя.
— Нарешті конструктив.

— Конструктив, — погодилась диспетчер. — Ви будете головою підкомісії з термінового пояснення необов’язкового.

Поки бюрократія розгортала крила, космос продовжував говорити. Патерн наднової наростав, як історія, яка спершу здається короткою байкою, а потім виявляється трилогією з передмовами, примітками і некрологом.

Наукова група працювала, як вміла: хтось перераховував параметри, хтось шукав аналогії, хтось тихо проклинав власну освіту, бо вона не включала курс «Як реагувати, коли зоря починає диктувати».

Вони накладали сигнал на бази даних природних явищ, порівнювали з відомими викидами, з магнітними бурями, з пульсаціями. Нічого не сходилось. Точніше, сходилось занадто красиво — ніби все це було зроблено під їхні інструменти. У всесвіті немає нічого страшнішого за явище, яке виглядає так, ніби воно хотіло, щоб ви його зрозуміли.

— Може, це пастка? — тихо сказала Лада.

— Для кого? — Мирон нервово посміхнувся. — Для нас? Ми — не здобич. Ми — статистика.

— Пастки ставлять не здобичі, а тим, хто лізе туди, куди не просили, — відповіла вона.

Гельмут не піднімав очей від графіків. Він уже писав у блокнот, швидко, дрібно, ніби боявся, що якщо не встигне записати, то мова зникне, як і більшість цивілізацій у цьому секторі за останні п’ять тисяч років.

— Це не просто сигнал, — сказав він нарешті. — Це… граматика.

— Ти вже казав, — Мирон скривився. — Але що це означає на практиці? Що наднова вміє ставити розділові знаки?

— Це означає, що в ній є… послідовність правил. І якщо правила є, то хтось їх використовує. А якщо хтось використовує, то…

— То цей «хтось» дуже любить драму, — перебила Лада. — Бо який нормальний співрозмовник починає діалог із вибуху?

— Нормальний — ні, — сказав Мирон. — Але ми ж не в нормальному всесвіті. Ми в тому, де правила пишуть ті, хто не залишає адреси для скарг.

У цей момент «Сігма-Ліхтар» отримала пакет із координаційного центру: наказ про встановлення режиму «Публічна безпека». Це був евфемізм. Насправді це означало: «Тепер ви не маєте права робити нічого цікавого без дозволу людей, які не розуміють, що відбувається».

Разом із наказом прийшов список: кого повідомити, які протоколи активувати, які формулювання використовувати в офіційних релізах. Усього — сто двадцять сторінок. На сороковій сторінці був пункт «Уникати слів, що можуть викликати паніку». Наприклад: «вибух», «смерть», «наднова», «мовлення». Тобто — уникати реальності.

Ремез світився задоволенням, як лампа в коридорі, яка нарешті знайшла сенс існування.
— Тепер усе буде за правилами, — сказав він.

— А наднова знає про це? — Мирон підняв очі. — Можеш їй передати, що з 22:00 до 06:00 комунікація заборонена без погодження?

— Не жартуй, — знизав плечима Ремез. — Якщо це справді комунікація, ми встановимо рамки.

— Рамки, — повторила Лада. — У вибуху.

Вони знову повернулися до даних. Час ішов. Наднова набирала силу. Її світло, здавалося, розгортається не в просторі, а в сенсі. Патерни стали складнішими, як якщо б співрозмовник спершу перевіряв, чи ви здатні почути, а потім почав говорити тим тоном, який використовують, коли хочуть, щоб ви запам’ятали назавжди.

Гельмут раптом зупинився, наче щось у ньому клацнуло.
— Є… повторюваний блок, — сказав він. — Кожні… сімнадцять циклів.

— Що там? — Лада нахилилась.

— Він схожий на… звертання, — обережно вимовив Гельмут. — Як… «ви». Або «слухайте». Або «це для вас».

Мирон поперхнувся.
— Ти хочеш сказати, що зоря каже нам «слухайте, шановні»?

— Я хочу сказати, — Гельмут підняв на них очі, і в цих очах була та сама суміш захоплення і жаху, з якою дивляться на прірву люди, що обожнюють глибину, — що це не просто явище. Це повідомлення.

— Кому? — Лада піджала губи. — Всім?

— Може, — сказав він. — Але… воно повторюється так, ніби розраховане на певну аудиторію. На тих, хто має інструменти. На тих, хто слухає.

Мирон відкинувся на спинку крісла.
— Чудово. Тобто ми винні ще й у тому, що маємо телескопи.

— У космосі завжди винні ті, хто ставить запитання, — сказала Лада. — Бо відповіді не люблять, коли їх знаходять.

Сигнал раптом пішов на піку. На секунду здавалося, що все затихає — ніби наднова взяла повітря перед наступною фразою. Потім прийшов спалах: не просто зростання яскравості, а різкий, короткий імпульс, синхронний по всіх каналах, як удар молотка по дзвону.

Система запису зависла на мить. На моніторах мигнули попередження про перевантаження. Десь у технічному відсіку щось клацнуло так, ніби станція теж поставила крапку.

— Це було… — почала Лада.

— Розділовий знак, — сказав Гельмут.

