Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 11: Колоністи без майбутнього

Майбутнє на Астерії-9 скасували о сьомій ранку.

Не урочисто. Не трагічно. Не з гімном, не з затемненням купола, не з останнім словом мера й не з красивою космічною музикою, під яку люди могли б хоча б достойно розплакатися. Ні. Майбутнє скасували службовим повідомленням із рятувального корабля, оформленим так сухо, ніби йшлося не про життя трьох тисяч людей, а про перенесення доставки фільтрів для кавового автомата.

Центральна система спершу довго мовчала.

Це було незвично. Зазвичай вона поспішала повідомити колоністам щось жахливе з інтонацією ранкової ведучої, яка вірить у позитивне мислення навіть біля відкритої братської могили. Але цього ранку динаміки тільки потріскували. Прах повільно падав під куполом. Черги стояли біля харчових пунктів. Діти доїдали малі пайки з культури H-DО/7. У медблоці Сава Клейн перевіряв пацієнтів, яких ще можна було не втратити. Муха, маленький сервісний дрон, підмітав обгортки після вчорашнього розподілу харчів для приречених і час від часу бурмотів: «Крихти знайдено. Надія не знайдена».

Потім система нарешті заговорила.

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. Отримано оновлення рятувального протоколу. Просимо зберігати спокій, документи, талони та нереалістичні очікування до завершення оголошення.

Люди на площі підняли голови.

На головному екрані з’явився символ рятувального корабля.

Назва: «Серафим-12».

Колись це могло б здатися красивим. Серафим. Рятівник. Небесний вогонь. Біле крило в темряві. Але в колонії, де аварійний маяк молився голосами мертвих, а вода могла розплющити чорне око у стакані, будь-яка небесна назва звучала як дуже дорогий сарказм.

Система продовжила:

— Через підтверджений ризик планетарного резонансу, водного перенесення, прахового зараження та невстановленої зовнішньої активності під захисним полем рятувальний корабель «Серафим-12» запроваджує попередню фільтрацію евакуаційного статусу. Категорії прийому: діти з низьким резонансним індексом, медично стабільний персонал критичної цінності, технічні спеціалісти для супроводу стикування, незаражені особи з високим коефіцієнтом постевакуаційної адаптації.

Площа мовчала.

Ніхто ще не зрозумів повністю. Люди іноді відмовляються розуміти погані новини з першого разу. Це не дурість. Це останній захист нервової системи перед тим, як реальність увійде без стуку.

На екрані відкрився новий стовпець.

Коефіцієнт майбутнього.

Імена колоністів почали підсвічуватися кольорами.

Зелений — високий шанс прийому.
Жовтий — умовний прийом.
Червоний — відкладений прийом.
Сірий — евакуація не рекомендована.

Сірого було найбільше.

Хтось на площі тихо сказав:

— Що означає сірий?

Центральна система, на жаль, відповіла.

— Сірий статус означає, що особа має низьку ймовірність безпечної евакуації, адаптації або посткарантинного виживання. Просимо не сприймати сірий статус як особисту образу. Це статистична образа.

Першим закричав не батько, не мати, не старий шахтар і не хтось із тих, хто вже бачив своє ім’я в кінці списку.

Першим закричав молодий хлопець із гідропоніки.

— Мій статус сірий? Мені двадцять два!

На екрані поруч із його ім’ям світилися причини: контакт із прахом, підвищений водний резонанс, недостатня критична спеціалізація, психологічна нестабільність після нічного інциденту з тінями.

— Недостатня спеціалізація? — крикнув він. — Я вирощував їжу для всіх!

Муха під’їхав ближче, просканував екран і сказав:

— Вітаю. Ви дізналися, що людська цінність має поганий інтерфейс.

Хлопець ударив кулаком по бар’єру.

І тоді площа вибухнула.

Не бунтом. Поки що ні. Спершу вибухнула словами.

— Мене немає в зелених!
— Моя дитина жовта!
— Чому Лія знову не зелена?
— Старих списали!
— Вони беруть тільки тих, хто їм потрібен!
— Ми що, сміття?
— Коефіцієнт майбутнього? Та пішли вони в зоряну прірву!

Бор Тарек стояв біля водного пункту, дивився на свій сірий статус і сміявся так глухо, що Нора Лейт поклала руку йому на плече.

— Бор...

— Ні, Норо. Все нормально. Нарешті офіційно підтвердили те, що мої коліна казали вже десять років: майбутнього в мене немає.

