Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 4: Молитва аварійного маяка

Аварійний маяк молився всю ніч.

Це було непристойно з технічного погляду. Маяки не повинні молитися. Вони мають передавати сигнали, блимати, пищати, дратувати операторів і з холодною механічною впертістю повторювати: «Допоможіть, ми помираємо, координати такі-то, бажано прилітайте до того, як від нас залишиться естетичний пил».

Але маяк Астерії-9 давно перестав виконувати свою роботу.

Тепер він шепотів.

Його голос ішов не з динаміків. Не з інформаційних панелей. Не з аварійного каналу. Він ішов з труб, із вентиляції, з порожніх пляшок для води, з дитячих нічників, із металевих стін, із старих швів купола, з чужих снів і з тієї частини людської душі, яку цивілізація зазвичай закриває словами «все буде добре».

— Отче наш, що єси на небесах...
— Код аварії дев’ять-сім...
— Мамо, я не хочу вниз...
— Сигнал не проходить...
— Хліб наш насущний...
— Води...
— Не ховайте нас під новим домом...
— Амінь...
— Амінь...
— Амінь...

У житловому секторі D люди прокидалися, сідали на ліжках і слухали. Дехто плакав. Дехто молився разом із маяком, хоча ще вчора клявся, що не вірить ні в богів, ні в корпорації, ні в справедливість, бо всі троє однаково погано відповідали на звернення. Дехто затуляв вуха, але голос ішов не через слух. Він ішов через кістки.

Під куполом усе ще падав прах.

Не так густо, як учора, але достатньо, щоб кожна поверхня виглядала так, ніби колонію присипали попелом перед похороном, а церемоніймейстер запізнився через технічну несправність катафалка. Білий шар лежав на переходах, на рослинах, на водних каністрах, на броні охоронців, на плечах людей і на маленькому сервісному дроні М-17, який уже третю годину стояв біля центральної площі з щіткою в маніпуляторі й намагався вирішити, чи має сенс прибирати кінець світу, якщо він продовжує сипатися зверху.

— Меморіальний режим активний, — оголосив Муха сам собі. — Прибирання здійснюється з повагою до безнадії.

Потім він провів щіткою по підлозі, відкрив під шаром праху чорну тріщину, подумав і додав:

— Безнадія не співпрацює.

О сьомій ранку центральна система спробувала повернути колонії ілюзію нормальності.

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. Нічний акустичний феномен класифіковано як некритичний релігійно-технічний збій. Просимо не приєднуватися до несанкціонованих молитов аварійних пристроїв.

Пауза.

— Адміністрація нагадує: офіційний графік молитов, скарг і екзистенційних криз доступний у секторі громадської підтримки.

Ніхто не засміявся.

Це було погано.

Колонія могла витримати нестачу води, прах у легенях, чорні прожилки в стінах і мера, який відкрив у собі совість із запізненням на кілька тисяч помилок. Але коли люди переставали сміятися з офіційних оголошень, це означало, що страх уже перейшов межу, за якою гумор перестає бути ліками й стає лише гарною табличкою на дверях моргу.

Міра Вен стояла в командному центрі перед розгорнутою схемою аварійного маяка.

За останні три дні вона спала загалом дві години, пила переважно каву, яка могла розчиняти мораль, і виглядала так, ніби сама стала частиною колоніальної інфраструктури: втомленою, гарячою, небезпечною й готовою вибухнути, якщо її ще раз назвуть «дорогою колегою».

На екрані світилася модель нижніх рівнів. Аварійний маяк був позначений червоним. Але червоний більше не означав небезпеку. Тепер червоний означав: «тут реальність подала у відставку».

— Він не передає назовні, — сказала Міра. — Усі вихідні канали мовчать. Орбітальний ретранслятор не отримує нічого, крім фонових перешкод.

— Але ми його чуємо всюди, — сказав Раен Корд, що стояв поруч.

Він був у темному пілотському костюмі, на плечі якого досі лишалася темна пляма після вчорашнього контакту з прахом. Сава наказав йому лежати в медблоці. Раен, як і більшість пілотів, сприйняв медичні рекомендації як жанр фантастики.

— Бо сигнал іде не по радіоканалу, — відповіла Міра. — Він іде через структуру колонії. Через метал, воду, вентиляцію, фундамент. Маяк використовує весь купол як динамік.

— Романтично. Наш дім став музичним інструментом мертвих.

