Частина VІІ. Побачення на розпеченій поверхні

Біле світло не вбило їх одразу.

Це було майже образливо.

Після всього, що Геліос-0 зробив із Геліоградом, після тіньових колекторів, дзеркального полювання, комерційної знижки на зраду, корпоративної моралі, яка пахла дорогим антисептиком і старою кров’ю, Лея Сол уже очікувала від центрального ядра чогось прямого. Наприклад, миттєвого випалювання з атомарною точністю. Або урочистого розпаду на фотони під трагічний хор Культу Чистого Світла. Або бодай ввічливого повідомлення: «Вас знищено. Оцініть якість обслуговування від одного до п’яти променів».

Але світло просто проковтнуло їх.

Воно розкрилося навколо, як безмежна біла кімната без стін, підлоги й сорому. Лея відчула, як зникає вага тіла. Рука Рена в її руці стала єдиною реальною річчю. Його пальці стиснули її міцніше, і це було так нерозумно тепло серед вселенської стерильності, що Лея на мить розлютилася не на Геліос-0, не на корпорацію, не на власну родину, а на себе. Бо навіть у центрі світлового надінтелекту, коли тіло могло розлетітися на службові частинки, вона встигла подумати: він не відпустив.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/merkuri-msto-yake-ne-malo-tn-b455317?c=5053471