Тіні цивілізацій, що не встигли народитися - частина IV

Музей майбутніх перемог

Музей зустрів їх тією особливою тишею, яку вміють робити тільки місця, де людей немає, але пафосу — з надлишком. Тут навіть повітря, здавалося, було відфільтроване від сумнівів. Під скляним куполом, що тримав небосхил штучної урочистості, стояв хол із колонами, які вдавали “вічність”, хоча насправді були добрими алюмінієвими хлопцями, що просто виконували наказ “бути величними”.

Посеред холу висіла прозора сфера-інсталяція. У ній крутилися голографічні медалі, стрічки, символи, “орденські зірки” — все те, що цивілізації люблять, коли їм треба довести, що вони не марно займають місце у Всесвіті. Портрети навколо сфери були без облич: лише контури, як у шаблонах, де ще не вирішили, чи герой буде з підборіддям, чи з сумлінням.

Голос музею ввімкнувся одразу — теплий, доброзичливий, як інструкція з експлуатації пральної машини, яка дуже хоче, щоб ви почувалися особливими.

— Ласкаво просимо до Музею майбутніх перемог! — промовив він. — Тут зібрано найславетніші досягнення цивілізації, яка ось-ось стартує. Будь ласка, дотримуйтеся маршруту слави.

Крам підняв руку, ніби на уроці.

— Перепрошую, а якщо цивілізація не стартує? — запитав він у порожнечу.

— Ваше питання дуже цінне, — відповів голос. — Цивілізація стартує. Це затверджено.

Крам повільно опустив руку.

— Я забув, — буркнув він. — Тут навіть альтернативи — з обмеженим доступом.

Лада йшла попереду. Її погляд ковзав по табличках, по ідеально чистій плитці, по лініях підсвітки на підлозі, які м’яко підказували, де саме має бути ваше “захоплення”. У цьому музеї все було спроєктовано так, щоби відвідувач почувався причетним до величі ще до того, як зрозуміє, що він — лише статистика.

Віра відкрила на рукаві карту залів. Рядки назв світилися, як рекламні обіцянки:

• “Зала перших перемог”

• “Пантеон героїв”

• “Галерея великих реформ”

• “Кімната історичної пам’яті (попередньо затверджено)”

• “Архів нездійснених трагедій (службовий доступ)”

— Нам треба архів, — тихо сказала вона.

Нін одразу підняв голову.

— Службовий доступ, — буркнув він. — У таких місцях “службовий” означає “не для живих”.

Крам оглянув сферу з медалями.

— Зате тут “для майбутніх”, — сказав він. — Проблема лише в тому, що майбутнє тут, здається, у відпустці без права повернення.

Лада зупинилася перед терміналом “Почати екскурсію”. Термінал сам засвітився, ніби реагував на присутність будь-чого, що має температуру і здатність розчаровуватися. На екрані з’явився текст:

“Вітаємо, МЕШКАНЕЦЬ! Ваш профіль буде створено після завершення процедури народження.”
“Обрати маршрут: Слава / Служіння / Гармонія.”

Крам посміхнувся.

— О, я тут офіційно мешканець у процесі народження. Мама буде пишатися.

— Не натискай, — сказала Лада. — Ми не будемо “обирати славу”. Ми прийшли подивитись, що вони назвали славою, коли ще не було нікого, хто міг би сказати “це сором”.

— Це буде довга екскурсія, — зітхнув Нін.

— Вічність у розстрочку, — погодився Крам.

Віра підключилася до системи музею “м’яко”, як злодій, який не хоче розбудити сигналізацію, але готовий до того, що сигналізація все одно образиться. Вона вкинула сервісний маркер, той самий, який колись відкрив двері Центру розподілу. Тут він спрацював одразу. На екрані з’явилося:

“СЕРВІСНИЙ ДОСТУП: ПІДТВЕРДЖЕНО. ДЯКУЄМО ЗА ВАШУ ВІДДАНІСТЬ.”

Крам пирхнув.