— Не кажи «романтично» про техногенне прокляття.

— Я намагаюся підтримати атмосферу.

— Атмосфера в нас уже підтримана прахом, страхом і дефіцитом повітря. Дякую, досить.

Раен усміхнувся.

Вона не хотіла, щоб він усміхався. Це заважало злитися. А злитися було зручно: злість тримала її на ногах краще за стимулятори. Та ще гірше було те, що він стояв близько. Не надто. Достатньо, щоб тепло його тіла нагадувало: навіть у колонії, де планета читає некрологи наперед, людське тіло вперто думає про життя. Про дотик. Про губи. Про те, як безглуздо й прекрасно було б забути все хоча б на хвилину.

Міра натиснула на схему різкіше, ніж потрібно.

— Нам треба перезапустити маяк вручну.

— Звичайно, — сказав Раен. — І, випадково, ручний доступ знаходиться внизу, де стіни мають зуби, а підлога пише погані вірші?

— Гірше. Він у старому комунікаційному ядрі «Гермеса-До».

У кімнаті стало тихіше.

Назва старої станції тепер діяла на людей майже як прокляття. Після оприлюднення архівів колонія дізналася, що Астерію-9 справді побудували над дослідницьким комплексом, який загинув десятиліття тому. Сто сорок два мертві. Засекречені. Стерті. Використані як незручна примітка до бізнес-плану.

Сава Клейн, який сидів біля медичного термінала, тихо промовив:

— Маяк молиться їхніми голосами.

Ілана Сор стояла біля входу, схрестивши руки на грудях.

— Або їхні голоси використовують маяк.

— Різниця? — запитав Раен.

— У першому випадку це несправність. У другому — контакт.

— Я вже сумую за часами, коли найгіршим контактом у колонії був мер із виборцями.

Дан Орвелл стояв біля дальнього екрана. Він виглядав старішим, ніж три дні тому. Влада старить швидко, особливо коли нарешті починаєш розуміти, що керував не містом, а красиво освітленою пасткою.

Поруч із ним була Ельза Рік, представниця корпорації. На відміну від мера, вона не виглядала старшою. Вона виглядала ще холоднішою. Деякі люди в кризі ламаються. Деякі оживають. Ельза Рік, здається, просто переходила на внутрішнє живлення.

— Корпорація має отримати сигнал, — сказала вона. — Але контрольований. Без згадок про попередню станцію, прах, органічну активність і засекречені матеріали.

Міра повільно повернулася до неї.

— Ви хочете послати сигнал лиха без опису лиха?

— Я хочу уникнути паніки на рівні зовнішнього управління.

— Паніка на рівні зовнішнього управління — це коли акції падають?

— Зокрема.

Сава зітхнув.

— Я завжди мріяв померти так, щоб хтось турбувався про біржову реакцію.

Орвелл несподівано сказав:

— Сигнал буде повним.

Ельза подивилася на нього.

— Ви не маєте права.

— Можливо. Але я вже кілька днів живу серед людей, які теж не давали планеті права їсти їх через підлогу. Права тут не дуже працюють.

— Ви порушите корпоративний протокол.

— Пані Рік, якщо ми виживемо, ви можете подати на мене скаргу. Якщо ні — оформіть її на попелі, він тут тепер офіційний носій інформації.

Раен тихо присвиснув.

— Мер росте. Ще трохи — і стане людиною.

Орвелл кинув на нього стомлений погляд.

— Не перебільшуйте.

Міра повернулася до карти.

— Щоб перезапустити маяк, нам потрібні три речі: доступ до ядра, чистий енергетичний канал і хтось, хто зможе відокремити зовнішній сигнал від того, що йде вниз.

— Тобто ти, — сказав Раен.

— Тобто я.

— І хтось, хто витягне тебе, якщо мертві вирішать, що їм потрібна інженерка.

— Тобто ти.

— Я люблю, коли ми так гармонійно приречені разом.

Ілана коротко сказала:

— Я веду групу.

— Я теж, — додав Сава.

— Ні, — сказала Ілана.

— Так, — відповів він.

— Докторе, там буде зараження.

— Саме тому я йду.

— Там можуть бути мертві голоси, прах і невідома органіка.

— Ви щойно описали мій медблок за останні двадцять чотири години.

Ілана подивилася на нього довго. Потім кивнула.

— Добре. Але якщо почнеш молитися, я тебе вдарю.

— Якщо я почну молитися, значить, справи настільки погані, що удар буде зайвим.

