Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 5: Діти червоної станції

Діти червоної станції прокинулися раніше за дорослих.

Це було поганим знаком. У нормальній колонії діти прокидаються від штучного світанку, запаху синтетичної каші, сварок батьків через талони на душ або від голосу навчального модуля, який із безжальною бадьорістю повідомляє, що сьогодні вони вивчатимуть історію великої людської експансії. Історію, у якій людство завжди виглядало героїчно, мудро й трохи засмагло на фоні нових планет.

У реальному житті людство виглядало втомленим, кашляло прахом, крало воду з аварійних резервів і будувало дитячі садки над старими могилами, бо ділянка була зручною для логістики.

На Астерії-9 діти прокинулися від співу.

Спів ішов не з динаміків. Не з навчального блока. Не з аварійного маяка, який після вчорашньої молитви замовк так підозріло, як мовчить людина, що вже сказала правду й тепер чекає, кого за неї покарають. Спів ішов знизу. Крізь підлогу. Крізь ліжка. Крізь тонкі дитячі ребра.

Це була колискова.

Тиха, тепла, майже земна. У ній не було слів, тільки мелодія, що нагадувала про руки матері, світло в коридорі, ковдру біля підборіддя й наївне переконання, що дорослі контролюють світ. Найжорстокіша брехня дитинства полягає не в тому, що чудовиська не існують. Вони існують. Просто дорослі часто підписують із ними договори, а потім називають це розвитком інфраструктури.

Лія розплющила очі.

Вона лежала на верхній койці в тимчасовому дитячому секторі, куди перевели всіх дітей після того, як червона станція почала «демонструвати небажані акустичні явища». Так це назвала адміністрація. Діти називали простіше: станція кличе.

Навколо неї в напівтемряві прокидалися інші.

Марко сидів на ліжку й тримався за вуха, хоча звук не проходив через вуха.
Семирічна Ада тихо плакала, не розуміючи чому.
Близнюки Нік і Ная дивилися під ліжко, ніби там хтось мав вилізти.
Малий Тим, якому було лише п’ять, простягнув руку до підлоги й прошепотів:

— Вони не злі.

Лія сіла.

— Не торкайся.

Тим слухняно забрав руку. Діти в колоніях швидко вчаться слухатися не дорослих, а тих, хто справді знає, коли треба тікати.

У кутку загорівся нічник у формі земного місяця. Його привезли з першої хвилі переселенців, і тепер він світився нерівно, бо батарея була стара, а зарядні кабелі давно пішли на ремонт медичного сканера. На стіні в м’якому світлі проступали тіні дітей — надто довгі, надто тонкі, надто схожі на фігури з праху, які вчора стояли навколо аварійного маяка.

З динаміка нарешті пролунав голос центральної системи:

— Доброго ранку, юні мешканці Астерії-9. Якщо ви чуєте несанкціоновану мелодію, повідомте найближчого дорослого. Якщо найближчий дорослий теж чує мелодію, зберігайте спокій і не створюйте хорових колективів без дозволу адміністрації.

Марко тихо сказав:

— Система дурна.

— Ні, — відповіла Лія. — Вона просто боїться.

— Системи не бояться.

— Ця вже навчилася.

Підлога під ними ледь здригнулася.

Колискова змінилася. У ній з’явився ритм. Не дитячий. Глибший. Повільний. Схожий на серце, яке б’ється під землею й не поспішає, бо знає: усі над ним належать йому за правом фундаменту.

На дверях дитячого сектору спалахнув червоний індикатор.

ІЗОЛЯЦІЯ.

Діти завмерли.

Марко підскочив до панелі.

— Нас закрили.

— Не нас, — сказала Лія.

— А кого?

Вона подивилася на підлогу.

— Від нас.

У командному центрі Астерії-9 ранок був схожий на погано сплановану страту.

Екрани блимали, люди кричали, системи видавали взаємно несумісні звіти, а білий прах лежав на всьому тонким шаром, ніби сама колонія намагалася завчасно припудрити обличчя перед похороном. Після вчорашнього аварійного сигналу в космос усі чекали відповіді. Відповідь була. Точніше, її жалюгідна службова тінь.

ПАКЕТ ПРИЙНЯТО. ЗАПИТ ПЕРЕДАНО. ОЧІКУЙТЕ КЛАСИФІКАЦІЇ.

Класифікації.
Не допомоги. Не кораблів. Не рятувального флоту.
Класифікації.

Корпорація «Геліос-Колоніал» навіть апокаліпсис спершу хотіла розкласти по папках.

Дан Орвелл стояв перед головним екраном і виглядав так, ніби за ніч остаточно зрозумів: влада — це не можливість командувати, а привілей першим дізнаватися, наскільки все погано.

