Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 24: Сім хвилин кисню

Сім хвилин кисню почалися з дуже тихого звуку.

Не з сирени.

Не з вибуху.

Не з тріску купола, який останніми днями поводився як нервова система велетенської скляної тварини. Не з голосу темряви за полем. Не з наказу системи, не з дитячої колискової, не з чергового некролога, який, здається, уже сам втомився бути літописцем чужої катастрофи.

Звук був простий.

Пшшш.

Маленький витік.

Найцинічніший звук у всесвіті.

Бо великі катастрофи хоча б мають гідність бути помітними. Вони падають, горять, ламаються, гримлять. А кисень — ні. Кисень іде тихо. Він покидає тебе без скандалу, без прощальної промови, без останнього погляду. Просто зменшується. Стає менше в повітрі, менше в крові, менше в голові, менше в словах, менше в шансах.

Після повстання під уламками Астерія-9 мала шість годин до наступного стабільного евакуаційного вікна.

Так сказав «Серафим-12».

Так сказала рада виживання.

Так сказала Міра Вен, перевіривши доковий коридор, водне охолодження, шатловий накопичувач, купольне ребро D-7 і власні нерви, які давно вже мали бути визнані окремою аварійною системою.

Шість годин.

Це звучало майже розкішно.

На Астерії-9 будь-який проміжок часу, довший за двадцять хвилин і не заповнений прямою спробою смерті набути адміністративної форми, уже здавався подарунком. Люди почали працювати спокійніше. Не спокійно — це було б образою. Але спокійніше.

П’ята хвиля була прийнята.
Медичний коридор відновлений.
Уламки розібрані.
Ден Сайр названий і внесений в архів.
Раен Корд витягнутий з-під завалу, хоча офіційно Міра планувала ще довго нагадувати йому, що «витягнутий» — це не те саме, що «повернувся сам».
Муха отримав нову щітку, яку Бор Тарек урочисто назвав «революційним інструментом номер два», а сам дрон — «тимчасово прийнятною заміною моєї бойової честі».
Лаура Сін і група дев’яти координували пішохідні маршрути до шостої хвилі.
Іна Сал у медблоці вже сварила пацієнтів майже так само болісно, як Сава Клейн, що означало: цивілізація ще не повністю загинула.

Навіть центральна система мовчала довше, ніж зазвичай. Можливо, ображалася. Можливо, перераховувала протоколи після того, як мешканці колонії фактично провели революцію за допомогою рятувального троса, сервісного дрона й колективної відмови бути «людським потоком». Можливо, просто боялася говорити, бо кожне її речення тепер перекладали на людську мову, і переклад майже завжди звучав як злочин.

А потім у шлюзі шостої хвилі почулося:

Пшшш.

Раен почув першим.

Він сидів біля докової панелі, з ногою, зафіксованою тимчасовою медичною скобою, і мав наказ «не вставати без дозволу Міри, Іни, Сави або великої групи свідків, готових фізично його зупинити». Наказ він формально виконував: не стояв. Просто сидів у такій позі, що за першої ж нагоди міг зірватися й побігти в аварію, як добре натренована катастрофічна звичка.

Він підняв голову.

— Міро.

Вона була за три метри, перевіряла стабілізаційні формули коридору й не дивилася на нього, бо якщо дивитися на Раена надто часто, можна було або розчулитися, або вдарити його гайковим ключем. Обидва варіанти відволікали.

— Що?

— Ти чуєш?

Вона завмерла.

Другий звук.

Пшшш.

Міра різко повернулася до шлюзу.

— Ні.

Раен нахилився до панелі.

— Тиск у перехідному рукаві падає.

Міра вже бігла.

— Наскільки?

— На три відсотки.

— За який час?

— За сімнадцять секунд.

Вона вилаялася так технічно, що навіть докова система на мить приглушила власні попередження з поваги до професійного рівня.

— Закрити внутрішній клапан!

Раен натиснув команду.

Панель відповіла:

ВІДМОВА. У ШЛЮЗІ ПРИСУТНІ ЛЮДИ.

