Є діти, які виростають під шум дощу, під гавкіт собак у дворі, під дзвін трамваїв і запах ранкової кави з сусідньої кухні. А є ті, кому замість дощу дісталося дзижчання систем життєзабезпечення, замість двору — оглядовий модуль із подряпаним склом, а замість неба — чорна безодня, така чесна, що аж незручно. Саме так формується покоління підпросторових станцій — люди, які вчаться ходити в коридорах зі змінною гравітацією, закохуються під аварійне ... Читати далі »