— Вони отримали сигнал сім годин тому, — сказав він. — Чому досі немає маршруту евакуації?

Ельза Рік, представниця корпорації, не відповіла одразу. Вона стояла в сірому костюмі, на якому не було жодної порошинки праху. Це здавалося майже надприродним. Прах падав на всіх, але Ельза виглядала так, ніби навіть смерть не мала відповідного допуску, щоб торкатися її лацкана.

— Аварійні процедури вимагають оцінки біологічної, юридичної та фінансової загрози, — сказала вона.

— Фінансової?

— Якщо колонія визнана зараженою, евакуйовані можуть бути класифіковані як переносники.

— Вони люди.

— Юридично це ще не встановлено.

Орвелл повернувся до неї.

— Ви щойно сказали, що юридично не встановлено, чи люди — люди?

— Я сказала, що статус потенційно заражених потребує уточнення.

Сава Клейн, який сидів біля медичного термінала, підняв голову.

— У мене в медблоці сорок три пацієнти, які кашляють прахом, двоє бачать мертвих родичів у системі водопостачання, одна жінка розмовляє з рослиною, бо та відповідає голосом її чоловіка, і троє дітей чують колискову під підлогою. Хочете, я уточню їхній статус? Вони налякані. Це найбільш людський статус із доступних.

Ельза холодно подивилася на нього.

— Емоції не є критерієм карантинного рішення.

— Тоді не дивно, що корпорації так добре виживають.

Міра Вен не брала участі в суперечці. Вона стояла біля окремої панелі й дивилася на схему червоної станції — старого дитячого навчального блоку, який розташовувався біля одного з допоміжних аварійних маяків. Його називали червоним через освітлення: у перші роки колонії там постійно барахлили лампи, заливаючи класи м’яким червоним світлом. Діти любили його. Казали, що так станція схожа на серце.

Тепер серце кликало їх назад.

— Чому дитячий сектор закритий? — запитала Міра.

Ілана Сор, начальниця безпеки, підійшла до панелі.

— Я не віддавала наказу.

— Система сама заблокувала двері.

— Причина?

Міра відкрила журнал.

— «Захист неповнолітніх від зовнішнього впливу».

Раен Корд, який сидів на краю столу й намагався вдавати, що його вчора не майже підсмажило зворотним струмом шатла, тихо присвиснув.

— Система стала турботливою. Це найстрашніше, що я чув за останні дні. А конкуренція, між іншим, жорстка.

Міра вивела на екран внутрішню камеру дитячого сектору.

На зображенні діти стояли посеред кімнати. Не панікували. Не плакали. Вони дивилися в один бік — на підлогу біля дверей.

Прах там збирався в коло.

Лія підняла голову, ніби відчула, що її бачать, і подивилася прямо в камеру.

Потім сказала щось.

Звук запізнився на дві секунди.

— Вона сказала: «Не пускайте дорослих першими», — прочитала Міра по губах.

— Чудово, — сказав Раен. — Навіть діти вже знають, що ми все псуємо.

Ілана нахилилася до мікрофона.

— Ліє, це командир Сор. Ти мене чуєш?

Динаміки зашипіли.

Голос Лії пролунав тихо, але чітко:

— Так.

— Ви в безпеці?

Пауза.

— Ні. Але ще живі.

Сава закрив очі.

— Дитині десять років.

— На Астерії-9 це вже майже ветеран, — сказав Раен, але цього разу без усмішки.

Ілана продовжила:

— Ми відкриємо двері.

— Не треба.

— Чому?

Лія повернулася до дітей. Вони стояли позаду неї, наче маленький загін у піжамах, масках і завеликих захисних куртках.

— Якщо двері відкриються, вони підуть на червону станцію.

— Хто вони?

— Ми.

У командному центрі запала тиша.

Діти в камері одночасно повернули голови до стіни.

На екрані за ними, який мав показувати навчальні матеріали, раптом спалахнуло старе зображення: дитячий клас «Гермеса-До». Маленька кімната. Червоні лампи. Десятеро дітей. Старий учитель. На стіні намальоване сонце.

Потім зображення змінилося.

Ті ж діти стояли в білому праху.

Один за одним поверталися до камери.

І починали співати.

У дитячому секторі Лія відчувала, як колискова тягне її вниз.

Це не було примусом. Принаймні не грубим. Голос не наказував, не погрожував, не ламав. Він просив. А прохання іноді страшніше за наказ, бо змушує відповідати не страхом, а совістю.

— Вони хочуть, щоб ми прийшли, — сказала Ада.

— Хто? — запитав Марко, хоча вже знав.

— Діти знизу.

