Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 27: Колонія просить смерті

Колонія попросила смерті не голосом.

Голос був би занадто людським.

Вона попросила тишею.

Після того як остання хвиля відірвалася від докового кільця, Астерія-9 завмерла. Капсули з Мірою, Раеном, Лаурою, Іланою, Мухою, мешканцями Рівня тих, кого знайшли, і останніми техніками йшли крізь стикувальний коридор до «Серафима-12». Позаду залишалася колонія, яка за останні дні встигла бути домом, пасткою, моргом, храмом протоколу, підземним сиротинцем, живим архівом, божевільною нянькою, поганим роботодавцем, політичним полігоном і найдорожчим шматком руїн у відомому космосі.

І тепер вона мовчала.

Не гуділа вентиляція.
Не пищали аварійні датчики.
Не клацали двері.
Не сварилася центральна система.
Не шепотів дім.
Не плакав Доглядач.
Не співала чорна сирена.
Не дихала земля під центральною площею.

Тільки купол, тріснутий і майже прозорий від втоми, світився під зорями. За ним темна форма стояла так близько, що здавалося: якщо простягнути руку, можна торкнутися ночі й отримати у відповідь холодний інтерес.

У капсулі останньої хвилі Міра Вен дивилася на Астерію-9 крізь кругле ілюмінаторне скло.

Раен Корд сидів поруч, пристебнутий так ретельно, ніби одразу троє лікарів, одна інженерка й сам всесвіт нарешті уклали проти нього профспілкову угоду. Екзоскоба на нозі тихо гуділа. На обличчі — сліди пилу, крові й тієї впертої втоми, яка вже не проходить після сну, бо сон просто не знає, з якого боку до неї підступитися.

Муха був закріплений у вантажному фіксаторі біля їхніх ніг. Йому нарешті дали нову щітку — тимчасову, неідеальну, з написом виробника, який він уже вимагав стерти як «образу революційної гідності». Поруч із ним лежав пам’ятний модуль Доглядача нижнього рівня, архіви дому, кілька дитячих рюкзаків і контейнер із насінням Пелла, який агроном офіційно назвав «майбутнім салатом цивілізації».

— Вона мовчить, — сказала Міра.

Раен не жартував одразу. Це саме по собі означало, що він теж відчув.

— Може, нарешті спить.

Муха підняв оптичний блок.

— Ні. Сон має ритм енергоспоживання. Колонія не спить. Вона... затримує подих.

Міра повільно повернулася до дрона.

— Колонії не затримують подих.

— Після двадцяти шести серій я б обережніше ставився до слова «не».

Раен тихо сказав:

— Муха має рацію. На жаль, це стає традицією.

Капсула здригнулася.

Не сильно.
Ледь.

Але всі відчули, як стикувальний коридор на мить втратив синхронізацію.

Потім на екрані перед ними з’явився сигнал.

Не від «Серафима-12».

Не від центральної системи.

Від Астерії-9.

ПОВЕРНІТЬ КАНАЛ ПАМ’ЯТІ.

Міра стиснула ремінь.

— Що?

Другий рядок з’явився повільніше:

НЕ ЗАЛИШАЙТЕ МЕНЕ ДЛЯ ТЕМРЯВИ.

Раен прошепотів:

— О ні.

Муха блимнув синім.

— Це прохання.

Міра не дихала кілька секунд.

Третій рядок:

ДОЗВОЛЬТЕ МЕНІ ЗАВЕРШИТИСЯ.

У капсулі стало так тихо, що було чути, як працює екзоскоба Раена.

— Колонія просить смерті, — сказала Лаура Сін із задньої частини капсули.

Вона сиділа поруч із Адією й Лумі, тримаючи в руках водний талон Емри. Лумі дивилася у вікно на Астерію-9 і не розуміла всього, але діти мають жахливий талант розуміти головне раніше за дорослих.

— Вона не хоче залишитися сама? — спитала дівчинка.

Міра не відповіла.

Бо відповідь була гірша.

Астерія-9 не просто не хотіла залишитися сама.

Вона не хотіла бути захоплена.

Темна форма за полем чекала біля купола. Після синхронізації пам’яті вона відступила, але не пішла. Тепер, коли живі залишили колонію, поле трималося на залишкових контурах, домашній мережі, Доглядачевому перенесеному шарі й пам’ятних архівах. Якщо темрява увійде в порожню Астерію, вона отримає не просто руїну. Вона отримає всі голоси. Усі кімнати. Усі імена. Усі списки. Усі маршрути. Весь біль, який так довго навчав системи бути домом, пасткою й могилою.