Міра різко підняла голову.

— Хто там?

Еміль із допоміжного поста зблід.

— Шоста хвиля ще не мала входити в шлюз. Там тільки технічна група перевірки.

— Скільки?

— Вісім людей.

Раен уже відкривав камеру.

На зображенні з’явився перехідний рукав між внутрішнім доком і капсульним кільцем. Вісім людей у легких аварійних масках стояли біля пакета з медичним обладнанням і контейнера дитячих речей. Серед них була Сара з групи дев’яти, двоє водних техніків, старий агроном Пелл, охоронниця з сектору F, двоє волонтерів і підліток, який ніс коробку з батареями для Мухи, бо Бор «обіцяв і тепер репутація сектора D не дозволяє кинути відро без енергії».

У стінці рукава, біля верхнього з’єднання, світилася тонка біла тріщина.

З неї йшов кисень.

Тихо.

Пшшш.

Центральна система нарешті заговорила:

— Увага. Зафіксовано витік атмосфери в перехідному рукаві шостої хвилі. Рекомендація: закрити внутрішній клапан після евакуації присутніх.

Пауза.

— Оцінка часу до критичного рівня кисню: сім хвилин дванадцять секунд.

Раен подивився на Міру.

— Назва серії брехала на дванадцять секунд у кращий бік.

— Не зараз.

— Я дуже стараюсь.

Міра відкрила канал у рукав.

— Сара, це Міра. Чуєш мене?

Сара підняла голову до камери. Її маска була запітніла.

— Чую. У нас витік?

— Так. Спокійно. Не бігти. Не кричати. Економити кисень.

Пелл іззаду пробурмотів:

— Дуже добре, що ви сказали не кричати. Я якраз планував літературно.

Сара штовхнула його ліктем.

— Замовкни, агрономе.

Раен тихо сказав:

— У них гумор ще живий. Це медично обнадійливо.

Іна з медблоку вже підключилася.

— Усі в рукаві: дихати повільно. Не знімати маски. Не говорити без потреби. Якщо хтось відчує запаморочення — сісти на підлогу, не падати красиво, бо красиво не означає безпечно.

Сава з «Серафима-12» з’явився на каналі за секунду.

— Іно, добре. Міра, варіанти?

— Внутрішній клапан не закривається через людей усередині. Зовнішній клапан заблокований, бо стикувальний коридор не завершив синхронізацію. Якщо відкрити внутрішні двері, тиск ударить у док. Якщо чекати — вони задихнуться.

Капітан Лейд із корабля втрутився:

— Ми можемо подати резервний кисень з боку «Серафима», якщо зовнішній клапан відкриється хоча б на двадцять сантиметрів.

— Він не відкриється, — сказала Міра. — Механічний замок заклинило після повстання під уламками. Там мікродеформація.

Раен подивився на схему.

— Його можна відкрити вручну.

Міра повільно повернулася до нього.

— Ні.

— Ти навіть не знаєш, що я скажу.

— Я знаю твоє обличчя. Це обличчя людини, яка вже придумала, як влізти туди, де не має бути людей.

— Технічно я пілот.

— Технічно ти пацієнт із ногою, яка ледве не залишилася під уламками.

— Вона зі мною. Не драматизуй.

— Я тебе зараз сама заклиню в медичній капсулі.

Сава з корабля сухо сказав:

— Я підтримую Міру.

Раен підняв руку.

— Докторе, ви взагалі завжди підтримуєте того, хто хоче мене обмежити.

— Це називається медицина.

Муха, який під’їхав до докової панелі з новою щіткою, просканував шлюз.

— Є сервісний канал діаметром сорок два сантиметри. Біологічна людина стандартного розміру не пройде. Біологічна людина з героїчними проблемами теж не пройде. Я пройду.

Міра схилилася до схеми.

— Канал веде до зовнішнього замка?

— Так. Я можу відкрити технічний засув ізсередини.

Раен одразу сказав:

— Один не підеш.

Муха повернув до нього голову.

