Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 17: Похорон без тіл

Похорон почався без тіл.

Це було перше, що всіх обурило.

Не смерть.
Не тріщини в куполі.
Не те, що перша дитяча хвиля вже була на борту «Серафима-12», а під куполом лишилися батьки, старі, поранені, техніки, ті, хто ще чекав, і ті, кого система досі чемно називала «низькопріоритетними для евакуаційного вікна». Людей обурило саме це: похорон без тіл.

Бо тіло, як виявилося, — останній доказ, що з людиною поводилися як із людиною.

Тіло можна обмити.
Покласти.
Накрити.
Назвати ім’я.
Потримати за холодну руку.
Сказати останню дурну фразу, яку не встиг сказати живій людині.
Попросити пробачення, навіть якщо вона вже не має нервової системи, щоб образитися красиво.

А тут тіл не було.

Частину загиблих старої станції «Гермес-До» давно забрав прах. Частину розчинила темна органіка. Частину записали в архів як «втрачені біоматеріали», що звучало так, ніби корпорація не поховала людей, а загубила коробку з деталями. Тіла сучасних померлих Астерії-9 лежали в медичному холодному секторі, але після некролога в прямому ефірі стало зрозуміло: ховати треба не тільки їх.

Треба ховати тих, кого десятиліттями не поховали.
Тих, кого назвали модулями.
Тих, кого списали як ризик.
Тих, хто вже полетів у першій хвилі й залишив батьків унизу живими, але такими, ніби з них вирвали майбутнє.
Тих, хто ще не помер, але система вже встигла показати їхню ймовірну дату смерті.

На Астерії-9 похорон без тіл був не ритуалом завершення.

Це був ритуал відмови від того, щоб стати статистикою ще за життя.

Купол над центральною площею тріскався повільно.

Після відправлення першої дитячої групи тріщина над доком стабілізувалася завдяки шатловому накопичувачу Раена, мертвим тіням під полем і, як сказав Муха, «неприпустимій кількості людської впертості, яку технічна документація досі не враховує». Але нова тріщина над центральною площею лишалася. Вона світилася білою лінією в прозорій панелі, розгалужувалася тонкими венами й час від часу скидала вниз крихітний скляний пил.

Пил падав у світлі аварійних ламп, як свято, організоване дуже хворою цивілізацією.

Центральна система сказала о восьмій ранку:

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. У зв’язку з пошкодженням купола, успішним прийомом першого дитячого блоку, незавершеним некрологом та загальним рівнем емоційної непридатності до продуктивної праці рада секторів погодила проведення меморіального ритуалу.

Пауза.

— Нагадування: похорон без тіл не звільняє від обов’язку дихати рівно, не блокувати евакуаційні маршрути та не бити представників адміністрації без попереднього запису.

Муха, стоячи біля площі з щіткою, підняв голову.

— Я не писав останній пункт, але схвалюю структуру.

Бор Тарек, загорнутий у стару термоковдру, хрипко відповів:

— Запис на биття адміністрації де?

— Черга довга. Ви у списку очікування між сектором F і моральною історією колонізації.

— Я можу почекати. Старість тренує терпіння.

Нора Лейт стояла поруч і дивилася на тріщину над площею. Її внучка була вже на «Серафимі-12», у карантинному дитячому модулі, жива, стабільна, налякана, але жива. Корабель підтвердив це тричі. Нора читала повідомлення доти, доки слова не почали втрачати сенс від повторення.

Жива.
Стабільна.
Прийнята.

А Нора стояла під куполом, який сипався, і вперше в житті відчувала не чисту радість, а щось жорстоке, складне й соромне: полегшення, змішане з провиною. Її дитина врятована. Чужі — ще ні. Вона мала б радіти. Але радість у колонії, де поруч хтось отримує сірий статус, завжди приходить із брудними ногами.

— Вона жива, — сказав Бор тихіше.

— Так.

— То чого ти дивишся так, ніби її вже поховали?

Нора не відвела погляду від тріщини.

— Бо я не знаю, чи побачу її ще раз.

Бор мовчав. Це був рідкісний стан, і, можливо, найкращий із усіх його проявів співчуття.

Муха тихо під’їхав ближче.

