Частина І. Геліоград плавиться красиво

Це було його головною перевагою й, чесно кажучи, майже єдиним виправданням. Місто стояло на розпеченій шкірі Меркурія, розкинувши над собою кілометри сонячних дзеркал, золотих веж, теплових куполів, світлових магістралей і рекламних обіцянок, які мали такий самий стосунок до правди, як жерці Культу Чистого Світла до скромності. Тобто теоретично десь поруч, але тільки якщо сильно заплющити очі й отримати удар по голові.

З висоти верхніх транспортних ліній Геліоград здавався дивом. Біло-золоті башти здіймалися з мідної рівнини, наче хтось вирішив побудувати храм людській пихатості й випадково зробив його функціональним. Дзеркальні поля за містом ловили сонячне проміння, розщеплювали його на мільйони променів і гнали в енергетичні канали. Вежі переливалися кольорами: від блідого золота до розпеченої міді, від молочного срібла до такого білого світла, від якого навіть совість могла б засліпнути, якби в місті ще лишилися екземпляри для спостереження.

Туристи з Венери казали, що Геліоград прекрасний.

Туристи з Землі казали, що він величний.

Туристи з Марса казали, що оборона в нього слабка, але парадні площі непогані.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/merkuri-msto-yake-ne-malo-tn-b455317?c=5047031