У цей момент двері командного центру відчинилися.

На порозі стояла Лія.

Десятирічна дівчинка з червоної станції, яка чула голоси під підлогою ще до того, як дорослі навчилися називати їх аномаліями. На ній була завелика захисна маска, волосся вибилося з-під капюшона, а в руках вона тримала маленький нічник у формі земного місяця.

— Я теж піду, — сказала вона.

Усі замовкли.

Сава першим отямився.

— Ні.

— Маяк мене кличе.

— Тим більше ні.

Лія подивилася на Міру.

— Він не молиться правильно. Він просить не про допомогу.

Міра повільно нахилилася до неї.

— А про що?

— Щоб його почули ті, кого поховали.

Ельза холодно сказала:

— Дитина не братиме участі в технічній операції.

Лія навіть не глянула на неї.

— Ви вже один раз не послухали дітей. На «Гермесі-До». Вони перші чули підлогу.

У кімнаті стало так тихо, що було чути, як десь у стіні потріскує прах.

Сава зблід.

— Звідки ти це знаєш?

— Вони показали.

Дівчинка підняла нічник.

— У маяку є дитячі голоси. Вони бояться темряви. Не тієї, що без світла. Іншої.

Раен опустив очі.

Навіть він не знайшов жарту.

Ілана нарешті сказала:

— Дитина не піде в нижні рівні.

Лія кивнула, ніби чекала цього.

— Тоді ви не знайдете справжній канал.

Міра дивилася на карту. Усі технічні дані казали одне: маяк поводиться неможливо. А неможливе в цій колонії останнім часом дуже не любило дорослих інструкцій.

— Вона піде не в ядро, — сказала Міра. — Вона залишиться в проміжному вузлі під охороною. Якщо справді чує канал, зможе підказати напрям.

— Це божевілля, — сказав Сава.

— Докторе, — відповіла Міра, — у нас аварійний маяк читає молитви мертвих через вентиляцію. Божевілля вже виграло тендер.

Лія не всміхнулася.

— Він почне голосніше, коли ми спустимося.

— Хто? — запитав Раен.

— Дім.

Спуск почався через годину.

Колонія проводжала їх мовчки.

Люди стояли за прозорими перегородками, у масках, із білим прахом на плечах. Дехто тримав дітей. Дехто каністри. Дехто старі фотографії, бо після вчорашніх видінь багато хто вирішив, що мертвим краще мати обличчя. Під куполом усе ще було світло, майже красиво. Сонце проходило крізь прозорі панелі, роблячи прах золотим. Чорні прожилки на підлозі блищали, мов лаковані тріщини в дорогій вазі, яку ніхто вже не зможе склеїти.

Муха під’їхав до експедиції біля технічного ліфта.

— Я підготував мотиваційне повідомлення, — сказав він.

— Тільки швидко, — відповіла Ілана.

Дрон підняв маніпулятор.

— Шанси на успіх невідомі. Шанси на смерть образливо високі. Ваш героїзм буде заархівовано, якщо архів не з’їсть підлога.

Раен кивнув.

— Найкраща промова, яку я чув у цій колонії.

— Дякую. Я вивчав оптимізм за відкритими джерелами.

Міра стояла біля ліфта й перевіряла термінал. Раен підійшов до неї.

— Ти в нормі?

— Ні.

— Гарно. Я починав хвилюватися, що хтось із нас адаптувався.

Вона не підняла очей.

— Якщо щось піде не так, ти виведеш Лію.

— А ти?

— Я сказала: виведеш Лію.

Раен узяв її за руку. Не драматично. Просто накрив її пальці своїми, на секунду зупинивши її рух.

— Міро.

Вона нарешті подивилася на нього.

Його обличчя було втомлене, темне від недосипу, з білим пилом біля скроні. Але очі були живі. Надто живі. Це було нечесно. У світі, де все вмирало, його погляд уперто тримався за неї, наче за останню справну систему.

— Не проси мене залишити тебе, — сказав він.

— Я не прошу. Я наказую.

— Я погано виконую накази, особливо коли вони дурні.

— Це не дурний наказ. Це пріоритет.

— Ти не система, щоб розставляти себе нижче за всіх.

— Я інженерка. Я знаю, що тримає конструкцію.

Раен нахилився ближче.

— А я пілот. Я знаю, що іноді конструкція тримається на людині, яка не повинна падати.