— Ви діаметром більше сорока двох сантиметрів. Це не образа, а геометрія.

— Геометрія сьогодні теж проти нас.

Бор із сектора D підключився, задихаючись від швидкої ходьби.

— Відро, якщо ти знову полізеш у пастку...

— Ви обіцяли батареї, — відповів Муха. — Вони в рукаві.

Бор замовк.

— Це нечесний аргумент.

— Я навчився у людей.

Лаура Сін з площі сказала:

— Мухо, якщо відкриєш клапан, люди зможуть отримати кисень із корабля?

— Ймовірність успіху — 62 відсотки.

— А вижити тобі?

— Небезпечно низька, якщо тиск ударить у сервісний канал.

Раен різко сказав:

— Ні.

Муха спокійно відповів:

— Уточнення: я не питаю дозволу на самопожертву. Я виконую роботу.

— Це і є самопожертва в робочому комбінезоні.

— Ви фахівець.

Міра підняла руку.

— Стоп. Муха йде в сервісний канал. Але ми не лишаємо його без страховки. Раене, ти ведеш дистанційний стабілізатор. Не входиш у шлюз. Не підключаєш себе до пульта. Не робиш пілотську дурню. Тільки керуєш.

Раен відкрив рот.

— Це наказ, — сказала вона.

— Я люблю, коли ти командуєш, але зараз це дуже незручно для мого героїчного імпульсу.

— Твій героїчний імпульс сьогодні сидить на стільці.

— Він протестує.

— Нехай подає письмово.

Муха під’їхав до сервісного отвору.

— Начальник місії нагадує: час.

На екрані блимнуло:

06:43

Сім хвилин кисню перетворилися на шість хвилин сорок три секунди.

І від цієї миті кожне слово стало занадто дорогим.

У перехідному рукаві люди сіли на підлогу, як наказала Іна. Сара тримала руку підлітка з батареями. Пелл притискав до грудей маленький контейнер із насінням гідропоніки, бо навіть перед нестачею кисню агрономи поводяться так, ніби майбутнє обов’язково потребуватиме петрушки. Охоронниця сектору F перевіряла маски інших і сама дихала надто швидко.

— Повільніше, — сказала Сара.

— Я знаю.

— Не знаєш. Ти дихаєш як боржник перед смертю.

Пелл тихо хмикнув.

— Гарна фраза.

— Мовчи, економ кисень.

— Я економлю. Просто сарказм виходить на видиху.

На кораблі Лія стояла біля скла карантинного модуля й дивилася вниз, хоча фізично не могла бачити док. Її рука стискала кораблик так сильно, що пластик хруснув.

— Темрява чує витік, — сказала вона.

Сава повернувся до неї.

— Що це означає?

— Вона любить, коли люди починають рахувати подихи.

Марко зблід.

— Можна їй сказати, щоб вона зайнялася своїми справами?

Лія майже усміхнулася.

— Можна співати.

— Я вже знав, що ти це скажеш.

Сава відкрив канал до доку.

— Лія хоче дати пісню в рукав.

Міра одразу сказала:

— Ні голосно. Їм треба економити кисень, не співати.

Лія відповіла:

— Їм не треба співати. Їм треба слухати. Пісня триматиме темряву за межами страху.

Раен подивився на Міру.

— Вона вже не раз рятувала нам нервову систему.

Міра кивнула.

— Давайте тихо. Тільки фон.

І тоді дитяча колискова «Гермеса» пішла в перехідний рукав дуже тихо.

Не як хор.

Як дихання.

Люди всередині підняли голови.

Сара заплющила очі.

Пелл прошепотів:

— Якщо я помру під дитячу пісню, я буду дуже сердитий на драматургію.

— Не помреш, — сказала Сара.

— Це наказ?

— Так.

— Добре. Нарешті хтось керує якісно.

Муха увійшов у сервісний канал.

Сорок два сантиметри ширини — це мало навіть для дрона, особливо для дрона, який пережив вентиляційні коридори, ядро рабства, живу землю, повстання під уламками й кілька емоційних розмов із Бором Тареком. Його корпус зачіпав стінки. Нова щітка не поміщалася нормально, тому він склав її вздовж корпусу, що виглядало для нього принизливо.