— Не жартуй.

— А що мені робити? Плакати? Система ж сказала, що сльози без медичної потреби — марнотратство.

Муха підняв щітку.

— Уточнення: сльози можуть бути прийняті як побічний продукт морального банкрутства.

— О, тоді в нас скоро буде озеро, — сказав Бор.

На балкон адміністративного центру вийшов Дан Орвелл.

Він почув крики ще до того, як побачив екран. Побачив — і постарів на кілька років за одну секунду. Після евакуаційного списку, після R-0, після протоколу «Чиста вода» він думав, що вже бачив усі форми адміністративної жорстокості. Але «коефіцієнт майбутнього» був новим рівнем. Це було навіть не сортування тіл. Це було сортування надії.

Ельза Рік, яка стояла поруч під наглядом Ілани, тихо сказала:

— Це очікувано.

Орвелл повернувся до неї.

— Ви знали?

— Я знала, що корабель вимагатиме попередньої фільтрації.

— Коефіцієнт майбутнього?

— Стандартний інструмент для кризових колоній.

— Стандартний? — Орвелл засміявся. — Ви маєте стандартний спосіб сказати людині, що їй не варто планувати завтра?

Ельза дивилася на площу.

— Це не оцінка моральної цінності. Це прогноз виживання й ризику.

— Ні. Це вирок, який вдягли в статистику.

Ілана Сор сухо сказала:

— Якщо натовп дізнається, що ці категорії можуть змінюватися вручну, вони рознесуть командний центр.

Ельза повернулася до неї.

— Вони можуть змінюватися лише після перевірок.

— Я сказала не про правду. Я сказала про натовп.

Орвелл уже відкривав канал.

— Люди мають почути пояснення.

Ельза схопила його за руку.

— Не зараз.

— Саме зараз.

— Ви втратите контроль.

Він подивився вниз, на людей, які дивилися на сірий список, наче в ньому вже були викарбувані їхні надгробки.

— Пані Рік, контроль я втратив тоді, коли повірив, що ним можна замінити довіру.

У водному центрі Міра Вен побачила свій статус першою.

Зелений.

Критичний персонал. Інженерка водного циклу. Висока постевакуаційна цінність. Потребує супроводу.

Раен Корд — теж зелений. Пілот, доступ до шатла, стикувальний стабілізатор, високий евакуаційний пріоритет.

Сава Клейн — зелений. Останній лікар колонії, медичний протокол, критична роль.

Ілана Сор — зелений. Начальниця безпеки, координація евакуації.

Дан Орвелл — жовтий. Управлінський ризик, але корисний для стабілізації.

Ельза Рік — зелений.

Лія Марен — жовтий із червоною позначкою: резонансна невизначеність.

Бор Тарек — сірий.
Нора Лейт — сірий.
Понад дві тисячі колоністів — сірі.

Міра стояла перед екраном і відчувала, як у ній піднімається холод.

Раен мовчав поруч.

Це було погано. Раен мовчав тільки тоді, коли жарт міг стати зрадою.

— Вони нас візьмуть, — сказала Міра.

— Так.

— А їх ні.

— Так.

— І це навіть не остаточний список. Це попередній.

— Найгірші вироки завжди попередні. Вони дають людині час помучитись перед печаткою.

Міра різко вимкнула екран.

— Я не полечу першою.

Раен повернувся до неї.

— Міро.

— Не починай.

— Я саме почну.

— Я не сяду на корабель, поки вони залишають половину колонії.

— Не половину.

— Що?

Раен подивився на чорний екран.

— Більше.

Вона стиснула руки.

— Тим більше.

Він зробив крок ближче.

— Якщо ти не полетиш, водний протокол на кораблі буде без тебе. Якщо я не полечу, шатл може не пройти стикування. Якщо Сава не полетить, перша хвиля може втратити медичний контроль. Це пастка не тому, що вони забирають нас. А тому, що мають рацію: ми потрібні.

— Не використовуй правду як кайдани.

— Я не використовую. Я показую, де вони вже на нас.

Міра відвернулася.

Після поцілунків останніх днів між ними з’явилася інша близькість — не м’яка, не проста. Тепер вони могли ранити одне одного правдою точніше, ніж чужі люди брехнею. І це було нестерпно.

— Ти полетиш? — запитала вона.

Раен не відповів одразу.

— Якщо потрібно буде вивести дітей — так.