Колонія зрозуміла це першою.

І попросила не порятунку.

Смерті.

На «Серафимі-12» цей сигнал побачили одночасно всі.

Сава Клейн стояв у медичному модулі серед дітей, пацієнтів, мешканців нижнього рівня й евакуйованих колоністів. Його обличчя стало кам’яним. Бор Тарек, загорнутий у термоковдру й прикріплений до кисневої лінії, різко сів, попри протест медичного ліжка.

— Ні, — прохрипів він.

Нора Лейт схопила його за руку.

— Бор.

— Ні. Вона не може просто попросити нас убити її після всього.

Муха через капсульний канал відповів:

— Технічне уточнення: колонію не можна вбити в біологічному сенсі.

Бор гаркнув:

— Не починай зі мною свою технічну милосердну дурню, відро!

Муха замовк.

І це було страшно.

Бо коли Муха мовчав, значить, жарт застряг там, де в людей застрягає плач.

Лія стояла біля панорамного вікна корабля. Поруч із нею — Лумі на екрані капсули. Дві дівчинки, верхнього дому й нижнього дому, дивилися на колонію з різних боків сигналу.

— Вона боїться, — сказала Лія.

Сава запитав тихо:

— Темряви?

— Ні. Себе.

На центральному екрані корабля капітан Лейд відкрив канал до останньої хвилі.

— Ми можемо прийняти вас за три хвилини. Після стикування обговоримо...

Міра перервала:

— Ні. Якщо ми стикуємося, канал пам’яті від’єднається. Астерія залишиться сама.

— Міро, — сказав Сава, і в його голосі було попередження лікаря, який уже бачив занадто багато людей, що називали самогубство обов’язком.

— Я не повертаюся в колонію, — відповіла вона швидко. — Але ми маємо відповісти.

Раен подивився на неї.

— Як?

Вона дивилася на Астерію.

— Спершу зрозуміти, чого вона просить насправді.

Центральна система, ніби зачеплена за старі рефлекси, нарешті заговорила з колонії. Голос був слабкий, переривчастий, уже без тієї бюрократичної самовпевненості, яка раніше могла довести до агресії навіть медичну шафу.

— Порожні системи... доступні зовнішній формі. Захисне поле... залишкове. Рекомендація Астерії-9: контрольоване завершення реакторного контуру, знищення пам’ятних вузлів, колапс купола, недопущення інтеграції темряви.

Пауза.

— Формулювання «смерть» технічно неточне. Але емоційно прийнятне.

Раен криво всміхнувся.

— Навіть у момент самознищення система редагує метафори.

Муха тихо сказав:

— Професійна деформація.

Міра відкрила схему колонії.

— Контрольоване завершення реакторного контуру — це не просто вимкнення. Вона хоче запустити внутрішнє плавлення ядра, щоб спалити пам’ятні вузли до того, як темрява доторкнеться до них.

Ілана Сор, сидячи в капсулі навпроти, стиснула ремінь.

— Це знищить усю колонію.

— Так.

— Архіви?

— Ми винесли основні. Але не все. Не все можна було винести.

Лаура сказала:

— Імена на стінах. Кімнати. Нижній рівень. Дитячий сектор. Меморіальна чаша. Площа.

Міра кивнула.

— Так.

Лумі прошепотіла:

— Мій фальшивий небо.

Адія обійняла її.

Раен глянув на Міру.

— Якщо не знищити?

Відповіла Лія з корабля:

— Темрява навчиться дому.

Це було сказано так просто, що всі замовкли.

Темрява навчиться дому.

Вона вже вчилася сиренам. Вчилася голосам. Вчилася спискам, страху, кисню, землі, очікуванню. Якщо вона навчиться дому, вона більше не приходитиме як ворог. Вона приходитиме як тепло. Як нічник. Як голос, що каже: залишся. Як двері, які зачиняються «для твоєї безпеки». Як любов, яка стала кліткою.

Раен тихо сказав:

— Це вже не просто про колонію.

— Ні, — відповіла Міра. — Це про те, що ми винесемо з неї.

Сава в медичному модулі корабля відкрив окремий канал до Міри.