— Фіксую приниження інструмента, — сказав він.

Раен сидів біля дистанційної панелі.

— Тримайся, начальнику місії.

— Ваш голос звучить тривожно.

— Це новий режим. Називається «не можу полізти сам і ненавиджу це».

— Рекомендація: прийняти безсилля як тимчасову форму зрілості.

— Відро, ти став дуже нахабним.

— Двічі громадянин. Маю право.

Міра стояла поруч із Раеном, але дивилася на схему. Її пальці рухалися над панеллю, перенаправляючи мікропотоки тиску. Вона бачила, як кисень падає в рукаві, як сервісний канал стискається від різниці тиску, як зовнішній замок уперто лишається червоним. Вона не могла дозволити собі дивитися на Раена. Якщо подивиться — побачить, як його руки тремтять від того, що він мусить сидіти. Якщо побачить — захоче торкнутися. Якщо торкнеться — втратить секунди.

05:58

— Мухо, сорок сантиметрів до замка, — сказала вона.

— Бачу. Замок має механічний язик. Дуже старий. Дуже самовдоволений.

— Зможеш?

— Я щіткою скасовував рабство. Язик замка мене не вразить.

У цей момент перехідний рукав здригнувся.

Тріщина розширилася.

Кисень почав іти швидше.

Панель оновила таймер:

04:41

Раен різко піднявся зі стільця.

Міра, не повертаючись, сказала:

— Сядь.

— Час скоротився.

— Я бачу.

— Міро...

— Якщо встанеш, я зіб’ю тебе аварійним стільцем.

Він завмер.

— Це був би красивий заголовок для некролога.

— Сядь.

Він сів.

Це було, можливо, найгероїчніше, що він зробив за весь день.

Бо бігти в небезпеку Раен умів. А сидіти, коли в небезпеці інші, — ні. Але він сів. Стиснув край панелі так, що побіліли кісточки пальців, і керував стабілізатором через дистанційний канал.

Міра коротко глянула на нього.

Їхні очі зустрілися.

Вона нічого не сказала.

Але він почув: дякую.

У медблоці Іна стояла перед «Асклепієм-9» і вела людей у рукаві через камеру.

— Сара, перевір губи Пелла.

— Що?

— Колір.

Сара подивилася.

— Синіють.

— Пелл, не говорити.

— Я можу...

— Не можеш.

Пелл підняв палець, ніби хотів заперечити агрономічно, але Сара схопила його за руку й не дала.

«Асклепій» сказав:

— Рекомендація: знизити емоційну активність групи.

Іна різко відповіла:

— Шафа, якщо скажеш їм заспокоїтися, я тебе перезавантажу молотком.

— Погроза прийнята. Емоційна активність допустима в межах виживання.

Сава з корабля сказав:

— Добре, Іно.

— Не зараз, докторе.

— Саме зараз. Добре.

Вона ковтнула.

— Прийнято.

04:02

Муха дістався до зовнішнього замка.

Старий механізм був закритий під кутом. Технічний язик заклинило через мікродеформацію кільця. Щоб відкрити, треба було вставити інструмент у вузьку щілину й повернути язик проти тиску. Людська рука не пролізла б. Дронова щітка — теоретично.

— Я знайшов проблему, — сказав Муха.

Раен нахилився до панелі.

— І?

— Вона механічна, тупа й наполеглива. Бор би її зрозумів.

Бор із площі відповів:

— Чую, відро.

— Мені потрібен кут повороту 18 градусів і стабільний тиск у каналі. Якщо тиск стрибне, мене викине в замок або розчавить.

Міра сказала:

— Я триматиму.

Раен додав:

— Я компенсую.

Муха помовчав.

— Якщо я не вийду...

Бор одразу гаркнув:

— Не починай!

— Я хотів сказати: батареї віддати медблоку. Ви драматизуєте.

Бор замовк.

— Погано жартуєш, відро.