Тим сидів на підлозі, обійнявши коліна.

— Вони сумують.

Близнюки мовчали. Вони завжди говорили мало, але зараз трималися за руки так міцно, що пальці побіліли.

Лія підійшла до дверей і поклала долоню на холодний метал.

З того боку було багато звуків: дорослі голоси, сирени, кроки охорони. Але під усім цим вона чула інший коридор. Старий. Червоний. Той, який існував до Астерії-9.

У ньому бігла дівчинка на ім’я Елі.
Та сама, що намалювала «Ми вдома» на стіні.
Вона сміялася.
Потім кашляла.
Потім кликала маму.
Потім її голос став прахом.

Лія торкнулася підлоги.

Прах склався в маленьку стрілку.

На дверях клацнув замок.

Марко відступив.

— Ти відкрила?

— Ні.

— Тоді хто?

Лія подивилася на камеру.

— Дім.

Двері роз’їхалися.

Зовні стояли двоє охоронців. Вони мали наказ нікого не випускати. Але накази мають дивну властивість ставати паперовими, коли перед тобою стоїть десять дітей із поглядами людей, які вже знають більше за тебе про смерть.

— Назад у кімнату, — сказав один охоронець.

Лія подивилася на нього.

— Ви теж чули колискову.

Він зблід.

— Назад.

— Вона співала вам голосом вашої доньки.

Охоронець здригнувся.

Другий охоронець повернувся до нього:

— Дане?

Дан не відповів.

Лія вийшла першою. За нею решта дітей.

— Ми йдемо на червону станцію, — сказала вона.

— Вам не можна, — прошепотів охоронець.

— А їм можна було помирати там самим?

Ніхто не знайшов відповіді.

Це була проблема дорослих: вони створили світ, де на дитячі питання не лишилося пристойних відповідей.

Коли сигнал тривоги показав відкриття дитячого сектору, командний центр вибухнув.

— Заблокувати всі переходи до червоної станції! — наказала Ілана.

— Система не приймає команду, — відповів оператор.

Міра вже бігла до виходу.

Раен рушив за нею.

— Ти куди?

— За дітьми.

— Я з тобою.

— Ти ледве стоїш.

— Зате красиво.

— Раене.

— Міро, якщо ти зараз скажеш мені лишитися, я зроблю вигляд, що не почув. Давай збережемо час.

Вона зупинилася на секунду й подивилася на нього.

— Ти нестерпний.

— Так. Але корисний у коридорах, які намагаються вбити дітей.

Він ішов поруч, трохи накульгуючи після вчорашнього електричного удару. Міра помічала це й ненавиділа. Ненавиділа свою потребу дивитися, чи він не відстає. Ненавиділа його впертість. Ненавиділа те, як у ній щоразу стискалося щось живе, коли він кривився від болю.

У нормальному світі вона б запросила його на каву. Справжню. Можливо, дозволила б йому сказати щось самовдоволене. Можливо, поцілувала б його тільки для того, щоб змусити замовкнути. У цьому світі вони бігли крізь прах до дітей, яких кликала мертва станція.

Романтика колоній. Дешево, небезпечно, без гарантії повернення.

Ілана наздогнала їх біля переходу С-12. З нею були двоє охоронців і Сава.

— Діти рухаються старим коридором, — сказала вона. — Система відкриває їм двері.

— Не система, — відповіла Міра.

— Знаю. Але стріляти в «дім» поки незручно. У нього забагато стін.

Сава важко дихав, але не відставав.

— Лія казала, що їх кличуть діти «Гермеса-До». Можливо, це не напад.

— Можливо, — сказала Ілана. — А можливо, невідома форма життя виявила, що діти — найкращий важіль проти дорослих.

Раен кивнув.

— Нарешті хтось оцінив дітей реалістично.

Міра кинула на нього погляд.

— Що? Я кажу з повагою. Діти страшні. Вони маленькі, чесні й пам’ятають, де ти сховав шоколад.

Вони завернули в старий технічний тунель.

Прах тут лежав густо. Під ногами він хрумтів, але не як сніг. Радше як тонкі кістки маленьких комах. На стінах проступали чорні прожилки. Деякі складалися у форми долонь. Дитячих долонь.

Міра зупинилася біля однієї.

— Це не нове.

— Що? — запитала Ілана.

— Відбитки. Їх замазали під час будівництва. Панелі Астерії закривали старі стіни «Гермеса».

Сава торкнувся сканером поверхні.

— Органіки майже немає. Це... попіл у матеріалі.

— Діти були тут, — сказала Міра.

Раен тихо додав:

— І їх залишили.