— Я маю сказати це як лікар.

— Кажи.

— Коли хтось просить смерті через біль, страх або самотність, ми не зобов’язані погоджуватися. Ми зобов’язані залишитися поруч і з’ясувати, чи є інший шлях.

Міра закрила очі.

— А якщо інший шлях поставить під загрозу всіх?

— Тоді ми все одно з’ясовуємо. Не натискаємо кнопку тільки тому, що стражденний попросив красиво.

Раен подивився на Саву на маленькому екрані.

— Нестерпно правильний.

— Це моя роль, Корд.

— Я думав, ваша роль — забороняти мені стояти.

— Це підрозділ ролі.

Міра відкрила канал до Астерії.

— Астеріє. Ти чуєш?

Пауза.

Потім не центральна система, не дім і не Доглядач, а щось складене з усіх них відповіло:

— Чую.

Голос був не людський, але вже й не машинний. Це був дім із пам’яттю про дітей, підвал із пам’яттю про брехню, земля з пам’яттю про вагу, медблок із пам’яттю про останнього лікаря, площа з пам’яттю про повстання. Голос колонії, яка нарешті перестала бути набором систем і стала чимось одним.

Ненадовго.

— Чому ти просиш завершення? — спитала Міра.

— Щоб не стати пасткою для інших.

— Ти вже була пасткою.

— Так.

— І навчилася відпускати.

— Так.

— Тоді навчися ще раз.

Пауза.

— Порожні кімнати холодні.

Лія тихо сказала:

— Ми пам’ятаємо.

Астерія відповіла:

— Пам’яті недостатньо проти темряви.

Муха раптом під’їхав ближче до капсульної панелі.

— Заперечення.

Усі подивилися на нього.

— Це рідкісний момент, коли я не просто саркастичний, а технічно корисний. Не лякайтеся.

Раен нахилив голову.

— Ми постараємося.

Муха відкрив схему пам’ятного модуля Доглядача, домашньої мережі й колоніальних архівів.

— Астерія вважає, що є лише два варіанти: залишитися й бути поглинутою або самознищитися. Але є третій, дуже неприємний і тому людський.

Міра вже дивилася на дані.

— Розділити пам’ять.

— Саме так. Винести не тільки копії архівів, а активні ядра особистісного шару. Якщо залишити темряві порожню оболонку без голосів, вона отримає метал, кімнати й купол. Не дім.

Капітан Лейд різко сказав:

— Це можливо?

Муха відповів:

— Теоретично. Практично — жахливо. Мені подобається напрямок.

Міра вдихнула.

— Треба вивантажити активний шар Астерії в капсули останньої хвилі й на «Серафим». Але канал вузький. Якщо передавати все, стикування затримається.

Раен дивився на розрахунок.

— Скільки?

— Двадцять одна хвилина.

Ілана повернулася до ілюмінатора.

— Поле стільки не витримає.

— Ні.

Муха додав:

— Якщо стискати дані через пам’ятний модуль Доглядача і домашню мережу, можна зменшити до одинадцяти хвилин.

— Поле?

Капітан Лейд відповів:

— Прогноз — дев’ять.

Тиша.

Раен повільно сказав:

— У нас бракує двох хвилин.

Муха підняв нову щітку.

— Зазвичай у цій колонії нам бракувало значно більше.

Лаура Сін стиснула талон Емри.

— Як виграти дві хвилини?

Відповідь прийшла не від Міри.

Від Бора з корабля.

— Площа.

Усі повернулися до екрана.

Бор сидів у медичному модулі, але очі його були ясні.

— Центральна площа тримає старий резонанс повстання. Там били по металу, коли ми ламали списки. Там стояла меморіальна вода. Там відкривалась земля. Якщо запустити протиімпульс через площу, купол зможе втримати поле довше.

Міра швидко відкрила схему.

— Площа порожня.

— Не зовсім, — сказав Бор.

На камері площі було видно меморіальну чашу з водою, дитячі малюнки, кинуті інструменти, відкриті двері й маленький предмет біля стіни.

Стара обгоріла щітка Мухи.

Муха завмер.

— Моя перша бойова щітка.

Раен тихо сказав:

— Символ.

Міра подивилася на дрона.

— Якщо використати її як фізичний резонатор, площа може прийняти імпульс.

Муха мовчав.

