Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 7: Мер мертвого міста

Місто стало мертвим не тоді, коли в ньому з’явилися перші трупи.

Трупи в колоніях — справа майже адміністративна. Їх реєструють, пакують, заморожують, заносять у журнал, іноді згадують на загальних зборах, якщо смерть була достатньо зручною для морального піднесення. Мертве місто починається не з тіл. Воно починається тоді, коли живі перестають питати, що буде завтра, і починають питати: кому сьогодні дадуть воду.

Астерія-9 прокинулася саме таким містом.

Під прозорим куполом повільно кружляв білий прах. Він осідав на чергах, на талонах, на шоломах охоронців, на дитячих ковдрах, на порожніх контейнерах і на обличчях людей, які вже не мали сил витирати з себе символіку власного похорону. Колонія ще світилася. Лампи працювали. Двері відчинялися. Вентиляція хрипіла, але тягнула. У гідропоніці ще зеленіли листки. Десь навіть пищав автомат із синтетичною кавою, хоча тепер його звук більше нагадував передсмертний жарт цивілізації.

Але місто було мертве.

Не повністю.
Не остаточно.
Але вже юридично приречене.

Рятувальний корабель летів до них, та кожне нове повідомлення з орбіти нагадувало не порятунок, а процедуру сортування на складі: хто чистий, хто заражений, хто корисний, хто ризикований, хто дитина, хто медик, хто «підлягає подальшій оцінці». Найстрашніше в бюрократії не те, що вона холодна. Найстрашніше, що вона вміє дивитися на людину й бачити не обличчя, а графу.

О сьомій ранку центральна система промовила:

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. До прибуття рятувального корабля лишається шістдесят шість годин. Просимо зберігати порядок, талони, маски та здатність не перетворювати сусідів на ресурс.

Пауза.

— Остання рекомендація є етичною, а не технічною. Її виконання вітається, але не гарантується.

На центральній площі кілька людей засміялися. Нервово. Сухо. Ніби сміх у них теж видавали за талонами.

Муха, сервісний дрон із щіткою, стояв біля пункту розподілу води й урочисто підмітав прах у маленьку купку. Через секунду зверху падало ще більше. Дрон зупинявся, дивився на новий шар і знову починав.

— Цикл прибирання нагадує політичну реформу, — оголосив він. — Багато руху, нуль результату, але керівництво задоволене.

— Обережніше, консервна банко, — буркнув Бор Тарек, старий шахтар. — За такі слова тебе можуть обрати мером.

— Попередження прийнято. Самознищення здається менш болісним.

У натовпі знову хтось засміявся.

А на верхньому балконі адміністративного центру Дан Орвелл дивився вниз і розумів, що вперше за весь час колонія сміється не з оголошень, не з дрона і не з ситуації. Вона сміється з нього. З влади. З тієї тонкої плівки пристойності, яка ще тримала місто від остаточного розпаду.

Він був мером мертвого міста.

І це місто нарешті почало дивитися на нього.

Колись Дан Орвелл любив балкон адміністративного центру. Звідси Астерія-9 виглядала як доказ успіху. Купол, гідропоніка, житлові сектори, школи, лабораторії, транспортні лінії, маленькі кав’ярні, де люди вдавали, що напій із водоростей і гірких білкових домішок можна називати капучино. Звідси було зручно говорити про розвиток, стабільність, спільне майбутнє й інші слова, які красиво звучать, доки під фундаментом не ворушаться мертві діти.

Тепер з балкона було видно інше.

Черги.
Бар’єри.
Патрулі.
Сірі плями праху.
Чорні тріщини на підлозі.
Порожні очі людей.
І маленьку дівчинку Лію, яка сиділа біля медичного сектора з іграшковим корабликом у руках і дивилася на площу так, ніби вже знала, хто з дорослих збреше першим.

Орвелл опустив погляд на свій талон.

Категорія A.
Управлінське ядро.
Підвищений пріоритет евакуації.

Він довго дивився на ці слова, а потім засміявся. Тихо. Без радості.

— Щось смішне? — запитала Ельза Рік за його спиною.

Він не обернувся.

— Так. Виявляється, я цінний.

— Ви керівник колонії.

— Я керівник черги до могили.

— Драматизм не допоможе.

— Допомагав же вашій кар’єрі.

