Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 10: Харчі для приречених

Голод прийшов не з порожніх складів.

Це було б занадто просто, навіть майже чесно. Порожній склад — зрозуміла трагедія. Відкриваєш двері, бачиш порожнечу, лякаєшся, лаєш адміністрацію, пишеш заповіт, ділиш останній батончик на сім частин і намагаєшся не дивитися в очі тому, кому дістанеться крихта з найменшою кількістю білка.

Але на Астерії-9 голод прийшов із повних контейнерів.

Саме це було найогидніше.

У північному харчовому сховищі ще залишалися картриджі синтетичного білка, концентрати водоростей, поживні пасти, мінеральні капсули, аварійні брикети, сухі пайки для зовнішніх груп і навіть кілька ящиків «психологічно комфортної їжі», тобто маленьких десертів із таким смаком, ніби хтось намагався згадати шоколад за описом людини, яка ніколи не жила на Землі. Склади не були порожніми.

Просто вони вже не належали всім.

Після ночі тіней під захисним полем колонія прокинулася під новим звуком. Не сирена. Не молитва маяка. Не шепіт води. Не скрегіт чорної органіки під підлогою.

Шурхіт.

Тихий, дрібний, нервовий шурхіт тисяч упаковок, які перераховували, перекладали, зважували, маркували, розносили по списках, ділили на категорії, резерви, підрезерви, медичні пайки, дитячі пайки, технічні пайки, охоронні пайки, «стратегічну недоторкану норму» і ще одну графу, яку хтось із адміністрації дуже обережно назвав «відкладеним споживанням».

У народі її одразу перейменували на «їжа для тих, кого ще не шкода».

Центральна система, на жаль, знову вирішила почати день.

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. Через порушення зовнішнього поля, зниження водних резервів і перегляд евакуаційного графіка запроваджується оновлений режим харчового розподілу. Просимо не їсти паніку. Вона має низьку поживну цінність і високий рівень соціального забруднення.

Пауза.

— Нагадування: спроби обмінювати членів адміністрації на харчові картриджі не підтримуються системою. Поточна ринкова вартість адміністрації нестабільна.

На площі хтось засміявся.

Коротко. Сухо. Майже кашлем.

Муха, маленький сервісний дрон із щіткою, стояв біля харчового пункту й дивився на чергу. Черга тяглася від центрального складу до старого фонтану вологості, який уже не працював, бо навіть декоративна вода тепер вважалася образою громадської моралі. Люди тримали контейнери, талони, пластикові миски, дитячі чашки, порожні пакети, старі обгортки й надію такого розміру, що її можна було б видати за мікропорцію.

— Увага, — сказав Муха. — Сьогоднішнє меню: білкова паста, водоростевий концентрат, брикет зі смаком оптимізму та додаткова порція розчарування без черги.

Бор Тарек, старий шахтар, глянув на нього з-під сивих брів.

— А смерть у меню є?

— Смерть подається безкоштовно, але адміністрація просить не створювати ажіотаж.

— От бачиш, — буркнув Бор до Нори Лейт, що стояла поруч. — Єдине, що ще без талонів.

Нора притискала до себе внучку й мовчала. Вона не жартувала від ранку. Це було погано. Люди, які перестають жартувати під час кінця світу, або вже змирилися, або щойно прийняли рішення, яке іншим не сподобається.

На великому екрані над пунктом видачі світився новий харчовий розподіл.

Діти — підвищений пайок.
Медичні пацієнти — спеціальний пайок.
Технічний персонал — робочий пайок.
Охорона — стабілізаційний пайок.
Старі та непрацездатні — базовий пайок.
Категорія D — мінімальний пайок до уточнення евакуаційного статусу.

Люди читали ці рядки й розуміли, що колонія навчилася формулювати голод так, щоб він виглядав як таблиця.

Міра Вен стояла в командному центрі перед харчовою картою й ненавиділа її майже так само, як учора ненавиділа водну.

Раніше вона думала, що найстрашніші схеми — це ті, де червоніють аварійні вузли, падає тиск, горить реактор або вода зникає в невідомий сектор. Тепер вона бачила іншу карту: склади, пайки, строки, черги, групи ризику, калорії, вік, фізичне навантаження, медичні потреби, психологічна стійкість.