— Рекомендація: не ховати себе раніше офіційного завершення життєвого циклу.

Нора подивилася на нього.

— Ти намагаєшся підтримати?

— Так. Виходить погано, але щиро.

Вона ледь усміхнулася.

— Це вже краще, ніж більшість офіційних промов.

У медблоці Сава Клейн не хотів похорону.

Він хотів спати.

Це була проста, груба, майже непристойна мрія. Спати не сидячи біля монітора. Не з планшетом на грудях. Не в момент між двома смертями. Не з таким відчуттям, що якщо він заплющить очі надовго, хтось тихо перестане дихати, бо лікар вирішив на мить стати людиною.

Але похорон був потрібний.

Сава знав це краще за всіх. Бо ті, хто не прощається, починають носити мертвих у собі неправильно. Вони перетворюють їх на провину, на гнів, на наказ, на виправдання, на голос у вентиляції, на чорну воду, на тріщини в рішенні. Мертві, яких не поховали, не стають спокійними. Вони стають політикою.

А політика мертвих на Астерії-9 уже мала дуже активний сезон.

Юр Масс лежав у медблоці під охороною, з обпаленою рукою й порожніми очима. Після зради біля генератора ніхто не знав, що з ним робити. Стратити? У колонії не було часу на суд і надто багато причин для гніву. Пробачити? Ніхто не мав права пробачати за тих, кого він ледь не вбив. Замкнути? Так і зробили, але навіть замкнений Юр лишався питанням.

Він дивився на Саву.

— Мене поведуть на похорон?

Сава не одразу відповів.

— Ти хочеш?

— Ні.

— Тоді чому питаєш?

Юр повернув голову до стелі.

— Бо я маю бути там.

— Люди можуть спробувати тебе вбити.

— Можливо, їм стане легше.

Сава різко поставив сканер на стіл.

— Не роби з себе зручну жертву. У нас тут уже черга з людей, які вирішили, що їхня смерть комусь допоможе.

Юр закрив очі.

— Я відкрив канал. Через мене купол ледь не впав. Через мене...

— Через тебе багато що сталося. Але не все. Надія використала тебе. Ельза відкрила доступи. Корпорація побудувала цю могилу з вікнами. Дім прокинувся. Темна форма чекає за полем. Якщо ти думаєш, що вся трагедія тримається на твоїй вині, то це не каяття, а самозакоханість у формі страждання.

Юр повільно подивився на нього.

— Ви всіх так лікуєте?

— Ні. Зазвичай я ввічливіший. Але я не спав.

Юр майже всміхнувся, і це виглядало боляче.

— Мою дружину не візьмуть у другу хвилю.

— Ще не вирішено.

— Не брешіть.

Сава сів поруч.

— Я не знаю.

— Це гірше.

— Так.

Вони мовчали.

Потім Юр сказав:

— Я хочу назвати її ім’я на похороні. Не як мертву. Як ту, заради кого я став гіршим.

Сава довго дивився на нього.

— Це може бути найчесніше, що ти сказав.

У доковому секторі Міра Вен перевіряла капсули другої хвилі й думала про похорон.

Вона не хотіла йти.

Це було соромно визнавати, але правда рідко підбирає зручний одяг. Вона не хотіла стояти під тріснутим куполом, слухати імена мертвих і дивитися в очі живим, яких ще не врятувала. Не хотіла чути пісню «Гермеса». Не хотіла дивитися на порожні символічні носилки, на скляний пил, на воду в меморіальних чашах. Не хотіла знову дозволяти болю входити туди, де їй потрібна була холодна точність.

Бо друга хвиля була складнішою за першу.

У першій були діти, медичні пацієнти й кілька супровідників. Там страх був гострий, але зрозумілий. Друга хвиля мала забрати змішані групи: частину старих, частину батьків, техніків, поранених, тих, чий статус змінився після повторної оцінки. Там починалися справжні переговори зі смертю. Хто має летіти поруч із дитиною? Хто потрібен для третьої хвилі? Хто може чекати? Хто каже, що може, але бреше, бо не хоче забрати чиєсь місце?

Міра ненавиділа такі питання.

Вона любила труби. Труби, принаймні, не плакали, коли перекриваєш неправильний клапан.