Ельза підійшла ближче. Її обличчя було спокійне, але в погляді з’явився холодний блиск. Вона не любила, коли її кусали словами. Не тому, що це боліло. А тому, що слова лишали сліди в протоколах.

— Сьогодні вам треба підписати евакуаційний попередній список, — сказала вона.

Орвелл повільно повернувся.

— Ні.

— Це не запит.

— А це не відповідь, яка вам подобається.

— Без попереднього списку корабель не прийме пасажирів у встановленому порядку.

— Тоді ми складемо список відкрито.

— Це неможливо.

— Чому?

— Тому що люди не витримають.

Орвелл подивився вниз, на площу.

— Люди вже витримують усе, що ми на них скинули.

— Саме тому не треба давати їм останній привід зірватися.

— Останній привід? Пані Рік, вони стоять у праху, дихають через фільтри, ділять воду за талонами, ховають дітей від мертвої станції й чекають корабель, який може назвати їх брудними. Список — це не привід. Це дзеркало.

Ельза зробила крок ближче.

— Дзеркала іноді розбивають.

— Тоді хоч побачимо, хто тримав камінь.

Вона простягнула планшет.

— Підпишіть.

На екрані був список.

Перші рядки: управлінське ядро, медичний персонал, технічна команда, діти з низьким рівнем зараження, охорона, пілоти, представники корпорації. Прізвище Ельзи Рік стояло в першій десятці. Прізвище Лії — у секції «відкладена оцінка». Нора Лейт — категорія C. Бор Тарек — категорія D-ризик через вік, легеневе ураження, контакт із прахом.

Орвелл мовчав.

— Ви розумієте, — сказала Ельза, — що без жорсткого відбору ми втратимо всіх.

— А з ним?

— Врятуємо частину.

— І ви вже вирішили, яка частина виглядатиме краще у звіті.

— Я вирішила, яка частина має найвищий шанс вижити.

— Ні. Ви вирішили, яка частина має найвищий шанс бути виправданою перед радою директорів.

Ельза злегка нахилила голову.

— Ви стали небезпечно моральним, пане Орвелл.

— Сам не радий. Дуже незручний стан. Пітніють рішення.

Він узяв планшет.

Ельза на мить розслабилася.

Але Орвелл не підписав.

Він підключив планшет до загальної системи площі.

На всіх екранах колонії спалахнув евакуаційний список.

На площі запала тиша.

Дуже коротка.

Потім почався крик.

Міра Вен почула його в технічному центрі.

Спершу це був просто шум — черговий хвильовий сплеск страху, до якого колонія вже майже звикла. Але потім у ньому з’явилися окремі слова.

— Мене немає в списку!
— Чому моя дитина друга група?
— Хто дав їм право?
— Корпоративна сука в першій десятці!
— Старих списали!
— Лію не беруть!
— Мер продав нас!

Міра підняла голову від водної схеми.

— Що сталося?

Еміль, її помічник, зблід біля панелі.

— Орвелл відкрив евакуаційний список.

Раен Корд, який саме сперечався з техніком про те, чому вантажний шатл не можна «тимчасово реквізувати для адміністративних потреб», повільно повернувся.

— Він що?

— Вивів список на загальні екрани.

Сава Клейн, що прийшов по оновлений розподіл медичної води, тихо сказав:

— Або він остаточно зламався, або нарешті почав працювати.

Ілана Сор з’явилася у дверях уже зі зброєю й похмурим обличчям.

— Центральна площа переходить у неконтрольований стан. Міра, Сава — у медсектор. Раен — до доків. Мені потрібні пілоти й вантажники як бар’єрна група. Не озброєні.

— Бар’єрна група? — запитав Раен.

— Люди охочіше не б’ють тих, кого знають.

— Ти недооцінюєш людей у чергах.

— Я їх переоцінюю щодня, і вони все одно розчаровують.

Міра вже збирала термінал.

Раен підійшов до неї.

— Ти йдеш на площу?

— Так.

— Це небезпечно.

— У нас тепер що, є небезпечні й безпечні місця?

— Є місця, де я можу тебе прикрити, і місця, де ні.

Вона подивилася на нього.

— Ти фліртуєш чи турбуєшся?

— У мене в кризі погано працює сортування.

— Тоді перемкни на турботу. Флірт залишимо на час, коли нас не намагатиметься розірвати натовп.