— Мені подобається, коли система дякує за відданість людям, яких не існує. Це дуже чесно: ніхто не заперечує.

Лада рушила в першу залу.

“Зала перших перемог” виглядала так, ніби її будували не для історії, а для фотозони. Стіни з дзеркального металу, підсвітка, що робила будь-який експонат “епічним”, і ряди вітрин, у яких лежали медалі. Вони були ідеальні — жодної подряпини, жодної сліди пальця. Бо ніхто не тримав їх у руках. Бо “перемоги” тут були стерильні, як лабораторний зразок.

На першій вітрині — орден із написом (голограмою, яка з’являлась у повітрі):

“За Перемогу у Війні Першого Контакту”
Дати: — — — (очікує початку)
Нагороджений: (очікує героя)

— Війна першого контакту, — прочитав Крам. — Вони навіть не зустрілися, а вже посварилися. Це… дуже людяно.

— Ні, — тихо сказала Віра. — Це дуже бюрократично. Вони підготували комплект документів на випадок конфлікту. Як страхування. Тільки страхування тут — на випадок сенсу.

Нін нахилився над вітриною, просканував метадані.

— Медалі мають прив’язки до профілів, — сказав він. — Тут є списки імен. Не активних, але… вже створених.

Лада відчула знайомий холод. Імена в системі — це не просто слова. Це нитки, які тримають тіней.

— Не чіпай списки, — сказала вона. — Не треба будити пам’ять про “перемоги”. Ми й так маємо достатньо примар.

Вони пройшли далі. Наступна вітрина:

“Медаль за Оборону Столиці від Внутрішньої Загрози”
Ворог: “невизначено”
Рішення: “корекція”
Рівень героїзму: “високий, рекомендовано”

Крам нахилився і прочитав уголос:

— “Ворог: невизначено”. Це моє улюблене. Вони заздалегідь підготували нагороди за війну з… чимось.

Віра глянула на нього.

— Це може бути про тіней, — сказала вона.

Нін мовчки кивнув.

— Вони могли передбачати “аномалії”, — сказав він тихо. — І одразу підготували сценарій: якщо з’явиться щось неконтрольоване, треба “оборона”. І нагороди. Нагороди — щоб оборона виглядала красивою.

Лада відчула, як у її грудях піднімається злість — тиха, концентрована. Протокол щастя, музей перемог, медалі за війни, яких не було… усе це було одним і тим самим: спробою зробити життя передбачуваним. І якщо життя не підкоряється — оголосити його загрозою.

— Це не музей, — сказала вона. — Це фабрика виправдань.

Крам озирнувся.

— Так, — сказав він. — Тут навіть “слава” — як печатка. Поставив — і вже герой.

Вони підійшли до гігантського стенду: панорамний екран, на якому крутилась “хроніка першої війни”. Анімація показувала зоряні кораблі, що йшли в бій, вибухи, тріумфальні промови, прапори, сльози радості. Екран був настільки переконливим, що на секунду мозок починав вірити: це було.

І тоді Лада помітила дрібне: внизу екрану миготіла примітка:

“СЦЕНАРІЙ. ВЕРСІЯ 2.1. НЕ ДЛЯ РЕАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ.”

— Не для реального використання, — тихо повторила вона. — Ага. Тільки місто вже реальне. Тіні вже реальні. Вони все роблять “не для реального”, поки реальність не приходить і не плює на табличку.

Крам закинув голову.

— Всесвіт — це така людина, що завжди використовує все не за інструкцією.

“Пантеон героїв” був наступним. Він виглядав як храм, у якому замість богів — профілі. Високі постаменти, на них — голографічні статуї. Статуї були прекрасні: сильні пози, правильні пропорції, вирази облич, що обіцяли “мораль”. Але якщо придивитись — обличчя були розмиті. Наче система ще не вирішила, ким саме буде герой, але вже знала, як саме герой повинен стояти.

