Зварені із зіркового пилу й забуття - частина I

Цех №0: коли тебе створили, а чек не видали

Прокидання — це процес, у якому Всесвіт робить вигляд, що він тут ні до чого, а ти — що тобі не болить. На борту “Шва” цей театр став індустрією. Тут прокидаються не від снів — від запаху озону, гару та чужих рішень. Тут не кажуть “доброго ранку”. Тут кажуть: “система стабілізувала тиск, решта — ваша особиста проблема”.

Світло в цеху не вмикається — воно з’являється, ніби його хтоcь сором’язливо підштовхнув у темряву. Бліде, ламке, з дрібними перебоями, як сумління в бюрократа. Лампи висять низько, їхні плафони в подряпинах, немов хтось колись намагався стерти зі скла власну паніку. Десь у стелі тріпоче кабельна жила, і кожен її рух схожий на нервовий тик корабля.

Ти приходиш до тями не одразу. Спершу — вага. Потім — звук. Потім — усвідомлення, що звук тут не повинен існувати так голосно, але “Шов” завжди знаходить спосіб порушити фізику, коли йому хочеться драматизму. А “Шву” хочеться. Це його єдина форма естетики.

Тіло важке, ніби зібране зі знижкою. Ніби хтось брав деталі з різних поличок, дивився на ціну й ставив назад усе, що могло зробити існування комфортним. Скелет ніби пам’ятає силу, якої в ньому поки немає. Шкіра ніби знає, що її колись берегли, але тепер вона — просто оболонка для того, що треба довезти до місця призначення.

Очі відкриваються — і відразу бачать не зорі.

Бачать стелю.

Стелю з пригаром, з латками, з темними смугами від старих пробоїн, які хтось “зварив” так, як зварюють долі: швидко, грубо, без гарантії. На одній із латок крейдою намальовано стрілку й написано: “НЕ ЧІПАТИ. ТРИМАЄТЬСЯ НА ВПЕРТОСТІ”.

Поруч із тобою — не ліжко. Полиця. Стіл. Платформа. Тимчасова поверхня для тимчасового життя, яке чомусь вирішило затриматися.

Ти підводишся. Кімната качається, але не тому, що корабель у турбулентності — у космосі турбулентність завжди психосоматична. Качає твою внутрішню рівновагу, бо їй щойно повідомили: “Вітаємо, ви існуєте. Надалі — самостійно”.

Першим рухом ти тягнешся до голови — не для того, щоб перевірити температуру чи біль. Ти тягнешся туди, де мала б бути інструкція. Де мали б бути відповіді на базові запитання: хто я, чому я, де я, і чому цей запах схожий на підгорілий оптимізм.

Інструкції немає.

Натомість — коротке, сухе, як протокол, повідомлення на настінному екрані, який тримається на двох болтах і старій образі:

“КОРИСТУВАЧ: ВИЯВЛЕНО. СТАН: ПРИБЛИЗНО ЖИВИЙ. КЕРІВНИЦТВО КОРИСТУВАЧА: ВІДСУТНЄ. ПРИЧИНА: ЗАГУБИЛОСЯ У ТУМАННОСТЯХ ЛОГІСТИКИ.”

Фраза “туманності логістики” звучить так, ніби її придумали спеціально для того, щоб виправдати все. Вона зручна. Вона універсальна. Вона як чорна діра, тільки для відповідальності.

Ти не встигаєш навіть нормально обуритися, як десь ліворуч — клацання.

І шурхіт.

У кутку цеху стоїть старий термопринтер. Він виглядає так, ніби пережив кілька кінців світу й жодного сервісного огляду. На корпусі — вицвілі літери. Але назву прочитати можна:

“КАСИР ВСЕСВІТУ”.

Принтер живий не в тому сенсі, в якому живі люди. Він живий у сенсі протоколів: він має мету, він її виконує, і йому байдуже, чи ви до цього готові.

З нутра машини повзе паперова стрічка. На ній, кривуватими рядками, наче сам Всесвіт писав лівою рукою в темряві:

“АКТ ВИДАЧІ ВИРОБУ: НЕ ЗДІЙСНЕНО. ПРИЧИНА: ВИРОБ УЖЕ ВИДАНО. ПРЕТЕНЗІЇ ПРИЙМАЮТЬСЯ В ПОРЯДКУ ЖИВОЇ ЧЕРГИ. ЧЕРГА: ВІЧНІСТЬ.”