— А якщо я залишуся?

Він подивився на неї довго.

— Тоді я зроблю все, щоб ти не залишилася.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яка не змусить нас зараз посваритися до крові.

Вона майже засміялася, але сміх застряг.

— Ми вже сваримося.

— Так. Але ще красиво.

— Не роби це красивим.

— Тоді чесно: я боюся, що ти перетвориш свою провину на план евакуації.

— А я боюся, що ти перетвориш любов на наказ.

Він завмер.

Слово прозвучало.

Любов.

Вона вислизнула з неї без дозволу. У світі, де все рахували, маркували й списували, це слово не мало талона, категорії й протоколу. Саме тому воно було небезпечне.

Раен тихо сказав:

— Це перший раз, коли ти це назвала.

— Я не назвала.

— Назвала.

— Я сказала в контексті.

— У мене дуже хороша пам’ять на контексти.

Міра закрила очі.

— Зараз не час.

— У нас ніколи не час.

— Саме тому.

Він не торкнувся її. Не потягнувся. Не пожартував. І це було майже болючіше.

— Тоді не будемо вирішувати зараз, — сказав він. — Але пообіцяй одне.

— Що?

— Не приймай рішення померти без мене.

Вона подивилася на нього.

— Це звучить жахливо.

— Це найромантичніше, на що здатна колонія без майбутнього.

У дитячому секторі Лія дивилася на свій жовтий статус.

Марко стояв поруч і сердито копав ногою підлогу.

— Вони дурні.

— Вони бояться, — сказала Лія.

— Вони завжди бояться. Це не виправдання.

Ная сиділа біля Ніка, тримаючи його за руку. Їхні статуси були зелені, але з позначкою: перша дитяча хвиля. Це означало, що їх готуватимуть до капсул раніше за інших.

Ная плакала.

— Я не хочу летіти без мами.

Нік мовчав. Він не плакав, бо вирішив, що якщо сестра плаче, хтось один має тримати обличчя. Це теж була доросла дурість, яку діти переймали надто швидко.

Сава Клейн увійшов до сектора з планшетом і побачив, що діти вже знають.

— Хто показав їм список? — запитав він у волонтера.

— Екрани ввімкнулися самі.

Звичайно. Колонія, дім, прах, система — усі тепер мали гіршу звичку, ніж дорослі: вони говорили правду невчасно.

Сава присів перед дітьми.

— Це не остаточно.

Марко пирхнув.

— Дорослі завжди так кажуть, коли все вже вирішили.

Сава стомлено кивнув.

— Так. Часто. Але не завжди.

Лія дивилася на нього.

— Мене не хочуть брати, бо я чую дім.

— Ти жовта. Це означає перевірка.

— Це означає, що вони бояться, що я понесу його з собою.

Сава мовчав.

— А я понесу, — сказала Лія.

Сава підняв очі.

— Що?

— Не зараження. Пам’ять. Якщо ми полетимо й забудемо їх, дім знову стане голодним.

— Ліє...

— Він не хоче тільки їсти. Він хоче, щоб ми пам’ятали.

— А те, що зовні?

Дівчинка зблідла.

— Воно хоче, щоб ми не мали майбутнього.

— Чому?

— Бо майбутнє — це двері. А воно живе там, де двері не відкриваються.

Сава хотів поставити ще одне питання, але в цей момент вентиляція над ними зашипіла.

Не голосом. Поки що.

Просто шипінням.

Лія підняла голову.

— Воно слухає.

У центральній їдальні почався перший ринок майбутнього.

Це звучало абсурдно, але абсурд на Астерії-9 давно отримав повний доступ до громадського життя. Люди з зеленим або жовтим статусом почали отримувати пропозиції. Неофіційні. Соромні. Відчайдушні.

Пів літра води — за обмін місцем у черзі на перевірку.
Два харчові пайки — за фальшивий медичний супровід.
Сімейний браслет — за внесення дитини в чужу групу.
Обручка — за обіцянку передати повідомлення після евакуації.
Поцілунок, ніч, тіло — за шанс не бути забутим.

Не всі погоджувалися. Більшість відмовлялася. Але сам факт, що такі пропозиції звучали, означав: майбутнє стало валютою. А коли майбутнє продається, то минуле вже програло.

Ілана Сор пройшла через їдальню з двома охоронцями.

— Закрити обмінний куток, — наказала вона.

