Зварені із зіркового пилу й забуття - пролог

Інструкція з виживання для тих, кого “зварили” без гарантії

Всесвіт знову економить на технологічних картах. Це не метафора, це бухгалтерія. Десь у темряві між рукавами галактик хтось поставив позначку “оптимізація витрат”, і від того рядка в кошторисі в багатьох реальностях почали відпадати дрібні, але важливі речі: запасні сенси, подвійні дні, час на пояснення, а інколи й цілі цивілізації — просто тому, що їх було складно обліковувати.

Тому нових мандрівників збирають із того, що залишилось.

Пил. Уламки пам’яті. Випадкові фрази зі старих протоколів, які хтось колись писав тверезим голосом і з дуже наївною вірою, що “регламент” здатний захистити від безодні. І крихта впертості — найдешевший ресурс у космосі, бо його завжди надлишок у тих, кого вже нікому шкода.

Пахне майбутнім. Але, якщо чесно, це просто підгорілий оптимізм: той самий запах, коли надію залишили на плиті, бо “зараз повернусь”, і вона, як усі тут, повірила.

Ви читаєте інструкцію не тому, що у Всесвіту є час на сервіс. А тому, що він любить виглядати відповідальним. Навіть коли давно не відповідає ні за що, крім статистики.

Інструкція коротка, бо довгі тексти — це привілей цілих реальностей. Ваш випадок — про латки.

Пункт 0. Про походження виробу.

Якщо ви відкрили очі й першим побачили не зорі, а стелю з пригаром, потрісканим світлом і слідами електродуги — вітаємо. Це не “корабель”, не “станція”, не “притулок”. Це цех.

Його називають “Шов”.

І назва не романтична. Вона технічна, як “відсік утилізації” або “кімната, де ми не говоримо про те, що сталося”.

Цех “Шов” плаває між зірками так, ніби сам Всесвіт зніяковіло відвертається, коли він пролітає: стара майстерня-корабель, зібрана з металу різних епох і мовчань різних культур. У нього замість герба — пляма від мастила. Замість гімну — писк датчиків, які постійно не згодні з вашою наявністю. Замість капітана — автоматичні системи, що давно втратили віру в людей, але все ще вірять у протоколи. Бо протоколи не плачуть.

У вас теж є протокол. Просто він не вмістився повністю.

Ваше тіло, ваша свідомість, ваші “я” зварені з того, що було під рукою. І так, слово “зварені” тут не образне. Це прямий технічний термін, тільки без романтики й з характерним запахом.

Біля вашого ліжка — якщо це можна назвати ліжком, а не полицею для тимчасового існування — висить табличка: “Не торкатися швів. Гарантію анульовано ще до складання.”

Це, звісно, жарт. У космосі жарт — це коли правда звучить так, ніби її хтось дозволив.

Десь у тиші цеху клацає механізм. І тоді, ніби вибачаючись за власну впертість, оживає старий термопринтер.

Він стоїть у кутку, наче соромиться, що досі працює. На його корпусі зтерті літери, але назву можна прочитати навіть у напівтемряві: “Касир Всесвіту”.

Він не питає, чи ви хочете чек. Він не питає нічого. Він просто друкує, бо це його спосіб молитися.

Папір виповзає з нутра принтера з шурхотом, який у вакуумі не мав би існувати. Але “Шов” завжди знаходить спосіб порушити правила фізики, якщо це допоможе принизити вас трохи точніше.

На тонкій смужці теплового паперу — перший документ вашого нового життя:

“Вітаємо у виробі «Життя». Комплектація: пил, забуття, впертість. Гарантія: відсутня. Причина: ви вже відкрили упаковку.”

Не намагайтеся спалити чек. Він горить так само погано, як і ваші ілюзії.

Пункт 1. Про пам’ять: як не переплутати її з рекламою.

Пам’ять — річ примхлива. Вона любить прикидатися істинною, навіть коли її монтували поспіхом.

У перші хвилини ви, ймовірно, відчуєте дивне: ніби у голові хтось залишив набір голосів, але забув підписати, кому який належить. Деякі фрази звучать так, ніби ви їх говорили. Інші — так, ніби ви їх читали. Треті — так, ніби їх виплюнув металевий рот, який ніколи не знав, що таке горло.

