Чистий зошит

Чистий зошит лежав на столі так, ніби нічого не знав.

Саме це в ньому й дратувало.

Лея дивилася на білі сторінки й думала, що невинність паперу — одна з найцинічніших вигадок людства. Папір завжди прикидається чистим, поки на нього не покладуть чужий біль, чужу правду, чужу зраду або чужу спробу почати знову. Потім він уже нічого не заперечує. Приймає все. Навіть найгірші речення. Навіть ті, які краще було б втопити в каві до того, як вони встигнут ... Читати далі »

Повернення без дороги

Повернення буває дуже нахабним.

Ти роками думаєш, що воно має виглядати урочисто: дорога, вокзал, валіза, перший крок на знайому землю, сльози, люди з квітами, хтось обов’язково скаже фразу, від якої навіть найцинічніша сусідка тихо витре очі рукавом. У фільмах повернення любить широкий кадр, музику, обійми на пероні й сонце, яке світить так старанно, ніби воно теж читало сценарій і тепер відпрацьовує гонорар.

У житті все, звісно, менш вих ... Читати далі »

Місто дивиться у відповідь

Ранок прийшов у Покровськ обережно.

Не переможно, не урочисто, не з тими дурними золотими променями, якими зазвичай люблять завершувати історії люди, що ніколи не ночували в підвалі й не бачили, як місто вчиться дихати крізь тріщини. Ранок просто просочився між будинками, повільно, сірими смугами, ніби боявся розбудити те, що нарешті перестало прикидатися мертвим.

Площа виглядала так, ніби на ній одночасно провели концерт, допит, похорон, с ... Читати далі »

Сонце залишило людям тінь

Коли вони повернулися до серця Сонця, воно вже не виглядало як трон.

Це було перше, що помітила Ада Сорен.

Раніше центральний вузол Солярного Ковчега намагався бути всім одразу: храмом, судом, архівом, катівнею, операційною для цивілізацій і дуже дорогою психологічною пасткою, яку хтось із першої епохи колонізації, напевно, назвав би «інтерфейсом гуманітарного аналізу», бо людство завжди мало талант давати жахіттям назви, від яки ... Читати далі »

Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 17: Похорон без тіл

Похорон почався без тіл.

Це було перше, що всіх обурило.

Не смерть.
Не тріщини в куполі.
Не те, що перша дитяча хвиля вже була на борту «Серафима-12», а під куполом лишилися батьки, старі, поранені, техніки, ті, хто ще чекав, і ті, кого система досі чемно називала «низькопріоритетними для евак ... Читати далі »