— Я вчуся у вас.

03:39

Муха вставив щітку в механізм.

Вона зісковзнула.

— Ненавиджу новий інструмент, — сказав він.

Раен криво усміхнувся.

— Старий був героєм.

— Новий має комплекс неповноцінності.

— Скажи йому, що в нього чудова можливість вирости.

— Інструменти не ростуть.

Міра тихо сказала:

— Ростуть символи.

Муха на мить замовк.

— Прийнято.

Він вставив щітку знову.

У перехідному рукаві охоронниця сектору F почала панікувати. Її дихання стало різким. Маска запітніла повністю. Вона спробувала підвестися.

— Я не можу, — сказала вона. — Я не можу тут сидіти.

Сара схопила її за руку.

— Сядь.

— Ні. Ні. Двері там. Треба...

Пелл, який мав мовчати, прошепотів:

— Якщо побіжиш, ми всі почнемо дихати швидше, бо захочемо тебе вдарити.

Охоронниця здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Сядь. Дай нам не витрачати кисень на твою драму.

Сара майже засміялася.

Охоронниця теж.

І сіла.

Раен тихо сказав:

— Сарказм справді економить кисень.

Міра відповіла:

— Не намагайся оформити це як медичний протокол.

03:01

На «Серафимі-12» капітан Лейд стояв біля пульта резервної подачі кисню.

— Ми готові, — сказав він. — Щойно клапан дасть двадцять сантиметрів — подаємо.

Сава дивився на показники людей у рукаві.

— У вас буде одна спроба. Якщо тиск ударить надто різко, вони втратять свідомість.

— Прийнято.

Лія співала тихо. Її голос тремтів. Марко стояв поруч і, на диво, співав теж — криво, сердито, але вперто. Ная й Нік підхопили. Діти на кораблі вже знали: коли дорослі кажуть «не панікувати», це означає, що паніка сидить у кутку й чекає офіційного запрошення. Тому вони співали без дозволу.

У доку Міра чула дитячі голоси й працювала швидше.

Раен дивився на таймер.

02:44

— Мухо, давай.

— Працюю.

— Це не відповідь.

— Це все, що є.

— Ненавиджу, коли ти говориш як ми.

— Ви погано впливаєте на сервісні системи.

Муха повернув щітку.

Механізм скрипнув.

На панелі зовнішнього клапана червоний змінився на жовтий.

Міра різко сказала:

— Є рух! Ще!

Механізм застряг.

Муха подав більше сили.

Його маленький корпус затремтів у сервісному каналі.

— Опір високий.

Раен збільшив стабілізацію.

— Тримаю тебе.

— Ваша дистанційна підтримка емоційно сумнівна, але технічно прийнятна.

— Ображатимеш після.

— З радістю.

02:07

У рукаві Сара подивилася на камеру.

— Міра?

— Я тут.

— Якщо не вийде...

— Вийде.

— Це не відповідь.

— Це наказ.

Сара усміхнулася під маскою.

— Ви всі однакові.

Пелл підняв контейнер із насінням.

— Якщо я не полечу, заберіть це.

— Пелл, мовчи, — сказала Іна.

— Це насіння. Воно важливіше за мій коментар.

Мара з п’ятої хвилі, уже на кораблі, раптом вийшла на канал:

— Пелле, якщо ти помреш із петрушкою в руках, я особисто напишу тобі найсмішніший некролог.

Пелл завмер.

— Мара?

— Так. І я серйозно. Не псуй мені день.

— Ти ж на кораблі.

— Саме тому можу погрожувати здалеку.

Він засміявся. Тихо. Економно.

— Добре. Не помираю з петрушкою.

01:36

Механізм зовнішнього клапана піддався на п’ять сантиметрів.

Недостатньо.

Муха подав ще силу.

Щітка тріснула.

— Ні, — сказав Бор.

Муха мовчав.

— Відро!

— Інструмент пошкоджено. Продовжую.

— Не смій.

— Бор, ви обіцяли батареї. Я маю їх забрати. Це економічна мотивація.