Далі коридор розширився. На підлозі виднілися маленькі сліди. Не від дітей Астерії-9 — ті носили сучасні м’які черевики. Це були сліди старих підошов. Вони світилися слабко, ніби прах відтворював маршрут.

Лія і решта дітей ішли цими слідами.

Коли дорослі нарешті побачили їх, ті стояли перед входом до червоної станції.

Це була стара секція «Гермеса-До», яку Астерія-9 використала як основу для дитячого навчального блоку. Під час будівництва її частково перебудували, частково закрили, частково забули. Дуже людський підхід до незручної історії: облицювати новим пластиком і поставити автомат із синтетичними батончиками.

Тепер пластик тріснув.

За ним проступали старі червоні лампи.

Вони горіли.

Хоча живлення до цього сектора давно відключили.

Діти стояли перед дверима мовчки. Лія попереду. Марко поруч із нею. Малий Тим тримав її за рукав.

— Ліє! — покликав Сава.

Вона не обернулася.

— Не підходьте близько.

— Ми заберемо вас назад, — сказала Ілана.

— Ні.

Ілана зробила крок.

Двері червоної станції відчинилися самі.

Зсередини повіяло теплом.

Не технічним. Не від систем. Живим теплом. Ніби там, за дверима, хтось щойно зварив суп, увімкнув лампи й чекав гостей. Це було найстрашніше. Жах, який пахне домом, завжди входить глибше.

Раен нахилився до Міри.

— Я офіційно проти гостинності мертвих дітей.

— Записала твою позицію.

— Дякую. Якщо загину, процитуй її красиво.

— Якщо загинеш, я напишу: «Був нестерпним до останнього».

— Ти мене розумієш.

Лія нарешті обернулася.

— Вони не можуть вийти. Тільки ми можемо зайти.

— Чому? — запитала Міра.

— Бо дорослі вже один раз зачинили двері.

Марко сказав:

— Якщо ми не підемо, вони продовжать співати.

— Нехай співають, — різко відповіла Ілана. — Ми знайдемо технічний спосіб.

Лія подивилася на неї з дивним спокоєм.

— Дорослі завжди шукають технічний спосіб не просити пробачення.

Ця фраза вдарила всіх сильніше, ніж будь-яка сирена.

Сава повільно підійшов ближче, зупинився на безпечній відстані.

— Ліє, що буде, якщо ви зайдете?

— Ми послухаємо.

— А потім?

— Не знаю.

— Це погано.

— Ви теж не знали, що буде, коли будували колонію.

Раен тихо сказав:

— Дитина б’є нижче протоколу.

Міра дивилася на двері. Червоне світло за ними пульсувало. Їй здавалося, що вона чує сміх. Не злий. Дитячий. Від цього було гірше.

— Ми підемо з вами, — сказала вона.

Лія похитала головою.

— Дорослим не можна першими.

— Тоді ми підемо другими.

— Можна.

Ілана стиснула зуби.

— Це неприйнятно.

— Командире, — тихо сказав Сава, — якщо ми зараз силою заберемо дітей, станція може відреагувати.

— А якщо вони зайдуть?

— Тоді ми хоча б будемо поруч.

Ілана подивилася на дітей, на двері, на червоні лампи, на прах, на Міру, яка вже прийняла рішення без дозволу, і на Раена, який, очевидно, теж мав намір зробити щось дурне, красиве й корисне.

— Я йду першою з дорослих, — сказала вона.

Лія кивнула.

— Але після нас.

Діти зайшли до червоної станції.

Дорослі — за ними.

Усередині було не так, як вони очікували.

Не чорна органіка. Не тунель із зубами. Не стіни, що дихають. Червона станція виглядала як дитячий клас.

Старий. Пошкоджений. Засипаний прахом. Але клас.

Маленькі столи. Криві стільці. Полиця з пластиковими кубиками. Стіна з малюнками. Навчальна панель, розбита посередині. На стелі — червоні лампи, що світили м’яко, майже затишно. У кутку стояв старий автомат для води. Порожній. На ньому дитячим почерком було написано:

Після уроку буде море.

Море.
На планеті, де вода стала дорожча за правду.

Діти Астерії-9 повільно розійшлися по класу. Дивилися на столи, на малюнки, на стіни. Ніхто не торкався нічого без дозволу. Навіть малий Тим просто стояв біля полиці й дивився на стару іграшку — маленький корабель із відламаним крилом.

Прах піднявся в повітря.

І клас наповнився іншими дітьми.

Блідими. Прозорими. Тремтячими. Дітьми «Гермеса-До».

Вони стояли біля своїх столів, ніби урок так і не закінчився. Десятеро. Найменшій було, мабуть, п’ять. Найстаршому — дванадцять. Елі стояла біля стіни з малюнком «Ми вдома».