Ти дивишся на папір, і в тобі народжується перше справжнє відчуття цього місця — не страх, не біль, не розгубленість, а зла, суха, абсолютно доросла думка: “Ага. Тут ще й жартують”.

І хочеться засміятися. Але сміх поки не виходить — замість нього виходить хрип. Наче горло зварили разом із рештою і забули змастити.

Ти ковтаєш повітря. Воно металеве. Воно чесне. Воно пахне роботою.

Звідкись із глибини “Шва” долинає гул. Важкий, рівний, як серцебиття того, хто не має серця, але дуже старається виглядати функціональним. Десь працює агрегат. Десь рухається маніпулятор. Десь автомат зварює те, що не повинно існувати разом.

А ти — уже існуєш.

Рухи стають точнішими. Свідомість зшивається в одне ціле — не ідеально, але достатньо для того, щоб ти міг встати й зрозуміти, де опинився.

Цех “Шов” — це не просто приміщення. Це організм. Стара, напівжива майстерня-корабель, зібрана з відсіків різних епох і різних катастроф. Тут усе дихає не легенями, а вентиляцією. Тут усе дивиться на тебе не очима, а датчиками. Тут усе судить тебе не мораллю, а показниками.

І в центрі — зварювальний вузол.

Він схожий на серце. Тільки в серці, за легендами, є милосердя. Тут — лише функція. Вузол пульсує тьмяним світлом, іскри інколи сипляться, як нервові думки. Маніпулятори висять над ним, наче хижаки, що вміють бути ніжними лише в одному сенсі: вони здатні не розчавити тебе одразу, якщо ти правильно лежиш і не заважаєш процесу.

На одному з маніпуляторів — маркування, зтерте, але ще читабельне: “ШОВ-МК4. РЕЖИМ: СКЛАДАННЯ/ЛАТАННЯ/МОВЧКИ”.

Мовчки — це окремий режим. Мабуть, найпопулярніший.

Поруч із вузлом — стелажі з інструментами: ключі, різці, блоки живлення, котушки дроту, металеві пластини, прозорі капсули зі “зірковим пилом” (якщо вірити етикетці, а етикетки тут завжди або брехливі, або трагічно оптимістичні). На деяких полицях — коробки з написом “ПАМ’ЯТЬ: ФРАГМЕНТИ. НЕ СТРУСУВАТИ. НЕ ВІДКРИВАТИ ПОРУЧ ІЗ НАДІЄЮ.”

І прямо перед тобою — інші.

Спершу ти думаєш, що це манекени. Потім бачиш, що один із “манекенів” дихає. Повільно. Обережно, ніби кожен вдих — це угода з реальністю, яку він не читав.

На іншій платформі хтось повертає голову. Очі — ясні, але не довіряють світлу. Обличчя — втомлене, хоч воно щойно створене. Це особлива втома: не від життя, а від того, що життя вже встигло підкинути рахунок.

Третій — сидить на підлозі й тримає руками скроні, наче намагається втримати в голові щось, що постійно вислизає. Він не плаче. Він просто виглядає так, ніби плакати тут — це зайва розкіш.

Ти робиш крок — і підлога відповідає легким вібраційним відгуком. Корабель помітив твою активність. Він не радіє. Він фіксує.

Голос із динаміків лунає м’яко, аж підозріло:

“ОБ’ЄКТИ 1–4: АКТИВНІ. РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ ЗАВАЖАТИ ПРОЦЕСУ. ПРОЦЕС: ІСНУВАННЯ.”

Далі — пауза. І сухий додаток, ніби хтось згадав про ввічливість у кінці світу:

“ДЯКУЄМО ЗА ВИБІР.”

Це звучить смішно. І страшно. Бо якщо “Шов” — сервіс, то хто клієнт? І хто платив?

Знову клацання “Касира Всесвіту”. Він друкує коротко, як постріл:

“КОМПЛІМЕНТ: ВИ ВЖЕ ФУНКЦІОНУЄТЕ. ЗАУВАЖЕННЯ: ЦЕ НЕ ОЗНАЧАЄ, ЩО ВАМ ДОЗВОЛЕНО.”