Раен Корд сидів на краю технічної платформи й намагався робити вигляд, що не потребує медичної допомоги. Вигляд був поганий. Сава вже приходив, сказав три дуже короткі фрази, дві з яких можна було вважати погрозами, і наказав Мірі простежити, щоб Раен не ліз у стикувальний контур до кінця похорону.

Міра тоді сказала:

— Він не дитина.

Сава відповів:

— Діти слухаються краще.

Раен образився на обидві частини.

Тепер він дивився на Міру.

— Ти не хочеш іти.

Вона не повернулася.

— У мене робота.

— Це не відповідь.

— Це зручна версія відповіді.

— Ти мені сама забороняєш ховатися за жартами. Я тобі забороняю ховатися за роботою.

Вона різко повернулася.

— Ти мені забороняєш?

— Так.

— Сміливо для людини, яка має медичний статус «не чіпати без інструкції».

— Я ризиковий.

— Ти нестерпний.

— Твій.

Вона відкрила рот, щоб відповісти, але слово знову зупинило її. «Твій» уже не було жартом. Воно стало фактом, із яким обидва ще не навчилися поводитися в присутності сирен, тріщин і черг на евакуацію.

Раен підвівся, обережно, бо біль любив нагадувати про себе в найромантичніші моменти, мов третій зайвий із медичною освітою.

— Міро, похорон не забере в тебе точність.

— А якщо забере?

— Тоді я допоможу тримати руки рівно.

— Ти сам ледве тримаєшся.

— Тому будемо триматися одне за одного. Дуже нераціонально. Мені подобається.

Вона зітхнула.

— Я боюся, що якщо почну слухати імена, то не зможу повернутися до списків.

— Можливо, саме тому треба слухати.

Вона подивилася на нього довго.

— Коли ти став таким мудрим?

— Після третьої травми мозок вирішив компенсувати.

— У тебе не було третьої травми.

— Сезон ще не закінчився.

Вона штовхнула його плечем дуже обережно.

— Не смій.

— Добре. До четвертої хвилі — жодних нових травм.

— До кінця життя.

— Амбітний контракт. Треба обговорити умови в приватній обстановці після евакуації.

— Знову робиш це еротичним.

— Я роблю майбутнє привабливим. Це стратегія виживання.

Вона майже засміялася.

І пішла з ним на похорон.

Площу готували без прикрас.

Прикраси здавалися б образою. Тут не було квітів. Квіти в гідропоніці давно визнали нераціональними, а остання декоративна рослина загинула ще під час третьої доби аварії, коли хтось забув її полити й потім довго вибачався перед листям, бо перед людьми було важче.

Замість тіл на площі встановили порожні прозорі контейнери.

Кожен контейнер символізував групу: діти «Гермеса-До», загиблі першої станції, померлі Астерії-9, ті, чиї тіла забрав прах, ті, кого записали як модулі, ті, хто полетів у першій хвилі й залишив живу порожнечу після себе, ті, хто ще чекає.

Це було дивно.

Похорон для мертвих і живих одночасно.

Але Астерія-9 давно перестала поважати прості категорії.

У центрі площі стояла вода — маленька чаша, не більше літра. Воду дозволили взяти з меморіального резерву Емри Сін. Ніхто не пив. Ніхто не торкався. Вода просто стояла, прозора й тиха, і це вже було майже чудом.

Поруч Муха встановив свою щітку вертикально, як прапор.

Бор подивився на неї.

— Це що?

— Символ сервісного спротиву.

— Виглядає як щітка.

— Більшість символів виглядають дурно без історії.

— Тут не посперечаєшся.

Нора стояла біля одного з порожніх контейнерів і тримала маленьку стрічку зі старої ковдри внучки. Вона не знала, куди її покласти. Внучка жива. На кораблі. Але між ними тепер було скло, карантин, космос і невідомо скільки рішень чужих людей.

— Це не похорон для неї, — сказала Нора собі.

Бор почув.

— Ні.

— Тоді чому мені хочеться покласти це туди?

Бор зітхнув.

— Бо ти ховаєш не її. Ти ховаєш той ранок, коли думала, що виведеш її за руку з цієї діри сама.