Психологічна стійкість у графі харчів виглядала особливо цинічно. Наче голодна людина стає ситішою від того, що достатньо стабільно дивиться на власну порожню миску.

— Запасів вистачить на тридцять дев’ять годин, — сказала Міра. — Якщо тримати поточні норми.

Дан Орвелл, мер мертвого міста, стояв поруч і виглядав так, ніби ці тридцять дев’ять годин поклали йому на плечі замість плаща.

— Корабель прибуде через п’ятдесят дві.

— Якщо прибуде, — сухо сказала Ілана Сор.

Вона стояла біля дверей, у темній броні, з обличчям людини, яка вже кілька днів не спить, але все ще має достатньо сил, щоб зламати комусь ніс за неправильний порядок слів.

Орвелл кивнув.

— Якщо прибуде.

Сава Клейн переглядав медичний список.

— Якщо знизити базовий пайок ще на десять відсотків, у нас почнуться непритомності серед старих і пацієнтів із праховим ураженням. Якщо знизити дитячий — я особисто вб’ю того, хто запропонує.

— Це не зовсім медичний аргумент, — сказала Ельза Рік.

Вона сиділа осторонь, під охороною, але все ще в раді. Формально її відсторонили від ресурсних систем. Практично — ніхто не міг дозволити собі ігнорувати людину, яка знала корпоративні протоколи краще, ніж більшість людей знали власну совість. Це було огидно, але корисно. Як хірургічний ніж, яким учора когось поранили, а сьогодні треба різати пухлину.

Сава підняв очі.

— Пані Рік, якщо вас влаштовують тільки медичні аргументи, я сформулюю так: заберете пайок у дітей — я зміню ваш анатомічний статус.

Муха, що протоколював засідання з кута, тихо сказав:

— Погроза класифікована як емоційно переконлива.

Ельза не відреагувала.

Раен Корд стояв біля Міри й дивився на харчову карту. Він мав би бути в медблоці. Це вже стало своєрідним ритуалом: Сава наказує Раену лежати, Раен урочисто порушує наказ, Міра лається, Раен усміхається, колонія тим часом знаходить новий спосіб померти.

На плечі Раена була свіжа пов’язка після стабілізації поля. Рука працювала гірше, ніж він удавав. Міра це бачила. Він знав, що вона бачить. Тому обидва робили вигляд, що це не окрема причина для сварки. У них і так було багато тем: голод, поле, тіні, вода, евакуація, поцілунок, який тепер стояв між ними в кожній паузі, як дуже красивий і дуже недоречний свідок.

— Можна розвантажити аварійний харчовий запас із шатла, — сказав Раен.

Міра різко повернулася.

— Ні.

— Ти навіть не дала мені закінчити.

— Бо я знаю, чим закінчиш. Аварійний запас шатла потрібен для польоту.

— Якщо ми не доживемо до польоту, він буде дуже ситно лежати в доку.

— Якщо шатл вилетить без запасу й зависне на орбіті, люди помруть там.

— Технічно це буде вже інша локація смерті. Прогрес.

Міра подивилася на нього так, що Муха тихо від’їхав на пів метра від потенційної зони вибуху.

— Не жартуй цим.

Раен одразу став серйозним.

— Я пропоную використати половину аварійного запасу. Не весь. Половину. Для дітей і медблоку.

— А якщо корабель затримається?

— Він уже затриманий морально.

— Раене.

— Міро, у нас харчів на тридцять дев’ять годин. Корабель за п’ятдесят дві. Якщо ми не дамо людям їсти, до стикування вони почнуть їсти одне одного очима, а потім, можливо, не тільки очима.

Бор Тарек, який брав участь у раді як представник секторів, хмикнув.

— Очі — найменш поживна частина. Кажу як шахтар, не як канібал.

Нора Лейт штовхнула його ліктем.

— Бор.

— Що? Ми тут про харчі для приречених, а не про весільний банкет.

Сава потер обличчя.

— Я люблю, коли обговорення раціону доходить до людоїдства за перші десять хвилин. Дуже професійно.

Орвелл підняв руку.

— Ми не будемо допустити паніки.

Раен глянув на нього.

— Пане мер, паніка вже в черзі за пайком. У неї талон категорії B.

— Тоді що пропонуєш?

Раен кивнув на карту.