Це нормально. Нормально настільки, наскільки взагалі може бути “нормально” в місці, де людей збирають з уламків, як старі антени на даху після бурі.

Вам може згадатися, як ви:

• йшли коридором, що пахнув озоном і страхом;

• тримали в руках чужий амулет, але були впевнені, що це ваша сімейна реліквія;

• підписували документ, який “не має наслідків” (у Всесвіті все, що “не має наслідків”, зазвичай має найгірші);

• сміялися з жарту, який не пам’ятаєте, але пам’ятаєте відчуття сміху — як синяк від радості.

Не довіряйте відчуттям. Вони тут — як підсвітка аварійного виходу: світиться, але виходу може не бути.

Десь у надрах “Шва” загуркотить, ніби корабель ковтає власну провину. На секунду світло стане синюватим — колір усього, що відбувається “за регламентом”, але з поганими намірами.

Знову клацання. Знову термопапір.

“Акт приймання-передачі особистості: прийнято без коробки. Пломба пам’яті зірвана. Винних призначено автоматично.”

Не шукайте коробку. Її не було. А якщо й була — її вже списали як “надлишкову упаковку”.

Пункт 2. Про тіло: перевірка швів перед стартом.

Найнеприємніше в зварюванні — не жар. Найнеприємніше — межа, яку видно.

У вас є шви. Можливо, не на шкірі — шкіра тут швидко вчиться бути чемною й не показувати, що її збирали з різних історій. Але шви є: у міміці, у реакціях, у дрібних звичках. В тому, як ви вимовляєте слово “додому”, навіть якщо не знаєте, що воно означає конкретно.

Шви відчуваються в момент, коли вам стає добре. Раптово добре — і ви не знаєте, чому. Ніби хтось додав вам чужий спогад як бонус до комплектації: “відчуття затишку”, “радість від дощу”, “сміх із близькими”. Нічого з цього може не належати вам. Але ви це відчуваєте — і це робить вас ще більш живим, а отже, ще більш уразливим.

Огляньте себе. Не в дзеркало — дзеркала тут або брехливі, або сором’язливі. Огляньте себе зсередини:

1. Чи можете ви злитися?

2. Чи можете ви шкодувати?

3. Чи можете ви просити?

Якщо на три питання відповідь “не знаю” — це не помилка. Це заводські налаштування.

У цеху “Шов” завжди пахне двома речами: металом і втратою. Іноді вони змішуються так, що ви не розумієте, де закінчується одне і починається інше.

Десь позаду чути короткий скрегіт, ніби старий маніпулятор щойно згадав, що колись мав ніжність у програмі, але її видалили, бо “займає пам’ять”.

На стіні над одним із верстатів висить плакат: “Перед використанням — прочитайте інструкцію. Після використання — не прикидайтеся, що не читали.”

Вам смішно? Це нормально. Це і є ваш перший захисний механізм.

Пункт 3. Про майстерню: тут не рятують, тут збирають.

Місце, де ви прокинулися, не має пафосу. Воно має функцію.

Коридори “Шва” вузькі, як логіка в моменти паніки. Вентиляційні шахти шепочуть чужими мовами, які ви чомусь розумієте уривками. Підлога пружинить там, де під нею пустота: корабель економить навіть на гравітації, підставляючи вам “відчуття стійкості”, яке працює, доки ви не почнете сумніватися.

У центральному відсіку стоїть головний зварювальний вузол — гібрид печі, серця й помилки. Він пульсує тьмяним світлом, ніби знає: усе, що він створює, колись повернеться й запитає “навіщо”.

Над пультом — напис, вибитий різцем по металу:

“Шов тримає не тому, що ідеальний. А тому, що боїться розійтись.”

У цьому кораблі навіть афоризми звучать як діагноз.

Система повідомлень тут теж особлива. Вона не каже “ласкаво просимо”. Вона каже:

“Виявлено новий об’єкт. Визначення: людина (приблизно). Рекомендація: не панікувати. Паніка не підлягає обміну.”