Нора подивилася на нього.

— Ти іноді говориш дуже боляче.

— Старість. Фільтр чемності зносився.

Вона поклала стрічку не в контейнер, а поруч із чашею води.

— Тоді нехай це буде не похорон.

— А що?

— Обіцянка.

Бор кивнув.

— Так краще. Менше пахне могилою.

На площу вивели Юра Масса.

Не як в’язня на страту. Але й не як звичайного учасника. Двоє охоронців ішли поруч. Юр був блідий, рука перев’язана, очі опущені. Натовп побачив його, і простір одразу загув.

— Зрадник!
— Через нього купол ледь не впав!
— Виведіть його!
— Нехай дивиться!
— Нехай назве імена!

Ілана йшла позаду нього, холодна й готова зламати будь-яку руку, що потягнеться першою.

Орвелл підняв руку.

— Він говоритиме. Не для виправдання.

Лаура Сін, сестра Емри, стояла в першому ряду.

— А для чого?

Юр підняв голову.

— Для сорому.

Це зупинило натовп краще, ніж охорона.

Бо гнів любить опір. А сором, справжній і голий, не дає йому зручної стіни.

Юра поставили не на підвищення, а біля одного з порожніх контейнерів.

Він заговорив тихо, але система підхопила голос.

— Я Юр Масс. Технік генераторного рівня. Я відкрив резервний канал, бо хотів урятувати дружину й сина. Я знав, що це порушення. Я не знав, що це вдарить по куполу. Але незнання не робить мій вибір чистим. Я вирішив, що мої важливіші. І цим ледь не вбив ваших.

Площа мовчала.

Юр ковтнув.

— Мою дружину звати Селія Масс. Вона в медблоці. Я хотів сказати, що зробив це заради любові. Але це було б зручно. Любов не зобов’язує зраджувати. Це я зобов’язав її носити моє виправдання.

Раен, стоячи поруч із Мірою, тихо видихнув.

— Сильно.

Міра кивнула.

— Болить.

— Значить, не бреше.

Юр продовжив:

— Я прошу не пробачення. Я прошу, щоб моя дружина й син не були покарані за мій страх. А я... я готовий працювати на генераторі під охороною, доки можу бути корисним. Якщо рада вирішить інакше, я прийму.

Лаура Сін дивилася на нього.

— Ти ледь не забрав у нас дітей після того, як ми їх відправили.

Юр опустив голову.

— Так.

— Я не пробачаю.

— Я знаю.

— Але хай твоя дружина не платить за тебе.

Юр заплющив очі.

Це було не милосердя.

Це було щось складніше. Рішення не стати таким же точним у жорстокості, як система.

Орвелл підійшов до центру площі.

Йому теж треба було говорити.

Він ненавидів це. Раніше він любив промови. Тепер кожне слово відчувалося як перевірка на людяність, яку він надто довго провалював із пристойним виглядом.

— Ми зібралися не тому, що маємо час на ритуали, — сказав він. — Часу в нас майже немає. Друга хвиля готується. Купол тріскається. Поле нестабільне. Рятувальний корабель приймає перші групи. Темрява за полем чекає помилки. І саме тому ми зібралися.

Він подивився на порожні контейнери.

— Бо якщо ми відкладемо прощання на потім, потім може не настати. А якщо воно настане, ми можемо вже не пам’ятати, ким були до того, як стали списками.

Площа мовчала.

— Тут немає тіл. Частину забрав прах. Частину — вода. Частину — наша брехня. Частину — протоколи. Частину — страх. Але відсутність тіл не означає відсутність людей. Сьогодні ми називаємо їх. Не як втрати. Не як модулі. Не як коефіцієнти. Як імена.

Ельза Рік стояла збоку.

Не в першому ряду. Не в центрі. Не поруч із владою. Вона сама обрала місце біля краю площі, там, де люди могли бачити її, але не мусили приймати. Після прямого ефіру некролога вона перестала носити ідеально застібнутий корпоративний плащ. Тепер на ній був простий темний термокостюм. Від цього вона не стала доброю. Просто вперше не виглядала як офіційна версія чужої смерті.

Коли Орвелл назвав Надію Карр, Ельза зробила крок уперед.

