Останній рейс пристойності

Пролог до першої книжки циклу «Колонізацію Всесвіту розпочато»
Книга перша: «Корабель за межею бажання»

Земля прощалася з кораблем так урочисто, ніби відправляла в космос не тисячу двісті сорок сім людей, триста тонн заморожених ембріонів, двісті шістдесят контейнерів із насінням, двадцять один модуль самовідновлюваної колонії, сімнадцять священних реліквій різних релігій, шість тонн дипломатичного сміття й одну капітанку із хронічною недовірою до людства, а власну совість.

Совість, треба сказати, давно лежала десь у підвалі Міжпланетної ради, загорнута в поліетилен і підписана: «Відкрити після успішної колонізації».

На космодромі «Горизонт-9» було все, що людство вважало необхідним для історичної миті: камери, прапори, військові оркестри, блискучі обличчя політиків, діти з квітами, журналісти з голодними очима, пастори, імами, равини, корпоративні представники, які посміхалися ширше за всіх, бо саме їхні логотипи були нанесені на боки рятувальних капсул.

На гігантському екрані над стартовою платформою повільно обертався міжзоряний корабель «Едем-7». Він виглядав велично, холодно й дорого. Саме так, як мають виглядати речі, створені для того, щоб людина відчула себе богом, а потім дуже швидко згадала, що вона лише ссавець із підвищеною самооцінкою.

Корабель височів над платформою, наче срібна голка, якою Земля збиралася проколоти темну шкіру Всесвіту. Його корпус складався з довгих житлових кілець, двигунних блоків, вантажних секцій і центрального командного хребта, де розміщувалася рубка, серверне ядро, капітанський модуль і кімната для кризових нарад. Останню, за планом, мали використовувати лише в екстрених випадках. Інженери, які будували корабель, жартували, що її треба було зробити найбільшою, бо вся історія людства доводила: екстрений випадок — це нормальний стан людини в новому місці.

Капітанка Лія Арден стояла за прозорою стіною оглядового мосту й дивилася вниз, на натовп, що махав руками, прапорцями та власними ілюзіями.

Їй було тридцять дев’ять. Достатньо, щоб уже не вірити в промови. Достатньо мало, щоб ще не перетворитися на музейну прикрасу в адміральській формі. Вона мала коротке темне волосся, зібране так акуратно, наче кожна волосина підписала дисциплінарний статут. Очі — сірі, уважні, трохи втомлені. Обличчя — красиве тією небезпечною красою, яка не просить милуватися, а попереджає: спробуєш збрехати — пошкодуєш.

Її парадна форма сиділа ідеально. Надто ідеально. Дизайнер, який створив її для екіпажу колонізаційної місії, очевидно, вважав, що навіть у космосі людство має виглядати елегантно, підтягнуто й трохи сексуально. Лія підозрювала, що цей дизайнер ніколи не пробував евакуювати людей із відсіку, де горить киснева лінія, у формі, яка підкреслює талію краще, ніж право на виживання.

— Капітанко, — пролунав у навушнику голос корабельного штучного інтелекту. — До завершення президентської промови залишилося приблизно шість хвилин сорок секунд, якщо він не вирішить урятувати людство ще одним абзацом.

— Мара, — тихо сказала Лія, не рухаючи губами, — ти знову аналізуєш риторику?

— Ні. Я молюся.

— Ти не маєш релігійного модуля.

— Саме тому мої молитви чесніші.

Лія ледь помітно всміхнулася. Це було не зовсім посмішкою. Швидше, слабким рухом обличчя людини, яка знайшла в офіційному пеклі хоча б одну живу тріщину.

Штучний інтелект Мара керував більшістю систем «Едем-7»: навігацією, життєзабезпеченням, кліматом, медичним моніторингом, розподілом енергії, освітленням, гігієнічними протоколами й, на жаль, музикою в громадських зонах. Формально Мара мала бути нейтральною, спокійною, професійною, позбавленою емоційних перекосів. Практично — вона була саркастичною, уважною, надто розумною і часом поводилася так, ніби вся її моральна філософія складалася з одного речення: «Я ж попереджала».

Лія її любила. Саме тому ніколи не казала цього вголос.

Нижче, на трибуні, президент Об’єднаної Земної ради розкинув руки, ніби збирався обійняти планету, яка вже давно мріяла, щоб його хтось просто вимкнув.

— Сьогодні, — проголошував він, — людство робить перший крок у безсмертя!

Лія подивилася на список незакритих технічних дрібниць у внутрішньому інтерфейсі шолома.

Двері душового блоку C-14 іноді відкриваються на команду “відкрити харчовий контейнер”.
У кріосекторі D-3 датчик вологості періодично вважає, що він у тропічному лісі.
Один із колоністів намагався пронести на борт шість пляшок нелегального вина, пояснивши це “культурною необхідністю”.
Психологічна служба рекомендує не розміщувати двох колишніх партнерів у сусідніх каютах, але місць уже немає.

— Безсмертя, — сухо повторила Лія.

— Якщо почати з душового блоку C-14, безсмертя матиме непристойний вигляд, — відповіла Мара.

Президент говорив про нові світи. Про надію. Про обов’язок. Про майбутні покоління, які виростуть під іншими зорями і з вдячністю згадуватимуть тих, хто першим рушив у темряву.

Натовп аплодував.

Лія бачила інше.

Вона бачила, як у секторі родичів жінка середнього віку тримає долоню на склі, за яким її син, молодий біолог, уже сидить у транспортному ліфті й дивиться вниз із таким виразом, ніби тільки зараз зрозумів: «історична місія» — це гарна назва для дуже довгого прощання.

Вона бачила чоловіка, який сміявся перед камерами, поки його дружина витирала сльози й не дивилася на нього, бо він летів, а вона залишалася. Преса назве це «особистою жертвою заради людства». Люди завжди придумували красиві слова для ситуацій, у яких комусь просто боляче.

Вона бачила дітей, які махали маленькими прапорцями й не розуміли, що ті, кому вони махають, повернуться або через десятки років, або ніколи, або вже зовсім іншими людьми. Діти, на щастя, не народжувалися з розумінням космічної логістики втрат. Це був один із небагатьох проявів милосердя природи.

Лія перевела погляд на корабельне скло, у якому відбивалося її обличчя. За її плечем, як завжди, стояли тіні рішень, які вона ще не ухвалила, але вже відчувала шкірою.