— Я сам тобі куплю батареї, якщо виберешся!

— Уточнення: «куплю» — це оптимістично. Економіка колонії погана.

— Я тебе вкраду з корабельного складу!

— Прийнятно. Продовжую.

Раен дивився на схему сервісного каналу.

— Мухо, тиск на тебе росте.

— Я помітив. Мій корпус не в захваті.

Міра сказала:

— Ще чотири сантиметри — і «Серафим» зможе подати тонкий потік. Не двадцять. Але може вистачити.

Капітан Лейд відповів:

— Підтверджую. Потрібно мінімум сімнадцять сантиметрів.

Раен глянув на таймер.

01:12

— Мухо.

— Знаю.

— Ні, не знаєш. Повертайся, якщо клапан не йде.

— Якщо я повернуся, вони загинуть.

— Якщо тебе розчавить, ти теж.

— Я не біологічний.

— Ти живий, дурне відро!

У доку стало тихо.

Бор, який хотів сказати це першим, не сказав нічого.

Муха завмер на частку секунди.

— Ваш аргумент нелогічний.

Раен стиснув панель.

— Зате людський. Ти сам казав.

Міра тихо додала:

— Відкрий. І повернись.

Муха не відповів.

Він повернув щітку востаннє.

Вона зламалася майже повністю, але уламок зайшов у замковий язик під правильним кутом.

Клапан рвонуло.

Жовтий став зеленим.

00:49

— «Серафим», подачу! — крикнула Міра.

Капітан Лейд увімкнув резервний кисень.

У перехідному рукаві з верхнього клапана пішов тонкий білий потік.

Люди всередині судомно вдихнули.

Іна закричала:

— Повільно! Повільно, не хапати! Маски не знімати!

Сава повторював із корабля:

— Не глибоко! Малими вдихами!

Пелл, звісно, порушив би все, але Сара схопила його за маску й притиснула.

— Малими, старий бур’яне!

— Я агроном!

— Потім сперечатимешся!

Тиск у рукаві стабілізувався.

Не повністю.

Але досить, щоб таймер смерті зупинився.

00:31

Міра закрила внутрішній аварійний клапан частково, вирівнюючи перепад. Раен тримав стабілізатор. Еміль плакав біля допоміжного поста й говорив, що це просто конденсат. Ніхто не вірив, але всі були надто зайняті, щоб дражнити його належним чином.

Муха мовчав.

Раен різко повернувся до схеми.

— Мухо?

Тиша.

— Мухо!

Сервісний канал показував слабкий сигнал.

Застряг біля замка.

Міра зблідла.

— Його притиснуло клапаном.

Бор по каналу сказав дуже тихо:

— Витягніть його.

Раен уже піднімався.

Міра схопила його за плече.

— Ти не пролізеш.

— Я знаю.

— Тоді що?

— Не знаю!

Це було страшніше за будь-який жарт.

Раен Корд, який завжди мав дурний варіант, уперше сказав: не знаю.

Міра подивилася на схему.

— Сервісний канал має зворотний продув. Якщо дати імпульс із нашого боку, його може викинути назад у док.

— «Може»?

— Або розірве канал.

— А Муха?

Вона мовчала.

Бор сказав:

— Робіть.

Міра заплющила очі.

— Бор...

— Він би сказав, що він не дихає. Що він ресурс. Що це логічно. Я кажу: робіть, бо він громадянин, і громадян витягують, навіть коли вони металеві й нестерпні.

Раен сів до панелі.

— Я тримаю канал.

Міра ввела команду.

— Продув на 30%.

— Мало, — сказав Раен.

— 45.

— Ризик.

— У нас усе ризик.

Вона натиснула.

Сервісний канал здригнувся.

Секунда.

Друга.

Третя.

Із отвору вилетів Муха.

Він ударився об підлогу, прокотився, втратив залишок щітки й завмер догори колесами.

У доку всі замовкли.

Бор по каналу навіть не дихав.

Раен підбіг, забувши про ногу. Міра за ним.

— Мухо?