— Перше: відкрити всі приховані харчові резерви, якщо лишилися. Після R-0 я не вірю жодному складу, який називається «технічним». Друге: використати половину шатлового запасу, але закласти компенсацію з гідропоніки. Третє: відправити групу в нижній аграрний модуль «Гермеса». Якщо там залишилися старі поживні біореактори, ми можемо отримати ще двадцять-тридцять годин.

Еміль, помічник Міри, зблід.

— Нижній аграрний модуль? Він за старими схемами під сектором харчового циклу. Там давно немає доступу.

— Тобто він під колонією, в старій зоні, біля органіки й тіней, де нас можуть з’їсти, заразити або прочитати наші дитячі травми? — уточнив Раен.

— Так.

— Звучить як типовий день.

Міра вже відкривала старі схеми.

— Якщо модуль існує, там могли бути культури швидкого білкового росту. «Гермес-До» використовував локальні біореактори до запуску основної гідропоніки.

Сава нахилився до екрана.

— Вони можуть бути заражені?

— Можуть.

— Отруйні?

— Можуть.

— Живі в небажаному сенсі?

— Дуже можуть.

Раен усміхнувся.

— Прекрасно. Їжа, яка може вкусити у відповідь. Нарешті чесний обмін.

Ельза сказала:

— Використання старих біореакторів без повного аналізу неприпустиме.

Міра глянула на неї.

— Люди без їжі теж неприпустимі.

— Якщо ви введете в раціон заражений продукт, ризикнете прискорити поширення резонансу.

— Якщо ми нічого не введемо, люди почнуть падати до прибуття корабля.

— Це емоційне рішення.

Міра повільно підійшла до Ельзи.

— Ні. Емоційне рішення — це коли я думаю про те, як красиво було б замкнути вас у R-0 із порожнім холодильником і мотиваційною промовою системи. А це технічне рішення.

У кімнаті стало тихо.

Раен дуже тихо сказав:

— Я закохуюся в її протокольну агресію дедалі більше.

Міра не обернулася.

— Я чула.

— Я й не ховався.

Орвелл закрив очі на секунду, ніби рахував не до десяти, а до наступної катастрофи.

— Добре. Група йде в нижній аграрний модуль. Міра, ти керуєш технічно. Сава — біологічна оцінка. Ілана — безпека. Раен...

— Я пілот, але дивом завжди опиняюся в підвалах, — сказав Раен. — Йду.

— Ти поранений, — сказала Міра.

— А ти виснажена.

— Я потрібна для доступу.

— Я потрібен для перенесення важкого, поганих жартів і красивого падіння в разі обвалу.

Ілана сказала:

— Корд іде. Його все одно не втримати. Краще хай помирає під наглядом.

— Турбота командирки гріє душу, — відповів Раен.

— Це не турбота. Це інвентаризація ризиків.

У центральній їдальні, яку тепер називали просто «пунктом пайків», люди отримували харчі для приречених.

Так їх назвав хтось у черзі, і назва прилипла швидше за прах до мокрого фільтра.

Харчі для приречених були акуратними. Дуже акуратними. Маленький брикет, пакет пасти, сірий концентрат, дві капсули мінералів і тонка смужка чогось солодкого для дітей. Усе запаковано в прозорі оболонки. Усе промарковано кольорами. Усе виглядало так, ніби людська цивілізація доклала максимум зусиль, щоб голод помер у стерильних умовах.

Діти отримували свої пайки окремо.

Лія сиділа біля Ная й Ніка, розламуючи солодку смужку на три частини.

— Це твоє, — сказала Ная.

— Я не люблю солодке, — відповіла Лія.

Марко, який сидів поруч, скептично подивився на неї.

— Усі люблять солодке.

— Не всі.

— Ти брешеш.

— Так.

Він усміхнувся вперше за кілька годин.

Сава проходив між дітьми, перевіряючи, хто їсть, хто ховає пайок для батьків, хто намагається віддати частину молодшим. Він зупиняв, пояснював, іноді сварився. Голодні діти іноді страшенно дорослі. Це найгірша форма дитячої мужності, бо вона майже завжди означає, що дорослі десь провалилися.

— Ліє, їж, — сказав він.

— Я їла.

— Третину.

— Ная слабша.

— А ти?

Лія подивилася на нього.

— Я чую їх навіть голодна.

— Це не аргумент.

— Для них — аргумент.

Сава сів навпроти неї.