Звідки взялося слово “обміну”? Звідти ж, звідки й ваші спогади: зі старих протоколів. У Всесвіті протоколи не помирають. Вони просто стають саркастичнішими.

Пункт 4. Про Всесвіт: він не злий, він просто лінивий.

Найважче прийняти не те, що з вами сталося. Найважче прийняти, що це сталося не “вперше”.

Всесвіт не вперше збирає мандрівників із залишків. Він робив це після зниклих міст, після загублених орбіт, після бур, що стирали імена з карт. Він робив це тоді, коли цивілізації виявлялися надто складними, щоб їх рятувати, і надто цінними, щоб просто викинути.

Він бере те, що лишається після катастрофи: не кращих, а тих, хто ще тримає форму. І зварює з них щось нове. Не з любові. З практичності.

Пил — це не бруд. Це архів. Кожна порошинка — чужа історія, розтерта об час, як монета, яку носили в кишені століттями. Забуття — не порожнеча. Це склад. Там зберігають те, що боліло надто сильно, щоб залишити, але було надто правдивим, щоб знищити.

І от ви — суміш пилу й забуття, перемішана крихтою впертості. Впертість, до речі, зазвичай додають без міри. Бо з дозуванням у космосі завжди проблеми: або забагато надії, або забагато цинізму. А баланс — це розкіш, як кисень у старих відсіках.

Якщо вам здається, що Всесвіт з вас насміхається — ні. Він просто поводиться як сервісний центр: чемно, байдужо, за інструкцією. А сарказм додаєте ви самі, щоб не відчути справжню ціну того, що відбувається.

Це теж нормально.

Пункт 5. Про мандрівників поруч: не всі вони “люди”, і це полегшує справу.

Рано чи пізно ви зустрінете інших. У “Шві” ніколи не прокидається один.

Хтось сидить на підлозі й дивиться на власні руки, ніби вперше бачить поняття “пальці” й підозрює змову. Хтось ходить колами, рахуючи кроки — так з’являється ілюзія контролю. Хтось мовчить так акуратно, що здається, ніби мовчання — його професія.

Ви можете відчути між вами дивну спорідненість. Ніби ви не знайомі, але вже втомилися одне від одного — класичний ефект спільної катастрофи.

Не поспішайте довіряти. Довіра в “Шві” — як ізоляційна стрічка: корисна, але якщо намотати на рану бездумно, стане ще гірше. Проте й без неї дроти оголені, іскрять, горять — і так горить усе.

Підлога десь у сусідньому відсіку здригається. Це корабель перевіряє, чи ви здатні на колективну відповідальність. Він перевіряє це завжди, бо сам не здатен, але любить дивитися.

І тут знову оживає “Касир Всесвіту”.

“Попередження: ваші шви тримаються на слові «потім». «Потім» скасовано через відсутність фінансування.”

Ви смієтеся. Хтось поруч лається. Хтось починає плакати без звуку — бо в космосі звук часто економлять першим.

Це ваша перша команда: сміх, лайка, тиша. Дуже людський набір.

Пункт 6. Про мову: слова тут — як інструменти, але ріжуть не гірше за метал.

У цеху “Шов” слова мають вагу. Не тому, що вони магічні. А тому, що їх мало.

Коли цивілізації горять, першим зникає не метал і не камінь. Першими зникають нюанси. Те, що колись дозволяло вам сказати “мені страшно, але я йду” без сорому. Те, що дозволяло відрізняти “самотність” від “тиші”. Те, що дозволяло називати біль по імені й не робити з нього релігію.

Тут нюансів майже немає. Є “живий”, “мертвий”, “працює”, “не працює”, “вина”, “не моя вина”. І є одне слово, яке система вимовляє особливо ніжно, ніби колись його любила: “регламент”.

Вам можуть траплятися фрази зі старих протоколів, що раптом випливають у голові:

• “У разі аварії зберігайте спокій.”

• “Не використовуйте пристрій не за призначенням.”

• “Пам’ять користувача може відрізнятися від базової конфігурації.”

