Зварені із зіркового пилу й забуття - частина II

Той, хто варить тишу: майстер із відділу “після катастрофи”

Шовна карта вела вас так, ніби хтось проклав маршрут не світлом, а зітханням. Лінії на стінах “Шва” світилися блідо, проте вперто — як совість, яку намагалися вимкнути, але забули знайти правильний запобіжник. Ви йшли за ними коридорами, де кабелі звисали, мов вени старого механічного звіра, і час від часу здригалися від внутрішніх спазмів системи. Здавалося, корабель не просто рухався крізь простір — він пережовував власну історію, намагаючись проковтнути її без задухи.

Після комори документів ви стали уважнішими до дрібниць. Це не була мудрість; це була травма, перевдягнена в обережність. Кожен напис на стіні тепер здавався не попередженням, а епітафією. Кожен звук — не шумом, а натяком на те, що вас ось-ось внесуть у якусь графу “втрати” без права апеляції.

— Якщо “Шов” уміє латати реальність, — тихо сказала жінка, — то чому він не латає себе?

— Бо собі він подобається поламаним, — буркнув чоловік зі скаргою, не дивлячись ні на кого. — Так легше списувати витрати. “Стан: аварійний” — універсальна індульгенція.

Третій — той, що відчиняв двері й знаходив коди, наче з кишені — ішов позаду й рахував кроки. Він рахував не тому, що боявся загубитися. Він рахував, бо числа чесніші за пам’ять.

Четвертий — ти — тримав у руці смужку термопаперу, відірвану ще в цеху. Папір був теплий, ніби соромився свого призначення. На ньому чорніли рядки, які хотілося зім’яти й викинути в вакуум, але пальці не слухалися. Бо, як би це не звучало, чек був доказом вашого існування. Якщо у Всесвіті є каса — значить, є облік. Якщо є облік — значить, ви не просто пил.

Тонка вібрація пройшла під підошвами. Корабель здригнувся, як людина, що прокинулася від власного кошмару і вдає, що це просто “перенапруга”. Десь далеко метал заскреготав, і ви одночасно подумали про робота-зварювальника. Він не був злим. Він був правильним. А правильність у місці без гарантій — найгостріша зброя.

І тоді шовна карта змінилася.

Лінія, що вела вас, раптом подвоїлася: одна гілка потягнулася вгору, в технічні ходи, де пахло гаром і втомою, друга — вниз, до відсіків, які “Шов” намагався не згадувати. Між ними спалахнув знак: простий, без прикрас, як погроза.

ВІДДІЛ “ПІСЛЯ КАТАСТРОФИ”
ВХІД ТІЛЬКИ ДЛЯ ТИХ, ХТО ВЖЕ НЕ СПОДІВАЄТЬСЯ НА ІНСТРУКЦІЇ.

— Прекрасно, — сказала жінка. — Це буквально про нас. Без інструкцій, але з амбіціями вижити.

— У мене є інструкція, — відрізав чоловік зі скаргою. — Вимагати чек.

— Це не інструкція, — відповів той, що рахував кроки. — Це релігія.

Ви не сперечалися. Ви просто йшли. Бо сперечатися в кораблі, який сам себе тримає на впертості, — це як читати лекцію пожежі про правила безпеки.

Двері у відділ “після катастрофи” не були схожі на двері. Вони були схожі на шрам. Величезна латка з темного металу, зварена так грубо, що шов стирчав, як чужа думка. По краях — сліди кількох різних ремонтів, кількох різних рук, кількох різних відчаїв. Панель доступу виглядала старою, але не зношеною — радше вперто живою. Вона світилася тьмяно, ніби втомилася запитувати “підтвердіть особу”.

Той, що відкривав коди, підійшов ближче. Його пальці знову повелися так, ніби пам’ятали. Він не радів цьому. Він ненавидів, що його вміння — без імені, без джерела, без пояснення.

— Не торкайся, — сказала жінка. — У таких дверей часто є характер.

— У мене теж, — буркнув він і торкнувся.

Панель мигнула. На секунду з’явився напис: ОСОБА: НЕ ВИЗНАЧЕНО. Потім: СУМЛІННЯ: ПРИБЛИЗНО ПРИСУТНЄ. Потім: ДОЗВІЛ: УМОВНО.