— Кого ти чуєш зараз?

Вона повільно підняла очі до стелі.

— Тіні мовчать. Дім теж майже мовчить. Але під харчовим сектором... щось співає.

— Знову колискова?

— Ні. Схоже на жування.

Сава застиг.

— Жування?

— Так. Наче щось їсть коріння.

У цей момент підлога їдальні ледь здригнулася.

Пайки на столах посунулися.

Муха, що розвозив порожні обгортки, зупинився.

— Виявлено небажаний харчовий звук знизу. Рекомендація: не відповідати взаємністю.

Лія подивилася на Саву.

— Воно знає, що ми голодні.

Сава вже викликав Міру.

Експедиція до нижнього аграрного модуля стартувала через сорок хвилин.

Ліфт не працював, тому спускалися технічними сходами й аварійною шахтою. Прах лежав на щаблях, як борошно на столі пекаря, тільки пекар був мертвий, стіл — колонія, а тісто — чужа пам’ять. Чорні прожилки на стінах стали товщими. Після ночі тіней вони більше не повзли хаотично. Вони формували вузли, схожі на нерви.

— Воно росте швидше, — сказала Міра.

— Через воду? — запитав Сава.

— Через усе. Воду, страх, прах, поле. Можливо, через нас.

Раен ішов позаду неї, тримаючи ліхтар.

— Я завжди підозрював, що людська присутність псує інтер’єр.

— У цьому випадку псує біосферу.

— Біосфера перша почала.

Ілана попереду зупинилася.

— Тихо.

Усі завмерли.

Знизу долинав звук.

Не механічний. Не вентиляційний. Не краплі води.

Щось м’яко чавкало в темряві.

Еміль, який ішов останнім, прошепотів:

— Я передумав. Мені не потрібна їжа.

Раен відповів:

— Це нормально. Після звуку знизу апетит переходить у філософію.

Міра відкрила стару карту.

— Аграрний модуль за тридцять метрів. Там мали бути біореактори, сушильні камери, насіннєве сховище й поживні ферментери.

— Слова «ферментер» після чавкання звучать як особиста погроза, — сказав Раен.

Двері до модуля були напіввідкриті.

На них зберігся старий знак «Гермеса-До»: стилізований листок у колі. Під ним дитячою рукою хтось колись наклеїв маленьку зірку. Зірка була майже стерта, але трималася. Як і багато речей у цій колонії — не тому, що була міцною, а тому, що ще не знала, що мала відпасти.

Ілана прослизнула всередину першою.

— Чисто.

Раен зазирнув за нею.

— Командире, у вас дивне розуміння чистоти.

Модуль був величезний.

Колись це мала бути підземна ферма: ряди біореакторів, прозорі циліндри, старі лампи росту, поживні трубки, столи для культивації, автоматичні збирачі, резервуари, насіннєві шафи. Тепер усе було вкрите білим прахом і темними коренями. Деякі циліндри тріснули. Деякі світилися слабким зеленуватим світлом. У кількох щось росло.

Не рослини.

Не зовсім.

М’які, бліді маси, схожі на гриби, водорості й погано сформовані органи одночасно. Вони повільно пульсували, ніби дихали. На поверхні деяких проступали тонкі чорні жилки.

Сава підняв сканер.

— Біологічна активність висока.

— Їстівне? — запитав Раен.

Сава подивився на нього.

— Ти серйозно?

— Докторе, половина того, що ми їмо, теж схожа на злочин проти травлення.

— Це може бути заражене.

— У нас вода заражена, поле думає, тіні пишуть, а підлога має літературні амбіції. Слово «заражене» вже потребує уточнень.

Міра підійшла до центральної панелі.

— Частина систем досі працює.

— Як? — запитав Еміль.

— Автономне живлення. Старі біореактори «Гермеса» були ізольовані від основної мережі. Можливо, тому модуль не зруйнувався повністю.

Вона ввімкнула діагностику.

На екрані замиготіли дані.

Ферментер 1 — активний.
Ферментер 2 — зараження невідомим субстратом.
Ферментер 3 — аварійний режим.
Насіннєве сховище — часткове збереження.
Білкова культура H-DО/7 — активна.
Статус: несанкціонований ріст.

— Несанкціонований ріст, — прочитав Раен. — Навіть гриби тут порушують протокол.

Сава набрав пробу з першого ферментера.