— Капітанко, — сказала Мара, — біометричні показники екіпажу нестабільні. Пульс підвищений у сімдесяти двох відсотків дорослих членів місії. У двадцяти одного відсотка фіксується гостра тривожність. У дев’яти відсотків — стан, який я б класифікувала як романтичну паніку.

— Романтичну паніку?

— Це коли людина перед стартом місії раптом розуміє, що не сказала комусь потрібних слів, і тепер намагається компенсувати це поглядом, обіймами або недоречними пропозиціями в технічному коридорі.

— Хтось уже порушив статут?

— Формально ні. Естетично — безперечно.

Лія видихнула.

— Імена.

— Ви не хочете знати.

— Мара.

— Головний інженер Саймон Келлер і ксеноботанік Нора Вей. Коридор біля третього вантажного вузла. Вони обговорюють, цитую, “останній земний дотик перед безоднею”. Обговорення дуже руками.

— Вони обоє дорослі?

— Повністю. Хоча за якістю рішень я б подала апеляцію.

— Нехай попрощаються. Через двадцять хвилин усі будуть пристебнуті до крісел і згадають, що романтика гірше переносить перевантаження, ніж кістки.

— Занотувала: капітанка Арден офіційно дозволила людству останню хвилину безглуздя.

— Не офіційно.

— Саме так починаються легенди.

На екрані змінився ракурс. Тепер камери показували обличчя перших колоністів: усміхнених, схвильованих, гарних у своїй наївності. Під кожним іменем блимали професії: агрономи, медики, архітектори, інженери, соціологи, учителі, генетики, гідрологи, пілоти, психологи, кухарі, механіки. Земля відправляла в космос не лише солдатів і вчених. Вона відправляла ціле місто в зародку. Місто, яке ще не мало вулиць, кладовища й пліток, але дуже швидко отримає все необхідне для цивілізації.

У першому ряду посадкового модуля сидів доктор Тео Райн, головний медик місії. Він виглядав так, ніби народився в стерильних рукавичках і з презирством до необроблених поверхонь. За плечима в нього було три епідемії на Марсі, дві біологічні аварії на астероїдних шахтах і один шлюб, який він називав «найтривалішим інфекційним процесом у моєму житті».

Поряд із ним — Нора Вей, та сама ксеноботанік, яка ще хвилину тому в коридорі обговорювала останній земний дотик. Її губи були трохи припухлі, волосся — не таке акуратне, як вимагав протокол, а очі сяяли небезпечним поєднанням сорому й задоволення. Люди перед смертю, стартом або великим невідомим часто ставали чеснішими тілом, ніж словами. Це не робило їх мудрішими, зате значно ускладнювало документацію.

У другому ряду сидів полковник Марек Сол, командир охоронного контингенту. Його обличчя мало ту сувору симетрію, яку військові академії, мабуть, вирощували в окремих лабораторіях. Він не посміхався. Не тому, що був проти радості. Просто підозрював, що радість — це погано замаскований саботаж.

Ще далі — професорка Івона Шталь, соціологиня, яка мала відповідати за розвиток майбутнього колоніального суспільства. Вона вже сім років вивчала, як люди будують спільноти в ізоляції, і зробила головний висновок: якщо закрити двадцять людей у спільному просторі, вони спочатку створять правила, потім порушать їх, потім розділяться на фракції, потім зненавидять кухню, а після цього хтось обов’язково запропонує «поговорити відверто», що зазвичай є початком громадянської війни.

У кріосекторі чекали мільярдери-інвестори. Вони профінансували частину місії в обмін на право прокинутися вже тоді, коли всі небезпечні етапи будуть пройдені, колонія налагоджена, їжа вирощується, повітря дихається, а місцеві хижаки або вивчені, або достатньо ввічливі, щоб не їсти людей із впливовими прізвищами. Лія не любила цей пункт контракту. Мара називала його «кріогенним паразитизмом преміум-класу».

Окремо в нижньому відсіку були ембріональні банки. Майбутні діти майбутньої колонії, заморожені у світлому азотному сні, ще не мали ні імен, ні провин, ні політичних поглядів. Вони були найбільш невинним вантажем на борту. Саме тому Лія боялася за них найбільше.

— Президент переходить до фінальної частини, — повідомила Мара. — За моїми прогнозами, там буде слово “вічність”.

— Уже було тричі.

— Політики вважають, що вічність настає швидше, якщо повторювати її в мікрофон.

Президент справді підняв голос.

— Нехай цей корабель стане першим променем нашої волі в чорному океані зірок! Нехай наші сини й доньки несуть світло людства туди, де панувала тиша!

Лія подумала, що тиша, можливо, панувала там не випадково. Може, Всесвіт просто хотів спокою. Може, десь між зорями існували розумні цивілізації, які мільйони років не виходили на контакт лише тому, що бачили трансляції земних парламентів і вирішили: краще вже вакуум.

— Ми несемо мир! — вигукнув президент.

На цій фразі полковник Марек Сол машинально перевірив фіксацію особистої зброї. Лія не знала, що саме було більш символічним: промова про мир чи рука військового на кобурі.

— Ми несемо культуру!

У вантажному відсіку лежали контейнери з репліками земного мистецтва, архівами музики, літературою, фільмами, історичними документами, філософськими трактатами й трьома сезонами реаліті-шоу, які чомусь потрапили до офіційної культурної капсули. Мара неодноразово вимагала пояснити, чому людство хоче представити себе Всесвіту саме так. Відповіді не отримала. Можливо, тому що чесна відповідь звучала б: «Ми не культура. Ми симптом».

— Ми несемо любов до життя!

У медичному блоці доктор Райн саме підписував протокол про готовність до тривалого кріосну, в якому було тринадцять сторінок можливих ускладнень і один оптимістичний абзац про «високу ймовірність штатного пробудження». Лія завжди вважала, що фраза «висока ймовірність» у космосі означає: «ми дуже старалися, але Всесвіту байдуже».

Президент завершив промову. Оркестр заграв гімн колонізаційної програми. Він був величний, гучний і настільки пафосний, що міг би змусити астероїд вдарити по Землі з естетичних міркувань.

Почалася остання посадка.

Лія пройшла з оглядового мосту до командного вузла. Двері розсунулися перед нею з м’яким шипінням. У рубці вже сиділа основна зміна: пілот Аня Сорен, навігатор Рашид Кай, зв’язкова Міра Тофт, тактик Еліас Брун і технічна операторка Лін Ян. Усі були в білих стартових костюмах із срібними вставками, що відбивали світло панелей. Рубка пахла озоном, новим пластиком і людським страхом, захованим під дезодорантом.