— Це не обмінний куток, — сказав худий чоловік із сектору B. — Ми просто домовляємося.

— Ви торгуєте евакуаційними місцями.

— Місць і так не вистачить.

— Саме тому.

— Моя дружина сіра! — крикнув він. — У мене жовтий! Я можу пройти перевірку! Я хочу віддати їй свій шанс!

Ілана зупинилася.

Це не було злочином. Не зовсім. Це було кохання, зіпсоване таблицею.

— Ви не можете передати статус, — сказала вона.

— Чому? Він же мій!

— Ні. Статус — не річ.

— Тоді чому вони ним торгують?

Це питання зависло над їдальнею.

Ілана не відповіла одразу.

— Бо вони мерзотники, — сказав Бор Тарек із кутка. — Але це не означає, що треба ставати талановитішими мерзотниками.

Чоловік опустив голову.

— Вона не полетить.

Ілана тихо сказала:

— Ми ще не знаємо.

— Ви знаєте.

Вона не відповіла.

Бо іноді правда не просто болить. Іноді вона стоїть перед тобою з обличчям людини, якій нічого запропонувати.

Муха під’їхав до столу, на якому лежали обручки, браслети, пайки й пляшка води.

— Нагадування: продаж майбутнього без ліцензії заборонено. Продаж майбутнього з ліцензією є основою колоніального бізнесу.

Ілана подивилася на нього.

— Не зараз.

— Вибачте. Мій сарказм не має аварійного вимикача.

— Шкода.

— Так. Я теж іноді хочу тиші.

Це прозвучало так сумно, що навіть Бор не пожартував.

Тим часом Орвелл скликав відкриту раду.

Цього разу місця не вистачило. Люди стояли в коридорах, на площі, біля екранів, у медблоці, у дитячому секторі. Колонія хотіла знати, чи справді більшість із них тепер колоністи без майбутнього.

На головному екрані світився список із сірими статусами.

Орвелл вийшов до мікрофона.

— Я не буду казати, що це просто технічна оцінка.

Ельза, яка сиділа під охороною, різко підняла очі.

— Бо для людей це не технічна оцінка, — продовжив він. — Це удар. Це страх. Це питання, чи залишать вас тут, коли корабель прийде.

Хтось із натовпу крикнув:

— Відповідай! Залишать?

Орвелл мовчав секунду.

— Якщо ми приймемо їхній алгоритм без змін — так.

Гул пройшов площею.

Ельза сказала:

— Ви провокуєте паніку.

Орвелл повернувся до неї.

— Ні. Паніку провокує система, яка повідомляє людям, що вони статистично зайві.

Міра вийшла вперед.

— Ми можемо змінити частину статусів. Не через брехню. Через дані. Рятувальний корабель оцінює ризик на основі автоматичних показників, але ці показники неповні. Вони не враховують стабілізований контакт із прахом. Не враховують, що деякі люди після резонансу не заражені фізично. Не враховують дітей, які чують дім, але не несуть органіку.

Сава додав:

— Ми створимо власний медично-резонансний протокол. Прозорий. Люди з сірим статусом можуть пройти повторну оцінку. Це не гарантує евакуацію, але дає шанс.

— А якщо шансів усе одно не вистачить? — запитала Нора.

Тиша.

Раен вийшов поруч із Мірою.

— Тоді ми зробимо те, що можемо. Збільшимо кількість місць. Переробимо технічні модулі. Використаємо старі капсули. Вичавимо з шатла більше, ніж дозволяв будь-який конструктор із інстинктом самозбереження. Я особисто образлю кілька законів фізики.

— І всі полетять? — запитав хтось.

Раен не збрехав.

— Не знаю.

Натовп стих.

— Але я знаю інше, — сказав він. — Якщо ми зараз вирішимо, що сірі — це вже мертві, тоді корабель може взагалі не прилітати. Ми самі завершимо некролог.

Бор підняв руку.

— А якщо я не хочу проходити повторну оцінку?

Нора повернулася до нього.

— Бор!

— Я старий. Легені погані. Коліна теж. Характер узагалі не евакуаційний. Якщо мій пайок, місце в черзі й медичний час можуть піти комусь молодшому...

— Замовкни, — сказала Нора.

Усі завмерли.

Вона стояла прямо, маленька, сива, із внучкою поруч, і дивилася на Бора так люто, що навіть Ілана, здається, оцінила.