— Якщо культура H-DО/7 не заражена, її можна переробити на харчову пасту. Але потрібен аналіз.

— Скільки часу? — запитала Ілана.

— Мінімум дві години.

— У нас немає двох годин на місці.

Міра відкрила резервний контейнер.

— Заберемо проби й переносні картриджі. Якщо запустимо переробку наверху, отримаємо додаткові пайки.

Раен дивився на дальній ряд біореакторів.

— А це що?

У кінці модуля один циліндр був більший за інші. Його скло не тріснуло. Усередині плавала темно-зелена маса, переплетена з чорними нитками. Вона не просто пульсувала. Вона реагувала на їхні голоси. Коли Раен говорив, нитки тягнулися в його бік.

Міра наблизилася.

На старій табличці було написано:

АДАПТИВНА ХАРЧОВА КУЛЬТУРА. ПРОТОТИП. НЕ ДЛЯ ЗАГАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ.

Нижче, свіжими чорними літерами, проступило:

ХАРЧІ ДЛЯ ПРИРЕЧЕНИХ.

Еміль відступив.

— Воно написало це зараз?

— Ні, — сказав Раен. — Мабуть, залишило відгук у книзі скарг.

Сава просканував циліндр і різко відійшов.

— Не чіпати.

— Що там? — запитала Ілана.

— Людські білкові маркери.

Тиша стала липкою.

Міра повільно повернулася.

— Що?

— У культурі є людські білкові маркери. Не сучасні. Старі. Дуже старі.

— «Гермес», — сказав Раен.

Сава кивнув.

— Можливо.

Еміль прошепотів:

— Вони... використали загиблих?

Міра дивилася на циліндр.

Корпорація могла. Старий комплекс міг у паніці. Або система. Або сама культура, яка після смерті людей отримала доступ до того, що лишилося. У колоніях смерть рідко пропадає даремно. Спершу її записують у журнал. Потім використовують у звіті. Тепер, можливо, ще й у харчовій культурі.

Раен тихо сказав:

— Це вже навіть не чорний гумор. Це чорна кулінарія.

У цей момент модуль здригнувся.

З темної маси в циліндрі піднялися бульбашки.

І з динаміків старої ферми пролунав дитячий голос:

— Не їжте нас.

Сава зблід.

Ілана підняла зброю.

— Назад.

Голос повторив:

— Не їжте нас.

Потім інший голос. Дорослий. Жіночий.

— Ми не їжа.

Третій. Старий. Сухий.

— Ми вже віддали тіло. Не віддавайте пам’ять.

Міра відступила від циліндра.

— Це відбитки «Гермеса».

— У харчовій культурі? — прошепотів Еміль.

Раен подивився на нього.

— Вітаю. Сьогоднішнє меню офіційно скасувало апетит.

Але за спиною щось зашурхотіло.

У менших ферментерах бліді маси почали рухатися швидше. Не голосами. Не словами. Вони тягнулися до відкритого повітря, до тепла тіл, до вологи в диханні. Чорні прожилки на стінах ожили.

Ілана крикнула:

— Контейнери! Беремо тільки чисті картриджі й назад!

Міра й Еміль кинулися до активного ферментера H-DО/7. Сава пакував проби. Раен прикривав їх із різаком у руці, хоча його поранена рука працювала погано.

— Раене, не перенапружуйся! — крикнула Міра.

— Я зараз стою перед голодною біомасою з людським беквокалом. Обіцяю поводитися раціонально.

— Ти не знаєш цього слова.

— Зате красиво вимовляю.

Одна з блідих мас вирвалася з тріснутого циліндра й упала на підлогу. Вона повзла не швидко, але дуже рішуче. Муха, якого вони не брали, але який якимось чином знову з’явився в найгіршому місці, під’їхав до неї з щіткою.

— Невідома харчова субстанція, прошу повернутися в тару. Самовільне пересування продуктів порушує санітарні норми.

Маса тягнулася до нього.

Муха від’їхав.

— Переговори з обідом провалені.

Раен різаком відсік шматок темного кореня, що ліз до Міри.

— Міро, швидше!

— Ще один картридж!

— У нас гості!

— Вони без запрошення!

— Тут усі без запрошення, навіть ми!

Ілана відкрила вогонь по коренях біля дверей. Вони відступили, але не згоріли. Сава схопив контейнер із пробами й раптом зупинився біля великого циліндра.