— Ні, — сказав Мирон. — Це було: «Тепер слухайте уважно, бо далі буде цікавіше».

І справді: після імпульсу структура стала чіткішою. Вона не була простішою — навпаки. Але в ній з’явилися симетрії, які людський мозок упізнає навіть у хаосі: як обличчя в хмарах або сенс у бюлетені для голосування.

Гельмут на ходу почав будувати карту: блоки — як слова, повтори — як граматичні форми, імпульси — як пунктуація. Він не перекладав, він конструював можливість перекладу, як археолог, який знаходить кістки і вже уявляє, як цей монстр бігав.

— Мені потрібен доступ до архівів, — сказав він Ремезу, не відриваючись.

— Доступ? — Ремез підняв брови. — Ви подали заявку?

— Я подам, — відказав Гельмут. — Якщо ми доживемо до її розгляду.

Ремез не любив такого тону, але навіть він відчув: щось виходить за межі звичного. А «за межами звичного» бюрократи стають або дуже сміливими, або дуже мовчазними. Ремез обрав третій варіант — зробити вигляд, що він керує.

— Добре, — сказав він. — Я ініціюю створення Комітету з контролю над неконтрольованим.

— Звучить як похоронний марш, — буркнув Мирон.

— Це стандартна процедура, — Ремез поважно кивнув. — Комітет визначить рамки.

— Комітет визначить рамки наднової, — повторила Лада. — Я хочу це на футболку. Хоча ні — без написів. Бо тоді всесвіт образиться, що ми теж вміємо говорити.

І тут, наче у відповідь на її сарказм, сигнал дав ще одну хвилю — м’яку, але точну. Ніби наднова не просто чула їхні розмови, а коментувала. Це було абсурдно, звісно. Всесвіт не має вух. Але він має способи робити так, щоб вам здавалося: він уважно читає ваші думки й ставить на них позначки.

— У мене дурне питання, — Мирон потер скроні. — А якщо це… не зірка говорить? А якщо це хтось говорить через зірку?

Гельмут повільно кивнув.
— Це не дурне питання. Це питання, яке мені не подобається.

— Тобто, — Лада ковтнула, — ми зараз слухаємо… чиюсь трансляцію, зроблену з вибуху?

— Або, — додав Мирон, — ми слухаємо, як космос читає нам лекцію про нашу незначність. З практичними.

Ремез хотів щось сказати — щось про протоколи, про обмеження доступу, про необхідність інформувати громадськість без паніки. Але потім подивився на графіки, на показники, на мапи хвиль. У цій математичній красі було щось, що не залишало місця його улюбленому слову «регламент».

Вони працювали всю ніч. «Сігма-Ліхтар» збирав дані, як сповідник, який не має права відвертатися. По каналах ходили повідомлення: створено комітет, призначено відповідальних, підготовлено прес-релізи. Перший прес-реліз назвали «Про природний характер події». Другий — «Про відсутність підстав для паніки». Третій — «Про тимчасову втрату зв’язку з трьома станціями на периферії».

Це сталося тихо. Просто три точки на екрані погасли. Без вибуху. Без крику. Як кнопки, які хтось натиснув, щоб вимкнути світло у кімнаті. Так само легко, як бюрократ вимикає відповідальність формулюванням «у межах компетенції».

— Це… збіг? — прошепотіла Лада.

— У космосі збіги — це форма гумору, — відповів Мирон. — І він, як завжди, чорний.

Гельмут сидів і дивився на повторюваний блок сигналу. Його пальці тремтіли не від страху — від ясності. Він побачив структуру. І коли людина бачить структуру, вона хоче сенс. Навіть якщо сенс — це вирок.

— Я думаю, — сказав він тихо, — що це звертання… стало частішим.

— Типу… «ви»? — перепитала Лада.

— Так. Ніби… хтось переконується, що ми ще тут.

Мирон глянув на темне вікно, за яким світилося далеке, холодне світло наднової.
— То скажи їй, — прошепотів він, більше собі, ніж іншим, — що ми слухаємо. Але якщо вона збирається читати мораль — нехай хоча б не затягує.

І в той момент, ніби почувши цю нахабну людську молитву, наднова видала найдовший, найчіткіший модуль за всю ніч. Він був як фраза, яку промовляють повільно, щоб співрозмовник не зміг сказати «я не зрозумів». У ній було все: паузи, ритм, повтори, наголоси. У ній було щось схоже на іронію, якби іронія могла світитися і вбивати.

Станція «Сігма-Ліхтар» записувала. Люди слухали. Комітети формувалися. Десь далеко хтось уже готувався зробити на цьому кар’єру, написати дисертацію, продати права на документальний серіал і пояснити, що «в цілому ситуація стабільна».

А всесвіт, не маючи голосових зв’язок, робив те, що вміє найкраще: коментував. Коментував не словами, а катастрофами. Коментував так, щоб навіть найупертіші зрозуміли: тиша — це не відсутність мовлення. Це пауза між фразами.

І якщо ця пауза закінчиться, вимкнути звук буде вже неможливо. Бо звук не був у колонках. Він був у самій тканині реальності, яка раптом вирішила заговорити — і, як будь-який поганий оповідач, почала з найгіршого: з вибуху, який звучить як звертання на ім’я.