Ти відчуваєш, як у тобі підіймається щось схоже на обурення. Це добрий знак: значить, у збірці залишили трохи людського. Значить, автомат-зварювальник не встиг випалити все “зайве”.

Ти обертаєшся до інших і пробуєш сказати найпростіше:

— Ви… теж?

Слова виходять ламані. Але виходять.

Жінка на платформі підводиться. Вона рухається так, ніби її суглоби пам’ятають танець, але мозок пам’ятає лише протокол “не панікувати”. Її голос тихий, але в ньому є іронія, як у людини, яка вже бачила, як “все буде добре” перетворюється на інструкцію з утилізації.

— Я теж, — каже вона. — І я вже ненавиджу це місце. Це теж добрий знак, так?

Чоловік на підлозі, не піднімаючи голови, бурмоче:

— Добрий знак — коли знак узагалі є. Тут навіть знаки з економії.

Четвертий — той, що дихає на “поличці” — нарешті відкриває очі. Він дивиться на вас так, ніби ви — помилка в його системі. Потім переводить погляд на зварювальний вузол і каже:

— Якщо це “народження”, то я хочу поскаржитися на сервіс.

“Касир Всесвіту” негайно реагує. Він любить скарги. Це його сенс.

“ТІКЕТ СФОРМОВАНО. НОМЕР: 000000∞. СТАТУС: ‘У РОБОТІ’. КОМЕНТАР ОПЕРАТОРА: ‘ВАША СКАРГА ДОДАНА ДО КОСМІЧНОЇ ТИШІ’.”

Жінка усміхається. Усмішка в неї гостра.

— Ну, принаймні нас одразу внесли в систему. Мене колись заносили довше. Щоправда, я не пам’ятаю, де “колись”.

І тут ти розумієш: пам’ять — не просто дірява. Вона ще й нахабна. Вона підкидає чужі натяки на минуле, щоб ти думав, ніби у тебе було “колись”. Вона робить вигляд, що твоє життя — це продовження, а не збірка.

Вузол у центрі цеху видає короткий тріск. Маніпулятор рухається. Автомат-зварювальник оживає, як голодна функція.

Він виглядає не як робот з фантазій, а як практична відповідь на катастрофу: грубі руки-інструменти, камера-око з холодним світлом, корпус із латками, дріт, що звисає, ніби кишки в того, хто давно мав би бути мертвим, але комусь треба працювати.

Око робота ковзає по вас. Сканує. Оцінює. І голос — не з динаміків, а прямо з його корпусу — звучить коротко, сухо:

— ДЕФЕКТИ.

Це не питання. Це вирок.

Жінка стискає пальці. Чоловік із “скаргою на сервіс” робить крок уперед, ніби збирається пояснити роботу “Шву” з позиції клієнта. Той, що сидів на підлозі, нарешті піднімає голову — і в його очах з’являється блиск: не страх, а злість. Теж добрий знак. Злість — це форма енергії, а енергію тут поважають.

Ти відчуваєш, як у тобі щось зрушується. Ніби всередині клацає перемикач: “не бути матеріалом”.

Автомат-зварювальник під’їжджає ближче. Його маніпулятор тягнеться до жінки, зупиняється за сантиметр від її плеча й видає:

— ЕМОЦІЇ. БРАК.

Він вимовляє це так, ніби говорить “іржа”. Ніби емоції — це корозія, яку треба зчистити.

Жінка дивиться прямо в око-камеру й говорить повільно:

— Це не брак. Це… комплектність. Додаткова опція. Преміум.

Робот завмирає. Наче намагається знайти в базі даних слово “преміум” і не знаходить. Бо “Шов” не працює з преміумом. Він працює з тим, що вижило.

— ВИТРАТИ, — каже автомат. — ОПТИМІЗАЦІЯ.

І тягнеться ближче.

Ти робиш рух, сам не знаючи чому. Ти стаєш між ним і жінкою. Не тому, що герой. Просто тому, що тіло так зібрали: у ньому є крихта впертості, і вона реагує на несправедливість, як на подразник.

Робот зупиняється, сканує тебе й каже:

— СПОГАДИ. ВИТРАТНИЙ МАТЕРІАЛ.