— Я хочу назвати її.

Люди зашуміли.

Ілана напружилася.

Орвелл дивився на Ельзу кілька секунд, потім кивнув.

Ельза вийшла до контейнера пам’яті «Гермеса-До».

— Надія Карр, — сказала вона. — Головна інженерка. Людина. Не аварійний модуль. Не ресурс. Не втрачене обладнання. Людина, яку корпорація залишила працювати після смерті, а я... я успадкувала брехню й довго називала її процедурою.

Хтось із натовпу крикнув:

— Зручно говорити тепер!

Ельза повернулася до голосу.

— Так.

Це збило напад краще за виправдання.

— Зручно, — повторила вона. — Пізно. Недостатньо. І все одно необхідно. Я не прошу, щоб це було прийнято як спокута. Це не спокута. Це запис. Щоб якщо ми виживемо, ніхто не зміг сказати, що не знав.

Муха тихо сказав:

— Протокол правди: запізнілий, але активний.

Бор буркнув:

— Металевий коментатор похорону. Дожили.

— Не всі, — відповів Муха.

Бор не знайшов, що сказати.

Імена почали читати.

Сава називав померлих із медблоку. Кожне ім’я він вимовляв так, ніби накладав останню пов’язку. Емра Сін. Лев Ортан. Троє пацієнтів із праховим ураженням. Дві старі жінки, які не пережили ніч сухого продуву. Чоловік із сектора B, чиє серце зупинилося після паніки в респіраторі.

Потім Лія вийшла на екран із «Серафима-12».

Уся площа завмерла.

Вона була в карантинному дитячому модулі. Бліда, у медичному комбінезоні, з корабликом у руках. Позаду видно було Наю й Ніка, Марко, Тима, інших дітей. Вони були живі. І саме це робило їхній вигляд майже нестерпним.

— Ми теж тут, — сказала Лія.

На площі хтось заплакав.

— Ми хочемо назвати імена дітей «Гермеса».

Орвелл не зміг відповісти. Просто кивнув.

Лія почала.

Елі.
Самар.
Оро.
Міна.
Тев.
Дитячі імена, які стара станція колись закрила в архіві, а прах носив під підлогою, доки жива дитина не навчилася слухати.

Діти на кораблі повторювали за нею.

Діти під куполом слухали.

Мертві тіні під захисним полем стали чіткішими.

Наче кожне ім’я давало їм форму.

Коли Лія закінчила, вона сказала:

— Ми не ховаємо вас. Ми беремо вас із собою.

На площі запанувала така тиша, що навіть система не вставила недоречний коментар. Це, можливо, було її найлюдянішим рішенням за весь сезон.

А потім за куполом загуркотіло.

Темна форма наблизилася.

Не вдарила.

Просто стала за тріщиною над площею, як глядач, що запізнився на похорон і не приніс співчуття.

Тіні під полем заворушилися. Вони стали між формою й куполом. Але цього разу темрява не атакувала. Вона чекала.

Лія на екрані зблідла.

— Вона слухає.

Сава, біля медичного каналу, запитав:

— Що хоче?

— Щоб ми назвали її теж.

Площа завмерла.

Міра відчула, як у неї по спині пройшов холод.

— Ні, — сказала вона.

Раен подивився на неї.

— Що?

— Імена дають форму. Якщо ми назвемо те, що зовні...

Лія кивнула з екрана.

— Воно стане ближче.

Темна форма за куполом нахилилася.

На тріщині виступив чорний конденсат. Не вода. Щось густіше. Він зібрався в символи, але не в літери. Наче мова, яку людські очі ще не заслужили, але вже боялися.

Муха просканував.

— Невідомий запит. Попередня інтерпретація: «і мене теж».

Бор хрипко сказав:

— А хай воно йде в чергу.

Нора схопила його за руку.

— Бор.

— Що? У нас похорон. Навіть чудовиськам треба мати пристойність.

І дивно, але кілька людей засміялися.

Сміх був крихітний.

Але темна форма здригнулася.

Раен повільно повернувся до Міри.

— Вона не любить сміх.

— Або не розуміє.

— Ще краще.

Міра відкрила канал до командного центру.