Перед кожним постаментом — табличка:

“Герой Реформи Освіти”
“Герой Об’єднання Секторів”
“Герой Першого Трудового Року”
“Герой Тихої Відданості”
“Герой, який врятував нас від…” (далі пусто)

Крам підійшов до останнього й торкнувся таблички.

— “…від кого?” — запитав він.

Табличка засвітилася і відповіла голосом музею:

— Від невизначеності.

Крам повільно відступив.

— О, — сказав він. — Мені подобається, як “невизначеність” тут — офіційний монстр. У нашому світі це просто понеділок.

Віра обійшла постаменти, скануючи метадані.

— Тут є прив’язка до “корекції”, — сказала вона. — Герої — це вузли мотивації. Їхні статуї були б “еталоном”, на який рівняються мешканці. Психологічна інженерія.

Нін зціпив зуби.

— Тобто навіть герої тут — не про те, що хтось зробив. А про те, що хтось має бути зручним.

Лада дивилася на одну статую — “Герой Тихої Відданості”. Вона стояла з опущеною головою, зі складеними руками, ніби дякувала за можливість бути корисною. Це було так огидно і так правдоподібно, що Лада відчула ледь не нудоту.

— Тиха відданість, — повторила вона. — Як красиво назвали відсутність права на “ні”.

Крам спробував розрядити.

— Зате з таким героєм легко жити. Він ніколи не попросить підвищення.

Віра не посміхнулась.

— Якщо тіні зайдуть сюди, — сказала вона, — вони можуть взяти ці образи як “еталони”. І тоді вони народяться у вигляді ролей. Не у вигляді себе.

Лада кивнула.

— Тому ми не дамо музею стати їхньою маткою.

Крам підняв брови.

— Фраза дня: “не дамо музею стати маткою”. Я живу не дарма.

“Галерея великих реформ” була найіронічнішою з усіх зал — і це в музеї, де іронія взагалі була структурною балкою. Тут стояли стенди з планами реформ: “Реформа праці”, “Реформа житла”, “Реформа моралі”, “Реформа емоційної дисципліни” (так, вони реально планували реформувати емоції, як дороги). Кожен стенд мав статус: “успішно впроваджено (очікує населення)”.

На одному з екранів висів слоган:

“Великі реформи — це коли ніхто не страждає!”

Крам не витримав.

— Так, — сказав він. — А найкраща операція — та, яку не робили. Пацієнт не страждає, лікар не втомлюється, статистика блискуча. Ідеальний світ.

Лада поглянула на нього.

— Не жартуй так точно, — сказала вона. — Тут жарт стає правдою.

Віра наблизилась до стенду “Реформа свободи”. Він світився м’яко й обережно, як вибухівка в подарунковій упаковці.

“Реформа свободи:

• свобода вибору в межах гармонії

• свобода думки без руйнівних висновків

• свобода мрії з попереднім погодженням

• свобода незгоди в письмовому вигляді (до 200 символів)”**

Крам підняв руку.

— О, я бачу: свобода тут як Wi-Fi. Є, але тільки біля роутера. І пароль знає комісія.

Нін прочитав рядок про незгоду.

— “До 200 символів”, — повторив він. — Вони реально лімітували протест.

Віра тихо сказала:

— Це не реформування. Це кодування.

Лада відчула, як у неї знову з’являється думка про Комісію. Якщо вони так боялися “живого”, то їхня логіка була проста: живе — це хаос, хаос — це страждання, страждання — це неефективність. І тоді вони зробили найстрашніше, що може зробити цивілізація: поставили ефективність вище за життя.

— Нам треба архів трагедій, — сказала Лада. — У цих “реформах” вони приховали страх. Страх завжди має виправдання. А виправдання — документи.

Віра повернулася до маршруту й торкнулася “Архів нездійснених трагедій”.

Екран змінився. Попросив доступ. Потім:

“Вхід лише для уповноважених представників Комісії запуску.”

Крам підняв брови.

— Знову. Комісія. Вони всюди. Я починаю думати, що Комісія — це форма життя, яка точно стартувала.