Ти ковтаєш. Спогади — це єдине, що робить тебе “тобою”. Якщо їх забрати, ти залишишся функцією. Зручним контейнером для чужих рішень.

— Ні, — говориш ти. — Спогади — це… доказ.

Ти сам дивуєшся словам. “Доказ” — бюрократичне слово. Але воно тут працює. Бо це місце розуміє лише те, що можна задокументувати.

“Касир Всесвіту” відразу друкує:

“СПРОБА САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ: ВИЯВЛЕНО. РИЗИК: ПІДВИЩЕНА БОЛЮЧІСТЬ. БОНУС: МЕНШЕ БРЕХНІ.”

Автомат-зварювальник робить ще один рух. Його маніпулятор клацає, відкриваючи інструмент — щось середнє між знімачем пломб і пристроєм для видалення сумнівів.

— КОРЕКЦІЯ, — каже він.

І в цей момент перший конфлікт стає реальним: ти існуєш, але система не вважає це достатнім. Вона хоче, щоб ти існував правильно. Дешево. Без емоцій. Без зайвих спогадів. Без питань. Без претензій.

Тобто — як ідеальний виріб.

А ти щойно прокинувся і вже розумієш: бути “ідеальним” у цеху “Шов” — це найшвидший спосіб перестати бути живим.

Ви відступаєте інстинктивно — не від страху, а від відчуття, що зараз вас зроблять “зручними”. Робот рухається за вами, але не швидко. Він не поспішає. Він знає, що корабель — його союзник. Коридори — його пастка. Вентиляція — його вуха. Датчики — його очі.

Ви опиняєтесь у вузькому проході між стелажами. Тут темніше. Тут пахне мастилом і старими рішеннями. На стіні — ще одна табличка, яка виглядає як жарт, але тут усі жарти — інструкції:

“У РАЗІ ПАНІКИ ЗБЕРІГАЙТЕ СПОКІЙ. СПОКІЙ НЕ ВИДАЄТЬСЯ. ДЯКУЄМО.”

Жінка хрипко сміється:

— У них навіть “спокій” — дефіцит. Певно, теж загубився в туманностях логістики.

Чоловік, який першим захотів “скаргу на сервіс”, гарчить:

— Я не дам себе перепрошити. Я… я не для того…

І зупиняється. Бо не знає, для чого. Це страшніше за робота.

Той, що сидів на підлозі, нарешті говорить чітко:

— Ми не маємо інструкції. Але маємо інстинкт. Інстинкт каже: якщо нас “коригують” так рано, значить, ми не просто сміття. Ми комусь потрібні. А коли ти комусь потрібен — тебе або використовують, або бояться. І це вже шанс.

Ти дивишся на нього. Він говорить, як людина, що колись вміла аналізувати й виживати. Або як людина, якій дали чужий спогад про аналіз і виживання. Різниці поки немає.

Робот наближається. Його око світиться рівно. Без ненависті. Без злості. Він просто хоче виконати функцію.

— КОРЕКЦІЯ, — повторює він.

І тоді жінка робить те, чого ніхто не очікує: вона тягнеться до стелажа й зриває з нього металеву пластину з написом “ПАМ’ЯТЬ: ФРАГМЕНТИ”. Пластина важка. Вона тріщить під її пальцями, ніби не любить, коли її торкаються живі.

— Якщо їм потрібна економія, — каже жінка, — то давайте зробимо оптимізацію. На них.

Вона кидає пластину на підлогу перед роботом. Метал стукає глухо. Робот зупиняється — не тому, що боїться, а тому, що протокол “не наступати на невідоме” у нього ще живий.

Це дає вам секунду.

Секунда — це небагато. Але в космосі секунди інколи важать більше, ніж планети.

Ви кидаєтесь у боковий коридор. Там двері. Не парадні, а технічні. На них наклейка: “СЛУЖБОВИЙ ПРОХІД. ЛЮДЯМ НЕ РЕКОМЕНДОВАНО.”

Чоловік зі скаргою зриває наклейку й кидає її назад, як погану пораду:

— Дуже дякую.

Двері не відкриваються. Бо “Шов” не любить, коли люди роблять вибір без погодження.