— Міро, у цій колонії це може бути єдине доступне вікно.

Вона хотіла відповісти різко, але він стояв надто близько, і в його очах не було звичного жарту. Лише страх. За неї. І це було так нестерпно тепле відчуття, що їй на мить захотілося сховатися в роботі, у схемах, у будь-якій технічній дрібниці, тільки б не визнавати: серед талонів, праху й некрологів вона почала чекати його голосу.

— Доживи до вечора, — сказала вона.

— Ти вже призначила це умовою.

— Я продовжила контракт.

— На яких умовах?

— Не помираєш, не геройствуєш без попередження, не даєш Ельзі вкрасти шатл.

Раен усміхнувся.

— Суворо. Але я люблю жінок із сильними умовами.

— Не роби це красивим.

— Ти сама робиш.

Вони розійшлися в різні боки.

І це було майже боляче.

На центральній площі список горів на всіх екранах.

Люди стояли, кричали, плакали, показували пальцями на рядки, шукали свої імена, імена дітей, чоловіків, дружин, батьків, друзів, тих, кого любили, і тих, кого ненавиділи, але все одно не хотіли бачити в категорії «відкладено». У такі моменти місто стає одним великим горлом. Воно кричить не слова, а суть: я не хочу бути зайвим.

Нора Лейт стояла перед екраном із внучкою.

Її ім’я було в четвертій групі.

Внучка — у другій.

Це означало: дитина може полетіти без неї.

— Бабусю, — прошепотіла дівчинка.

Нора обійняла її так міцно, ніби могла руками перемогти список.

Бор Тарек дивився на свою категорію D і сміявся.

— D, — сказав він. — Нарешті я знову отримав оцінку, як у школі.

— Це не смішно, — сказала поруч жінка.

— А я й не сміюся від радості. Я сміюся, щоб не знайти Ельзу Рік і не запитати її, чи D означає «добровільно здохни».

Муха стояв біля екрана й сканував список.

— Виявлено соціальну напругу. Рекомендую обійми, чесність або велику кількість води. Доступний лише перший варіант. І той небезпечний.

Хтось кинув у нього порожнім контейнером.

Дрон відхилився.

— Агресія прийнята. Обійми скасовано.

На балкон вийшов Орвелл.

Його появу зустріли ревом.

— Брехун!
— Продажний!
— Чому ти в першій групі?
— Де наші діти?
— Хто тебе обирав?
— Мер мертвого міста!

Остання фраза прокотилася площею, як вирок.

Мер мертвого міста.

Орвелл не відступив.

Він увімкнув мікрофон.

— Так, — сказав він.

Натовп трохи стих.

— Так, я мер мертвого міста.

Тиша стала глибшою.

— І, можливо, я заслужив це ім’я. Бо надто довго називав брехню стабільністю, страх — дисципліною, а мовчання — порядком. Я підписував звіти, де люди були одиницями. Я говорив вам про майбутнє, стоячи на минулому, яке від нас приховали. Я не знав усього. Але цього недостатньо. Бо я знав достатньо, щоб ставити питання, і не ставив.

Ельза Рік вийшла на балкон за ним.

— Пане Орвелл, негайно припиніть.

Він не обернувся.

— Список, який ви бачите, — попередній. Його склала система на основі карантинних, медичних і корпоративних критеріїв.

— Корпоративних! — закричав Бор.

— Саме так, — сказав Орвелл. — І тому я відкрив його.

Ельза різко сказала:

— Це порушення аварійного протоколу.

Орвелл нарешті повернувся до неї.

— А приховування першої станції було протоколом?

Ельза мовчала.

— Смерть ста сорока двох людей була протоколом?

— Ви не маєте права розголошувати...

— Я маю мертве місто під куполом, пані Рік. Право — це тепер те, що люди зможуть захистити, коли їм уже нічого втрачати.

На площі загуло.

Міра пробилася до переднього сектору разом із Савою та Іланою. Вона бачила Орвелла на балконі й уперше не хотіла вдарити його гайковим ключем. Принаймні не одразу.

Орвелл продовжив:

— Відтепер евакуаційний список не буде корпоративним документом. Він стане рішенням колонії. Ми створимо відкриту раду з медиків, інженерів, батьків, охорони, пілотів і представників секторів. Діти отримають перший пріоритет. Усі діти. Без винятків через те, що вони чули більше правди, ніж дорослі.