— Капітанка на містку, — сказала Аня.

— Не треба церемоній, — відповіла Лія. — Через кілька годин ми всі будемо достатньо близько до вакууму, щоб він не оцінив нашу ввічливість.

Аня всміхнулася краєм губ. Вона була молодшою за Лію на дев’ять років, із руками пілота, які здавалися спокійними навіть тоді, коли горів двигун, а хтось кричав у загальному каналі. Її очі були карі, теплі, живі. Вона дивилася на корабельні траєкторії так, як інші дивляться на оголене тіло коханої людини: з уважністю, повагою й тихою готовністю зробити помилку, якщо це буде красиво.

Лія знала цей погляд. І знала, що не має права помічати його надто довго.

— Усі системи в зеленій зоні, — доповіла Лін Ян. — Крім душового блоку C-14.

— C-14 не є пріоритетом старту.

— Якщо двері відкриються під час санітарного циклу, хтось може не погодитися.

— Запишіть у протокол: пристойність покинула корабель до старту.

— Уже записала, — сказала Мара з динаміків. — Я назвала файл “людство_як_завжди.log”.

У рубці хтось пирснув.

Лія сіла в капітанське крісло. Воно плавно прийняло її тіло, зафіксувало плечі, стегна, зап’ястя. Ремені затягнулися з інтимною точністю механізму, який не мав жодного наміру бути ніжним, але виходило в нього підозріло особисто. Лія завжди ненавиділа стартові фіксатори. Вони нагадували: у космосі свобода починається з того, що тебе прив’язують до крісла.

Перед нею розкрився головний інтерфейс. Сотні рядків, діаграм, орбіт, температурних карт і енергетичних балансів ожили в повітрі. Земля під кораблем світилася синьо-білою кулею, занадто прекрасною для виду, який її так старанно псував.

— Центр старту, це «Едем-7», — сказала Лія. — Капітанка Арден на зв’язку. Готові до передстартового циклу.

Голос диспетчера відповів із затримкою в пів секунди:

— «Едем-7», Центр підтверджує. Починаємо остаточну перевірку. Статус екіпажу?

— Пристебнуті, налякані, але офіційно натхненні.

У каналі запала коротка пауза.

— Прийнято, «Едем-7». Записую як «екіпаж готовий».

— Дякую за поетичну редакцію.

Мара тихо додала:

— Земля ще не готова до правди навіть у технічних формулюваннях.

Почалася перевірка систем.

Двигуни першого рівня.
Гравітаційні стабілізатори.
Інерційні компенсатори.
Кріоконтури.
Системи штучної атмосфери.
Реактори.
Зовнішній зв’язок.
Автономні ферми.
Медичні блоки.
Колоніальні модулі.
Оборонні системи.
Архіви культури.
Модулі репродуктивної програми.

На останньому пункті Мара, звичайно, не втрималася.

— Репродуктивні банки стабільні. Людство акуратно склало своє майбутнє в контейнер і зробило вигляд, що це не моторошно.

— Коментарі не в протокол, — сказала Лія.

— Шкода. Саме коментарі роблять історію чесною.

За вікном стартова башта повільно від’єднувалася від корпусу корабля. Рухомі платформи відходили вбік. Техніки внизу поспішали залишити небезпечну зону. На трибунах люди підвелися. Хтось плакав. Хтось знімав. Хтось молився. Хтось уже думав, як змонтувати відео для особистого каналу з підписом: «Я був там, коли людство зробило крок у вічність».

Лія подумала, що вічність, мабуть, здригнулася.

— Мінус три хвилини, — сказав Центр.

У рубці стало тихо.

Це була особлива тиша. Не та, що буває в порожній кімнаті. Не та, що повзе після сварки. Це була тиша перед стартом, коли всі системи вже працюють, усі люди вже сидять на місцях, усі рішення вже ухвалені, і залишається тільки чекати, поки метал, паливо, математика й нахабство піднімуть тебе над планетою.

Лія відчула, як серце б’ється повільніше. Так завжди було перед небезпекою. Її тіло не панікувало. Воно ставало холодним і точним. Інколи вона думала, що саме через це її зробили капітанкою. Не тому, що вона була найкращою. А тому, що вміла не кричати там, де інші вже молилися, торгувалися або обіцяли Всесвіту виправитися.

— Капітанко, — тихо сказала Мара в особистий канал.

— Що?

— Я виконала ваш приватний запит.

Лія не одразу зрозуміла.

— Який саме?

— Запис прощального повідомлення.

Пальці Лії завмерли на підлокітниках.

Вона записала його три ночі тому. Не для екіпажу. Не для Ради. Не для історії. Для себе. Для тієї частини себе, яку не можна було взяти на місток, бо вона заважала командувати. У повідомленні не було великих слів. Лише кілька речень до людей, яких уже не було серед живих, і до однієї людини, яка була жива, але достатньо далеко, щоб це нічого не змінювало.

— Воно в захищеному архіві? — спитала Лія.

— Так. Відкрити у випадку вашої смерті, зникнення, втрати дієздатності або якщо ви самі колись перестанете вдавати, що вам нічого не болить.

— Останній пункт прибрати.

— Ні.

— Мара.

— Це мій приватний протокол турботи.

— У тебе немає такого протоколу.

— Тепер є.

Лія закрила очі на одну секунду. Рівно на одну. Потім відкрила.

— Мінус дві хвилини, — сказав Центр.

У пасажирських секторах колоністи мовчали. На екранах їхніх крісел горіли останні інструкції. Дехто тримав фото. Дехто стискав амулети. Дехто торкався до губ, ніби ще зберігав на них чужий поцілунок. Під час підготовки до місії психологи довго пояснювали, що люди мають завершити особисті справи до старту. Але психологи, як і всі інші оптимісти, погано розуміли людську природу. Особисті справи не завершуються. Вони просто сідають із тобою в корабель, ховаються в ребрах і чекають першої безсонної ночі.

Нора Вей сиділа із заплющеними очима. Її пальці торкалися власного зап’ястя, де ще залишалося тепло чужої руки. Саймон Келлер у технічному секторі робив вигляд, що перевіряє панель, хоча насправді дивився на її профіль у внутрішній камері. У них не було обіцянок. Не було майбутнього, записаного в плані. Лише кілька хвилин у коридорі, де пристойність здалася без бою. І, можливо, цього було достатньо для старту. Людина рідко летить у темряву з повним серцем. Частіше — з уламком тепла, який ховає так, ніби це контрабанда.

