Епілог. Місто дивиться у відповідь

Ранок прийшов у Покровськ обережно.

Не переможно, не урочисто, не з тими дурними золотими променями, якими зазвичай люблять завершувати історії люди, що ніколи не ночували в підвалі й не бачили, як місто вчиться дихати крізь тріщини. Ранок просто просочився між будинками, повільно, сірими смугами, ніби боявся розбудити те, що нарешті перестало прикидатися мертвим.

Площа виглядала так, ніби на ній одночасно провели концерт, допит, похорон, сеанс екзорцизму й дуже погано організований захід окупаційної адміністрації. Що, по суті, було правдою.

Сцена перекосилася. Банери валялися на асфальті, зім’яті, брудні, безпорадні. Напис «Покровск выбирает будущее» лежав шматками біля колонок, і тепер із нього можна було скласти хіба що фразу «скучное будущее», та й то з граматичною травмою. Одна колонка диміла. Друга час від часу хрипіла голосом Семена, який, здається, випадково прописався в системі гучномовців і не поспішав виселятися.

— Перевірка звуку, — сказав він на всю площу. — Раз, два, три. Окупаційна брехня, будь ласка, підійдіть до виходу без паніки. Хоча з панікою веселіше.

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/epilog-misto-divitsia-u-vidpovid/