Голоси всередині стали гучнішими.

— Не їжте нас.
— Не перетворюйте нас на пайки.
— Не вдруге.
— Не вдруге.

Сава опустив голову.

— Треба знищити цей прототип.

— Немає часу! — крикнула Ілана.

— Якщо він потрапить у харчовий цикл, ми справді почнемо їсти мертвих.

Раен подивився на Саву, потім на циліндр.

— Доктор має рацію.

Міра вже несла чисті картриджі.

— Що ви робите?

Сава встановив на циліндр аварійний перегрів.

— Закриваю кухню пекла.

Раен допоміг йому, під’єднавши старий енергетичний кабель.

— Я завжди мріяв підірвати суп.

— Це не суп, — сказав Сава.

— Саме тому й мріяв.

Міра підбігла до них.

— Перегрів може зачепити весь модуль!

— Якщо не зачепить, це зачепить нас пізніше, — відповів Сава.

Голоси в циліндрі раптом змінилися.

Тепер вони не просили.

Вони співали.

Ту саму колискову, яку діти чули на червоній станції.

Лія в дитячому секторі підняла голову в той самий момент.

— Вони прощаються, — сказала вона Саві через відкритий канал.

Сава завмер.

— Хто?

— Ті, кого зробили їжею.

Він заплющив очі на секунду.

— Пробачте, — сказав він тихо.

Потім активував перегрів.

Ілана крикнула:

— Виходимо!

Вони бігли до дверей, несучи картриджі, проби й одну дуже погану правду. За спиною великий циліндр загорівся білим світлом. Не вибухнув одразу. Спершу він засвітився зсередини, ніби хтось запалив маленьке сонце в банці з мертвими. Голоси стали тихішими. Потім зникли.

Вибух був короткий.

Глухий.

Модуль затрусився. Двері за ними заклинило. Раен штовхнув Міру вперед саме в ту мить, коли хвиля жару вдарила в коридор. Він упав на коліно, притискаючи поранену руку до грудей.

Міра різко повернулася.

— Раене!

— Живий, — видихнув він. — Але якщо хтось запропонує вечерю, я пас.

Вона схопила його за здорову руку й допомогла підвестися. На секунду вони опинилися дуже близько. Занадто близько для коридору, де ще пахло горілою біомасою, старим металом і моральною катастрофою.

— Ти знову прикрив мене собою, — сказала вона.

— Це вже стало звичкою.

— Позбудься її.

— Погана ідея. Вона мені подобається.

— Мені ні.

— Ти брешеш.

Вона хотіла заперечити.

Не змогла.

Ілана, не обертаючись, сказала:

— Флірт після вибуху перенесіть у медблок. Рухаємося.

Муха, весь у праху й маленьких шматочках біомаси, під’їхав поруч.

— Запит: чи вважати це приготуванням?

— Ні, — сказав Сава.

— Полегшення. Я не хочу бути кухонним дроном.

Коли експедиція повернулася, колонія чекала новин про їжу.

Це було найважче.

Люди не чекали порятунку. Не чекали красивих слів. Не чекали чергової правди про корпоративну мерзоту, хоча її, як виявилося, у колонії можна було видобувати майже як руду. Вони чекали відповіді на просте питання: чи буде що їсти завтра?

Міра стояла перед відкритою радою на центральній площі. Поруч були Сава, Раен, Ілана, Орвелл і контейнери з чистими картриджами.

— Ми знайшли робочу культуру H-DО/7, — сказала вона. — Попередньо вона може бути безпечною після обробки. Її вистачить, щоб додати приблизно двадцять годин харчового ресурсу.

Натовп видихнув.

Не радісно. Але живі видихи — теж форма молитви.

— Також ми знайшли старий адаптивний прототип, — продовжила Міра. — Він був заражений і містив людські білкові маркери загиблих із «Гермеса-До». Ми його знищили.

Тиша.

Бор Тарек першим сказав:

— Тобто нам майже подали мертвих у соусі з науки?

Сава відповів:

— Так.

Муха тихо додав:

— Формулювання огидне, але точне.

Натовп зашумів. Хтось закрив рот рукою. Хтось почав лаятися. Хтось плакав. Хтось, можливо, думав, чи був би він здатний їсти, якби не знав.