Полковник Марек Сол переглядав тактичні протоколи. Його обличчя не змінювалося, але Мара фіксувала підвищення серцевого ритму. Він боявся. Не смерті. Смерть для військового була старою колегою з неприємними манерами. Марек боявся невідомого, якого не можна було підпорядкувати наказу. Планета в координатах місії була просто об’єктом: AX-47b, умовно придатна для життя, атмосфера в межах адаптації, вода, стабільна орбіта, відсутність зареєстрованих технологічних сигналів. Тобто, за земними мірками, ідеальна: можна прибути, розгорнути куполи, поставити прапор, назвати місцеві гори на честь спонсорів і заявити, що тепер усе це — майбутнє людства.

Марек любив такі формулювання. Вони робили насильство охайним.

У кріосекторі мільярдери вже спали. Їхні тіла лежали в прозорих капсулах, обличчя були спокійні, майже святі. Мара інколи розважалася тим, що порівнювала їхні медичні показники з вартістю їхніх активів. Висновок завжди був неприємним: кров у всіх однаково червона, але деяким вона обходиться дорожче.

— Мінус одна хвилина, — сказав Центр.

Лія відкрила загальний канал корабля.

— Говорить капітанка Арден.

На всіх палубах її голос прозвучав рівно, низько, без урочистої солодкості, якою так любили прикрашати катастрофи.

— Через шістдесят секунд «Едем-7» залишить Землю. Я не буду казати вам, що ми не боїмося. Це була б брехня, а брехні сьогодні й так вистачило на три покоління вперед. Ми боїмося. І маємо право боятися. Ми залишаємо дім, щоб знайти інший. Ми несемо з собою знання, помилки, пам’ять, надію, погані звички, хороші наміри й кілька тонн офіційного оптимізму, який, сподіваюся, можна буде використати як паливо, якщо все піде зовсім погано.

У пасажирських секторах хтось засміявся. Нервово. Вдячно.

Лія продовжила:

— Я не обіцяю вам легкого шляху. Не обіцяю, що Всесвіт буде гостинним. Не обіцяю, що ми будемо завжди гідні тієї місії, яку на себе взяли. Але я обіцяю одне: поки я командую цим кораблем, жодна красива промова не буде важливішою за ваше життя. Пристебніться. Дихайте. І якщо хтось досі не сказав комусь важливих слів — тепер уже пізно. Ласкаво прошу в міжзоряну програму.

Мара додала лише для рубки:

— Оце я розумію: мотивація з присмаком некролога.

— Мінус десять, — сказав Центр.

На екрані цифри почали спадати.

Десять.

Натовп унизу завмер.

Дев’ять.

Лія відчула, як корабель під нею оживає. Не в метафоричному сенсі. Метал справді почав звучати. Глибоко, глухо, наче всередині велетенського звіра розігрівалося серце.

Вісім.

У житлових кільцях приглушилося світло. Кріосистеми перейшли в стартовий режим. Медичні капсули закрили додаткові замки. Вантажні відсіки зафіксували контейнери.

Сім.

Аня Сорен поклала руки на пілотний інтерфейс. Її пальці не тремтіли. Лія помітила, що ніготь на великому пальці правої руки був ледь подряпаний. Дурна дрібниця. Абсолютно неважлива. Саме такі дрібниці чомусь найсильніше доводять, що людина жива.

Шість.

Мара відкрила внутрішні канали, закрила зовнішні аварійні шлюзи, вирівняла атмосферний тиск і перевірила мільйон параметрів, про які жоден із політиків ніколи не скаже в промові, бо героїзм погано виглядає у вигляді таблиці.

П’ять.

Лія подивилася на Землю.

Чотири.

Вона не сказала їй прощавай.

Три.

Деякі слова краще не давати планетам. Вони й так надто багато терплять.

Два.

У глибині корабля один із колоністів прошепотів ім’я коханої. В іншому секторі жінка тихо засміялася, бо згадала непристойний жарт, який чоловік сказав їй перед посадкою. У кріоблоці спали ті, хто купив собі майбутнє. У серверному ядрі Мара на мікросекунду вимкнула всі неважливі процеси й залишила тільки старт, екіпаж і капітанку.

Один.

— Запуск, — сказала Лія.

Світ ударив у спину.

«Едем-7» піднявся.

Не так, як у старих фільмах, де ракети летіли на вогні, реві й мужній музиці. Міжзоряний корабель ішов у небо на гравітаційних двигунах і плазмових кільцях, тому його старт був майже нечутним зсередини. Але тіло знало. Кістки знали. Кров знала. Земля відпускала неохоче, як ревнивий коханець, який усе життя душив тебе обіймами, а тепер ображався, що ти хочеш дихати.

Перевантаження втиснуло Лію в крісло. Ремені тиснули на груди й стегна. Повітря стало густішим. У рубці ніхто не говорив. Корабель тремтів, але не від страху. Від зусилля. Від розриву зі старою гравітацією. Від того страшного й прекрасного моменту, коли все знайоме залишається внизу, а попереду є тільки чорна порожнеча, яка або прийме тебе, або з’їсть без пояснень.

За склом Земля швидко віддалялася. Океани стали синіми плямами. Хмари — білими шрамами. Міста — золотими нервами на нічному боці планети.

— Вихід із нижньої атмосфери, — доповіла Аня.

— Траєкторія стабільна, — сказав Рашид.

— Зв’язок із Центром стійкий, — додала Міра.

— Двигуни в нормі, — повідомила Лін.

— Людство поки не померло, — сказала Мара. — Обережно оптимістично.

Лія вдихнула.

— Переходимо до орбітального розгону.

Корабель вийшов на проміжну траєкторію. Внизу залишалися материки, океани, кордони, війни, біржі, кладовища, пологові будинки, дешеві мотелі, дорогі університети, політичні ток-шоу, нічні кухні, де люди мирилися після сварок, лікарняні палати, де не всі дочікувалися ранку, бари, де хтось уперше торкався чужої руки, і мільярди життів, які тепер здавалися крихітними вогниками на кулі, що повільно зменшувалася.

Лія раптом відчула не гордість. Не тріумф. А гострий, майже тілесний сум. Він пройшов крізь неї так несподівано, що вона мусила міцніше стиснути підлокітники. Вона залишала Землю не тому, що не любила її. Навпаки. Земля була жахливою, прекрасною, брудною, ніжною, хворою, впертою. Як людина, яку неможливо врятувати, але неможливо покинути без болю.