Особливо останнє. Воно звучить як знущання, але в ньому є правда: ваша пам’ять справді “відрізняється”. У вас її або забагато, або замало, або вона не ваша. А інколи — все одразу.

Сарказм допомагає. Сарказм — це скотч для тріщин. Він не лікує, але тримає. І поки тримає, ви можете рухатися.

Пункт 7. Про ризики: найнебезпечніша річ у космосі — чесність без підготовки.

Не поспішайте “згадати все”. Це популярна помилка героїв, які люблять драму й не люблять наслідків.

У вас є внутрішні сейфи. Такі, що відчиняються не ключем, а ситуацією: запахом, звуком, чужою інтонацією, словом, яке ви ненавиділи ще до того, як дізналися, що його ненавидите.

Коли сейф відчиняється, ви не отримуєте “спогад”. Ви отримуєте хвилю. Вона накриває, як аварійне світло: різко, без попередження, з відчуттям, що тепер треба щось робити, хоча ви не знаєте — що.

Тут важливо правило:

Якщо ви не готові знати правду — не удавайте, що готові. Всесвіт сприймає удавання як запит на послугу. А послуги він надає грубо.

У “Шві” є відсік, який називають “кімната повернень”. Це жарт, звісно. Там нічого не повертають. Просто інколи туди заходять ті, хто намагається здерти з себе шви — і виходять тихішими. Якщо виходять.

На дверях “кімнати повернень” висить оголошення:

“Повернення можливе лише в те, чого вже немає. Просимо поставитися з розумінням.”

Так виглядає космічний гумор: він завжди просить “з розумінням” у тих, кому вже нічим розуміти.

Пункт 8. Про головну помилку: думати, що вас зварили випадково.

Випадковостей не існує. Принаймні, не в системах, які достатньо ліниві, щоб не дозволяти випадковостям псувати статистику.

“Шов” не збирає кого попало. Він збирає тих, хто здатен триматися, навіть коли не розуміє, що тримає. Тих, хто не зламається від першого “ні”. Тих, хто зможе винести не лише вакуум, а й бюрократію. Бо вакуум — чесний. Бюрократія — ніколи.

Вас могли “зварити” із зіркового пилу й забуття, але в це забуття хтось щось поклав. Маленьку штуку, як скалку в пальці: ви її не бачите, але вона болить, коли торкаєтесь чогось важливого. Це і є ваш напрямок. Ваш майбутній маршрут. Ваш шовний шлях.

Корабель “Шов” любить маршрути. Він зберігає їх, як старий швець зберігає викрійки: не з любові до мистецтва, а з поваги до повторюваності.

Іноді вночі — якщо тут узагалі буває ніч, а не просто темніші відтінки тривоги — стіни “Шва” світяться ледь помітними лініями. Це шовні карти: маршрути через місця, де реальність колись тріснула і її зварили. Поспіхом. Грубо. Надійно настільки, наскільки це можливо для всього, що зроблено зі страху.

Ви ще не знаєте, куди підете. Але “Шов” уже знає, куди вас відправлять.

Це теж нормально. У Всесвіті свобода волі часто йде як додаткова опція, яку треба активувати вручну. І, звісно, інструкція до активації загубилась.

Пункт 9. Про “Касира Всесвіту”: не сперечайтеся з касою.

Термопринтер не просто друкує жарти. Він фіксує вибір.

Коли ви вперше вирішите не допомагати — він видасть чек, ніби ви щось купили.
Коли ви вперше допоможете — він теж видасть чек, але з комісією, бо доброта тут оподатковується.

Він не карає. Він документує. А документування — найстаріша форма насильства, якщо подумати: зробити ваш біль “офіційним”, дати йому номер, поставити штамп. Щоб він став частиною системи, а не вашою особистою катастрофою. Системі так легше.

Ви помітите, що в “Шві” люди часто сперечаються не одне з одним, а з папірцями. Ніби, якщо довести чеку, що він неправий, чек зникне. Ніби, якщо сказати “я не згоден”, з’явиться кнопка “скасувати транзакцію”.

Ні. Каса в космосі не скасовує. Вона тільки друкує.