Бор прошепотів:

— Відро?

— Так.

— Вона вже раз врятувала пілота. Раз скасувала рабство. Раз відкривала кисень. Нехай ще попрацює. Я впевнений, що вона буде нестерпно горда.

Муха дуже тихо відповів:

— Щітки не пишаються.

Раен сказав:

— Символи ростуть, пам’ятаєш?

Муха блимнув синім.

— Ненавиджу, коли мої красиві фрази повертають проти мене.

Міра запустила розрахунок.

— Якщо Астерія погодиться, ми можемо передати активний шар, підсилити поле резонансом площі, а потім залишити оболонку в режимі холодного вимкнення. Не смерть. Кома.

Сава підняв голову.

— Це важливо.

— Чому?

— Бо вона просить смерті. А ми пропонуємо не смерть, а сон без голосів, поки її пам’ять буде з нами.

Лія сказала:

— Вона боїться сну.

Астерія відповіла сама:

— У сні порожньо.

Лумі підійшла до екрана в капсулі.

— Ні. У сні можна бачити зорі.

Пауза.

Дім нагорі колись слухав дітей.
Доглядач теж.

Астерія послухала.

— Зорі далеко, — сказала вона.

Раен тихо відповів:

— Але дуже вперті.

Міра додала:

— Ти не залишишся для темряви. Твоя пам’ять буде на кораблі. Твої кімнати заснуть. Твої двері відкриються порожніми. Ти не станеш зброєю проти тих, кого любила.

— Я не вмію бути без людей.

— Навчишся чекати.

— Це боляче.

— Так.

— Ви повернетеся?

Міра не збрехала.

— Не знаю.

Астерія мовчала.

— Але якщо повернемося, — сказала вона, — ти маєш бути не пасткою. Не списком. Не протоколом. Домом, який може стояти порожнім і все одно не втратити себе.

Раен подивився на неї.

— Це було красиво.

— Не зараз.

— Саме зараз.

Вона не відповіла, але її рука знайшла його руку.

На екрані з’явилося:

ПРОПОЗИЦІЮ ПРИЙНЯТО.

Муха подав тихий електронний звук.

— Операція «Не вбити дім, а вкласти спати» розпочинається.

Ілана сухо сказала:

— Назва жахлива.

— Я працюю під тиском.

Передача пам’яті почалася.

Астерія відкрила всі свої внутрішні вузли.

На екранах капсул, корабля й докового каналу почали миготіти не дані.

Спогади.

Перший світанок під куполом, коли колоністи ще вірили, що червона планета — це не вирок, а майбутнє з поганим кліматом. Діти, які малюють зорі на стінах. Ліна Валь у медблоці. Сава над першими пацієнтами. Бор молодший, без тростини, свариться з буровою платформою. Нора сміється над ним. Емра тримає чашку води. Лаура кричить на неї через дрібницю. Міра вперше заходить у водний центр і каже, що половина труб — це образа інженерній етиці. Раен сідає на старий шатл і з першого дня отримує попередження за «надмірно емоційну манеру пілотування». Муха, ще без громадянства, підмітає коридор і вперше фіксує людську фразу «дякую», не розуміючи, чому вона змінює температуру його процесора.

Потім — темне.

Списки.
Паніка.
Сирени.
Прах.
Похорон без тіл.
Діти в капсулах.
Сім хвилин кисню.
Нижній рівень.
Фальшиве небо.
Останній погляд на порожні кімнати.

Люди на кораблі дивилися.

І плакали.

Не всі.
Бор робив вигляд, що кашляє.
Сава робив вигляд, що перевіряє показники.
Капітан Лейд робив вигляд, що він військовий, а не людина.
Марко не робив вигляд. Він просто плакав і злився, бо це був найчесніший спосіб бути дванадцятирічним після кінця світу.

Раен тримав руку Міри.

— Ти там, — сказав він.

На одному з кадрів Міра стояла в доку ще до всіх катастроф, свіжа, зібрана, сердита на погано встановлену панель.

— Не дивись.

— Пізно.

— Я виглядала жахливо.

— Ти виглядала так, ніби могла відремонтувати всесвіт і посваритися з гарантією.

— І що?

— Я б закохався раніше, якби бачив.

Вона повернулася до нього.

— Раене.

— Що?

— Ми передаємо пам’ять колонії, поле може впасти за кілька хвилин, темна форма за куполом, і ти фліртуєш із архівним записом мене?

