Частина ІІ. Ціна повернення

Розділ 11. Сходи для тих, кого забули

У залі стояло сорок три людини.

Марта порахувала двічі.

Не тому, що цифра мала щось змінити.

Просто мозок, коли не знає, як реагувати на кілька десятків людей, відданих за твоє життя, починає займатися арифметикою. Це дешевший захисний механізм, ніж істерика, і менш незручний для присутніх.

Сорок три.

Не тридцять.

Не «можливо, сорок» ... Читати далі »

Частина ІІ. Ціна повернення

Розділ 10. Двері відчиняються провиною

Марта не спала.

Знову.

Якби безсоння видавало бонусні бали, безкоштовну каву або хоча б знижку на психотерапію, вона вже могла б вважати останній тиждень кар’єрним проривом.

Але безсоння давало лише червоні очі, погані рішення й дивну здатність о четвертій ранку серйозно обговорювати з чоловіком двері, які виросли в нього на долоні.

Андрій сидів на краю ... Читати далі »

Частина ІІ. Ціна повернення

Розділ 9. Батько, якого не було

Сергій Левченко зателефонував о 06:17 ранку.

Зі стаціонарного номера, відключеного двадцять один рік тому.

Телефон у квартирі Оксани Михайлівни задзвонив так голосно, ніби апарат особисто образився на винахід мобільного зв’язку й вирішив нагадати людству, що колись для нервового зриву було достатньо двох метрів дроту та пластикової трубки кольору старої сметани.

У кім ... Читати далі »

Частина ІІ. Ціна повернення

Розділ 8. Архів старої сусідки

Марта стрибнула за собою.

У нормальному житті ця фраза мала б викликати питання до граматики, психіатра й кількості випитого алкоголю.

У її житті вона була просто описом ранку.

Семирічна Марта падала в ліфтову шахту, притискаючи до грудей одноухого зайця.

Доросла Марта летіла слідом.

Темрява хапала їх обох.

Шахта була глибшою, ніж могла бути в дев&rsq ... Читати далі »

Частина ІІ. Ціна повернення

Розділ 7. Жінка, яку повернули неправильно

Оксана Михайлівна повернулася о третій ночі.

Без стуку.

Без дзвінка.

Без ліфта.

Вона просто вийшла з бабусиної шафи й попросила чаю.

Марта в цей момент сиділа на кухонному столі в Андрієвій футболці, яка доходила їй майже до середини стегон, тримала в руках чашку холодної кави й намагалася переконати себе, що останні дві години минули без надприро ... Читати далі »

Частина І. Будинок, який не хотів залишатися порожнім

Розділ 6. Квартира, повна води

Чорна вода хлинула з квартири 74 так, ніби за дверима роками чекало ціле море.

Вона мала б збити Марту з ніг, залити коридор і потягти всіх до ліфта. Натомість вода зупинилася рівною стіною на порозі. Поверхня тремтіла, вигиналася назовні, але не падала. Усередині плавали пасма волосся, дитячі малюнки, червоні яблука й фотографії людей, обличчя яких уже встигли зни ... Читати далі »

Частина І. Будинок, який не хотів залишатися порожнім

Розділ 5. Правила під шпалерами

На стіні було написано:

ДО ОПІВНОЧІ МАРТА МАЄ ОБРАТИ.

Нижче проступило:

ІРИНУ.

Потім:

АБО.

І нарешті:

АНДРІЯ.

Останнє ім’я виглядало ще вологим. Темно-червоні літери повільно стікали штукатуркою, збиралися на нижньому краї шпалер і пада ... Читати далі »

Частина І. Будинок, який не хотів залишатися порожнім

Розділ 4. Хлопчик, який малював зайвих людей

— Вас, — сказав хлопчик. — Скоро всі забудуть вас.

Він вимовив це спокійно, майже буденно, як міг би повідомити, що надворі дощ або в магазині закінчилися улюблені цукерки. Саме цей спокій змусив Марту повірити йому швидше, ніж усім запискам, чорній воді та мертвій бабусі разом узятим.

Діти ще не навчилися правильно подавати ... Читати далі »

Частина І. Будинок, який не хотів залишатися порожнім

Розділ 3. Сусідка, якої ніколи не було

Марта прокинулася від того, що хтось дихав їй у волосся.

Першою думкою було: бабуся.

Друга виявилася розумнішою: бабуся не дихала вже чотири дні, якщо не враховувати її молодшу версію на неіснуючому поверсі, а та навряд чи могла влаштуватися на дивані так зручно.

Марта не розплющувала очей.

Під щокою було тепле чоловіче плече. На тал ... Читати далі »

Частина І. Будинок, який не хотів залишатися порожнім

Розділ 2. Не заходь

Ліфт дзенькнув удруге.

Звук був звичайним — коротким, металевим, трохи роздратованим, наче кабіна приїхала не з потойбіччя, а з дев’ятого поверху, де хтось надто довго тримав двері ногою.

Саме це й лякало найбільше.

Жах, який поводиться як жах, принаймні чесний. Він виє, стукає у вікна, залишає кров на стінах і дає людині можливість сказати: « ... Читати далі »