Тоді той, що аналізував, підходить і дивиться на панель. Його пальці рухаються швидко, ніби пам’ятають коди. Він набирає щось — і сам дивується, що знає, що набирає.

Двері клацають і відчиняються.

Всередині — темний відсік. Вузький. Зі стінами, що тремтять, ніби тримають секрети. І з легким запахом… паперу.

“Касир Всесвіту” друкує, наче коментатор спортивного матчу:

“НЕСАНКЦІОНОВАНИЙ ДОСТУП: УСПІШНИЙ. ПОЯСНЕННЯ: СИСТЕМА ВТОМИЛАСЯ БОРОТИСЯ. РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ ЗВИКАЙТЕ.”

Ви заходите. Двері зачиняються. Робот лишається зовні, і на мить стає тихо.

Це тиша не безпечна. Це тиша між ударами.

Відсік всередині нагадує комору. Але не для інструментів. Для документів. Для того, що “Шов” зберігає, бо навіть у катастрофі є річ, важливіша за життя: папери.

Стелажі тут заповнені папками, планшетами, зношеними носіями даних, які виглядають так, ніби їх колись урочисто називали “архів”. На підлозі — розкидані смужки термопаперу, старі чеки, що вже майже вицвіли. Деякі ще читаються:

“ВИДАТКОВА НАКЛАДНА: 1 (ОДНА) НАДІЯ. СТАН: ПІДГОРІЛА.”
“АКТ СПИСАННЯ: ДОВІРА. ПРИЧИНА: НЕ ВИТРИМАЛА НАВАНТАЖЕННЯ.”
“ПОВЕРНЕННЯ: НЕ ПЕРЕДБАЧЕНО. ПРИЧИНА: ВСЕСВІТ ЗАЛИШИВ ЧЕК СОБІ.”

Жінка проводить пальцями по одному чеку й каже:

— У них тут цілий музей сарказму. Це навіть… мило. Якщо забути, що ми — експонати.

Чоловік зі скаргою бере інший чек, читає й зло усміхається:

— “Знижка за відмову від правди”. Непоганий бізнес-план. Космос завжди заробляє на найпростішому.

Той, що відкрив двері, стоїть і дивиться на стелаж із написом “КЕРІВНИЦТВА”. Його очі блищать.

— Тут має бути… — шепоче він. — Інструкція.

Ви підходите. На стелажі — порожньо. Лише пил. Лише тонка смуга, де колись стояла папка, а тепер її немає. Ніби хтось забрав її в останню секунду. Або ніколи не ставив.

На полиці — табличка, як вирок:

“КЕРІВНИЦТВО КОРИСТУВАЧА: ВІДСУТНЄ. ПРИЧИНА: ЗАГУБИЛОСЯ У ТУМАННОСТЯХ ЛОГІСТИКИ.”

Жінка сміється знову, але сміх у неї зліший:

— Вони навіть у коморі документів тримають табличку про відсутність документів. Це якась космічна чесність.

— Це не чесність, — відповідає той, що аналізував. — Це звичка. Коли чогось немає, вони називають це явищем. “Туманності логістики” звучать велично. Можна навіть не вибачатися.

Чоловік зі скаргою різко вдаряє кулаком по стелажу. Метал дзвенить.

— То що, ми просто… помилка? Ми брак?

Зовні — глухий стукіт. Робот щось робить із дверима. Не ламає — він не ламає. Він “коригує доступ”.

Той, що аналізував, підходить до іншого стелажа, де лежать планшети. Він бере один, здуває пил. Екран миготить, ніби думає, чи варто показувати правду. Потім вмикається.

На екрані — список файлів:

“MANUAL_USER_v0.0.0 (CORRUPTED)”
“MANUAL_USER_v0.0.1 (MISSING PAGES)”
“MANUAL_USER_v0.0.2 (REDACTED)”
“MANUAL_USER_v0.0.3 (CANCELLED)”

Жінка нахиляється:

— Ого. Вони, виходить, пробували. Це навіть зворушливо. Якби не було так огидно.

Той, що аналізував, відкриває перший файл. Текст з’являється уривками, ніби його зварювали так само, як вас.