Двері відчинилися без звуку. Це було найпідозріліше.

Ви зайшли.

І одразу відчули: тут інша тиша. Не та, що виникає, коли перестають працювати вентилятори. Не та, що приходить після вибуху. Ця тиша була зроблена. Зварена. Відполірована до стану, коли вона вже не просто відсутність звуку, а матеріал.

Повітря тут було чистішим, холоднішим і… дивно щільним. Наче його хтось ущільнив спеціально, щоб думки звучали голосніше.

Приміщення нагадувало цех, але не з металу — з порожнечі. Підлога — гладка, темна, з тонкими світлими прожилками, які інколи пульсували, ніби під нею текла не енергія, а причинність. Стіни — матові, без панелей і написів, проте в них інколи відбивалося щось, чого не було: ваша тінь, але з іншою поставою; ваш рух, але з іншою рішучістю; ваш погляд, але з чужою втомою.

У центрі залу висів об’єкт, що не піддавався опису одним словом. Це було щось між ковадлом, зіркою і вузлом. Воно не світилося яскраво — воно поглинало світло, а потім повертало його тонкими лініями, як шовна карта, тільки живіша. Навколо — інструменти: не ключі й не різці, а рамки з тонкого металу, нитки з темного світла, півпрозорі екрани, на яких миготіли не цифри, а наслідки.

І тоді ви побачили його.

Або їх.

Бо Майстер-Зварник виглядав так, наче Всесвіт сам не визначився, ким він має бути.

Спершу — силует людини в темному плащі, з маскою зварювальника, на якій замість скла — глибина. Потім — відблиск, що робив силует прозорим, як голограму. Потім — тінь, що відпадала від силуету й ходила окремо, немов їй набридло підкорятися тілу. А потім усе це знову збиралося в “одне” — так само грубо й вперто, як вас.

Він стояв спиною, ніби йому байдуже, чи ви прийшли. Ніби ви — просто ще один розрив, який треба підлатати, якщо не хочеться, щоб реальність капала вам на голову.

Його голос прозвучав без підсилювачів і без театру:

— Запізнилися.

Ви переглянулися. Жінка зробила крок уперед.

— Ми щойно… прокинулися.

Майстер повернув голову. Маска не ворухнулася, але з неї відчувся погляд — як тиск у грудях.

— Саме тому запізнилися, — сказав він. — Прокидатися треба раніше.

Чоловік зі скаргою не витримав:

— Ми не мали інструкції.

— Розкіш, — коротко відповів Майстер.

— Що?

— Інструкції — розкіш, — повторив він так, ніби пояснював дитині, що “солодке” не входить у пайок. — Їх списали. Давно.

Той, що рахував кроки, обережно запитав:

— Ви… Майстер?

— На табличках так. — Майстер знизав плечима. Рух був людський, але в ньому не було людського співчуття. Лише звичка.

— А насправді? — не відступала жінка.

— Насправді я — наслідок, який втомився пояснювати причини.

Тиша стала густішою. І тут десь позаду клацнув “Касир Всесвіту”. Ви не бачили його, але відчули, що він поруч — як завжди, коли хтось вимовляє слово, від якого болить.

Папір зашурхотів, ніби сам простір друкував вам коментар:

“КОНТАКТ З МАЙСТРОМ: ВІДБУВСЯ. ПОПЕРЕДЖЕННЯ: ВІДПОВІДІ БУДУТЬ КОРОТКІ. ПРИЧИНА: ЕКОНОМІЯ НА ТЕПЛІ.”

Майстер навіть не озирнувся. Але кутик його маски ледь-ледь піднявся — так, як піднімається кутик рота у того, хто вміє сміятися, але давно не бачить сенсу.

— Каса й тут? — спитав він.

Чоловік зі скаргою схопився за шанс:

— Так! Де наш чек?!

— Ви вже отримали, — сказав Майстер. — Ви живі.

— Це не чек, це… знущання!

— Ні. Знущання — це коли вам ще обіцяють гарантію.

Він повернувся до свого “ковадла-наслідку” і підняв руку. На пальцях — тонкі кільця, схожі на дроти, що світилися темним світлом. Він торкнувся повітря — і повітря відгукнулося, ніби було тканиною.

— Ви з “Шва”, — сказав він. Це знову не було питанням. — Вас зварили.

