Частина V. Ми були огидно молоді

Коробку з написом «ДВІР» Максим урочисто поставив на стіл у понеділок о десятій ранку.

Урочистість, щоправда, існувала лише в його голові. Насправді коробка була сіра, потерта, трохи перекошена й пахла так, ніби пережила кілька переїздів, один підвал, дві сімейні сварки й тридцять років упертого небажання помирати.

На кришці чорним маркером усе ще було написано:

«НЕ СОРТУВАТИ».< ... Читати далі »

Частина ІV. Голос батька

Касета чекала на Олександра три дні.

Це було особливо підло з її боку, враховуючи, що касети взагалі не мають психіки, намірів, почуття гумору чи здатності демонстративно лежати в сейфі так, ніби знають про тебе більше, ніж ти сам.

Але ця — знала.

Принаймні Олександрові так здавалося.

«Майстерня. 2009–2012».

Звичайна прозора пластикова коробка.

Чорна касета.

Пожо ... Читати далі »

Частина ІІІ. Ніна Семенівна не визнає вашу етику

У нічному поїзді Юлія зрозуміла дві речі.

Перша: українська залізниця має унікальну здатність створювати романтичну атмосферу навіть тоді, коли романтика взагалі не входила до вартості квитка.

Друга: людина, яка погодилася добровільно їхати через пів країни до сімдесятип’ятирічної звукооператорки, котра вже двічі образила її професійну етику через відеозв’язок, не має морального права скаржитися на скрип ве ... Читати далі »

Частина ІІ. Мертві говорять дуже невчасно

Катерина Савчук написала Юлії о третій сімнадцять ночі.

Повідомлення складалося з шести слів:

«Я передумала. Але без мене не слухайте».

Юлія прочитала його о третій двадцять.

Це стало першим доказом того, що журналістська професія назавжди зруйнувала в ній нормальну реакцію на нічні повідомлення. Звичайна людина о третій двадцять спить, проклинає сусідську сигналізацію або принаймн ... Читати далі »

Частина І. Будинок, який говорив навіть порожнім

На ранок після відкриття, що їхня молодість офіційно пережила їхню здатність її забути, Юлія прокинулася від звуку кавомолки.

Це вже було поганою новиною.

Не тому, що вона не любила каву.

Вона любила каву настільки щиро, що вважала ранкову чашку однією з небагатьох суспільних інституцій, які людство ще не встигло остаточно зіпсувати.

Поганою новиною було те, що кавомолкою користувався Олександр.

... Читати далі »

Пролог. Одинадцять секунд, яких не мало існувати

Одинадцять секунд — це смішно мало.

За одинадцять секунд можна не встигнути нормально заварити чай, але цілком реально зіпсувати собі вечір, сон, кілька наступних тижнів і, якщо дуже пощастить, відкрити новий напрям роботи архіву, який і без того давно поводився як ненажерливий домашній улюбленець: їв час, нерви, гроші й періодично приносив господарям у зубах черговий шматок минулого.

Юлія прослухала файл утретє. ... Читати далі »

Епілог. Будинок наприкінці дороги

Через три тижні після того, як вони привезли коробку з написом «ГОЛОСИ», тітка Ліда офіційно оголосила архів злочинною організацією.

Причиною стала сіль.

Точніше — касета з написом:

«ЛІДА / СІЛЬ»

Юлія відкладала її прослуховування максимально довго.

Не через етику.

Етика тут якраз була простою: тітка Ліда сама сиділа перед нею, жива, озбро ... Читати далі »

Частина Х. Дорога, яка боялася повернення

Того ранку тітка Ліда принесла в архів три пакети їжі, дві пляшки води, аптечку, рулон паперових рушників і маленький складаний ніж.

Максим подивився на ніж.

— Навіщо?

— Яблука різати.

— А якщо яблук не буде?

Тітка Ліда знизала плечима.

— Тоді він просто ніж.

Юлія стояла біля столу й перевіряла список дозволів.

Олександр — маршрут.

Ірина &md ... Читати далі »

Частина ІХ. Остання позначка батька

Остання позначка батька не хотіла читатися.

Це вже дратувало Олександра особисто.

Він стояв над старою картою третю хвилину, нахилившись так низько, що Юлія ще трохи — і почала б переживати не за його психологічний стан, а за шийний відділ хребта.

На столі лежали три лампи.

Одна звичайна.

Одна холодного світла.

Одна дивна, яку Максим приніс зі словами:

— Не питайте.

Після ... Читати далі »

Частина VІІІ. Дорога не обіцяла повернення

Наступного ранку Олександр прокинувся від того, що Юлія стояла посеред кухні в його футболці й дивилася на банку огірків.

Не їла.

Не торкалася.

Просто дивилася.

Це було настільки підозріло, що він ще кілька секунд лежав на дивані й намагався зрозуміти, чи прокинувся взагалі.

— Що ти робиш? — нарешті запитав він.

Юлія не повернулася.

— Думаю.

— Біля огірк ... Читати далі »