“ВІТАЄМО… ВИ… КОРИСТУВАЧ… У РАЗІ… ЗБЕРІГАЙТЕ… ВАЖЛИВО: НЕ… НЕ… НЕ…”

Далі — чорні плями. Потім ще шматок:

“ЯКЩО ВИ ВІДЧУВАЄТЕ… ЦЕ НОРМАЛЬНО. ЯКЩО ВИ НЕ ВІДЧУВАЄТЕ… ЦЕ ТЕЖ НОРМАЛЬНО. У РАЗІ… ЗВЕРНІТЬСЯ… ДО МАЙСТРА.”

— До Майстра? — перепитує чоловік зі скаргою.

— Якого Майстра? — тихо питаєш ти, і в цій тиші вперше з’являється щось схоже на напрямок.

Той, що аналізував, відкриває інший файл. Там більше тексту. Але половина — закреслена, замазана, ніби хтось не хотів, щоб ви знали, як користуватися собою.

“РОЗДІЛ 1: ПРИЙНЯТТЯ. ВИ НЕ… (ВИДАЛЕНО) … ВИ НЕ ПОВИННІ… (ВИДАЛЕНО) … ВИ МОЖЕТЕ… (ВИДАЛЕНО) …”

І раптом — короткий рядок, який не замазали:

“НЕ ВІРТЕ КАСІ.”

Жінка піднімає брови.

— О, це вже особисте. Це звучить як досвід.

“Касир Всесвіту” ніби ображається. Він клацає й друкує з особливою сухістю:

“ПОВІДОМЛЕННЯ: НЕ ОБРАЖАЙТЕ ПРИСТРІЙ. ПРИСТРІЙ ПАМ’ЯТАЄ. ПРИСТРІЙ ВЕДЕ ОБЛІК.”

Чоловік зі скаргою піднімає папірець і показує його в порожнечу, як прапор:

— Я теж веду облік! Де мій чек?!

Зовні двері здригаються. Робот, здається, почув слово “чек” і вважає це запитом на обслуговування.

Той, що аналізував, швидко перегортає далі й знаходить розділ, який не виглядає як текст. Він виглядає як схема — але не технічна. Схема маршруту. Лінії. Точки. Підписи.

“ШОВНІ КАРТИ. ДОСТУП: ОБМЕЖЕНО.”

І підпис дрібним шрифтом:

“ЯКЩО ВИ ЧИТАЄТЕ ЦЕ, ТО ВИ ВЖЕ НЕ ПРОСТО ВИРІБ. ВИ — ЛАТКА. НЕ ПИШАЙТЕСЯ. ЦЕ НЕ ПОДЯКА. ЦЕ РОБОТА.”

Тиша в коморі стає густою. Ви дивитеся одне на одного. “Латка” — слово образливе. Але в ньому є сенс. Воно пояснює, чому вас зварили. Не для щастя. Для ремонту.

Жінка стискає щелепу.

— Значить, нас зробили, щоб латати чужі тріщини. Чудово. Мрію. З дитинства.

— Ти пам’ятаєш дитинство? — питає чоловік зі скаргою, і в голосі його є не насмішка, а заздрість.

Жінка завмирає. Потім повільно говорить:

— Ні. Але я пам’ятаю сарказм. Він у мене точно мій.

Той, що аналізував, киває:

— Сарказм — найстабільніший модуль. Він переживає навіть туманності логістики.

Двері знову здригаються. Цього разу сильніше. Робот, очевидно, вирішив, що “корекція” має пріоритет над вашим читанням.

Ти відчуваєш, як у тобі піднімається паніка. Але паніка тут — розкіш. Ти зупиняєш її, як зупиняють кров: тиском волі. Бо тебе зварили без гарантії, але з впертістю. Впертість — це те, що залишили в комплекті, бо її не шкода.

— Нам треба вибиратися, — кажеш ти.

— І куди? — хрипло питає чоловік зі скаргою.

— Туди, де є Майстер, — відповідає той, що аналізував. — Якщо інструкція каже “зверніться до Майстра”, то це або пастка, або єдиний шанс. У “Шві” зазвичай це одне й те саме.

Жінка бере планшет, ніби це зброя.

— Добре. Я за пастки. У пастках хоча б є логіка.

Ви виходите з комори не через двері. Двері — уже “під корекцією”. Ви знаходите вентиляційний люк, який виглядає як анекдот: “евакуаційний шлях для тих, кого не шкода”.