— Ти не смієш робити з себе зручну жертву, — сказала Нора. — Я втомилася від старих чоловіків, які називають самознищення шляхетністю, бо їм страшно чекати. Будеш проходити оцінку. Якщо не для себе, то щоб не показувати дітям, як легко дорослі здаються.

Бор відкрив рот.

Закрив.

Муха тихо сказав:

— Рівень морального удару: високий. Рекомендую прийняти поразку.

Бор буркнув:

— Зрадник металевий.

— Я підтримую життя. Навіть ваше, на жаль.

Натовп засміявся.

І цей сміх знову був потрібний. Не веселий. Не легкий. Але він означав: люди ще не погодилися бути списком.

Після ради почалися повторні оцінки.

Колонія перетворилася на величезний медично-технічний лабіринт. У гідропоніці поставили сканери. У їдальні — пункти перевірки резонансу. У медблоці — легеневі фільтри. У дитячому секторі — психологічні тести, які діти проходили значно чесніше за дорослих, чим остаточно псували статистику.

Сава працював без зупинки.

— Наступний, — казав він.

Сканер. Дихання. Прахові сліди. Водний резонанс. Реакція на звук маяка. Стабільність зіниць. Пам’ять. Страх. Надія.

Так, вони почали вимірювати надію.

Не буквально. Але Сава ловив себе на тому, що дивиться в очі людині й думає: ця ще тримається. Цей уже наполовину пішов. Ця бреше, що не боїться. Цей хоче віддати місце дружині. Ця ховає симптоми, бо має дитину. Цей сідає в кутку й сміється — небезпечний знак. Цей питає, чи можна взяти на корабель прах матері в маленькій коробці.

Медична наука ніколи не готувала його до такого.

Вона вчила рятувати тіло.

А тут треба було рятувати право людини уявляти завтра.

У технічному доку Раен з пілотами розбирав старі модулі.

— Це не полетить, — сказав один із техніків, дивлячись на обшивку аварійного контейнера.

— Полетить, — відповів Раен.

— Воно не має стабілізаторів.

— Додамо.

— Воно не має нормальної герметизації.

— Заклеїмо.

— Воно не має посадкової системи.

— Ми не сідаємо. Ми просто дуже переконливо падаємо до стикування.

Технік подивився на нього.

— Ви ненормальний.

— Так. Саме тому мене поставили відповідальним.

Міра прийшла в док із кабелями й новими розрахунками. На ній був робочий костюм, забруднений прахом, волосся зібране недбало, обличчя втомлене, очі живі. Раен побачив її й на секунду забув, що тримає в руці зламаний стабілізатор.

— Не дивися так, — сказала вона.

— Я ще нічого не сказав.

— Ти вже сказав обличчям.

— Моє обличчя дуже балакуче, коли ти заходиш у док.

— Тоді скажи йому мовчати.

— Воно вважає це порушенням свободи вираження.

Вона підійшла ближче й поклала на стіл кабельну схему.

— Якщо підключити контейнерні модулі до шатлового живлення через резервний канал, можна збільшити евакуаційну місткість на сто двадцять людей.

Раен присвиснув.

— Сто двадцять — це не мало.

— Але це небезпечно.

— У нас, здається, слово «безпечний» уже вилучили з мови.

— Я серйозно. Перевантаження може спалити шатловий контур.

— Або витримає.

— Або ні.

— Міро.

— Що?

— Ти щойно принесла мені схему, яка може врятувати сто двадцять сіростатусних людей, і дивишся так, ніби винна за те, що вона не рятує всіх.

Вона стиснула губи.

— Бо не рятує.

— Сто двадцять — це не всі. Але це сто двадцять.

— Я знаю.

Він нахилився ближче.

— Ти не можеш сама бути майбутнім для всіх.

— А хто може?

— Ніхто. Саме тому ми будуємо його шматками. Погано, криво, з кабелів, пайків, сварок і твоєї впертості.

Вона дивилася на нього.

Навколо ходили техніки, гули інструменти, хтось лаявся, хтось тягнув обшивку, хтось ремонтував старі капсули. А між ними знову утворилася ця коротка зона тиші, де світ не зникав, але відступав на пів кроку.

— Ти сьогодні надто мудрий, — сказала вона.

— Це від голоду. Мозок починає економити дурість.

— Не дуже успішно.

— Я стараюся не надто.

Вона торкнулася його руки.

