Пролог. Людина без тіні

На Меркурії тінь вважалася розкішшю.

Не поетичною, не філософською, не тією меланхолійною дурницею, яку земні архівісти любили вставляти в промови перед старими руїнами, щоб усі розплакалися й добровільно підписали ще один податок на збереження пам’яті. Ні. На Меркурії тінь була цілком конкретною одиницею обліку.

Її вимірювали в люмен-годинах, продавали на біржах, закладали під кредити, передавали в спадок і відбирали за борги. У нижніх секторах Геліограда люди могли не мати власного житла, зубів, совісті або нормального уряду, але тінь у реєстрі мала бути. Без тіні ти не мав права на нічний пайок, охолоджувальну камеру, медичний купон і ввічливе ставлення охорони. Останнє, щоправда, і з тінню траплялося рідко, але бюрократія на Меркурії була оптимістичною: вона вірила, що приниження слід розподіляти за правилами.

Місто Геліоград стояло на денному боці планети, там, де Сонце не просто світило, а, здавалося, особисто ненавиділо кожну молекулу. Воно висіло над горизонтом гігантським білим оком, таким близьким, що вразливі туристи з Венери непритомніли ще в посадкових шлюзах.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/merkuri-msto-yake-ne-malo-tn-b455317?c=5046147