Лія стояла біля Сави й дивилася вгору.

Її обличчя не змінилося, але Міра побачила, як дівчинка міцніше стиснула свій іграшковий кораблик.

Ельза сказала в мікрофон, не питаючи дозволу:

— Це рішення може поставити під загрозу прийом евакуйованих на рятувальний корабель. Карантинні правила існують не для жорстокості, а для захисту інших колоній.

Натовп зашумів. Це було небезпечно, бо в її словах теж була частина правди. Прах, органіка, планетарний резонанс — усе це могло бути загрозою за межами Астерії-9.

Ельза продовжила, холодно й чітко:

— Якщо заражений пасажир потрапить на корабель, загинуть усі. Якщо корабель відмовиться від стикування через наш хаос, загинете ви. Ваша емоційна справедливість може стати братською могилою.

Слова впали важко.

Орвелл мовчав.

І тоді Міра вийшла вперед.

— Вона має рацію, — сказала вона.

Натовп загув.

Раен, що саме прибув із групою пілотів і вантажників, зупинився біля бар’єра й подивився на неї.

Міра підняла руку.

— Вона має рацію в одному: якщо ми ігноруватимемо зараження, загинуть усі. Але вона бреше в іншому. Бо система оцінює не тільки ризик. Вона оцінює користь. Вік. Посаду. Корпоративний статус. Адміністративний допуск. Це не карантин. Це продаж місць у ковчезі під виглядом медицини.

Сава вийшов поруч.

— Медблок може створити реальний карантинний протокол. Прозорий. Медичний, не корпоративний. Тести праху, легеневе сканування, рівень органічного контакту, поведінкові симптоми. І повторні перевірки. Не вирок за першим показником.

Ілана додала:

— Охорона забезпечить порядок біля пунктів перевірки. Але якщо хтось спробує проштовхнути себе чи своїх людей через корпоративний статус, я особисто проведу з ним дуже коротку розмову.

Раен підняв руку з краю натовпу.

— А пілоти підтвердять готовність усіх доступних шатлів і капсул. Усе, що літає, буде внесено в загальний евакуаційний план. Навіть те, що літає погано. Тобто переважно все.

Кілька людей засміялися.

Ельза дивилася на них із балкона.

— Ви руйнуєте вертикаль управління.

Орвелл сказав:

— Ні. Ми нарешті визнаємо, що вона впала ще три дні тому.

У цей момент підлога площі здригнулася.

Чорні прожилки, що проходили біля старих тріщин, почали рухатися. Не агресивно. Повільно. Вони розповзалися під ногами людей, утворюючи коло навколо центральної площі.

Натовп закричав, але Ілана підняла голос:

— Не бігти! Стояти на місці! Не штовхатися!

Міра подивилася вниз.

Прожилки не атакували. Вони писали.

На підлозі проступили слова:

МЕР МЕРТВОГО МІСТА МАЄ НАЗВАТИ ПЕРШЕ ІМ’Я.

Тиша впала так різко, що навіть прах, здавалося, почав падати обережніше.

Орвелл зблід.

Ельза прошепотіла:

— Не реагуйте.

Але було пізно. Уся колонія бачила.

— Яке перше ім’я? — крикнув хтось.

— Для списку, — сказав Бор Тарек. — Воно хоче, щоб він почав список.

Лія подивилася на чорні літери.

— Не воно.

Сава нахилився до неї.

— Хто?

— Мертві.

— Чого вони хочуть?

— Щоб він показав, кого справді рятує.

Орвелл стояв на балконі, тримаючись за поручень. Його обличчя було мокре — чи від поту, чи від сліз, він сам не знав.

Перше ім’я.

Якщо він назве дитину — це буде справедливо, але яку?
Якщо назве Лію — його звинуватять у символічному жесті.
Якщо назве себе — це буде брехня або спокута?
Якщо назве Ельзу — його розірвуть.
Якщо не назве нікого — колонія побачить, що він знову ховається за процедурою.

Мер мертвого міста мав назвати перше ім’я.

Орвелл узяв мікрофон.

— Перше ім’я у списку...

Він зробив паузу.

На площі не дихали.

— Не буде моїм.

Ельза стиснула губи.