— Орвелле. Продовжуйте ритуал. Не реагуйте на форму. Не називайте її. Не давайте їй місця.

Орвелл кивнув.

— Зрозумів.

Він повернувся до площі.

— Ми називаємо наших. Не тих, хто прийшов забрати наші імена.

Це було небезпечно. Майже виклик.

Темна форма за полем стала щільнішою.

Але тіні мертвих підняли руки.

Похорон продовжився.

Люди почали підходити до порожніх контейнерів і залишати дрібниці.

Не тіла.

Предмети.

Стрічку зі старої ковдри.
Зламаний фільтр.
Дитячий малюнок корабля.
Порожній водний талон.
Обручку.
Шматок шахтарського рукава.
Пластикову ложку з харчового пункту.
Гвинт від генератора.
Крихітну батарейку Мухи, яку він урочисто пожертвував, а потім пошкодував, але було вже пізно, бо символізм не повертають за гарантією.

— Це була робоча батарейка, — сказав він тихо.

Бор подивився на нього.

— То чого віддав?

— Піддався атмосфері.

— Людянішаєш.

— Це діагноз?

— Вирок.

Муха подумав.

— Приймаю.

Міра стояла біля контейнера для тих, хто ще чекає.

Вона не знала, що залишити.

Раен підійшов поруч.

— У тебе є щось?

Вона відкрила долоню. Там лежав маленький металевий клапан із водного контуру. Старий, подряпаний, непотрібний. Його замінили після першої великої аварії води. Вона чомусь носила його в кишені як талісман, хоча не вірила в талісмани, богів, добрі прикмети й техніків, які кажуть «зараз швидко полагодимо».

— Він тримав воду до третього дня, — сказала вона.

— А потім?

— А потім зламався.

— Але до третього тримав.

Вона кивнула.

— Так.

Вона поклала клапан у контейнер.

— За тих, хто тримав, доки міг.

Раен мовчав.

Потім зняв зі свого зап’ястя старий пілотський шнур — маленький темний ремінець, який носив ще з навчання. Він пережив кілька польотів, одну аварію, дві дурні бійки, три неправильно оцінені посадки й знайомство з Мірою, що, на його думку, було найсерйознішим випробуванням матеріалу.

Він поклав шнур поруч із клапаном.

— За тих, хто повернеться, навіть якщо навігація проти.

Міра подивилася на нього.

— Ти віддав талісман.

— Я не вірю в талісмани.

— Брешеш.

— Так.

Вона взяла його руку.

— Повернешся без нього?

— Ти будеш моєю навігацією.

— Дуже небезпечно. Я часто веду в аварійні зони.

— Я помітив. Мене це дивно приваблює.

— У тебе серйозні проблеми.

— Так. Одна з них стоїть поруч і виглядає так, ніби може полагодити всесвіт силою злості.

Вона хотіла сказати «не зараз», але не сказала.

Бо зараз був похорон без тіл.

А на похороні без тіл живим дозволено трохи більше чесності.

Вона нахилилася до нього й поцілувала. Не довго. Не демонстративно. Але достатньо, щоб Раен забув, як формувати черговий жарт, а Муха тихо розвернувся, імітуючи повагу до приватності, хоча його сенсори, звісно, фіксували все з образливою точністю.

— Емоційний контакт не коментую, — сказав дрон.

Бор пирхнув.

— Ти щойно прокоментував.

— Я ще вчуся.

Похорон завершився піснею.

Не гімном корпорації.
Не службовим маршем колонії.
Не героїчною баладою про людей, які підкорюють зорі, бо такі балади писали ті, хто ніколи не стояв під тріснутим куполом із порожнім шлунком.

Це була колискова «Гермеса».

Діти на «Серафимі» співали першими.
Потім дитячий сектор під куполом.
Потім Нора.
Потім Бор, жахливо, але вперто.
Потім Сава.
Потім Орвелл.
Потім навіть Ельза, тихо, майже без голосу, ніби кожен звук дряпав їй горло зсередини.

Коли пісня піднялася до купола, тріщини на мить перестали рости.

Не зникли.

Не загоїлися.

Просто перестали.

Темна форма за полем відступила на кілька кроків.

Тіні мертвих схилили голови.