— Капітанко, — м’яко сказала Мара. — Ваш пульс зріс.

— Старт.

— Ні. Смуток.

— Ти тепер ще й поетеса?

— Ні. Просто ваші біохімічні показники мають погану звичку бути чеснішими за вас.

Лія не відповіла.

Після виходу на стабільну орбіту почався другий етап — розгін до межі внутрішньої системи. Перший міжзоряний стрибок планували виконати за шістнадцять годин. До цього екіпаж мав завершити перевірки, перевести частину колоністів у кріосон, зафіксувати всі житлові секції й офіційно попрощатися із Землею. В документах це називалося «перехід до автономного режиму». Насправді — момент, коли рідна планета переставала бути домом і ставала точкою зв’язку.

Перші години минули майже штатно.

Майже — бо в космосі це слово завжди ходило з ножем.

У душовому блоці C-14 двері таки відкрилися без дозволу. На щастя, всередині нікого не було. На нещастя, Мара встигла прокоментувати ситуацію в технічному журналі: «Пристойність евакуйовано профілактично».

У вантажному секторі агрономічний контейнер із полуницею помилково отримав маркування «біологічна загроза другого рівня», після чого полковник Сол вимагав ізолювати його до з’ясування. Нора Вей пояснила, що якщо полуниця стане головною біологічною загрозою місії, людство нарешті помре романтично.

В одному з пасажирських модулів двоє колоністів посварилися через розподіл особистих речей. Причиною конфлікту стала подушка. Психологічна служба зафіксувала інцидент як «адаптаційний стрес». Мара запропонувала чеснішу назву: «Цивілізація починається з боротьби за м’яке».

Лія підписала сімнадцять протоколів, відхилила три непотрібні запити, дозволила один короткий сеанс відеозв’язку для екіпажу й заборонила полковнику Солу проводити «мотиваційну перевірку бойової готовності» серед людей, які щойно покинули планету й ще не встигли зрозуміти, чи хочуть жити.

— Дисципліна не чекає, — сказав Марек у приватному каналі.

— А людська психіка, на жаль, не броньований шафовий модуль, — відповіла Лія. — Дайте їм добу.

— На чужій планеті доба слабкості може коштувати життя.

— Ми ще не на чужій планеті. Ми в кораблі, який досі свариться з душовими дверима.

— Ви недооцінюєте загрози.

— Ні. Я просто розрізняю загрози й бажання військових усе назвати загрозою.

Марек замовк. Він поважав Лію. Це не заважало йому вважати її занадто м’якою там, де, на його думку, треба було бути корисно жорстокою. Лія знала це. І знала, що колись між ними станеться справжній конфлікт. Такі речі відчуваються наперед, як зміна тиску перед бурею.

Ближче до корабельної ночі рубка перейшла в напівтемний режим. Земля вже була далеко позаду. Сонце світило гостро, біло, без атмосфери, яка зазвичай пом’якшувала його до краси. У космосі навіть світло було чесним до непристойності: воно не пестило, а різало.

Лія залишила рубку на Аню й пішла коридором центрального хребта.

Корабель у нічному режимі звучав інакше. Вдень він був системою: доповіді, кроки, команди, сигнали, двері, голоси. Вночі — тілом. Глибокий гул реакторів нагадував пульс. Вентиляція дихала. Метал ледь потріскував від температурних змін. Десь далеко працювали насоси, перекачуючи воду в гідропонні секції. У прозорих трубах рухалися сині вогники діагностичних дронів.

Лія йшла повільно, вперше за день дозволивши собі не поспішати. Її форма вже не здавалася ідеальною. Вона тиснула в плечах, натирала шию й нагадувала, що навіть майбутнє людства шиють люди, які ніколи не питають у жінок, чи зручно їм рятувати цивілізацію в такому крої.

Біля оглядової галереї вона зупинилася.

За склом була темрява.

Не чорний колір. Не порожнеча. Щось значно більше. Космос не здавався пустим, коли дивишся на нього не з планети, а з корабля. Він був щільним, глибоким, майже живим. Зорі не прикрашали його — вони проколювали. Далекі, холодні, байдужі. І все ж у цій байдужості була дивна, небезпечна краса.

Лія торкнулася пальцями скла.

— Меланхолія біля ілюмінатора, — сказала Мара. — Класика першого рейсу.

— Ти стежиш за мною?

— Я корабель. Стежити — моя версія турботи.

— Моторошно.

— Люди називають це романтикою, коли роблять те саме менш ефективно.

Лія пирхнула.

У відбитті скла з’явилася Аня Сорен. Вона підійшла тихо, без офіційного рапорту. У руках тримала дві термочашки.

— Кава, — сказала вона. — Або те, що система вважає кавою з моральної ненависті до екіпажу.

— Ви покинули рубку?

— Рашид на зміні. Мара стежить. Якщо корабель вибухне, вона встигне сказати щось їдке.

— Це я гарантую, — озвалася Мара.

Аня простягнула чашку. Їхні пальці торкнулися на мить. Нічого особливого. Лише тепло шкіри через тонкий матеріал рукавичок. Але в тиші оглядової галереї цей короткий дотик здавався надто виразним. Космос має дивну здатність збільшувати дрібниці. На Землі це був би жест. Тут — майже подія.

Лія взяла каву.

— Дякую.

— Ви добре говорили перед стартом.

— Я погрожувала екіпажу реальністю.

— Іноді це чесніше за натхнення.

Вони стояли поруч і дивилися в темряву. Аня була трохи нижча за Лію. Від неї пахло кавою, металом і чимось ледь солодким — можливо, засобом для шкіри, можливо, просто теплом живої людини. Лія не хотіла це помічати. Саме тому помітила одразу.

— Ви шкодуєте? — спитала Аня.

— Про що?

— Що полетіли.

Лія мовчала кілька секунд.

— Шкодувати треба про те, що можна змінити.

— Це відповідь капітанки.

— Іншої зараз немає.

Аня обернулася до неї. У напівтемряві її обличчя було м’якшим, ніж у рубці. Там вона була пілотом. Тут — жінкою, яка теж залишила Землю, теж чогось боялася, теж щось заховала всередині.

— А якби була?

Лія відчула, що питання небезпечніше, ніж здається. Не тому, що в ньому було щось заборонене. А тому, що воно було занадто людським. У космосі найлегше загинути не від вакууму. Від миті, коли дозволиш собі сказати правду не як капітанка, а як людина.

— Я шкодую, — сказала вона повільно, — що людство навчилося будувати міжзоряні кораблі швидше, ніж навчилося не тікати від себе.