Вона хотіла відштовхнути його словом. Сарказмом. Гнівом. Чим завгодно.

Натомість її пальці сильніше стиснули його руку.

— Не роби це красивим, — прошепотіла вона.

— Не вмію інакше.

— Брешеш.

— Так. Але красиво.

Ліфт відчинився.

Ілана зайшла першою. За нею Сава, двоє охоронців, Лія, Міра й Раен. Двері закрилися.

Світло колонії залишилося нагорі.

Ліфт пішов вниз.

Перші хвилини було тихо. Тільки гул механізмів і слабке потріскування у стінах. Потім маяк почав молитися голосніше.

— Не залишайте нас...
— Координати неправильні...
— Вони сказали, допомога прийде...
— Діти не сплять...
— Хліб наш насущний дай нам сьогодні...
— Води...
— Води...
— Води...

Лія заплющила очі.

Сава присів біля неї.

— Тобі боляче?

— Ні. Вони просто дуже довго говорили в темряву.

— Хто?

— Ті, кого не почули.

Раен тихо сказав:

— У нас у колонії це вже ціла соціальна група.

Ілана кинула на нього погляд.

— Вибач, — сказав він. — Нервовий рот.

Ліфт зупинився на рівні мінус шість.

Далі треба було йти пішки, бо нижній ліфт після інциденту з Левом заблокували. Тунель перед ними був укритий білим прахом. Під ним проступали чорні прожилки. Вони пульсували повільно, ніби земля дихала через рани.

Міра ввімкнула переносний сканер.

— Попереду старий вузол зв’язку «Гермеса-До». Маяк інтегрований у нашу систему, але його первинне ядро досі там.

— Чому його не демонтували? — запитав Раен.

— Бо корпорація любить економити.

— На техніці?

— На всьому, що не може подати в суд.

Сава тихо додав:

— Мертві не можуть. Тому їх і поховали.

Тунель вивів їх до старого коридору.

Він відрізнявся від решти колонії. Стіни були нижчі, грубіші, з іншого металу. На них лишилися старі позначки, стерті написи, подряпини, сліди від рук. Тут не було блискучої архітектури Астерії-9, не було білих гладких панелей, не було красивого світла. Тут була перша спроба вижити. Нервова, утилітарна, людська.

На одній стіні зберігся дитячий малюнок. Купол. Три фігурки. Сонце. І підпис кривими літерами:

Ми вдома.

Прах навколо малюнка лежав товщим шаром.

Лія підійшла ближче й торкнулася стіни рукавичкою.

— Вона звалася Елі, — сказала дівчинка. — Їй було сім. Вона любила жовті лампи, бо думала, що це сонце.

Сава завмер.

— Ти бачиш її?

Лія похитала головою.

— Вона бачить нас.

Міра тихо прошепотіла:

— Ілано...

— Так, — відповіла командирка. — Рухаємося.

Але її голос став м’якшим.

Старий вузол зв’язку був за двома герметичними дверима. Перша відчинилася після ручного коду. Друга не відчинилася взагалі. Раен дістав різак.

— Двері, які не хочуть відчинятися, завжди додають пригодам інтимності.

Міра подивилася на нього.

— Ти справді щойно назвав різання старого шлюзу інтимним?

— Залежить від того, хто дивиться.

— Я дивлюся.

— Тоді так.

Вона ледь усміхнулася. У темному коридорі це було майже дивом.

Різак зашипів. Метал почав плавитися. За дверима маяк шепотів уже не словами, а ритмом. Молитва стала пульсом. Пульс став сигналом. Сигнал став чимось, що хотіло бути почутим.

Коли двері впали, перед ними відкрився зал.

Старий комунікаційний центр «Гермеса-До».

Посередині стояв аварійний маяк.

Він був більший, ніж Міра очікувала. Не просто передавач, а ціла вежа з кабелів, антенних кілець, старих енергетичних блоків і нових адаптерів, які колоніальні інженери колись приєднали поверх старого обладнання. Тепер усе це було обплетене чорними прожилками й засипане білим прахом. Світло на корпусі блимало не технічним ритмом, а майже диханням.

Навколо маяка стояли силуети.

Прахові.

Десятки блідих фігур, нечітких, напівпрозорих, ніби пам’ять намагалася зібрати людей із того, що лишилося. Чоловіки, жінки, діти. Усі вони дивилися на експедицію.

Один із охоронців підняв зброю.