І все ж… у цьому є дивна милість. Бо чек — це хоч якийсь слід. У Всесвіті, де забуття продають оптом, мати бодай паперовий доказ власного вибору — майже розкіш.

Сарказм принтера — це не просто знущання. Це маяк: він показує, де ви ще живі. Бо тільки живі реагують на приниження. Мертві — ні.

Пункт 10. Про головне: не плутайте “вижити” з “не померти”.

Вижити — це не те, що відбувається з вами автоматично. Це те, що ви робите щодня, інколи всупереч здоровому глузду.

Не померти — просто стан. У “Шві” таких багато: ті, хто рухається, але не обирає; ті, хто дихає, але не відчуває; ті, хто пам’ятає, але не розуміє, навіщо пам’ятає.

Вижити — означає прийняти, що вас зробили неідеальними. І не намагатися терміново перетворити себе на легенду, щоб прикрити сором.

Бо сором — ось що тримає багато швів. Сором за власну слабкість. Сором за те, що ви не “врятували всіх”. Сором за те, що смієтеся, коли треба плакати. Сором за те, що плачете, коли всі вдають, що їм байдуже.

У космосі сором — це клей дешевий і липкий. Він тримає довго, але псує все, до чого торкається.

Тому інструкція проста:

1. Не соромтеся швів.

2. Не вдавайте, що вони не болять.

3. Не робіть вигляд, що біль — це ваша особистість.

Ви — не біль. Ви — той, хто може з ним говорити. І це вже багато.

Пункт 11. Про старт: що робити, коли майбутнє пахне пригаром.

Одного дня — якщо тут узагалі існує “день”, а не просто “черговий цикл системної помилки” — корабель “Шов” змінить тон.

Ви відчуєте це не очима. Ви відчуєте це у грудях: ніби хтось підтягнув болти на вашій внутрішній клітці. Ніби простір став щільнішим. Ніби корабель зібрався й сказав без слів: “Годі валятися. Час працювати.”

Системи загудуть низько й рівно — так гудять старі механізми, які не вірять у вас, але готові використати. Лінії шовних карт на стінах спалахнуть яскравіше, ніби підсвічені не світлом, а чиєюсь нетерплячістю.

Хтось поруч скаже: “Ми кудись летимо.”

І в цій фразі буде більше страху, ніж у будь-якому крику.

Ви зберетеся. Не тому, що сміливі. А тому, що вас так зібрали.

Ви підете коридорами, де кожна дверна рама пам’ятає, як тут колись тягнули когось напівживого. Ви побачите відсіки зі зламаними інструментами, які все ще зберігають “режим готовності”. Ви пройдете повз зварювальний вузол, що тихо світиться, як серце того, хто не вміє любити, але вміє працювати.

І тоді станеться найкосмічніше з можливого: “Шов” відкриє вам вихід.

Не парадний. Не красивий. А технічний — люк, який скрипить так, ніби ненавидить романтику.

За люком — чорне поле, де зорі виглядають як підсвітка на старій панелі: далеко, холодно, але чесно. Десь там, у цій темряві, є місця, де реальність тріснула. І місця, де її зварили. І місця, де шов от-от розійдеться, якщо ніхто не підтримає.

Саме туди вас і відправляють.

Пахне майбутнім.

І, так: це все ще підгорілий оптимізм. Просто тепер він ваш.

“Касир Всесвіту” друкує останній прологовий чек — як печатку на лобі тим, хто вирішив не тікати від власного складання:

“Операція: запуск маршруту. Причина: ви вже існуєте. Повернення: не передбачено. Рекомендація: тримайтеся разом, якщо не хочете розійтися по швах.”

Ви берете смужку паперу. Вона тепла. Ніби жива.

І на мить вам здається, що в цьому цеху, в цьому металевому смутку, в цій брутальній майстерні Всесвіту є щось, що нагадує турботу.

Потім ви розумієте: це просто термодрук.

Але навіть термодрук — це слід. А слід — це вже виклик забуттю.

Тож ви виходите.

Не героєм. Не легендою. Не “обраним”.

Просто тим, кого зварили — і хто, на зло всім інструкціям, вирішив навчитися жити не без швів, а з ними.