Частина VІІ. Ті, за ким він не повернувся

VІІОлександр прокинувся від запаху сосисок.

Не від будильника.

Не від Юлії.

Не від чергового дзвінка тітки Ліди, яка, за всіма законами біології та здорового глузду, взагалі не мала знати, що саме відбувається за двісті кілометрів від неї.

Від сосисок.

Запах просочився під двері мотельного номера, пройшов коридором, пережив дві стіни, одну нічну пожежну тривогу й тепер упевнено заходив у їхнє життя як ... Читати далі »

Частина VІ. Ніч у мотелі, де навіть стіни хотіли додому

Вивіска мотелю блимала так, ніби сама не була впевнена, чи варто рекомендувати це місце людям.

З восьми літер назви працювали шість.

«ЗАТИ ОК»

Літера «Ш» померла, «О» наприкінці періодично воскресала, а потім знову згасала, наче переживала особисту кризу й не хотіла брати відповідальність за обіцянку затишку.

Олександр заглушив двигун.

... Читати далі »

Частина V. Люди, які не хочуть додому

Наступного ранку Юлія прокинулася з відчуттям, що зробила щось неправильне.

Це було неприємно, але не ново.

Журналістика взагалі чудово тренує здатність прокидатися з підозрою, що десь у світі вже існує людина, яку ти образив текстом, комою, заголовком або самим фактом свого професійного існування.

Перші кілька секунд Юлія лежала нерухомо й намагалася зрозуміти, звідки взялася тривога.

Поруч спав Олександр.

Частина ІV. Зупинка, де він повернув машину

Тітка Ліда категорично заборонила їм їхати.

Потім зібрала їжу в дорогу.

Ці дві дії в її системі координат не суперечили одна одній.

Навпаки, прекрасно доповнювалися: якщо двоє дорослих людей вирішили поводитися як ідіоти, головне — не дозволити їм робити це голодними.

— Я ще раз кажу: нікуди не їдьте, — повідомила вона телефоном о сьомій двадцять ранку.

Юлія саме намагалася запхати ... Читати далі »

Частина ІІІ. Тітка Ліда проти дорожньої інфраструктури

Тітка Ліда подзвонила у двері тричі.

Не тому, що Юлія не чула першого разу.

Перший дзвінок означав: я прийшла.

Другий: я знаю, що ви вдома.

Третій: якщо не відкриєте зараз, я почну підозрювати або секс, або злочин, а з вашим архівом різниця іноді суто адміністративна.

Юлія поспішила до передпокою.

Олександр, який саме намагався при ... Читати далі »

Частина ІІ. Дорога, яку пам’ятав Олександр

Олександр пам’ятав дорогу не за назвами.

Назви взагалі були для людей, які мали час зупинитися біля знака й перевірити, де вони перебувають.

Він пам’ятав її за ямами.

За старим бетонним стовпом, який нахилився так давно, що вже здавався не аварійним, а задумливим.

За посадкою, де навесні пахло мокрою землею, а влітку пил стояв над дорогою так щільно, ніби місцева інфраструктура намагалася пр ... Читати далі »

Частина І. Реєстр повернень

Першою людиною, яка відповіла на запитання Юлії про повернення, виявилася жінка, яка хотіла повернутися у 2019 рік.

Не в Покровськ.

Не у свою квартиру.

Не на стару роботу.

Не до чоловіка, якого втратила.

Саме у 2019-й.

Юлія перечитала відповідь тричі, потім відсунула чашку з кавою, ніби та могла бути причетна до раптового погіршення її здатності розуміти людську мову.

На екрані було написано:

... Читати далі »

Пролог. Карта, яка не знала, що дороги більше немає

Карта лежала на столі так, ніби ні в чому не була винна.

Стара, складена вчетверо, потерта на згинах, із жовтуватими плямами, яких Юлія воліла не ідентифікувати. Кава, дощ, мастило, кров, суп — людська історія взагалі дуже швидко втрачає естетику, якщо запросити лабораторію.

У верхньому кутку хтось колись синім олівцем написав назву села. Нижче червоним провели лінію через поле, посадку, вузький міст і кілька ... Читати далі »

Епілог. Імена, яким потрібна дорога

Через три тижні після того, як стара липа перестала виконувати обов’язки міського суду, меморіалу, поштового відділення, служби моральної оцінки населення й несанкціонованої рекламної площі, вона нарешті повернулася до свого основного заняття.

Росла.

Це всіх трохи розчаровувало.

Людство взагалі погано переносить об’єкти, які після великої історичної ролі просто продовжують біологічне існування. Якщо дерево переж ... Читати далі »

Липа, що пам’ятала наші імена

Список із десятьма прізвищами лежав на кухонному столі між недопитою кавою, тарілкою сирників і фікусом Степаном, який останнім часом опинився настільки близько до основних подій, що Юлія серйозно думала внести його до штатного розпису архіву.

Щоправда, Степан не давав згоди.

Після четвертої книги це вважалося вагомим аргументом.

На верхньому рядку списку було ім’я Надії Руденко.

Нижче — Артем Білий.