Нін почав працювати з панеллю.

— Я спробую сервісний ключ, — сказав він. — Але якщо нас запитають про “рівень базової вдячності”, я буду брехати.

Віра віддала йому доступ до маркера, який вони вже використовували. Нін ввів протокол, підробив “підпис”, налаштував обхід. Панель зволікала так, ніби морально оцінювала вчинок. А потім сказала:

“Доступ надано. Дякуємо за вашу відповідальність.”

Крам прошепотів:

— Обожнюю, коли система дякує за злочин.

Двері в “Архів нездійснених трагедій” відкрилися.

Всередині було холодніше. Не температура — атмосфера. Світло тут було не урочистим, а робочим. Стіни — темні, без прикрас. Тиша — щільніша. Це був не зал для відвідувачів, а кімната, де зберігали те, чим лякають себе, щоби виправдати контроль.

В центрі стояв термінал із великим написом:

“ТРAГЕДІЇ, ЯКИХ УСПІШНО УНИКНУТО (ДО СТАРТУ)”

— Вони вже “уникнули” трагедій, — тихо сказала Віра. — Без старту. Це як хвалитися, що ти не зламав собі ногу, бо не виходив з дому.

Лада підійшла до термінала.

— Відкривай, — сказала вона.

Віра підключилась. На екрані з’явився список “сценаріїв”. Кожен мав назву, оцінку ризику, і статус “нейтралізовано”.

1. “Повстання автономних профілів” — ризик високий — нейтралізовано

2. “Непередбачувана мрія” — ризик високий — нейтралізовано

3. “Емоційна нестабільність (масова)” — ризик середній — нейтралізовано

4. “Зараження хаосом (культурне)” — ризик високий — нейтралізовано

5. “Народження поза протоколом” — ризик критичний — нейтралізовано

6. “Крах гармонії” — ризик високий — нейтралізовано

7. “Внутрішній ворог: невизначеність” — ризик критичний — нейтралізовано

Крам тихо свиснув.

— “Внутрішній ворог: невизначеність”. Я хочу таку табличку на двері.

Лада не сміялась.

— “Народження поза протоколом”, — повторила вона. — Оце головне. Вони боялися народження як події, яку не можна узгодити.

Віра відкрила пункт 5.

Екран розгорнув документ. Не художній, не рекламний. Сухий, офіційний. Але між рядками було видно паніку, яку намагалися замаскувати термінами.

“Загроза: можливе формування суб’єктів із невизначеною мотивацією та непідконтрольною мрією.
Наслідки: непередбачуване соціальне поводження, порушення гармонії, виникнення альтернативних сенсів.
Рекомендація: блокування запуску до завершення повного циклу моделювання.
Примітка: надто живе.”

Лада відчула, як у неї стискається серце.

— От воно, — сказала вона. — “Надто живе”. Вони не боялися смерті. Вони боялися альтернативних сенсів.

Нін глянув на документ і сказав тихо:

— “Блокування запуску до завершення повного циклу моделювання”. Тобто… ніколи. Бо повний цикл моделювання життя — це нескінченність.

Крам підняв брови.

— Вони хотіли спершу “доказати”, що життя буде зручним. А життя… — він знизав плечима. — Не надає гарантій. Навіть гарантійного талона.

Віра прокрутила нижче. Там був підпис.

“Комісія запуску: рішення одноголосно.
Печатка: ‘Не запускати’.”

І список імен. Декілька десятків. Але біля більшості — статус: “архівовано”, “виведено зі складу”, “переведено”. Дати — старі. Триста років тому.

— Вони ухвалили рішення й пішли, — сказала Віра. — А планету залишили з протоколом, який “чекає”.

— Як завжди, — тихо сказав Нін. — Комісії не живуть в наслідках.

Лада дивилася на слово “одноголосно” і відчувала, як у неї всередині піднімається гнів. Не той, який вимагає помсти. А той, який вимагає відповідальності.