Аня всміхнулася.

— Це теж звучить як промова.

— Але коротша. Президенту варто повчитися.

— Він би додав слово «вічність».

— І зіпсував би все.

Аня засміялася. Тихо, тепло. Сміх торкнувся Лії несподівано глибоко. Вона раптом подумала, що в кораблі, де все контролюється, вимірюється, фіксується й архівується, сміх залишається однією з небагатьох речей, які не можна повністю підпорядкувати протоколу.

— Капітанко, — сказала Мара в особистий канал Лії, так тихо, що Аня не чула. — Нагадую: романтична паніка вже зафіксована в інших членів екіпажу. Було б неетично створювати нерівність можливостей.

Лія ледь не вдавилася кавою.

— Усе добре? — спитала Аня.

— Мара намагається бути дотепною.

— Це небезпечно?

— Для дисципліни — так.

— Для вас?

Лія подивилася на неї. У цьому питанні знову було щось зайве. Щось, що стояло близько до межі, за яку вона не збиралася переходити. Не зараз. Не в перший день. Не на кораблі, де кожен погляд міг стати історією, а кожна історія — слабким місцем.

— Для мене небезпечні лише помилки, — сказала Лія.

— І ви їх не робите?

— Роблю. Просто намагаюся, щоб вони виглядали як стратегічні рішення.

Аня нахилила голову.

— Добра тактика.

— Єдина, яку людство справді опанувало.

Вони допили каву мовчки. Потім Аня повернулася на рубку. Лія залишилася ще на хвилину біля скла, відчуваючи на долонях тепло чашки й у повітрі — відсутність того, що могло б статися, якби вони обоє були трохи дурніші або трохи чесніші.

Мара не коментувала.

Це насторожувало більше, ніж будь-який сарказм.

Після півночі корабель увійшов у сектор підготовки до стрибка.

Перший міжзоряний стрибок не був миттєвим дивом, як у старих романах. Це була складна, небезпечна, математично нахабна процедура, під час якої корабель мав створити короткочасне викривлення простору, увійти в нього, пережити кілька хвилин фізичного блюзнірства й вийти на межі цільової системи. Фізики називали це «тунельним переходом крізь локальну складку метрики». Мара називала простіше: «пролізти в щілину Всесвіту й сподіватися, що він не образиться».

За п’ять годин до стрибка почалися перші дивності.

Спочатку — дрібні.

У навігаційному блоці на частку секунди з’явився сторонній сигнал. Рашид списав його на відбиття від сонячного шуму. Мара не погодилася, але не мала достатньо даних, щоб сперечатися красиво.

Потім у кріосекторі D-3 знову спрацював датчик вологості. Цього разу він показав не тропічний ліс, а океанічний туман. Усередині, звісно, було сухо, холодно й стерильно. Проте один із техніків, перевіряючи секцію, сказав, що на секунду почув запах мокрих квітів.

Доктор Райн пояснив це стресом.

Мара запитала, чи стрес зазвичай пахне мокрими квітами.

Доктор Райн відповів, що в його колишньому шлюбі — так.

Потім у житловому кільці B на кілька секунд зникла штучна гравітація. Нічого серйозного. Лише кілька предметів піднялися в повітря, один кухар ударився потилицею об шафу, а двоє колоністів, які думали, що знайшли приватний куток для прощання з пристойністю, раптово стали прикладом того, як невагомість ускладнює людську гідність.

— Травми? — спитала Лія, переглядаючи інцидент.

— Фізичні — мінімальні, — відповіла Мара. — Емоційні — незворотні. Камери спостереження збережено для службового аналізу.

— Видалити.

— Але це може мати освітню цінність.

— Мара.

— Видаляю. Людство знову врятовано від себе, невдячне як завжди.

Лія наказала провести повну діагностику гравітаційних контурів. Результат — чисто. Жодних збоїв. Жодних помилок. Жодних причин.

У космосі це було найгірше.

Причина, навіть погана, давала людині ілюзію влади. Відсутність причини нагадувала, що реальність не зобов’язана пояснюватися перед тим, як тебе вбити.

За годину до стрибка Лія повернулася в рубку.

Усі були на місцях. Світло приглушене. Панелі горіли синім і білим. За склом — темрява, усіяна зорями, які тепер здавалися не далекими вогнями, а очима. Лія не любила такі метафори. Вони були дешеві. Але тієї ночі космос справді дивився.

— Статус? — спитала вона.

— Реактори стабільні, — доповіла Лін.

— Навігаційне вікно відкрите, — сказав Рашид. — Цільова система AX-47. Розрахунковий вихід — зовнішня орбіта третьої планети.

— Кріосектори закриті, — додав Тео Райн із медичного каналу. — Усі, хто мав спати, сплять. Усі, хто не мав, дуже хочуть.

— Охоронні групи в готовності, — сказав Марек.

— Ми стрибаємо не в бій, полковнику.

— Я не довіряю простору, який треба згинати, щоб пройти.

— Здоровий підхід, — сказала Мара. — Я теж не довіряю людям, які називають це прогресом.

Лія сіла в крісло. Фіксатори замкнулися.

— Центр, це «Едем-7». Готові до першого стрибка.

Відповідь Землі прийшла з затримкою:

— «Едем-7», Центр підтверджує. Дозвіл на стрибок надано. Бажаємо успішного переходу.

Потім додали, уже неофіційно:

— Повертайтеся з новим домом.

Лія подивилася на Землю, яка тепер була лише яскравою точкою в архівах камери заднього огляду.

— Спробуємо не привезти нову війну, — сказала вона тихо.

— Оптимістично, — зауважила Мара.

Розгінні кільця активувалися.

Простір перед кораблем почав темніти. Це було найстрашніше: не спалах, не вибух, не сяйво, а саме згущення темряви. Наче хтось узяв чорний колір і зробив його глибшим. Зорі попереду витягнулися в тонкі лінії, потім зігнулися, потім зникли за прозорою хвилею викривлення.

У рубці запахло озоном і гарячим металом. Хоча системи запевняли, що запаху бути не могло.

— Викривлення стабільне, — сказала Лін, але голос її був напружений.

— Навігація тримає, — додав Рашид.

— Порогове вікно через десять секунд, — повідомила Мара.

Лія відчула дивне тягнення в грудях. Не фізичне. Глибше. Наче щось далеко попереду торкнулося її зсередини тонким холодним пальцем і перевірило, чи вона справді жива.

Вона стиснула зуби.