— Не буде іменем представника корпорації. Не буде іменем адміністратора. Не буде іменем того, хто має кращий кабінет, чистішу воду чи красивіший допуск.

Він перевів подих.

— Перше ім’я — Ная Сорен.

У натовпі жінка закричала.

Ная була маленькою близнючкою з червоної станції. Їй було шість. Вона мала легеневе ураження після праху, але ще могла витримати капсулу. Її брат Нік був поруч, і вони майже ніколи не розтискали рук.

— Чому вона? — крикнув чоловік.

Орвелл відповів:

— Бо медичний прогноз показує: якщо вона не потрапить у першу хвилю, вона не доживе до другої. І її брат піде з нею. Не тому, що він здоровіший. А тому, що розділення близнюків у її стані може вбити обох.

Сава повільно кивнув.

— Медично обґрунтовано, — сказав він.

Мати близнюків плакала. Нік тримав Наю за руку. Ная дивилася на Орвелла знизу вгору, не розуміючи, чому дорослі так багато говорять про те, чи дозволять їй жити.

Орвелл продовжив:

— Друге ім’я — Лія Марен.

Натовп знову загув.

Ельза різко втрутилася:

— Вона карантинний ризик.

Сава відповів першим:

— Вона також єдиний відомий стабільний контакт із праховими відбитками, що не показав фізичного зараження. Її треба рятувати не як символ. А як дитину. І як ключ до розуміння загрози.

Лія не зраділа. Вона лише міцніше притиснула кораблик.

— Третє ім’я, — сказав Орвелл, — буде визначене радою після медичної перевірки. І так далі. Кожне ім’я матиме пояснення. Кожне рішення буде видиме. Кожна помилка буде нашою, а не схованою в системі.

Чорні літери на підлозі повільно розсипалися прахом.

Площа мовчала.

Потім Нора Лейт вийшла вперед.

— Запишіть мою внучку після тих, кому гірше, — сказала вона. — Вона здорова. Вона може чекати. Я не хочу, але може.

Її внучка заплакала.

Бор Тарек підняв руку.

— Мене викресліть. Категорія D? Добре. Але мої талони й медичний час — дітям і тим, хто лагодить воду.

— Бор, — сказала Нора.

— Не починай. Я все життя копав камінь. Якщо помру під куполом, хоч не доведеться далеко нести.

Муха під’їхав до нього.

— Ваш внесок у колективне виживання зафіксовано. Рівень сарказму сумісний із героїзмом.

— Дякую, відро.

— Звертайтесь, м’ясний ветеран.

І ось тоді натовп засміявся.

Справді.

Не довго. Не радісно. Але разом.

Сміх пройшов площею, і на кілька секунд мертве місто знову стало містом живих.

Увечері Орвелл спустився з адміністративного балкона на площу без охорони.

Це було нерозумно. Небезпечно. Політично самогубно. Тобто, нарешті, по-людськи.

Люди дивилися на нього з ненавистю, підозрою, втомою, цікавістю. Ніхто не кинувся. Ніхто не аплодував. У цьому було більше правди, ніж у всіх його попередніх зверненнях.

Біля тріщини на підлозі стояла Лія.

— Ви назвали мене, — сказала вона.

— Так.

— Я не хочу летіти першою, якщо інші залишаться.

Орвелл присів перед нею.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

— Бо дорослі вже один раз не посадили дитину в капсулу, коли могли. Я не хочу бути ще одним таким дорослим.

Лія довго дивилася на нього.

— Ви боїтеся?

— Дуже.

— Добре.

— Добре?

— Ті, хто не бояться, роблять найгірші речі.

Орвелл кивнув.

— Ти мудріша за половину адміністрації.

— Це не складно.

Він уперше за день усміхнувся.

— Ні. Не складно.

У цей момент до них підійшла Ельза Рік.

Її кроки були рівні, обличчя холодне, але щось у ній змінилося. Можливо, вона зрозуміла, що втратила контроль. Можливо, просто перераховувала нову стратегію виживання.

— Пане Орвелл, — сказала вона. — Корпорація не визнає рішень вашої відкритої ради.

— Корпорація далеко.

— Її корабель близько.

— Його екіпаж почує наші дані напряму.

— Ви думаєте, екіпаж піде проти протоколу?

Орвелл підвівся.

— Я думаю, що іноді протокол ламається, коли люди бачать дітей.