Тиша.

Міра відкрила сервісну панель на корпусі.

— Живлення слабке.

Раен тримав його маленьку голову.

— Давай, начальнику місії. Ти ще маєш образити мою геометрію.

Тиша.

Бор сказав:

— Відро, я батареї вкрав не для похорону.

Муха не відповідав.

Еміль приніс батарейний блок — той самий, що був у рукаві.

— Ось!

Міра підключила.

Синій індикатор не спалахував.

Раен тихо сказав:

— Ні.

Міра різко:

— Ще раз.

Вона переключила порт.

Нічого.

І тоді з маленького динаміка почувся хрипкий електронний звук:

— Уточнення... я не відро... я двічі громадянин... із правом на батареї...

Бор видав такий звук, ніби одночасно засміявся, заплакав і спробував не померти від власних легенів.

Раен опустив голову.

Міра сіла просто на підлогу й закрила обличчя руками.

Муха повільно блимнув синім.

— Інструмент втрачено. Моральний стан щітки: героїчний.

Раен засміявся.

— Нестерпний.

— Ваш, — відповів Муха.

У перехідному рукаві люди дихали.

Сара, Пелл, охоронниця, техніки, підліток із батареями — усі були живі. Їх вивели через двадцять хвилин, коли тиск стабілізували повністю. Пелл вийшов останнім, тримаючи контейнер із насінням так, ніби щойно проніс через смерть майбутній салат.

— Петрушка вижила, — сказав він.

Іна, побачивши його по камері, втомлено відповіла:

— Люди теж, Пелле.

— Так, але петрушка не сперечалася.

«Асклепій» додав:

— Рослини мають нижчий рівень поведінкової складності.

Іна подивилася на шафу.

— Ти зараз образив усіх пацієнтів?

— Можливо.

Сава з корабля тихо сказав:

— Він точно стає нашим.

Після витоку док виглядав так, ніби хтось витиснув із нього останній нерв і забув прибрати. Люди сиділи на підлозі. Хтось плакав. Хтось сміявся. Хтось просто дивився на власні руки, дивуючись, що вони ще належать живому тілу.

Раен сидів біля стіни. Міра перев’язувала йому ногу, хоча формально він «лише трохи встав», як він сам сказав. Вона мовчала дуже небезпечно.

— Я знаю цей вид тиші, — сказав Раен.

— Добре.

— Це тиша перед медичним насильством?

— Перед особистим.

— Гірше.

Вона затягнула пов’язку трохи сильніше, ніж потрібно.

— Ай.

— Живий значить скаржишся.

— Ти крадеш мої фрази.

— Твої фрази краще працюють, коли ними тебе карають.

Він усміхнувся.

— Я сказав тобі, що люблю тебе.

Вона завмерла.

— Під уламками.

— Так.

— У тебе жахливий таймінг.

— Але хороший вибір адресата.

Вона подивилася на нього.

У її очах була втома, страх, полегшення й щось тепле, що не потребувало аварійної системи, щоб світитися.

— Я теж люблю тебе, — сказала вона. — І якщо ти ще раз використаєш смертельну ситуацію як романтичну декорацію, я...

— Що?

— Ще не вирішила. Але буде боляче й справедливо.

— Мене це дивно заспокоює.

Вона нахилилася й поцілувала його.

Цього разу без поспіху. Без таймера на екрані. Без кисню, що йде в тріщину. Поцілунок був тихий, втомлений, але справжній. Не гарячий вибух під завалом, не наказ вижити, не панічна перевірка пульсу. Це був поцілунок людей, які щойно побачили, як сім хвилин можуть розтягнутися на ціле життя, і вирішили, що якщо вже всесвіт так любить відлік, вони рахуватимуть не лише секунди до смерті, а й моменти, заради яких варто не здатися.

Муха, лежачи на маленькому ремонтному килимку, тихо сказав:

— Я не коментую емоційний контакт. Бо майже помер і виріс як особистість.

Бор поруч буркнув:

— Три секунди мовчання. Рекорд.

— Я пишаюся.