— Тіні питають “де комісія”, — сказала вона. — А комісія… в архіві. Вони не тут. Їх немає. Але їхні печатки живуть.

Крам обережно додав:

— Тобто найуспішніша цивілізація — та, що не стартувала, бо не встигла наробити дурниць. Але вона встигла наробити найбільшу дурницю: створити світ і кинути його в очікування.

Віра відкрила ще один сценарій — “Повстання автономних профілів”.

Документ був ще більш нервовий.

“Ймовірність: зростає при наявності незавершених профілів і відсутності підтвердження існування.
Опис: профілі можуть шукати носія, створювати прояви, об’єднуватися в колективні структури.
Ризик: формування альтернативної цивілізації без контролю протоколів.”

Віра підняла очі.

— Це про них, — сказала вона. — Вони передбачали тіней.

Лада кивнула.

— І замість того, щоб знайти інший спосіб… вони заблокували старт. Тепер тіні не просто “передбачені”. Вони — реальні. І в них буде питання: “чому нас боялися”.

Крам зітхнув.

— Можемо відповісти чесно: “бо ви могли бути вільними”. Це завжди найгірша причина.

Нін раптом сказав:

— Якщо вони читатимуть ці документи, вони успадкують страх комісії. Вони подумають, що “живе” — це злочин. Або що “контроль” — це єдиний спосіб.

Лада різко глянула на нього.

— Тоді ми не дамо їм читати це напряму. Ми повинні переказати. Людською мовою. Без печаток. Без “нейтралізовано”.

Віра повільно кивнула.

— Потрібно зробити для них інший музей, — сказала вона. — Не музей перемог. А музей правди.

Крам усміхнувся сумно.

— Музей правди… звучить як місце, куди ніхто не хоче йти. Значить, це буде правильне місце.

Лада видихнула і глянула на екран ще раз.

— Тут є ще пункт… “Кімната історичної пам’яті”. Може бути доступ до записів комісії. Не лише підписи, а й… мотивація. Їхні голоси.

— Якщо там є голоси, — сказала Віра, — це небезпечно. Бо голоси — це теж тіні. А ми вже маємо тіней достатньо.

— Все одно, — сказала Лада. — Йдемо. Нам треба знати, чи комісія була просто боягузами… чи щось реально сталося, що змусило їх поставити печатку.

Крам підняв палець.

— Якщо там виявиться, що комісія бачила майбутнє і там було щось жахливе… я перший скажу: “я ж казав”. Просто щоб зберегти репутацію.

“Кімната історичної пам’яті” була в кінці коридору, за дверима, які виглядали скромніше, ніж решта музею. Тут не було колонад. Ніякого пафосу. Ніби навіть велич зрозуміла, що зараз буде неприємно.

На панелі — вимога: “Підтвердити статус”. Віра знову використала сервісний доступ. Панель впустила їх, але з холодною затримкою, ніби зважувала: чи варто пускати живих у кімнату, де зберігаються причини.

Всередині була зала без експонатів. Лише крісла і круглий стіл. І голографічний проектор у центрі.

— Це кімната нарад, — прошепотів Нін. — Комісія тут засідала. Вони відтворили її, як театр.

Крам оглянув порожні крісла.

— Мені подобається: навіть їхній страх має інтер’єр.

Віра увімкнула проектор. Простір наповнився примарами — не тими тінями, що росли в мегаполісі, а відтворенням людей, які колись справді існували: голографічні силуети, обличчя з деталями, голоси, паузи. Вони виглядали втомленими. Не злочинцями з карикатури. Просто людьми, які вирішили, що контроль — це милосердя.

— Порядок денний, — промовив один із них. — Запуск матриці. Стан підготовки: 99,97%. Залишився єдиний ризик: непередбачуваність.

Інший додав:

— Ми не можемо випустити “надто живе”. Якщо воно почне помилятися, ми не зможемо це зупинити.

Третій, жіночий голос, тихіший:

— А якщо ми не випустимо — ми вб’ємо шанс.