Ілана поклала руку на ствол.

— Не стріляти.

— Командире...

— Це не вороги.

Раен тихо сказав:

— Дуже хочеться, щоб ти мала рацію.

Один силует зробив крок уперед. Це був чоловік у старому науковому костюмі. Його обличчя розпливалося, але голос прозвучав чітко:

— Сигнал не вийшов.

Міра повільно опустила сканер.

— Ви з «Гермеса-До»?

— Ми були.

— Що сталося?

Фігури навколо зашепотіли.

— Ми знайшли воду.
— Ми відкрили теплу вену.
— Вона слухала.
— Вона вчилася.
— Ми просили допомоги.
— Маяк молився вниз, бо вгору його закрили.

Міра повернулася до Ельзи у своїй пам’яті. Засекречені звіти. Стерта станція. Корпоративні протоколи.

— Хтось заблокував сигнал, — сказала вона.

Силует кивнув.

— Щоб не втратити право на планету.

Раен тихо вилаявся.

— Їх поховали живими заради ліцензії.

Сава стояв блідий.

— Ви... загинули від праху?

— Не тільки. Прах — це пам’ять. Коріння — це голод. Вода — це кров. Маяк — це рот.

— Чий рот? — запитала Ілана.

Усі силуети одночасно повернули голови вниз.

— Дому.

Лія зробила крок до маяка.

— Ви хочете, щоб ми молилися з вами?

Прахові діти позаду дорослих заворушилися.

Одна маленька фігура вийшла вперед. Її обриси тремтіли.

— Ні, — сказала вона. — Ми хочемо, щоб нас випустили.

Міра відчула, як у неї стиснулося горло.

— Куди?

— Угору.

Маяк раптом загудів. На панелях спалахнули старі символи. Система Астерії-9 спробувала під’єднатися, але сигнал відкинув її, як чужорідну тканину.

Міра кинулася до консолі.

— Він нестабільний. Якщо не розвести канали, маяк згорить і потягне за собою комунікаційне кільце.

— Переклад? — запитав Раен.

— Ми залишимося без зовнішнього зв’язку назавжди.

— Назавжди в цій колонії зараз звучить дуже коротко.

Міра під’єднала термінал. Дані побігли екраном. Старий маяк був забитий шарами: первинний сигнал «Гермеса-До», аварійні протоколи Астерії-9, сторонній низхідний канал, органічний резонанс, прахові відбитки пам’яті, і ще щось — величезне, повільне, темне.

— Я можу відкрити зовнішній канал, — сказала вона. — Але треба на дев’яносто секунд вимкнути нижню циркуляцію повітря й перекинути живлення з житлових секторів B і D.

Сава різко обернувся.

— Там люди.

— Я знаю.

— Хворі.

— Я знаю.

— Діти.

Міра не відповіла.

Це була математика кінця світу. Дев’яносто секунд темряви й слабкого повітря для кількох сотень людей — або повна втрата шансу покликати допомогу. У нормальному світі такі рішення приймають комісії. У колонії, що вмирає, їх приймає втомлена інженерка з тремтячими пальцями й чоловік поруч, який хотів би обійняти її, але не має права заважати.

— Я можу підключити шатл, — сказав Раен.

Міра повернулася до нього.

— Що?

— Його передавач. Якщо пробити тунельний канал через сервісний ретранслятор, шатл дасть додаткову потужність.

— Шатл на поверхні верхнього доку. До нього звідси немає прямої лінії.

— Є аварійний канал через вантажний трос.

— Він не розрахований на таке навантаження.

— А ми не розраховані на смерть, але якось імпровізуємо.

Міра подивилася на схему.

Це було абсурдно. Нестабільно. Небезпечно. Дуже в стилі Раена.

— Якщо трос перегорить, шатл втратить зв’язок і частину навігації.

— Він усе одно літає, як образа на фізику.

— Якщо перевантаження піде назад, тебе може вбити в доку.

— Я тут, а не в доку.

— Твій модуль керування прив’язаний до біометрії.

— Тоді мій труп буде технічно залучений до порятунку колонії. Завжди мріяв про кар’єрний ріст.

Міра схопила його за рукав.

— Припини.

Він став ближче.

— Ні.

— Раене.

— Ти не маєш вимикати повітря дітям, якщо є інший варіант.

— Цей варіант може вбити тебе.

— Так. Він має недоліки.