Сава тихо видихнув.

Ілана опустила зброю.

Раен більше не жартував.

Лія зробила крок уперед.

— Ми прийшли.

Елі подивилася на неї.

— Ви чули?

— Так.

— Дорослі тоді не чули.

Міра стиснула кулаки.

— Деякі чули, — сказала вона тихо. — Але мовчали.

Елі повернулася до неї.

— Бо боялися?

— Так.

— Ми теж боялися.

Прахові діти зашепотіли.

— Ми казали, що підлога співає.
— Нам сказали, що це труби.
— Ми казали, що вода тепла.
— Нам сказали, що це добре.
— Ми казали, що вночі хтось кличе.
— Нам дали снодійне.
— Потім двері зачинилися.
— Потім червоні лампи не згасали.
— Потім не стало повітря.
— Потім ми стали прахом.

Малий Тим заплакав.

Марко взяв його за руку.

Сава зробив крок, але Лія підняла руку, зупиняючи його.

— Що ви хочете? — запитала вона в Елі.

— Щоб двері більше не зачинилися.

— Які двері?

Елі показала на задню стіну класу.

Там, де мала бути шафа, прах осипався, відкриваючи старий аварійний люк.

На ньому був знак, майже стертий:

ЕВАКУАЦІЙНИЙ КАПСУЛЬНИЙ ВІДСІК.

Міра кинулася до люка.

— Ні. Це неможливо.

— Що там? — запитав Раен.

Вона провела сканером.

— Старий капсульний відсік «Гермеса-До». Його не було на схемах.

— Скільки капсул?

Міра зламала старий замок, панель ожила слабким червоним світлом.

— Дванадцять малих аварійних капсул.

Ілана підійшла ближче.

— Вони робочі?

— Не знаю. Вони старі. Дуже старі. Але якщо їх законсервували...

Раен уже дивився на технічні порти.

— Малі капсули. Для дітей?

Міра мовчала.

Елі відповіла замість неї:

— Для нас.

У класі стало холодно.

— Чому ви не полетіли? — запитав Сава.

Елі подивилася на дорослих.

— Дорослі сказали, що спершу треба стабілізувати ситуацію.

Раен закрив очі.

— О боги.

— Потім дорослі не повернулися, — сказала Елі.

Лія подивилася на люк.

— Ви хочете, щоб ми використали капсули?

— Ні, — відповіла Елі. — Ми хочемо, щоб ви знали, що вони існують.

Міра відкрила технічний доступ.

На екрані загорілися дані: дванадцять капсул, кожна розрахована на двох дітей або одну дорослу людину. Автономність — сорок вісім годин. Орбітальний підйом — за умови справного запуску. Навігація — стара, але сумісна з ретранслятором. Енергетичні блоки — частково заряджені.

Дванадцять капсул.

У колонії було сто дев’ятнадцять дітей.

Це число впало на всіх, як кришка труни.

— Ні, — сказала Ілана.

— Командире...

— Я сказала ні.

Раен повільно відійшов від панелі.

— Двадцять чотири місця для дітей.

— Серед ста дев’ятнадцяти, — додав Сава.

Міра стояла нерухомо.

Ось воно.
Не технічна задача.
Не схема.
Не клапан.
Не сигнал.
Список.

Той самий список, який колонія рано чи пізно мала скласти. Кого врятувати. Кого залишити. Кому сказати: твоє життя не помістилося в доступну кількість капсул.

Елі дивилася на них.

— Ми не хочемо, щоб ви вибирали, як вони вибрали нас.

Лія запитала:

— А що тоді?

Прахові діти повернулися до задньої стіни.

Там проступила друга лінія, якої Міра спочатку не бачила. Старий технічний тунель за капсульним відсіком. Він ішов не вгору. Не до доків. Не до реактора.

Він ішов до нижнього водного резервуара.

— Там є ще щось, — сказала Міра.

— Що?

Панель видала старий файл.

ПРОТОКОЛ ДИТЯЧОГО УКРИТТЯ. РЕЗЕРВНИЙ МАРШРУТ.

Сава прошепотів:

— Вони будували шлях для дітей.

Елі сказала:

— Але не встигли його відкрити.

Чорні прожилки на підлозі раптом здригнулися.

Усі дорослі повернулися до дверей.

За межами класу щось рухалося.

Не прахові діти. Не спогади. Не маяк.

Темне коріння.

Воно повзло коридором до червоної станції.

— Воно не хоче, щоб ми знайшли маршрут, — сказала Лія.

Ілана підняла зброю.

— Усі діти назад до люка!

— Капсули ще не перевірені! — крикнула Міра.

— Я не запускаю капсули. Я ховаю дітей від того, що лізе в коридор.