І саме це було найстрашнішим.

Голод не ставить високих моральних питань красиво. Він ставить їх біля порожнього шлунка. Там відповідати значно важче.

Орвелл вийшов уперед.

— Чисті картриджі підуть у загальний харчовий цикл. Першими — діти, медблок, технічні групи, потім усі сектори. Адаптивний прототип знищено назавжди.

Ельза, що стояла під охороною, сказала:

— Ви знищили потенційне джерело харчів.

Натовп замовк.

Сава повернувся до неї повільно.

— Воно говорило голосами мертвих дітей.

— Це могли бути резонансні відбитки без самосвідомості.

— Ви справді хочете сперечатися про те, наскільки мертвим треба бути, щоб вас не пустили в м’ясорубку?

Ельза стиснула губи.

— Якщо люди почнуть помирати від голоду...

— Вони вже помирають від ваших протоколів, — сказав Орвелл.

— А від ваших моральних жестів помруть швидше.

Раен зробив крок уперед.

— Пані Рік, я знаю, що для вас це складно, але іноді не все, що можна перетворити на ресурс, треба перетворювати на ресурс.

Ельза подивилася на нього.

— Ви кажете це зараз, поки ще маєте пайок. Подивимося, що ви скажете через двадцять годин.

— Якщо через двадцять годин я запропоную їсти мертвих, Міра має дозвіл ударити мене чимось важким.

Міра сухо сказала:

— У мене список предметів.

— Бачите? Система стримувань працює.

Кілька людей засміялися, але цього разу сміх був болючий.

Нора Лейт підняла руку.

— Якщо чисті картриджі дадуть двадцять годин, ми маємо прожити ці двадцять годин не як звірі.

Бор буркнув:

— Звірі, між іншим, рідко будують бункери з душем.

— Тому я й кажу: не як люди в найгіршому сенсі, — відповіла Нора.

На площі знову стало тихо.

Того вечора харчі для приречених видавали інакше.

Не через один центральний пункт, а через малі кола секторів. У кожному колі люди самі бачили контейнер, самі бачили норму, самі бачили, кому дістається додатково й чому. Медики пояснювали. Волонтери розносили. Охорона стояла не над людьми, а поруч.

Це не зняло голод.

Але зняло частину приниження.

Іноді цивілізація — це не коли всі ситі. Іноді це коли голодним не брешуть, що вони наїлися.

Міра знайшла Раена в медблоці пізно ввечері.

Сава таки домігся свого й посадив його на ліжко. Не прив’язав — поки що, але поклав поруч ремені з таким виглядом, ніби це не погроза, а медичний інструмент майбутнього. Раен сидів, спираючись спиною на стіну, з перев’язаним плечем і таким виразом обличчя, наче він програв бій не болю, а нудьзі.

— Ти прийшла перевірити, чи я лежу? — запитав він.

— Так.

— І?

— Я розчарована. Ти справді лежиш.

— У мене репутаційна криза.

Вона сіла поруч.

У медблоці було тихо. Пацієнти спали або вдавали, що сплять. За склом проходили волонтери з пайками. Десь плакала дитина. Десь тихо молився чоловік. Десь Муха намагався розкласти порожні обгортки за розміром, бо навіть у пеклі маленькі роботи шукають порядок.

Міра поклала йому на коліна маленький пакет.

— Твій пайок.

— Я вже отримав.

— Це додатковий. За поранення.

— Не треба.

— Треба.

— Міро...

— Їж.

Він подивився на пакет, потім на неї.

— Ти сама їла?

— Так.

— Брешеш.

— Так.

Він розділив пайок навпіл і простягнув їй половину.

— Тоді ми обоє будемо чесно порушувати інструкції.

— Раене.

— Не сперечайся з пораненим. Це аморально.

— Ти використовуєш поранення як аргумент?

— Нарешті воно для чогось корисне.

Вона взяла половину.

Вони їли мовчки.

Пайок був жахливий. Теплий, сірий, із присмаком металу, водоростей і великої образи на кулінарію. Але вони ділили його на двох, і це робило його майже нестерпно інтимним.

— Сьогодні внизу, — сказала Міра, — коли ти штовхнув мене...

— Я знаю.

— Не роби так більше.

— Я не можу це обіцяти.

— Чому?