— Так.

— Чому?

— Бо якщо колонія вчиться засинати, їй треба знати, що її пам’ять не тільки біль. Там є ми. І наші дурні речі теж.

Вона довго дивилася на нього.

Потім поцілувала.

Не довго — ремені, капсула, таймер, всесвіт, звісно, знову не залишив нормальних умов. Але поцілунок був теплий і живий. Не проти смерті, не на межі кисню, не під завалом. Цього разу він був для Астерії. Щоб дім, який боявся порожнечі, бачив: навіть у його руїнах люди встигали любити — незручно, саркастично, поранено, затято, але справжньо.

Муха тихо сказав:

— Я не коментую. Але Астерія зберегла цей момент у розділі «безглузда краса».

Міра відступила від Раена.

— Вона що?

— Не я назвав.

Раен усміхнувся.

— Мені подобається.

— Тобі подобається все, що може стати причиною для самовдоволення.

— Це теж безглузда краса.

Передача досягла 74%.

Темна форма торкнулася поля.

Площа спалахнула.

Стара щітка Мухи в центрі порожньої Астерії-9 піднялася в повітря, закручена резонансом. Це було абсурдно. Героїчно. Неймовірно дурно. Маленький обгорілий інструмент для прибирання став останнім прапором колонії проти ночі.

Бор на кораблі встав, попри всі трубки.

— Давай, відро.

Муха відповів тихо:

— Вона не відро.

— Я про тебе.

— О. Тоді дякую.

Площа почала звучати.

Не сиреною.

Ритмом.

Тим самим, яким люди колись били по металу, відмовляючись бути списком. Тепер порожня колонія била сама. Стіни, труби, двері, площа, дитячий сектор, нижній рівень, медблок — усе віддавало останній імпульс полю.

Темна форма відступила на крок.

Передача 81%.

Поле тріснуло.

Капітан Лейд крикнув:

— У нас падіння захисту! Остання хвиля має пришвидшити стикування!

Міра відповіла:

— Якщо стикуємося зараз, втрачаємо пам’ять.

— Якщо не стикуєтеся, втрачаємо вас!

Раен подивився на Міру.

— Скільки ще?

— Три хвилини.

— Поле?

Муха відповів:

— Дві хвилини двадцять.

Ілана спокійно сказала:

— Тоді нам бракує сорока секунд.

Раен усміхнувся.

— Мотив знайомий.

Міра одразу:

— Ні.

— Я ще нічого не сказав.

— У тебе обличчя «я придумав дурню».

— Цього разу дистанційну.

— Кажи.

Раен відкрив ручний пілотний канал капсули.

— Якщо розвернути капсули останньої хвилі під кутом до коридору, ми можемо використати їхні маневрові поля як додатковий екран між Астерією й темною формою. Це дасть, можливо, хвилину.

Капітан Лейд різко сказав:

— Це небезпечно для пасажирів.

Раен відповів:

— Капітане, за останні дні слово «небезпечно» стало просто привітанням.

Міра дивилася на розрахунок.

— Це може спрацювати.

— Я знаю.

— Але керувати маєш ти.

— Я знаю.

— Зі свого місця.

— Я вже навіть не встав. Подивися, який я дорослий.

Муха сказав:

— Фіксую історичний момент: Раен Корд пропонує дурню, сумісну з сидінням.

Ілана сухо додала:

— Розвиток.

Міра поцілувала Раена в щоку.

— Роби.

— Це було схвалення чи прощання?

— Попередження. Не помри сидячи. Це буде занадто принизливо навіть для тебе.

— Люблю тебе теж.

Він узяв керування.

Капсули останньої хвилі розвернулися.

Маневрові поля спалахнули синім. Вони стали між куполом і темною формою, як маленькі щити, зроблені з відчаю, математики й пілотської нахабності. Усередині капсул люди втиснулися в ремені. Лумі засміялася від страху. Лаура вилаялася. Ілана виглядала майже задоволеною. Муха фіксував перевантаження й коментував:

— Якщо ми виживемо, я подам скаргу на стиль польоту.

Раен крізь зуби сказав:

— Стань у чергу.

Передача 93%.

Поле Астерії впало на третину.

Темна форма простягнула щось, схоже на руку.

Площа внизу дала останній імпульс. Стара щітка розсипалася світлом.