Ельза подивилася на Лію.

— Ви робите з неї символ.

Лія відповіла сама:

— Ні. Це ви зробили з нас категорії.

Ельза замовкла.

На секунду в її очах майнуло щось майже людське. Не співчуття. Не каяття. Радше спогад про місце, де вона могла стати іншою, але не стала. Потім холод повернувся.

— Побачимо, — сказала вона.

І пішла.

У технічному центрі пізно ввечері Міра сиділа на підлозі біля водної панелі.

Вона мала б працювати за столом. Але стіл був завалений картами, талонами, медичними висновками й двома порожніми стаканами з-під кави, яку Раен гордо називав «майже справжньою», а Міра — «теплим злочином проти ботаніки».

Раен сів поруч.

— Мер сьогодні здивував, — сказав він.

— Так.

— Я майже не хотів його вдарити.

— Майже?

— Не будемо поспішати з довірою. Вона в нас теж за талонами.

Міра всміхнулася й потерла перенісся.

— Скільки місць ми реально маємо в першій хвилі?

— Якщо старі капсули запустяться, двадцять чотири дитячі місця. Шатл — до шістдесяти, якщо без вантажу й із порушенням усіх норм. Два технічні модулі можна переробити ще під двадцять людей, але це буде політ у консервній банці з молитвою замість амортизації.

— Молитви в нас тепер технічно інтегровані.

— Саме тому я оптиміст.

Вони сиділи близько. Не торкалися. Це було вже майже непристойно.

За вікном технічного центру прах падав у світлі ламп. Чорні прожилки під підлогою пульсували. Десь унизу дім слухав. Десь угорі летів корабель, який міг стати порятунком або новим судом.

Раен тихо сказав:

— Ти сьогодні дивилася на список?

— Так.

— Моє ім’я?

— Перша група. Пілот.

— Твоє?

— Перша група. Інженерка водного циклу.

— Добре.

— Ні.

Він повернувся до неї.

— Міро.

— Якщо доведеться, я залишуся до останньої хвилі.

— Я знав, що ти це скажеш.

— І що?

— І я залишуся з тобою.

— Ні.

— Так.

— Раене, це не романтична пригода.

— Я помітив. Дуже поганий сервіс, мало води, атмосфера токсична, ліжок майже немає.

— Я серйозно.

— Я теж.

Вона подивилася на нього втомлено й сердито.

— Ти не можеш будувати всі рішення навколо мене.

— А ти не можеш будувати всі рішення так, ніби тебе в них немає.

Вона мовчала.

Він повільно простягнув руку й торкнувся її пальців. Не впевнено. Обережно. Наче питав дозволу в світу, який давно перестав його давати.

— Я не прошу тебе обіцяти, — сказав він. — Просто дозволь мені бути поруч, доки ми ще маємо це слово.

— Поруч?

— Так.

— Це небезпечне слово.

— Усі хороші слова небезпечні.

Вона нарешті переплела свої пальці з його.

— До ранку, — сказала вона.

— Що до ранку?

— Ти поруч до ранку. Далі подивимось.

Раен усміхнувся.

— Я приймаю короткостроковий контракт із можливістю продовження.

— Мовчи.

— Це теж умова?

— Так.

Він замовк.

І це було, мабуть, найінтимніше, що він міг зробити.

Уночі центральна система знову створила файл.

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_7

Цього разу текст з’явився не тільки на екранах. Він проступив тонкими чорними лініями на підлозі адміністративного балкона, саме там, де вранці стояв Орвелл.

Мер мертвого міста назвав перші імена. Місто не пробачило його. Але місто почало слухати. Це небезпечно: живі, які слухають одне одного, іноді заважають смерті працювати швидко.

Під цим з’явився новий рядок:

НАСТУПНЕ: ВОДА ДОРОЖЧА ЗА ПРАВДУ.

Орвелл стояв над написом сам.

Він довго дивився на слова, потім узяв свій талон категорії A, переламав його навпіл і поклав обидві частини на підлогу поруч із чорними літерами.

— Пиши далі, — сказав він у темряву. — Але тепер я теж редагуватиму.

Десь унизу колонія відповіла низьким гулом.

Не згодою.

Не погрозою.

Можливо, сміхом.

Мертве місто ще не воскресло.

Але його мер уперше перестав поводитися як покійник.