— Ми це зрозуміли, — відповіла жінка. — Робот хотів нас “оптимізувати”.

— Робот оптимізує те, що не повинно відчувати, — сухо сказав Майстер. — Ви відчуваєте. Отже, ви — проблема.

— Дякуємо, — сказала жінка. — Дуже підтримує.

— Підтримка теж розкіш, — коротко відповів Майстер.

Той, що рахував кроки, зітхнув:

— Ви з’єднуєте… що саме? Нам казали, ви варите не метал.

— Метал — простий, — сказав Майстер. — Він або тримає, або ні. А от причинність… — він зробив паузу. — Вона вміє вдавати.

Він клацнув пальцями.

І ви побачили.

Прямо перед вами в повітрі виникла тріщина. Не в стіні, не в підлозі — в самому просторі. Вона виглядала як тонка лінія, що розрізає реальність, але не ріже — радше розводить у різні боки “було” і “стало”. Усередині тріщини ворушилися відблиски: сцени, які могли статися; слова, які могли бути сказані; рішення, які могли бути прийняті. Це було схоже на пам’ять, але з чужим присмаком: тут не згадували, тут демонстрували варіанти.

— Оце, — сказав Майстер, — розрив.

Тріщина тремтіла, як жива.

— А оце, — він торкнувся лінії пальцем, і з пальця потягнулася нитка темного світла, — шов.

Нитка лягла на тріщину, і та почала стягуватися, ніби хтось зашивав не тканину, а час. Повітря тихо клацнуло — як замок на валізі, в яку запакували правду.

Ви відчули холод уздовж спини. Це не було “страшно” в звичайному сенсі. Це було “незворотно”.

— Ви… зшиваєте події? — прошепотів чоловік зі скаргою.

— Не події, — поправив Майстер. — Виправдання.

Жінка видихнула коротко:

— Яка романтика.

— Романтика теж списана, — відповів він.

Той, що відкривав коди, нарешті заговорив:

— Чому нас зварили? Для чого?

Майстер мовчав секунду довше, ніж треба було для короткої відповіді. Наче обирав між правдою і зручністю. І, як не дивно, вибрав правду. Просто без прикрас.

— Бо реальність протікає.

— Як труба? — не втрималася жінка.

— Як брехня, — сказав Майстер. — Теж через стики.

Він знову клацнув пальцями, і в повітрі спалахнув інший фрагмент: коридор “Шва”, ваші кроки, ваша тінь — але тінь ішла трохи інакше, ніби у неї був інший характер. Потім — цех, робот-зварювальник, його маніпулятор над плечем жінки… і раптом у фрагменті з’явився Майстер, якого там не могло бути. Він стояв між вами і роботом. Він не втручався. Він просто дивився.

— Ви були там? — тихо запитав ти.

— Я завжди там, де тріщить, — відповів Майстер. — Просто не завжди встигаю зробити вигляд, що мені не байдуже.

Цинізм у його голосі не був позою. Це була економія. Емоції тут справді вважалися браком, і Майстер, схоже, навчився жити так, щоб не давати системі підстав “оптимізувати” його самого.

— Ви… людина? — спитав чоловік зі скаргою, наче це було найважливіше.

— Колись. — Майстер сказав це так, ніби “колись” — це окрема планета, яку давно евакуювали. — Тепер — відділ.

— Відділ “після катастрофи”, — повторила жінка. — Це звучить як жарт.

— Це не жарт, — сказав Майстер. — Це хронологія. Спершу катастрофа. Потім я. Це правило. Якщо я з’явився раніше — значить, ви ще не зрозуміли, що сталося.

Тиша знову ущільнилася. І ви раптом відчули: у цьому залі навіть ваші думки звучать як цвяхи, які забивають у власний череп.

Майстер підійшов ближче. Він не рухався як загроза, але його присутність змушувала визнати: тут немає місця для красивих легенд.

— Ви думаєте, що вам потрібна інструкція, — сказав він. — Ні. Вам потрібен шов.

— Між чим? — спитав той, що рахував кроки.

— Між тим, ким ви себе вважаєте, і тим, що з вами зробили, — відповів Майстер. — Інакше ви розійдетеся. Не фізично. Гірше.

Жінка ковтнула.