Вона дивилася на нього, і вся її злість кудись поділася. Залишився тільки страх, гострий, голий, беззахисний. Вона ненавиділа його за це. За те, що він став для неї не просто пілотом, не просто корисним ресурсом, не просто людиною з дурними жартами й красивими очима. Він став тим, кого вона не хотіла втрачати. А в колонії, де втрати були новою валютою, це було розкішшю майже злочинною.

— Я не хочу додавати тебе в список мертвих, — сказала вона тихо.

— Тоді не додавай. Просто відкрий канал.

Вони стояли дуже близько. Сава відвернувся. Ілана зробила вигляд, що перевіряє периметр. Навіть прахові фігури мовчали, що було напрочуд тактовно для мертвих.

Міра нарешті відпустила його рукав.

— Я відкрию канал через шатл. Але якщо ти помреш, я знайду спосіб образити тебе навіть після смерті.

— Оце вже справжня прихильність.

— Це погроза.

— У твоєму виконанні різниця небезпечно приваблива.

Він усміхнувся.

Вона майже всміхнулася у відповідь.

Потім маяк закричав.

Не голосом. Частотою. Усі впали на коліна або схопилися за стіни. Прах зірвався з підлоги й закрутився довкола вежі, утворюючи білу спіраль. Чорні прожилки на корпусі маяка почали рухатися швидше.

Лія закричала:

— Він відкриває рот!

Міра кинулася до консолі.

— Раене, зараз!

Він під’єднав свій браслет до старого порту, ввів команду шатла, обійшов два захисти й один корпоративний замок, який назвав його «несанкціонованим користувачем».

— Нехай записують у некролог, — буркнув він. — Я завжди був несанкціонований.

На верхньому доку вантажний шатл ожив. Його антени повернулися до неба. Аварійний трос, що проходив через технічні системи колонії, прийняв перевантаження й запалився синіми індикаторами.

У командному центрі Орвелл побачив стрибок енергії.

— Що вони роблять? — запитав він.

Ельза подивилася на схему й зблідла вперше за весь час.

— Вони відкривають незашифрований канал.

— Це погано?

— Для корпорації — катастрофа.

Орвелл сів.

— Нарешті хороша новина.

Ельза кинулася до панелі.

— Я заблокую передачу.

Орвелл перехопив її руку.

— Ні.

— Ви не розумієте. Якщо цей сигнал піде назовні, усі дізнаються про «Гермес-До», про приховування, про загибель першої станції, про...

— Про правду?

— Про збитки.

— Я вже казав, сьогодні це одне й те саме.

Вона подивилася на нього з холодною люттю.

— Ви знищите свою кар’єру.

Орвелл майже засміявся.

— Пані Рік, моя кар’єра стоїть на могилі й дихає прахом. Вона вже не в найкращій формі.

Унизу Міра відкрила зовнішній канал.

Маяк засвітився.

Прахові фігури навколо заворушилися. Їхні голоси почали підніматися вгору, зливаючись у єдиний сигнал. Не молитва. Не крик. Не звіт.

Свідчення.

— Це станція «Гермес-До». Ми були першими. Нас поховали.
— Це колонія Астерія-9. Ми живі. Поки що.
— Під фундаментом активна невідома форма планетарної пам’яті.
— Вода заражена резонансом. Прах переносить спогади й органічні структури.
— Корпорація приховала попередню загибель.
— Нам потрібна евакуація. Медична, технічна, повна.
— Повторюємо: повна. Не пріоритетна. Не вибіркова. Не корпоративна. Повна.

Ельза в командному центрі заплющила очі.

Для неї це, мабуть, і була справжня молитва — молитва про те, щоб запис якимось дивом згорів.

Він не згорів.

Сигнал пішов угору.

Крізь купол.
Крізь прах.
Крізь червону атмосферу.
До орбітального ретранслятора.
Далі — у темряву між зорями.

Маяк нарешті зробив те, для чого його створили.

Він покликав допомогу.

А потім щось знизу відповіло.

Спершу підлога здригнулася.

Потім чорні прожилки на стінах спалахнули темним блиском. Прахові фігури закричали, але крик був не від болю. Від страху.

Лія впала на коліна.

— Воно почуло.

— Що? — Сава підхопив її.

— Дім. Він не хоче, щоб ми кликали небо.

Маяк почав перегріватися.

Міра намагалася закрити низхідний канал, але він не піддавався.

— Воно тягне сигнал назад!

— Відрізай! — крикнула Ілана.