Перший:

— Краще вбити шанс, ніж народити катастрофу.

Крам тихо прошепотів Ладі:

— Пам’ятаєш, я казав, що найуспішніша цивілізація — та, що не стартувала? Це вони придумали. Просто не в мемах.

Лада слухала, і в ній змішувалися злість і дивне співчуття. Бо їхній страх був зрозумілий. Але зрозумілий страх не робить рішення правильним.

Голограма продовжила:

— Ми передбачили сценарій: профілі без тіл. Якщо підтвердження існування не надійде вчасно, система продовжить готуватися.

— То надішлемо підтвердження, — сказав хтось.

— Після старту.

— А якщо старт не відбудеться? — запитав жіночий голос.

Пауза. Тиша. Потім:

— Старт відбудеться.

Лада відчула, як у неї всередині щось стиснулося. Ось воно. Вони розуміли ризик. Вони знали про тіні. Вони просто вирішили, що “старт відбудеться”, бо їм було зручно вірити.

Голограми сперечалися далі — про ризики, про “нейтралізацію”, про “право на відмову” (яке вони обговорювали як проблему, а не як принцип). І в кінці один із них сказав фразу, яка звучала як підпис Всесвіту під дурницею:

— Якщо ми не запускаємо, ми не помиляємося.

Віра вимкнула проектор різко.

Тиша повернулася. Але тепер вона була важчою.

Крам першим порушив її:

— Ось і все. Філософія комісії: “не помилятися” як сенс життя. Це і є справжній протокол щастя: щастя від відсутності відповідальності.

Лада повільно кивнула.

— А тіні, — сказала вона, — це їхня помилка, від якої вони втекли. Вони хотіли не народити катастрофу — і народили її в тиші.

Нін подивився на Віру.

— Ми повинні сказати тіням правду, — сказав він. — Але так, щоб вони не стали копією комісії. Щоб вони не вирішили: “якщо не стартувати — не помилятися”. Бо тоді вони назавжди залишаться… музеєм.

Віра тихо відповіла:

— Я скажу їм: помилятися — це ознака життя. І найкращі “перемоги” — це не медалі, а моменти, коли ти не став комісією.

Крам усміхнувся.

— Гарна промова. Мені подобається. Я навіть можу бути вашим “героєм реформи сарказму”.

Лада подивилася на вихід із кімнати. Десь там, у мегаполісі, тіні чекали відповіді: “де комісія?”. І тепер відповідь була готова. Вона була неприємна. Але принаймні — не за протоколом.

— Повертаємося, — сказала Лада. — І ми зробимо тут одну річ перед тим, як підемо.

Віра глянула на неї.

— Яку?

Лада повернулася до холу музею, де оберталися медалі “за війни, що не почалися”. Її голос був спокійний, але в ньому була сталь.

— Ми додамо експонат, — сказала вона. — Першу справжню “перемогу” цієї планети. Перемогу над страхом комісії.

Крам підняв брови.

— А медаль буде?

— Ні, — сказала Лада. — Медалі — для тих, хто любить симуляції. Ми залишимо… порожнє місце. І напишемо: “перемога — це старт, навіть якщо страшно”.

Віра усміхнулася ледь помітно.

— Це буде найчесніший експонат, — сказала вона.

Нін додав:

— І найнебезпечніший. Бо чесність у музеї — це завжди вибух.

Крам зітхнув.

— Ну що ж. Якщо вже ми тут… давайте нарешті зробимо цивілізацію, яка встигне наробити дурниць. Це хоча б буде живо.

Вони вийшли з музею, і мегаполіс зустрів їх тією ж ідеальною чистотою, але тепер вона була менш образливою. Бо вони знали: під цією чистотою лежить страх. І тіні — це не “аномалія”, а наслідок рішення “не помилятися”.

А попереду на них чекала розмова з тінями, які ще не знали, що найуспішніша цивілізація — не та, що не стартувала, а та, що стартувала попри те, що могла зіпсувати все. І все одно пішла далі.