— Розійдемося по… версіях?

— По виправданнях, — уточнив Майстер. — Ви будете пояснювати собі, чому вам боляче, і щоразу будете вигадувати нову причину. Це зручно. Це безпечно. Це вбиває.

Чоловік зі скаргою мовчав. Для нього “вбиває” звучало надто конкретно. Він любив конкретику, бо вона підлягає апеляції.

— А ви що робите? — спитав він нарешті. — Ви лікуєте?

Майстер повернув маску.

— Лікую? — він ніби смакував слово, як щось давнє й смішне. — Я… зупиняю кровотечу реальності. Лікування — це коли хтось потім живе довго і щасливо. Ви давно бачили “довго і щасливо” в космосі?

— Ні, — сказала жінка.

— От. — Майстер кивнув. — Тоді не називайте це лікуванням. Називайте це “щоб не стало ще гірше”. Це чесніше.

Він простягнув руку, і перед вами з’явилася тонка смуга темного світла — як нитка, як дорога, як лезо.

— Це ваш перший шов, — сказав він. — Доторкніться.

— І що буде? — з підозрою спитав чоловік зі скаргою.

— Ви згадаєте те, що вас тримає, — коротко відповів Майстер. — А не те, що вас ламає. Це різні речі. Люди часто плутають.

— А якщо нічого не згадаємо? — спитав той, що відкривав коди.

— Тоді ви — відмінно оптимізовані, — сказав Майстер. — І мені з вами нецікаво.

Жінка першою торкнулася нитки.

Світло пульснуло, і її обличчя на секунду змінилося. Не старістю, не болем — знанням. Вона ніби побачила щось коротке, але точне. Її губи ворухнулися.

— Я… — вона зупинилася. — Я колись сказала комусь: “Не обіцяй мені безпеку. Обіцяй мені правду”.

— Гарна помилка, — сухо сказав Майстер. — Від правди теж гинуть. Але хоча б без принижень.

Чоловік зі скаргою хмикнув і торкнувся нитки. Його брови зійшлися.

— Я… — він стиснув кулак. — Я колись рахував… не гроші. Рахував… повернення. Я ненавидів, коли щось зникає без документа.

— Тому вам і дали “Касира”, — сказав Майстер. — Щоб ви не з’їхали з глузду від безіменних втрат. Вітаю. Вам підклали милицю. Не дякуйте.

Той, що рахував кроки, торкнувся наступним. Він завмер, і його погляд став порожнім, як екран без живлення. Потім він видихнув:

— Я пам’ятаю… тишу. Не цю. Іншу. Тишу, яку я сам зробив. Щоб хтось вижив. Я… вимкнув щось. Мені здається… я вимкнув цілий відсік.

— О, — сказав Майстер. — Оце вже схоже на “після катастрофи”. Вітаю в клубі.

Ти торкнувся останнім.

Нитка була холодна, але не мертва. Вона відчувалася як межа між “я” і “мене зробили”. І в цю мить у тобі спалахнув спогад — не картинка, не сцена. Фраза.

“Я не матеріал.”

І ще одна, чужим голосом, що чомусь звучав як твій:

“Доказ важливіший за комфорт.”

Ти відсмикнув руку.

— Це… моє? — тихо спитав ти.

Майстер трохи нахилив голову.

— Тепер — так.

— Але це може бути… вкладене.

— Усе вкладене, — сказав він. — Навіть ви. Питання не в тому, чи вкладене. Питання — чи ви дозволите цьому керувати вами без вашого підпису.

Чоловік зі скаргою ожив:

— Підпис! Так! Оце я розумію! Де підписати?

Майстер, здається, ледь не засміявся. Але замість сміху він сказав:

— Ніде. Підпис — у ваших діях. Папір тут не має сили. Хіба що термопапір, — і він ледь кивнув у бік, де “Касир” знову, здається, щось друкував у порожнечу.

“ПЕРШИЙ ШОВ: НАКЛАДЕНО. ЕФЕКТ: МЕНШЕ ПАНІКИ, БІЛЬШЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ. ПОПЕРЕДЖЕННЯ: ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПЕЧЕ.”

Жінка потерла шию.

— То що тепер? Ми ваші учні? Ваші… інструменти?

— Інструменти не питають, — сухо відповів Майстер. — А ви питаєте. Значить, ви ще не інструменти. Поки що.