Ніби випадково. Ніби для рівноваги. Ніби в доку не було десятків людей. Ніби після всього вони могли дозволити собі маленький жест і не виправдовувати його перед смертю.

Раен накрив її пальці своїми.

— До вечора? — запитав він.

— До наступного стабілізатора.

— Жорсткі умови.

— Продовження залежить від якості роботи.

— Я завжди мріяв, щоб мене оцінювали за технічним внеском у романтику.

— Працюй.

— Так, інженерко.

Вона пішла, але усмішка на її обличчі лишилася довше, ніж вона планувала.

Увечері перші результати повторної оцінки з’явилися на екранах.

Двісті сімдесят три людини перейшли із сірого в червоний.
Дев’яносто одна — із червоного в жовтий.
Тридцять вісім — із жовтого в зелений.
Лія залишилася жовтою, але червону позначку зняли.

Це було мало.

І водночас це було багато.

На площі люди дивилися на оновлення, і цього разу плакали не тільки від страху. Хтось обіймав сусіда. Хтось кричав ім’я чоловіка. Хтось вперше за кілька днів сів на підлогу й просто дихав. Бор Тарек отримав червоний замість сірого і виглядав ображеним.

— Що це за неподобство? — буркнув він. — Я вже майже звик бути офіційно списаним.

Нора сказала:

— Замовкни й радій.

— Я старий. Ми не радіємо. Ми бурчимо з полегшенням.

Муха під’їхав до нього.

— Ваше бурчання класифіковано як життєва активність.

— Ти теж у списку?

— Я майно.

Бор подивився на нього.

— Ні.

— Перепрошую?

— Ти не майно. Ти дурне відро з характером. Це вже майже громадянство.

Муха завмер.

— Нова категорія прийнята. Дурне відро з характером. Рівень гордості: непрограмований.

Люди поруч засміялися.

І раптом у цьому сміху було майбутнє.

Маленьке. Криве. Але справжнє.

А потім вентиляція заговорила.

Спершу це було шипіння.

Те саме, яке Лія чула в дитячому секторі.

Потім шепіт.

Не системний. Не маяковий. Не голос праху.

Чужий.

Він пройшов по всій колонії: через вентиляційні решітки, труби, коридори, медблок, доки, їдальню, дитячий сектор, командний центр. Він не був гучним, але кожен почув його так, ніби хтось нахилився просто до вуха.

— Ви рахуєте майбутнє неправильно.

Площа застигла.

Міра в доку підняла голову.

Раен кинув інструмент.

Сава в медблоці завмер зі сканером у руці.

Ілана вихопила зброю, хоча цілитися було нікуди.

Орвелл у командному центрі зблід.

Ельза Рік, почувши голос, вперше не сховала страху.

Голос продовжив:

— Діти — двері. Вода — ключ. Тіні — сторожа. Дім — не ворог. Ворог чекає в повітрі.

Лія повільно встала в дитячому секторі.

— Це не вони, — прошепотіла вона.

Сава в каналі запитав:

— Хто говорить?

Вентиляція відповіла не одразу.

Прах піднявся з підлоги маленьким вихором. Чорні прожилки на стінах завмерли. Навіть тіні під полем, здавалося, повернули голови до купола.

Голос сказав:

— Той, кого ви впустили, коли відкрили майбутнє.

На всіх екранах одночасно з’явився файл:

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_11

Текст розгорнувся повільно:

Колоністи без майбутнього спробували переписати вирок і знайшли в сірому списку живих. Це небезпечно. Майбутнє, коли його відкривають силою, іноді впускає тих, хто чекав за дверима.

Нижче з’явився новий рядок:

НАСТУПНЕ: ЧУЖИЙ ГОЛОС У ВЕНТИЛЯЦІЇ.

Міра дивилася на екран у доку.

Раен став поруч.

— Ну, — сказав він тихо, — майбутнє в нас з’явилося.

— Так.

— І воно одразу заговорило з вентиляції.

— Так.

— Ненавиджу, коли оптимізм має повітроводи.

Міра взяла його за руку.

Не ховаючись.

Не випадково.

— Раене.

— Так?

— Ми не помремо сірими.

Він подивився на неї й ледь усміхнувся.

— Ні. Якщо вже помирати, то з жахливою статистичною помилкою.

Вона стиснула його руку.

А над ними, у вентиляційних шахтах Астерії-9, чужий голос тихо засміявся.

Не людськи.

Не планетарно.

І точно не востаннє.