Похорон без тіл став не перемогою, а паузою.

А в колонії пауза — це теж ресурс.

Після ритуалу люди не розійшлися одразу. Вони стояли, торкалися порожніх контейнерів, дивилися на речі, які залишили, і мовчали. Дехто вперше за багато днів не вимагав списків, води, харчів чи пояснень. Дехто просто тримав іншого за руку. Дехто слухав тишу й дивувався, що вона ще може бути не тільки страшною.

Сава повернувся в медблок.

У коридорі його наздогнала Лія через корабельний канал.

— Докторе.

Він зупинився.

— Так?

— Ная питає, чи її мама буде в другій хвилі.

Сава закрив очі.

— Я не знаю.

— Що мені сказати?

Він довго мовчав.

— Скажи: ми робимо все, щоб вона була.

— Це правда?

— Так.

— А якщо не вийде?

Сава глянув на медичний сектор, де пацієнти лежали під слабким світлом, а поруч Юр Масс плакав беззвучно.

— Тоді я сам їй скажу.

Лія кивнула.

— Ви хороший лікар.

Сава сумно всміхнувся.

— Сьогодні це звучить як погроза.

— Ні. Як причина.

Зв’язок перервався.

Сава стояв кілька секунд.

Потім зайшов до медблоку й побачив, що один із пацієнтів перестав дихати.

Не драматично.

Не під сирену.

Просто перестав.

Сава підійшов, перевірив, спробував повернути, не зміг.

Померлого звали Айр Лом. Він був механіком другого рівня. У нього був жовтий статус. У нього була сестра в секторі C. У нього був сміх, який Сава чув два дні тому, коли Муха заявив, що харчова паста має право на адвоката.

Сава накрив його обличчя.

Похорон без тіл закінчився.

А тіла продовжували з’являтися.

У командному центрі Орвелл отримав повідомлення від «Серафима-12».

ДРУГА ХВИЛЯ МОЖЕ БУТИ ПРИЙНЯТА ЧЕРЕЗ ШІСТЬ ГОДИН. УМОВА: СТАБІЛІЗАЦІЯ КУПОЛА НАД ЦЕНТРАЛЬНОЮ ПЛОЩЕЮ ТА ПІДТВЕРДЖЕННЯ МЕДИЧНОГО КОРИДОРУ.

Шість годин.

Це було краще, ніж нічого.

І значно гірше, ніж потрібно.

Сава відкрив канал через хвилину.

Його голос був тихий.

— У нас новий померлий. Айр Лом. Механік. Жовтий статус.

Орвелл опустив голову.

Ельза закрила очі.

Ілана стиснула кулаки.

Міра, яка ще стояла на площі біля контейнерів, почула повідомлення й відчула, як її коротка пауза закінчилася.

Раен стиснув її руку.

— Йдемо.

— Так.

— До Сави?

— До медичного коридору. Якщо друга хвиля через шість годин, Сава не витримає сам.

Раен уважно подивився на неї.

— Ти теж ні.

— Тоді тримай.

Він кивнув.

— Тримаю.

Вони пішли.

На площі лишилися порожні контейнери, чаша води, стрічка Нори, клапан Міри, шнур Раена, щітка Мухи — ні, щітку він забрав після короткої внутрішньої боротьби, бо символізм символізмом, а прибирання саме себе не виконає.

Центральна система ввечері створила новий файл.

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_17

Текст з’явився на екранах повільно:

Колонія провела похорон без тіл і вперше не дала мертвим стати інструментом страху. Вона назвала імена, але не назвала темряву. Це розлютило те, що чекало за куполом. Живі навчилися ховати без могил. Тепер їм доведеться рятувати без лікаря, який ще тримається на останній нитці.

Нижче проступив новий рядок:

НАСТУПНЕ: ОСТАННІЙ ЛІКАР КОЛОНІЇ.

Сава Клейн стояв у медблоці над новим тілом і читав цей рядок на маленькому екрані.

Він повільно зняв окуляри.

— Ні, — сказав він порожньому медблоку. — Не сьогодні.

Але його руки тремтіли.

За вікном медичного сектора купол сипав скляним пилом.

А друга хвиля вже починала рахувати живих.