— Не зловживай.

Шоста хвиля була відкладена на сорок хвилин.

Не скасована.

Після стабілізації рукава люди самі вирішили: спочатку вивести тих, хто пережив витік, потім пацієнтів із медблоку, потім частину технічних груп. Міра погодила. Орвелл затвердив. «Серафим-12» прийняв. Центральна система спробувала додати «рекомендацію», але вся площа одночасно сказала «ні», і система, можливо, уперше зрозуміла силу монотонної народної відмови.

Шоста хвиля пройшла вже після того, як рукав укріпили зовнішніми хомутами, внутрішніми герметиками і, як сказав Бор, «трьома шарами недовіри». Серед тих, хто полетів, були Сара, Пелл із насінням, охоронниця сектору F, кілька пацієнтів Іни, двоє техніків і підліток, який перед відправленням урочисто вручив Мусі батарейний блок.

— Це тобі, — сказав хлопець. — Бор сказав, що борги треба закривати, поки живий.

Муха прийняв батарею маніпулятором.

— Дякую. Ви поводитеся соціально відповідально, що для підлітка підозріло.

Хлопець усміхнувся.

— Це тимчасово.

— Тоді все нормально.

Коли шоста хвиля була прийнята, «Серафим-12» передав повідомлення:

ШОСТА ХВИЛЯ ПРИЙНЯТА. ЗАЛИШОК НАСЕЛЕННЯ ПІД КУПОЛОМ: КРИТИЧНИЙ МІНІМУМ ДЛЯ ОСТАННІХ РОБІТ. МОЖЛИВА ПІДГОТОВКА СЬОМОЇ ХВИЛІ ПІСЛЯ ПОВНОЇ ГЕРМЕТИЗАЦІЇ ДОКУ.

Критичний мінімум.

Люди на площі прочитали й не розійшлися.

Бо всі розуміли: тепер лишилися ті, кого найважче вивезти. Ті, хто тримав двері. Ті, хто лагодив системи. Ті, хто відмовлявся йти, доки не піде останній слабший. Ті, хто став занадто потрібним, щоб система не спробувала знову зробити з них ресурс.

Бор.

Лаура.

Іна.

Ельза.

Ілана.

Орвелл.

Міра.

Раен.

Муха.

І ще кілька десятків людей, які вже не були натовпом, списком чи потоком.

Вони були останньою колонією.

Центральна система створила новий файл о третій ночі.

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_24

На екранах з’явився текст:

Сім хвилин кисню показали колонії, що смерть не завжди приходить із гуркотом. Іноді вона шипить у маленьку тріщину, поки люди вчаться дихати тихо, співати подумки й рятувати навіть того, кого система все ще намагається назвати сервісним ресурсом. Шоста хвиля пройшла, але док тепер має пам’ять про кожен подих.

Нижче проступив рядок:

НАСТУПНЕ: ДІМ, ЯКИЙ СТАВ ПАСТКОЮ.

Міра прочитала його й повільно підняла очі на купол.

— Дім, який став пасткою.

Раен сидів поруч, тримаючи її руку.

— У нас із цим домом давно токсичні стосунки.

— Не жартуй.

— Я не жартую.

Вона подивилася на нього.

Він продовжив тихіше:

— Дім справді став пасткою. Але ми вже навчилися відкривати двері.

Муха підняв нову батарею.

— І ламати погані замки щіткою. Коли буде нова щітка.

Бор хрипко сказав:

— Я знайду тобі таку щітку, що темрява сама попросить інструкцію з догляду.

— Звучить як любов.

— Не зловживай.

Лаура Сін стояла біля меморіальної чаші води, тримаючи талон Емри.

— Пастка чи ні, — сказала вона, — це все ще наш дім. Поки ми самі не вийдемо.

І десь за куполом темна форма нахилилася ближче, ніби теж хотіла побачити, як люди, які пережили списки, сирени, землю й сім хвилин кисню, поведуться тепер, коли сама Астерія-9 почала закриватися навколо них не як система.

Як дім, який не хоче відпускати.