— Якщо відріжу зараз, зовнішній пакет може не завершитися!

— Скільки лишилось?

— Двадцять секунд!

Раен стояв поруч, тримаючи біометричний канал шатла. На його браслеті почали лопатися індикатори.

— Раене! — крикнула Міра.

— Тримай передачу!

— Тебе палить зворотним струмом!

— У нас із електрикою давні складні стосунки!

Його рука сіпнулася. На темному костюмі побігли сині іскри. Він скривився, але не відпустив контакт.

— Десять секунд! — сказала Міра.

Прахові діти біля Лії почали співати.

Тихо.

Не молитву. Колискову.

Стару, земну, просту. Про ніч, про дім, про те, що хтось поруч. Їхні голоси підхопили дорослі фігури. Потім маяк. Потім стіни. Потім, на мить, уся колонія.

Люди нагорі почули колискову.

У житлових секторах матері притискали дітей до себе. Старі закривали очі. Охоронці опускали зброю. Муха стояв під прахом і тихо сказав:

— Невідома мелодія. Емоційний вплив високий. Рекомендується не плакати в механізми.

Передача завершилася.

Міра вдарила по аварійному відсіканню.

Зв’язок обірвався.

Маяк вибухнув світлом.

Не полум’ям. Не уламками.

Світлом.

Білим, м’яким, майже теплим. Прахові фігури на секунду стали чіткими. Міра побачила їхні обличчя: втомлені, налякані, вдячні. Побачила дитину Елі. Побачила чоловіка з наукового запису. Побачила жінку, яка сміялася перед аварією. Побачила людей, яких поховали без похорону.

Вони не зникли.

Але стали легшими.

Ніби хтось відчинив у темряві маленьке вікно.

Потім світло згасло.

Раен упав.

Міра кинулася до нього.

— Ні. Ні, ні, ні.

Сава вже був поруч, притискаючи сканер до його грудей.

— Пульс є.

Міра видихнула так різко, ніби сама повернулася з мертвих.

Раен відкрив очі.

— Я виглядав героїчно?

— Ти виглядав як ідіот.

— Тобто стабільно.

Вона вдарила його долонею по плечу, але дуже обережно.

— Не смій більше так робити.

— Це прозвучало майже як турбота.

— Це була погроза.

— Я чую ніжність між рядками.

— У тебе пошкодження мозку.

— Можливо. Але ти тримаєш мою руку.

Міра подивилася вниз.

Вона справді тримала його руку.

І не відпустила.

У командному центрі перший зовнішній відгук прийшов через сім хвилин.

Це було неможливо швидко для повної відповіді, але достатньо для автоматичного підтвердження з орбітального ретранслятора.

На головному екрані спалахнуло повідомлення:

АВАРІЙНИЙ СИГНАЛ ПРИЙНЯТО. ПАКЕТ ПЕРЕДАНО В МЕРЕЖУ. ОЧІКУЙТЕ КООРДИНАЦІЇ РЯТУВАЛЬНОГО ПРОТОКОЛУ.

Люди в центрі мовчали.

Орвелл закрив обличчя руками.

Ельза дивилася на екран так, ніби він щойно плюнув їй в душу.

— Вони отримали, — сказав Орвелл.

— Так, — відповіла вона.

— Тепер прийдуть.

Ельза не відповіла.

І саме її мовчання знову було страшнішим за слова.

Орвелл повільно підняв голову.

— Що?

— Рятувальний протокол потребує часу.

— Скільки?

— Залежить від доступних кораблів, коридорів, політичного дозволу, карантинного статусу...

— Скільки?

Ельза подивилася на нього.

— Дні. Можливо, тижні.

— У нас немає тижнів.

— Можливо, немає й днів.

У цей момент центральна система сама відкрила новий файл.

На екрані з’явилася назва:

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_4

Під нею проступив текст:

Молитва аварійного маяка була почута. Небо відповіло. Земля образилася. Тепер колонія має обрати, кого вона назве майбутнім.

Потім усі екрани в дитячому навчальному секторі спалахнули червоним.

Сава, який саме виводив Лію з нижнього вузла, почув її шепіт:

— Діти.

— Що діти?

Лія подивилася вгору, туди, де над ними був купол, прах, люди і надто мало часу.

— Тепер він кличе дітей червоної станції.

Під колонією аварійний маяк замовк.

Але в його мовчанні було щось гірше за молитву.

Очікування.