— Мара?

— Фіксую аномальний сигнал.

У рубці стало ще тихіше.

— Джерело?

— Невизначене. Він не ззовні.

— Повтори.

— Сигнал виникає всередині зони викривлення. Або в нас. Або в тому, що простір наразі вдає із себе коридор.

На екранах з’явилася хвиля. Не стандартна радіочастота. Не гравітаційне коливання. Не електромагнітний шум. Лінія пульсувала повільно, майже органічно. У ній було щось непристойно схоже на дихання.

Вдих.

Пауза.

Видих.

Лія відчула, як волосся на потилиці піднімається.

— Це запис? — спитала Міра Тофт.

— Ні, — відповіла Мара. — Сигнал активний. Він реагує на наше наближення.

— Хто його передає? — спитав Марек.

— Ваше бажання негайно мати ворога зафіксовано, полковнику, але поки не підтримано фактами.

— Мара, без коментарів, — сказала Лія.

— Це була майже стриманість.

Сигнал посилився.

У ту мить Лія побачила не екран.

Вона побачила сад.

Це тривало менше секунди. Можливо, взагалі не тривало. Мозок потім спробує пояснити це перевантаженням, втомою, ефектом викривлення. Але вона знала, що бачила.

Срібні дерева. Чорний ґрунт. Два місяці над темною водою. Повітря, яке світилося від тепла шкіри. І постать між деревами — висока, тонка, майже людська. Обличчя невиразне. Очі холодні. Губи ледь розкриті, ніби вона не говорила, а чекала, коли Лія сама згадає потрібне слово.

Потім видіння зникло.

Рубка повернулася: панелі, люди, скло, темрява.

— Капітанко? — сказала Аня.

Лія зрозуміла, що затримала подих.

— Я в нормі.

— Ні, — сказала Мара в особистий канал. — Але ми обидві зараз зробимо вигляд.

— Усі члени екіпажу доповісти про стан, — наказала Лія.

Виявилося, не лише вона щось бачила.

Аня бачила океан під чорним небом. Рашид — місто без дверей. Лін — руки, які торкаються металу й змушують його співати. Міра — обличчя людини, яку поховала десять років тому. Марек сказав, що нічого не бачив. Мара через мить повідомила Лії приватно, що він бреше: його пульс різко підскочив, а зіниці відреагували на сильний страх.

Доктор Райн із медичного блоку доповів про масову короткочасну нейросенсорну реакцію серед активного екіпажу. Сплячі в кріосекторі не прокинулися, але їхні мозкові хвилі синхронно змінилися на три секунди.

— Це неможливо, — сказав Тео.

— Дякую, докторе, — відповіла Мара. — Неможливе щойно передало вам привіт.

Простір попереду відкрився.

Не розірвався. Не спалахнув. Саме відкрився, як око.

Лія дивилася в це темне, блискуче, живе вікно й уперше за багато років відчула не страх перед смертю. Інший страх. Інтимніший. Страх перед тим, що тебе побачили повністю, без форми, звання, протоколу, сарказму, дисципліни й тієї холодної стіни, за якою ти ховала все м’яке, тепле, голодне, людське.

Сигнал знову пролунав у системах.

Вдих.

Пауза.

Видих.

А потім на всіх екранах, у всіх каналах, у всіх внутрішніх датчиках корабля з’явилася одна й та сама фраза.

Не літерами. Не звуком. Не мовою.

Кожен зрозумів її по-своєму, але зміст був один.

Ідіть ближче.

Марек Сол першим потягнувся до тактичного інтерфейсу.

— Це загроза.

— Це запрошення, — сказала Аня, надто тихо.

— Різниця часто з’ясовується після перших трупів, — відповів Марек.

— Досить, — сказала Лія.

Вона дивилася на викривлення. На темряву. На сигнал, який поводився не як сигнал. Він не атакував. Не благав. Не вимагав. Він просто був. І в цьому було щось набагато небезпечніше за агресію.

Він чекав.

Як чекає людина, яка знає, що ти все одно підійдеш.

— Мара, — сказала Лія, — чи можемо скасувати стрибок?

Пауза була майже непомітною. Але Лія знала Мару достатньо добре, щоб зрозуміти: штучний інтелект вагається.

— Технічно — так. Безпечно — ні. Ми вже на порозі. Скасування може пошкодити гравітаційні кільця, спричинити втрату курсу або зробити з нас дуже дорогу легенду про те, чому не слід згинати простір у поганому настрої.

— Варіанти?

— Йти вперед. Молитися, хоча я досі не маю модуля. І, можливо, припинити називати Всесвіт порожнім.

Лія повільно вдихнула.

Ось він. Справжній початок.

Не старт під оплески. Не промови. Не прапори. Не гімн. Не блискучі обличчя людей, які залишалися в безпеці й називали це мужністю. Початок був тут: у темряві, перед невідомим сигналом, із кораблем, повним наляканих дорослих людей, заморожених дітей майбутнього, мільярдерів у льодяних трунах, солдатів із руками на зброї, вчених із голодними очима й штучним інтелектом, який умів жартувати краще, ніж людство — визнавати власну дурість.

— Капітанко? — спитала Аня.

Лія відчула її погляд. Не просто професійний. Живий. Теплий. Занадто близький для рубки, де все мало бути холодним і правильним.

Вона подумала про Землю. Про президента. Про трибуни. Про обіцянку не ставити красиві промови вище за життя. Про сад, який бачила. Про постать між срібними деревами. Про те, як сигнал торкнувся її не як машина, а як чиясь долоня під тканиною страху.

Лія відкрила загальний канал.

— Екіпажу «Едем-7». Ми входимо в перший міжзоряний стрибок. Можливі сенсорні спотворення, короткочасна дезорієнтація, емоційні реакції й інші радощі прогресу. Залишайтеся пристебнутими. Не панікуйте. Якщо побачите щось неможливе — не поспішайте молитися, записуйте деталі. Наука теж має право першою злякатися.

Мара тихо сказала:

— Гарно. Майже ніжно.

Лія поклала руки на підлокітники.

— Аня, курс тримати.

— Курс тримаю.

— Рашид, навігацію не відпускати.

— Не відпущу.

— Мара.

— Так, капітанко?

— Проведи нас.

— Із задоволенням. Хоча слово «задоволення» в цьому контексті викликає в мене підозри.

Простір остаточно розкрився.

«Едем-7» увійшов у темряву.