— Дуже втішно, — сказала вона.

— Втішання не входить у пакет, — відповів Майстер.

Він відійшов до свого “ковадла-наслідку” і провів рукою над ним. Об’єкт у центрі залу засвітився тоншими лініями. У повітрі з’явилися три тріщини — різні, як різні види болю.

— У вас є вибір, — сказав Майстер. — Це погано.

— Чому погано? — спитав той, що відкривав коди.

— Бо вибір — це відповідальність, — відповів Майстер. — А відповідальність — це коли вже не можна сказати “мене зварили, я не винен”.

Чоловік зі скаргою скривився:

— А я дуже хотів так сказати.

— Я бачу, — сухо відповів Майстер. — Тому й живий.

Він показав на першу тріщину. У ній миготіли кадри: робот-зварювальник, цех, “корекція”, блиск інструменту.

— Це ваш дім, — сказав Майстер. — “Шов” вважає вас своєю власністю. Він спробує повернути. Бо все, що зварено, має залишатися в цеху. Так йому простіше.

Він показав на другу тріщину. Там було щось інше: темні коридори, зламані шлюзи, холодні відсіки, де світло не горіло, але щось жило — як недоказана провина.

— Це ваш борг, — сказав Майстер. — Ви вже щось вимкнули. Ви вже щось зупинили. Тепер наслідки шукають, куди витекти.

Він показав на третю тріщину. Там миготіли зорі — але не красиві. Вони були як отвори в тканині, через які тягнуло холодом і чужими законами.

— Це ваш маршрут, — сказав Майстер. — Шовні карти не світяться просто так. Вони викликають тих, кого зварили для ремонту.

— Тобто нас зробили, щоб латати? — різко спитала жінка.

— Вас зробили, щоб не зірвало різьбу реальності, — відповів Майстер. — Можна назвати це латанням. Можна — рабством. Можна — шансом. Слова дешеві. Шви — ні.

— А якщо ми відмовимось? — спитав чоловік зі скаргою.

Майстер відповів одразу, коротко:

— Відмова приймається. Наслідки доставляються безкоштовно.

Той, що рахував кроки, тихо сказав:

— Ви не схожі на героя.

— Дякую, — відповів Майстер. — Герої — це ті, кого потім друкують на плакатах. Плакати теж списані. І я не люблю бути декором.

Жінка дивилася на тріщини й здавалася зібранішою, ніж у цеху.

— Що ви хочете від нас, Майстре?

Майстер помовчав. І в цій паузі було щось майже людське: не вага, а втома.

— Я хочу, — сказав він нарешті, — щоб ви перестали розходитись по версіях.

— По версіях? — перепитав ти.

— По виправданнях, — повторив він. — “Я такий, бо мене зварили”. “Я такий, бо мені стерли пам’ять”. “Я такий, бо Всесвіт винен”. Це все — тріщини. Їх можна зашити. Але тільки якщо ви визнаєте: ви все одно робите вибір.

Чоловік зі скаргою буркнув:

— Я роблю вибір вимагати чек.

— Тоді вимагайте правильно, — сказав Майстер. — Не від каси. Від себе. Від інших. Від Всесвіту — не дочекаєтесь. Він у відпустці з часів першого вибуху.

Це було майже смішно. І тому боляче.

Майстер підійшов ближче й зняв маску.

Під маскою не було обличчя в повному сенсі. Було щось між людськими рисами й відбитком, який залишає світло на металевій пластині. Очі — темні, як відсік, який вимкнули. Погляд — точний, але не жорстокий.

— Я не ваш наставник, — сказав він. — Я ваш сервісний центр. І я працюю після катастроф. Це означає: я приходжу, коли вже пізно для красивих рішень.

Він підняв руку, і в ній з’явився інструмент — тонка “голка” з темного світла.

— Перший урок: тиша — це теж матеріал.

Він провів голкою в повітрі, і тиша ніби загусла, стала видимою — як дим без вогню. Він “зачепив” її, витягнув нитку, і нитка лягла на одну з тріщин. Тріщина стягнулася на міліметр.

— Ви чуєте? — спитав Майстер.

— Ні, — відповіла жінка.

— Саме, — сказав він. — Коли шов правильний, він не кричить. Кричать тільки розриви.