Раен став біля дверей поруч з Іланою.

— Скільки часу тобі треба? — запитав він Міру.

— Щоб відкрити відсік і перевірити тунель? Десять хвилин.

— У нас, найімовірніше, менше.

— Тоді зроби більше.

— Я люблю, коли ти ставиш реалістичні задачі.

Він дістав плазмовий різак і включив його. Ілана віддала охоронцям наказ тримати периметр. Сава й Лія виводили дітей до задньої частини класу.

Прахові діти стояли біля своїх столів.

— Ви підете з нами? — запитав Тим в Елі.

Елі усміхнулася сумно.

— Ми вже пішли.

Коріння вдарило в дверний отвір.

Метал скрикнув.

Раен відступив на крок.

— Командире, воно наполягає на вході.

— Відмовити.

Ілана відкрила вогонь.

Промені розсікли чорну масу. Вона сіпнулася, відступила, але не зникла. Замість цього з темряви почувся глибокий звук, схожий на видих. Стіни класу затремтіли. Червоні лампи стали яскравішими.

Міра працювала біля панелі капсульного відсіку. Старий інтерфейс був повільний, упертий і мав характер архіваріуса, якого розбудили після смерті.

— Давай, — прошепотіла вона. — Відкрийся.

Система видала:

ДОСТУП ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ «ГЕРМЕС-ДО».

— Чудово, — сказала Міра. — Навіть мертва станція любить бюрократію.

Вона спробувала обхід.

Відмова.

Другий.

Відмова.

Третій.

На екрані з’явилося:

ВВЕДІТЬ КОД ОПІКУНА.

— Сава! — крикнула Міра. — Тут потрібен код опікуна дітей «Гермеса».

Сава розгублено подивився на прахові фігури.

— Я не знаю його.

Елі підійшла до панелі.

Її пальці, зроблені з білого праху й пам’яті, не могли торкнутися металу. Але вона сказала:

— Жовта лампа.

Міра завмерла.

— Що?

— Код. Жовта лампа. Елі любила жовті лампи.

Міра ввела: YELLOWLAMP.
Система не прийняла.

Лія підійшла ближче.

— Українською.

Міра ввела: ЖОВТАЛАМПА.

Панель блимнула.

ДОСТУП ДОЗВОЛЕНО.

Раен, тримаючи двері під ударами коріння, крикнув:

— Я офіційно люблю дитячі паролі!

— Не відволікайся! — відповіла Міра.

— Любов теж аварійний ресурс!

Люк відчинився.

За ним був капсульний відсік.

Дванадцять маленьких капсул стояли в два ряди, вкриті пилом, але цілі. На стінах виднілися старі наклейки: зірки, кораблики, смішні обличчя, криві сонця. Діти «Гермеса-До» колись прикрашали свої рятувальні капсули, не знаючи, що дорослі ніколи не дадуть їм у них сісти.

Сава застиг на порозі.

— Господи.

— Потім, докторе, — сказала Ілана. — Спочатку живі.

Міра просканувала тунель за відсіком.

— Резервний маршрут існує. Він веде до нижнього резервуара, а звідти — до старого сервісного підйомника біля медичного сектора.

— Можна провести дітей?

— Можна. Якщо тунель не обвалився далі. І якщо чорна гидота не вирішить перехопити нас на півдорозі.

Раен усміхнувся крізь напругу.

— Оптимістичний план. Мені подобається.

Коріння знову вдарило. Один охоронець упав, його зачепило по нозі. Сава кинувся до нього.

Ілана віддала наказ:

— Діти в тунель! Міра — ведеш. Сава — за ними. Корд — зі мною тримаєш двері.

Міра різко обернулася.

— Ні. Раен іде з дітьми.

— Я залишаюся, — сказав він.

— Ні.

— Ми вже це обговорювали.

— І ти знову не слухаєш.

— Бо ти знову наказуєш мені зробити дурницю.

Коріння вдарило ще раз. Дверна рама погнулася.

Міра підійшла до нього впритул.

— Якщо ти залишишся, я не зможу думати.

— Ти зможеш. Ти завжди можеш.

— Не роби з цього комплімент.

— Це факт.

— Раене...

Він нахилився ближче.

— Веди дітей. Я прийду.

— Ти не маєш права так казати.

— Знаю.

— І все одно кажеш?

— Так.

Вона схопила його за комір і різко притягнула до себе. На секунду їхні обличчя опинилися дуже близько. Захисні маски заважали поцілунку, але напруга між ними була такою гарячою, що навіть червоні лампи здавалися скромними.

— Повернися, — сказала вона.

— Це наказ?

— Це прохання.

Раен уперше за весь день не пожартував.