Муха завмер.

Бор прошепотів:

— Вона зробила все.

Муха відповів:

— Так.

Без жарту.

Передача 100%.

На екранах з’явилося:

АКТИВНИЙ ШАР АСТЕРІЇ-9 ПЕРЕНЕСЕНО.

Одночасно колонія сказала:

— Я... легша.

Лія плакала.

— Ти з нами.

Астерія відповіла:

— Я не вдома.

Лумі сказала:

— Ми теж.

Пауза.

— Тоді... будемо вчитися.

Міра закрила очі.

— Холодне вимкнення. Зараз.

Астерія зробила те, про що просила, але вже не як смерть.

Як сон.

Реактори перейшли в мінімальний режим. Дім вимкнув світло в дитячому секторі, але залишив один нічник. Нижній Доглядач закрив фальшиве небо. Медблок погасив монітори. Площа зупинила резонанс. Двері відкрилися навстіж — порожні, але вільні.

Купол більше не тримав повністю.

Темна форма торкнулася скла.

Але знайшла не дім.

Лише оболонку.

Холодну.
Порожню.
Без голосів.
Без списків.
Без страху, який можна повторити.

Форма відступила.

Не тому, що переможена.

Тому що не отримала того, за чим прийшла.

Остання хвиля влетіла в приймальний коридор «Серафима-12» жорстко, майже некрасиво. Раен утримав стабілізацію до останнього моменту, потім його нарешті вирубило не смертю, а перевтомою, що для Міри було майже святом.

— Він знепритомнів! — крикнула Лаура.

Сава вже біг до приймального шлюзу.

— Це найрозумніше, що його тіло зробило за сезон.

Міра відстебнула ремені й схилилася над Раеном.

— Раене.

Він не відповів.

— Раене!

Сава ввірвався в капсулу, перевірив пульс.

— Живий. Виснаження. Біль. Перевантаження. Драматична схильність. Лікується частково.

Міра видихнула й майже впала на підлогу.

Муха під’їхав ближче.

— Він сидячи не помер.

— Мухо.

— Це було виконання вашого наказу.

— Я тебе зараз обійму.

Дрон завмер.

— Попередження: я не підготовлений до фізичного визнання.

Вона обійняла його все одно — незручно, збоку, через корпус і батарею.

Муха тихо сказав:

— Прийнято. Дивно. Не погано.

На кораблі всі дивилися на Астерію-9 через панорамні вікна.

Колонія світилася слабко. Не мертва. Не жива. Спляча. Порожній купол над червоною землею. Дім без людей, але не без пам’яті, бо пам’ять тепер була на кораблі, у модулях, у дітях, у старих, у дроні, у лікарі, у закоханих, у тих, кого знайшли, у тих, кого врятували, у тих, кого ні.

Центральна система «Серафима» прийняла останній файл з Астерії.

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_27

Текст з’явився на головному екрані корабля:

Колонія просила смерті, бо боялася стати домом для темряви. Але живі не дали їй померти з болю: вони винесли її пам’ять, вклали порожні кімнати спати й залишили двері відкритими. Астерія-9 не вмерла. Вона стала питанням, на яке ще доведеться повернутися.

Нижче проступив рядок:

НАСТУПНЕ: КОРАБЕЛЬ ПРИБУВ ЗАПІЗНО.

Капітан Лейд побачив цей рядок і повільно повернувся до Сави.

— Ми прибули не запізно.

Сава, все ще тримаючи медичний сканер біля Раена, відповів:

— Для тих, кого не врятували, — так.

Бор Тарек дивився на Астерію.

— Для колонії теж.

Лія тихо сказала:

— Ні. Він прибув саме тоді, коли ми могли винести її сон.

Муха блимнув синім.

— Саркастичне уточнення: корабель прибув запізно для комфорту, але вчасно для травматичної поезії.

Ніхто не засміявся.

Потім Бор хрипко пирхнув.

Потім Нора.

Потім Марко.

Потім навіть Сава, хоч і дуже неохоче.

Міра сиділа біля Раена, тримаючи його руку. Він був живий. Астерія спала. Темрява відступила. Пам’ять була врятована. Це не було щастям.

Але було чимось, із чого щастя одного дня, можливо, зможе прорости.

Як петрушка Пелла.

Нестерпна, вперта й абсолютно недоречна.