Ви стояли, дивилися, і кожен із вас відчував одну й ту саму річ: тут немає магії. Тут є ремесло. Жорстоке, точне ремесло виживання.

— Другий урок, — сказав Майстер. — Причини не завжди правдиві. Наслідки — завжди.

— Це звучить як погана реклама, — сказала жінка.

— Реклама теж списана, — сказав Майстер. — Залишилися тільки попередження.

Він повернувся до вас.

— Ви підете маршрутом, — сказав він. — І ви зустрінете тріщини, які не можна зварити металом. Вам доведеться зварювати вибір. Пам’ять. Провину. Іноді — один одного.

Чоловік зі скаргою підняв руку:

— А ми можемо… не зварювати один одного?

Майстер задумався на секунду.

— Можете, — сказав він. — Але тоді вас зварить “Шов”. Він не питає.

Жінка видихнула.

— Отже, ми йдемо. А ви?

— Я залишаюся, — сказав Майстер. — Я — відділ. Відділи не подорожують. Їх викликають.

— Ви не боїтеся, що вас… оптимізують? — тихо спитав той, що відкривав коди.

Майстер ледь посміхнувся — вперше по-справжньому.

— Мене вже оптимізували, — сказав він. — Залишили тільки те, що корисне. Тому я такий короткий.

Він підняв маску і знову одягнув. Немов повернувся до режиму роботи.

— На виході — дарунок, — сказав він.

— Дарунок? — недовірливо перепитала жінка.

— Не радійте, — сказав Майстер. — Це теж інструмент.

Він кивнув у бік стіни. Там, де нічого не було, з’явився невеликий пристрій: старий, обшарпаний, знайомий до болю. Термопринтер.

“Касир Всесвіту”.

Чоловік зі скаргою аж підстрибнув:

— О! Нарешті!

Майстер сказав сухо:

— Він буде з вами. Він фіксує. І він дратує. Дратування — корисне. Воно не дає вам заснути в брехні.

Принтер клацнув одразу, ніби йому дали слово.

“ВИДАНО: 1 (ОДНА) КАСА НА ГРУПУ. ПРИЗНАЧЕННЯ: ОБЛІК ВТРАТ І ВИБОРІВ. ГАРАНТІЯ: ВІДСУТНЯ. ЯК ЗАВЖДИ.”

Жінка подивилася на Майстра.

— Ви правда думаєте, що нам це допоможе?

— Ні, — відповів Майстер. — Але вам буде важче вдавати, що нічого не сталося. А це інколи і є допомога.

Він зробив крок назад, і тіні навколо нього ніби підтягнулися, знову роблячи його частиною зали, частиною тиші, частиною відділу.

— І ще, — сказав Майстер. — Коли “Шов” спробує повернути вас, не сперечайтеся з роботом.

— Чому? — спитав чоловік зі скаргою. — Я люблю сперечатися.

— Бо робот завжди виграє, — сказав Майстер. — Він не втомлюється. Сперечайтеся з собою. Це чесніше і складніше.

Він повернувся до ковадла-наслідку. Нитки тиші знову засвітилися темним світлом. Тріщини в повітрі тремтіли, ніби слухали.

Ви стояли на порозі виходу, з новою вагою в грудях. Вага була не страхом. Вона була знанням: вас зварили не для казки. Вас зварили для роботи. І тепер у вас є Майстер, який не обіцяє, що буде добре. Він обіцяє тільки, що буде чесно. Коротко. Саркастично. Як і належить у Всесвіті, який списав довгі пояснення разом із гарантіями.

На виході “Касир Всесвіту” ще раз клацнув — ніби ставив печатку на вашій спині:

“НАПРЯМОК: ШОВНІ КАРТИ. СТАН: НЕІДЕАЛЬНІ, АЛЕ ЖИВІ. РЕКОМЕНДАЦІЯ: ТРИМАЙТЕСЯ. ПРИЧИНА: ІНШОГО НЕ ВИДАЛИ.”

Ви вийшли з відділу “після катастрофи” в коридор “Шва”, і світло там здалося грубішим. Шум — бруднішим. Повітря — дешевшим.

Але всередині у вас з’явився перший справжній шов.

Не красивий. Не рівний. Не гарантійний.

Живий.