— Тоді обов’язково.

Міра відпустила його й побігла до тунелю.

Діти входили один за одним. Лія останньою зупинилася біля Елі.

— Дякую.

Елі усміхнулася.

— Не дякуй мертвим. Просто не ставай нами.

Лія кивнула й зайшла в тунель.

Прахові діти залишилися в класі.

Коли темне коріння нарешті прорвалося всередину, воно натрапило не на живих дітей, а на старі парти, червоні лампи й десять блідих фігур, які стали між ним і проходом.

Елі підняла руку.

Прах у класі закрутився.

І вперше за весь час мертві діти не шепотіли.

Вони кричали.

Не від страху.

Від люті.

Прах ударив у коріння білою хвилею. Темна маса відступила. Ілана скористалася моментом, витягла пораненого охоронця, Раен кинув заряд біля входу й активував таймер.

— Командире, час!

Вони побігли в тунель за дітьми.

Позаду вибухнув заряд.

Не великий. Не героїчний. Просто достатній, щоб обвалити частину дверного отвору й дати їм кілька хвилин.

У вузькому резервному тунелі було темно й тісно.

Діти йшли попереду, тримаючись за руки. Міра вела їх за старою схемою, яка тремтіла на її браслеті. Сава підтримував малого Тима. Лія йшла поруч із Мірою й час від часу зупинялася, ніби слухала.

— Ліворуч, — сказала вона.

— За схемою праворуч, — відповіла Міра.

— Ліворуч сухо. Праворуч вода.

Міра просканувала.

Лівий тунель був старий, але прохідний. Правий справді затоплений темною рідиною.

— Ліворуч, — сказала вона.

Сава подивився на Лію.

— Ти чуєш воду?

— Вона не вода.

— Я вже ненавиджу цю фразу.

Тунель вивів їх до нижнього резервуара.

Колись тут зберігали аварійну воду «Гермеса-До». Тепер резервуар був майже порожній. На дні блищав темний шар рідини, у якій відбивалися червоні лампи. Уздовж стін ішла вузька металева доріжка.

На протилежному боці виднівся сервісний підйомник.

— Майже прийшли, — сказала Міра.

І саме тоді з темної води піднялися обличчя.

Не тіла. Тільки обличчя, складені з рідини й праху. Дорослі. Дослідники. Мертві «Гермеса-До». Вони дивилися на дітей.

— Не віддавайте їх, — прошепотіли вони.

— Кому? — запитала Лія.

Обличчя одночасно повернулися вниз.

— Дому.

Резервуар здригнувся.

Вода почала підійматися.

— Бігом! — крикнула Ілана, з’являючись позаду з Раеном і пораненим охоронцем.

Діти побігли доріжкою. Метал був слизький. Прах сипався зверху. Темна вода піднімалася швидко, надто швидко, ніби хтось знизу вдихав її вгору.

Марко послизнувся.

Раен кинувся вперед, схопив його за куртку й ривком поставив на ноги.

— Живий?

Марко кивнув.

— Дякую.

— Подякуєш, коли станеш дорослим і не побудуєш колонію на могилі.

— Я не хочу бути дорослим.

— Розумне рішення.

Останні метри вони бігли вже крізь туман. Підйомник був старий, але працював. Міра запустила його ручним кодом. Двері відчинилися.

Діти всередину. Сава. Поранений охоронець. Лія. Міра. Ілана. Раен останнім.

Темна вода вдарила по платформі саме тоді, коли двері зачинилися.

Підйомник рушив угору.

Усі стояли, важко дихаючи.

Тим плакав у Сави на руках. Марко сидів на підлозі. Ада тримала Лію за руку. Ная притулилася до брата. Міра спиралася на стіну, а Раен стояв поруч, мокрий від конденсату й чорної рідини на рукаві.

— Ти повернувся, — сказала вона.

— Я ж обіцяв.

— Ти сказав, що постараєшся.

— Я перевиконав план. Дайте премію.

Вона хотіла сказати щось різке. Натомість просто вперлася чолом у його плече на одну коротку секунду. Він не обійняв її одразу. Тільки опустив руку їй на спину, обережно, ніби вона теж могла зламатися.

Ілана подивилася на них, потім відвернулася.

— У нас у підйомнику діти.

Раен тихо відповів:

— Саме тому я поводжуся пристойно.

Міра засміялася. Коротко. Втомлено. Але засміялася.

І це був перший справжній сміх за весь день.

Коли вони вийшли біля медичного сектора, колонія вже знала.

Новина розлетілася швидше за офіційні повідомлення: під червоною станцією знайшли дитячі капсули. Дванадцять. Двадцять чотири місця. І резервний маршрут, який може стати шансом вивести дітей до старих сервісних систем.

