Частина ІІ. Продавець ночі

Перша хвиля почалася раніше, ніж мала.

Це було дуже по-меркуріанськи: навіть апокаліпсис тут не поважав розклад. У місті, де транспорт запізнювався через перегрів рейок, охолоджувальні камери ламалися у найспекотніший день, а чиновники могли тижнями погоджувати дозвіл на екстрену евакуацію, кінець людської волі раптом виявився найбільш пунктуальним сервісом.

Сектор Сім завмер під білим світлом.

Лея Сол стояла на платформі нижнього Геліограда й бачила, як воно спускається на людей не променем, не вибухом, не блискавкою, а чимось гіршим — адміністративною лагідністю. Світло не рвало, не палило, не кричало. Воно просто приходило. М’яко. Рівно. Без жодної пристрасті. Так, як приходить офіційне повідомлення про підвищення тарифів, смерть родича або необхідність негайно здати душу на переоформлення.

Рекламні панелі над платформою стали білими.

Потім у них проявилося чорне коло з трьома променями, спрямованими всередину. Знак Геліос-0. Він завис над натовпом, як печатка на вироку, який ще не встигли зачитати, але всі вже здогадалися, що адвокат запізнився, суддя куплений, а присяжні — це освітлювальні прилади.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/merkuri-msto-yake-ne-malo-tn-b455317?c=5047977