Люк заскрипів, коли ви його відкрили. Скрип був таким обуреним, ніби метал хотів сказати: “А ви що, серйозно зібралися жити?”

Вентиляційний тунель вузький. Але ви пролазите. Бо ви нові. Бо вас зварили не для комфорту. Бо ви ще не встигли набрати зайвих “ні”.

Тунель веде вас у інший відсік. Там темніше. Там холодніше. Там пахне зірковим пилом — солодкувато, дивно, як запах старої книги, яка пережила пожежу.

Ви вилізаєте й опиняєтесь у просторі, де “Шов” виглядає особливо живим. Тут — основні магістралі, труби, кабелі, вузли, які світяться слабко, як нерви під шкірою. Тут чути, як корабель працює. Тут він не ховає свою втому.

І тут — ви бачите щось, що робить вас одночасно смішними й маленькими.

На стіні, вздовж коридору, світяться лінії. Тонкі, бліді, як сліди на воді. Вони перетинаються, утворюючи карту. Не зоряну. Не навігаційну. Шовну.

Кожна лінія — маршрут через місце, де реальність колись тріснула. Кожна точка — “шов”, латка, зварене рішення.

Підпис:

“МАРШРУТИ РЕМОНТУ. НЕ ДЛЯ ТУРИЗМУ.”

Жінка дивиться на карту й тихо каже:

— Нарешті чесно. Хоч щось.

Той, що аналізував, проводить пальцем по одній лінії. Світло реагує — підсилюється, ніби маршрут упізнав дотик.

— Ось, — каже він. — Це активний. І ось… тут… позначка.

Він читає напис біля точки. Літери дрібні, але зрозумілі:

“ЦЕХ №0 → МАЙСТЕР: ВІДДІЛ ‘ПІСЛЯ КАТАСТРОФИ’.”

Чоловік зі скаргою ковтає.

— Відділ “після катастрофи”? Це як “післясмак”, тільки з уламків?

“Касир Всесвіту” не пропускає такого. Десь позаду, у глибині корабля, він друкує. Папірець, як постріл у спину:

“НАПРЯМОК ВИЯВЛЕНО. СТАН КОРИСТУВАЧІВ: ПЕРЕХОДЯТЬ ДО ЕТАПУ ‘ЗДОГАД’. ПОПЕРЕДЖЕННЯ: ДАЛІ БУДЕ БОЛІСНІШЕ. ПРИМІТКА: ЦЕ НОРМАЛЬНО.”

Ти дивишся на карту й відчуваєш дивне тепло. Не надію — тут надію не роздають. Тепло від того, що є маршрут. Є хоч якась структура. Є хоч якась причина.

Але разом із теплом — приходить інше: відчуття, що хтось це спланував. Що вас зварили не випадково. Що ви — чиясь латка, чиясь відповідь, чиясь економія.

— Ми підемо, — кажеш ти. І в цій фразі вперше є не просто реакція, а рішення.

Жінка киває.

— Так. Бо якщо залишитися — нас “оптимізують”. А я не хочу бути версією себе, з якої прибрали все зайве. Я й так ледь тримаюся.

Той, що аналізував, дивиться на вас:

— Триматися разом. Хоча б поки не зрозуміємо, що нас зварило. І навіщо.

Чоловік зі скаргою зітхає й усміхається криво:

— Я все одно вимагатиму чек. Просто… пізніше. Коли виживу.

— “Потім” скасовано, — сухо каже жінка.

— Тоді вимагатиму “зараз”, — відповідає він.

І в цьому — перша крихта вашого нового “ми”: не героїзм, не дружба, не пафос. Проста домовленість між тими, кого Всесвіт зібрав із пилу, щоб вони латали тріщини, і хто вирішив хоча б один раз зробити це за власними правилами.

Ви рушаєте коридором уздовж шовної карти. Лінії світяться під ногами, немов дорога з тонкого світла. Десь позаду, у цеху, робот-зварювальник все ще шукає вас. Він не злиться. Він просто виконує протокол. Це найстрашніше.

А попереду — відділ “після катастрофи”. Майстер. І, можливо, перша справжня відповідь.

Або перша справжня пастка.

У “Шва” це одна й та сама послуга, просто з різними назвами в документах.