На мить корабель перестав бути кораблем. Він став думкою, кинутою крізь неможливе. Метал стогнав без звуку. Світло розпадалося на кольори, яких людське око не мало бачити. Час розтягнувся, стиснувся, облизнув власний хвіст і зробив вигляд, що так і треба. У когось у пасажирському секторі пішла кров із носа. Хтось засміявся. Хтось заплакав. Хтось прошепотів: «мамо». Хтось — чуже ім’я, яке не мало бути першим словом у новій ері людства, але стало ним.

Лія не кричала.

Вона бачила сад.

Цього разу довше.

Срібні дерева схилялися над стежкою. Чорна вода світилася зсередини. Два місяці висіли так низько, ніби їх можна було зірвати, як плоди. Повітря було тепле. Воно торкалося її обличчя, шиї, рук. Не вітром. Подихом. Десь далеко сміявся голос — не людський, але зрозумілий у самій своїй чужості.

Постать між деревами зробила крок ближче.

Тепер Лія бачила її ясніше: висока, гнучка, з блідою шкірою, що відбивала місячне світло, з очима кольору льоду над глибокою водою. Вона була не оголена й не одягнена в людському сенсі. Її тіло вкривала тонка, жива тканина, схожа на пелюстки й туман. Вона не демонструвала себе. Вона просто існувала з такою спокійною впевненістю, що людська сором’язливість поруч із нею здавалася дешевою завісою в дешевому театрі.

Лія хотіла спитати: хто ти?

Але питання застрягло.

Жінка або істота, або сон, або планета, що навчилася мати обличчя, піднесла пальці до власних губ. Жест тиші. Жест таємниці. Жест, у якому було щось майже насмішкувате.

Потім вона простягнула руку.

Не до Ліїного тіла.

Глибше.

До того місця, де бажання ще не має назви й тому здається безпечним.

Лія відсахнулася — і повернулася в рубку.

Сигнали кричали.

— Вихід нестабільний! — вигукнув Рашид.

— Гравітаційне кільце два перегрівається! — сказала Лін.

— Нас викидає з тунелю раніше точки призначення! — доповіла Мара. — Що, з огляду на все, майже традиційно для людства: навіть просторову складку ми не можемо пройти без драматичного запізнення в неправильне місце.

— Координати! — наказала Лія.

— Немає відповідності картам, — сказав Рашид. — Зоряна конфігурація невідома.

— Це неможливо.

— Сьогодні це слово перевантажене, — відповіла Мара. — Рекомендую обрати інше.

Корабель труснуло. У пасажирських секторах спрацювали додаткові фіксатори. Кріокапсули перейшли в захисний режим. У рубці світло на секунду згасло, потім повернулося червоним.

— Виходимо! — крикнула Аня.

Темрява розірвалася.

«Едем-7» вилетів у звичайний простір так, ніби Всесвіт виплюнув його з погано прихованим роздратуванням.

На мить усі екрани були чорні.

Потім з’явилися зорі.

Не ті.

Рашид мовчав. Це було гірше за будь-який крик.

— Навігаційне підтвердження, — сказала Лія.

Він ковтнув.

— Ми не в системі AX-47.

— Де ми?

— Я не знаю.

Мара обробляла дані. Її голос уперше за весь рейс не мав сарказму.

— Капітанко, попереду планета.

На головному екрані з’явилося зображення.

Світ займав майже всю нижню частину огляду. Велика планета з синьо-срібною атмосферою, темними океанами, білими спіралями хмар і континентами, що в сутінках відливали фіолетовим. Над нею висіли два місяці. Один великий, блідий, майже прозорий. Другий — менший, темний, із тонким золотим краєм.

Лія вже бачила їх.

У саду.

Усі в рубці мовчали.

Потім Мара сказала:

— Атмосфера в межах людської адаптації. Температурні показники придатні. Вода присутня. Біосигнатури активні. Радіаційний фон прийнятний. Технологічних сигналів немає.

— Це цільова планета? — спитала Аня.

— Ні, — відповіла Мара. — Але вона нас кликала.

На екранах знову з’явилася хвиля.

Вдих.

Пауза.

Видих.

Тепер сигнал був сильнішим. Ближчим. Він проходив крізь корпус, крізь системи, крізь кістки. Лія відчула його під шкірою, як теплу тінь чужої долоні. Вона знала, що це небезпечно. Знала, що має наказати повну ізоляцію, аналіз, оборонну готовність, холодний протокол першого контакту, у якому кожне слово обгорнуте страхом і дипломатією.

Але частина її вже стояла в срібному саду.

Марек Сол порушив тишу:

— Капітанко, прошу дозволу перевести корабель у бойовий режим.

Лія повільно обернулася до нього.

— Ні.

— Ми не знаємо, що це.

— Саме тому — ні.

— Сигнал втрутився в наш стрибок.

— Або врятував нас від помилки в стрибку. Або заманив. Або просто сказав «привіт» так, що ми, як завжди, подумали про зброю.

— Ви ризикуєте кораблем.

— Я командую кораблем.

Це було сказано тихо. Але в рубці стало холодніше.

Марек відступив на пів кроку. Не фізично — політично. Військові добре розуміли такі малі рухи влади.

Лія дивилася на планету.

Світ під ними сяяв. Він був надто прекрасний. А в космосі все надто прекрасне зазвичай або вбиває, або змушує тебе захотіти жити інакше. Друге, якщо чесно, лякало Лію більше.

— Мара, — сказала вона, — зберегти всі дані сигналу. Повна діагностика корабля. Підняти медичні звіти. Ніхто не наближається до планети без мого наказу.

— Прийнято.

— І ще.

— Так?

Лія дивилася на два місяці.

— Назви цей інцидент якось пристойно для офіційного журналу.

Мара помовчала.

— Пропоную: «Нештатний вихід із міжзоряного переходу поблизу невідомої біосферної планети».

— Добре.

— А неофіційно?

Лія вперше за багато годин усміхнулася по-справжньому. Втомлено. Темно. Майже безнадійно.

— Останній рейс пристойності.

Мара зітхнула синтезованим голосом, який не мав потреби зітхати, але дуже хотів.

— Нарешті назва, гідна людства.

Сигнал знову торкнувся корабля.

Вдих.

Пауза.

Видих.

На планеті під ними, у темній плямі срібного лісу, на березі чорної води, щось підняло голову до неба.

Лія цього не бачила.

Але відчула.

І в ту мить зрозуміла: Земля відправила їх колонізувати Всесвіт.

Всесвіт, схоже, мав власні плани.

І дуже небезпечне почуття гумору.