Батьки зібралися біля медблоку.

Не кричали. Поки що. Але в їхніх очах уже народжувалося питання, від якого колонія здригалася сильніше, ніж від чорного коріння:

Чия дитина полетить першою?

Дан Орвелл стояв перед натовпом і розумів, що всі його попередні промови були репетиціями перед цим моментом. Перед тим, коли він мав сказати людям правду, яка не мала жодної прийнятної форми.

Ельза Рік з’явилася поруч і тихо сказала:

— Капсули мають бути передані під корпоративний контроль.

Орвелл навіть не глянув на неї.

— Ви справді хочете померти першою?

— Це погроза?

— Ні. Соціологічний прогноз.

Міра вийшла до натовпу разом із Савою, Іланою, Раеном і дітьми. Лія тримала в руках старий іграшковий кораблик із відламаним крилом — той, який знайшла в класі «Гермеса-До».

Вона підняла його так, щоб бачили всі.

— Їхні діти не полетіли, — сказала вона.

Натовп замовк.

— Бо дорослі чекали, вирішували, сперечалися й боялися помилитися. А потім двері зачинилися.

Сава хотів зупинити її, але не зміг.

Лія говорила тихо, проте її чули всі.

— Вони не хочуть, щоб ми вибрали тільки двадцять чотири дитини. Вони показали нам маршрут. Там може бути ще вихід. Не в капсулах. Нижче. Через старі системи.

Міра кивнула.

— Ми перевіримо маршрут. Якщо він веде до старого сервісного підйомника й далі до зовнішнього технічного доку, можливо, ми зможемо розширити евакуаційний шлях для всіх дітей.

— А якщо ні? — запитала якась жінка з натовпу.

Тиша.

Міра не збрехала.

— Тоді нам доведеться зробити найстрашніший список у житті колонії.

Жінка закрила обличчя руками.

Ніхто не кричав. Ще ні. Бо правда іноді падає на людей так важко, що крик приходить пізніше.

У цей момент центральна система увімкнулася сама.

— Увага. Отримано нове повідомлення з орбітального ретранслятора.

Усі завмерли.

На головному екрані площі спалахнув текст:

РЯТУВАЛЬНИЙ КОРАБЕЛЬ ПЕРЕНАПРАВЛЕНО. ОРІЄНТОВНИЙ ЧАС ПРИБУТТЯ: 76 ГОДИН.

Натовп видихнув.

Хтось заплакав.
Хтось упав на коліна.
Хтось засміявся.

А потім система додала:

УМОВА ПРИЙОМУ ЕВАКУЙОВАНИХ: КАРАНТИННА СЕЛЕКЦІЯ. ПРІОРИТЕТ ДІТЯМ І НЕЗАРАЖЕНОМУ ПЕРСОНАЛУ.

Слово «селекція» повисло над площею, як холодний ніж.

Раен тихо сказав:

— Вони таки зробили слово «порятунок» огидним.

Муха, який стояв біля краю натовпу з щіткою й маленьким шаром праху на голові, озирнувся на людей і промовив:

— Вітаємо. Допомога в дорозі. Будь ласка, підготуйтеся до морального розчленування.

Цього разу кілька людей засміялися.

Не тому, що було смішно.
А тому, що інакше довелося б вити.

Уночі діти спали в медичному секторі під охороною.

Лія не спала.

Вона сиділа біля вікна й дивилася на червону станцію крізь прозорий перехід. Там більше не горіли лампи. Лише білий прах повільно падав у темряві.

Поруч сів Сава.

— Ти врятувала дітей.

— Не всіх.

— Сьогодні — всіх, хто був із тобою.

— А завтра?

Сава не відповів.

Лія поклала старий кораблик на підвіконня.

— Елі сказала, що дім не завжди був злий.

— Що це означає?

— Він був сам. Потім прийшли люди й почали брати воду. Потім ховали мертвих. Потім будували зверху. Він навчився від нас.

— Чого?

Лія подивилася на нього.

— Не відпускати.

У цей момент підлога ледь здригнулася.

Не сильно. Майже ніжно.

Десь далеко, під червоною станцією, старі дитячі капсули одна за одною ввімкнулися й почали чекати пасажирів.

Дванадцять маленьких вогнів у темряві.

Двадцять чотири місця.

Сто дев’ятнадцять дітей.

І сімдесят шість годин до корабля, який прибуде тільки для тих, кого визнають достатньо чистими, достатньо корисними або достатньо щасливими, щоб не стати прахом під куполом.

А внизу, в старому класі «Гермеса-До», мертві діти знову заспівали колискову.

Цього разу не для себе.

Для живих.