— Бо якщо знову буде вибір між тим, щоб тебе зачепило, і тим, щоб мене кинуло на підлогу, я виберу підлогу.

— Це дурний вибір.

— Так.

— Я не хочу втратити тебе через дурний вибір.

Раен довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Я теж не хочу втратити тебе через розумний.

Вона подивилася на нього.

Це було значно гірше. Бо розумний вибір у цій колонії часто означав: залишитися, щоб інші встигли піти. Віддати пайок. Віддати воду. Віддати місце. Віддати себе списку, бо так вимагає математика.

Міра поклала свою долоню на його.

— Я не геройка.

— Ні.

— Я просто не вмію кинути систему, поки вона ще тримається.

— Це дуже героїчний спосіб заперечення.

— Мовчи.

— Добре.

Він справді замовк.

Вона нахилилася й поцілувала його. Повільніше, ніж учора. Тихіше. Не під ударом поля, не після водної правди, не перед вибухом. Просто тому, що вони були живі, голодні, втомлені й поруч. Це було не про пристрасть як втечу. Це було про тепло як спротив.

Коли вона відступила, Раен сказав:

— Пайок був огидний. Поцілунок компенсував.

— Не оцінюй.

— Я пілот. Ми оцінюємо посадки.

— І як посадка?

— Небезпечна. Хочу повторний захід.

Вона засміялася тихо й сховала обличчя в його плечі, обережно, щоб не зачепити рану.

Сава з дальнього столу сухо сказав:

— У медблоці пацієнти або сплять, або поводяться пристойно.

Раен не відпускав Міру.

— Докторе, я поранений. Мені потрібна психологічна стабілізація.

— Я зараз стабілізую тебе снодійним.

— Ревнуєте до методів Міри?

— Я ревную до тиші.

Міра підняла голову.

— Ми тихо.

— Ви тихо порушуєте дисципліну. Це ще гірше, бо доводиться здогадуватися.

У дитячому секторі Лія не спала.

Вона сиділа біля вікна й тримала в руках свій іграшковий кораблик. Поруч лежав недоїдений пайок. Вона не могла змусити себе доїсти. Не після голосів із ферментера.

За склом з’явилася тінь.

Не велика. Дитяча.

Елі.

Прахова дівчинка з «Гермеса-До» стояла по той бік світла й дивилася на Лію.

— Ви знищили їх, — сказала Лія.

Тінь не мала губ, але голос прозвучав у її голові.

— Вони попросили.

— Їм боляче?

— Вони вже були болем.

Лія стиснула кораблик.

— Ми теж станемо такими?

Довга пауза.

— Якщо дорослі знову вирішать, що ви ресурс.

Лія заплющила очі.

— А якщо ні?

— Тоді, можливо, ви станете історією.

— Це краще?

Елі ніби усміхнулася.

— Якщо її хтось розкаже чесно.

У цей момент у дитячому секторі ввімкнувся екран.

Сам.

На ньому з’явився файл:

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_10

Лія не злякалася. Вона вже звикла до того, що колонія пише про себе швидше, ніж дорослі встигають брехати.

Текст проступив повільно:

Колонія знайшла харчі для приречених і відмовилася їсти своїх мертвих. Це не зробило її ситою. Але зробило її трохи менш мертвою. Голод ще прийде. І цього разу він матиме обличчя живих.

Нижче з’явився новий рядок:

НАСТУПНЕ: КОЛОНІСТИ БЕЗ МАЙБУТНЬОГО.

Лія прочитала його й тихо сказала:

— Ми маємо майбутнє.

Екран блимнув.

Потім на ньому з’явився ще один рядок, якого не було в попередніх чернетках:

ДОВЕДІТЬ.

Унизу, під колонією, залишки аграрного модуля диміли. Чисті культури вже перероблялися на нові пайки. Двадцять годин життя повільно стікали в контейнери.

А за захисним полем тіні стояли мовчки.

Вони бачили, як люди ділять їжу.
Бачили, як голод стискає місто.
Бачили, як живі відмовляються їсти мертвих.
Бачили, як під червоним небом, під куполом, що тріщав не лише від напруги, а й від правди, колонія ще раз обрала не бути чудовиськом.

Поки що.

Бо голод був терплячий.

Він не стукав у двері.

Він сідав поруч, дивився на твою миску й чекав, коли ти сам почнеш рахувати чужі ковтки.