Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 19: Ніч довгих сирен

Ніч довгих сирен почалася ще до заходу сонця.

Це було дрібною образою проти назви, але Астерія-9 давно не поважала жанрову дисципліну. Якщо колонія хотіла влаштувати ніч, вона робила це тоді, коли їй було зручно: серед дня, під тріснутим куполом, після другої хвилі евакуації, коли люди ще не встигли вирішити, плакати їм від полегшення чи від того, що медблок лишився без Сави Клейна.

Сирени завили не разом.

Спершу одна.

Тонка, висока, з докового сектора — сигнал нестабільності стикувального коридору. Потім друга, нижча, з водного центру — падіння тиску в резервному контурі. Потім третя, уривчаста, з центральної площі — розширення тріщини купола. Потім медблок, генераторний рівень, нижні шахти, вентиляція, гідропоніка, сектор D, сектор F, дитячий канал, зовнішнє поле.

Через хвилину Астерія-9 звучала так, ніби сама колонія стала величезною пораненою твариною й не знала, де саме болить, тому кричала всім тілом.

Центральна система витримала паузу, ніби шукала в базі даних слово, яке не звучатиме як «усе пропало».

Не знайшла.

— Увага. Зафіксовано множинні аварійні події. Просимо мешканців не намагатися реагувати на всі сирени одночасно. Це неефективно й емоційно принизливо.

Пауза.

— Для зручності населення сирени буде розподілено за пріоритетами. Червона сирена означає негайну небезпеку. Синя — технічну небезпеку. Жовта — медичну небезпеку. Чорна сирена не передбачена протоколом. Якщо ви чуєте чорну сирену, не слухайте її.

На центральній площі люди завмерли.

— Чорну? — перепитав Бор Тарек.

Муха, маленький сервісний дрон із героїчною щіткою, під’їхав до нього й уважно нахилив голову.

— Аудіальний колір — це тривожна концепція. Рекомендація: якщо звук здається чорним, не йдіть до нього, не відповідайте й не підписуйте жодних форм.

Бор хрипко засміявся.

— Відро, ти хоч сам себе чуєш?

— На жаль, так. Це частина моєї трагедії.

Нора Лейт уже була на «Серафимі-12» разом із другою хвилею. Її місце біля Бора на площі тепер було порожнім, і він намагався не дивитися туди, бо порожні місця іноді голосніші за сирени. Він бурчав на Муху, сварився з волонтерами, поправляв стару термоковдру й робив вигляд, що не рахує секунди до наступного повідомлення з корабля.

Нора жива.
Внучка жива.
Сава живий.
Друга хвиля прийнята.

Цих слів мало бути достатньо.

Не було.

Бо під куполом залишилися тисячі. І серед них Бор. І серед них Міра Вен та Раен Корд, які знову, абсолютно передбачувано й катастрофічно вперто, не сіли в другу хвилю, бо «треба підготувати третю». У цій колонії фраза «треба підготувати наступну хвилю» вже звучала майже як «я залишаюся в палаючій кімнаті, але не хвилюйся, у мене є гарний план і дуже погана статистика».

У доку Міра стояла над головною панеллю стикувального коридору.

Екран блимав червоним, синім і білим. Три кольори аварії. Чудовий дизайнерський вибір для людей, які давно перестали розрізняти нормальний стан системи.

Раен стояв поруч, тримаючи в руках відремонтований стабілізатор шатлового накопичувача. Він мав би сидіти. Він мав би лежати. Він мав би бути на кораблі під наглядом Сави. Натомість він стояв у доку, блідий, виснажений, із новою пов’язкою й таким виглядом, ніби його тіло подало офіційну скаргу, але він її не прочитав.

Міра навіть не дивилася на нього, коли сказала:

— Ти знову стоїш неправильно.

— У стояння є правильна техніка?

— Коли ти стоїш, наче зараз упадеш, — це неправильна.

— Я стою драматично.

— Ти стоїш медично неприйнятно.

— Сава на кораблі. Ти не маєш права використовувати його тон.

— Я маю право на все, коли ти поводишся як несправний героїчний інструмент.

Раен усміхнувся.

— «Героїчний інструмент» звучить майже компліментом.

— Не роби це еротичним.

— Міро, ти сказала «інструмент» і дивишся на мене так, ніби хочеш або поцілувати, або вдарити гайковим ключем. Я просто адаптуюся до змішаних сигналів.

Вона повернулася до нього.

На мить усі сирени стали далекими.

— Я хочу, щоб ти жив.

Раен замовк.

Ця фраза не мала сарказму. Не мала панциру. Не мала інженерної точності. Вона просто стояла між ними, гола й небезпечна.

— Я теж, — сказав він тихо.

— Тоді допоможи мені, а не змушуй мене рятувати тебе між аваріями.

— Добре.

— Це справжнє «добре»?

— Так.

— Не пілотське?

— Майже справжнє.

— Раене.

— Справжнє.

Він простягнув їй стабілізатор.

Вона взяла його, і їхні пальці торкнулися. Не випадково. Вже ні. Після купола, похорону без тіл, медичного коридору й усіх цих смертей випадковість стала занадто розкішною.

— Третя хвиля, — сказала Міра.

— Третя хвиля, — повторив Раен.

— Без самогубних маневрів.

— Можна з дуже небезпечними?

— Ні.

— З помірно небезпечними?

— Ти торгуєшся за травму?

— Я пілот. Ми завжди торгуємось із фізикою.

— Сьогодні торгуєшся зі мною.

Він нахилився ближче.

— Це страшніше.

— Правильна відповідь.

Вони поцілувалися коротко, швидко, майже сердито — не для романтики, а як перевірка: ти тут, я тут, ми ще не стали записом у некролозі.

Потім синя сирена доку стала червоною.

Міра різко відступила до панелі.

— Стикувальний коридор просідає!

Раен уже був біля допоміжної консолі.

— Зовнішній удар?

— Ні. Внутрішній резонанс.

— Чорна сирена?

— Ще ні.

— Прекрасно. Мені подобається, коли кошмар ще в дорозі.

У медблоці Іна стояла перед «Асклепієм-9» і намагалася не думати про те, що останній лікар колонії тепер на кораблі.

Це виходило погано.

«Асклепій» говорив рівно:

— Пацієнт сектору F, ліжко сім. Потрібна корекція респіраторної підтримки. Пацієнт сектору D, ліжко одинадцять. Ризик колапсу. Пацієнт Юр Масс. Психоемоційна нестабільність, фізична придатність до допоміжних дій: обмежена.

Юр Масс, стоячи біля контейнерів із бинтами, тихо сказав:

— Дякую, шафо.

— Некоректне звернення, — відповів «Асклепій».

Муха, підключений до медблоку через загальний канал, одразу втрутився:

— Не ображайтесь. Слово «шафа» в нашій культурі вже майже звання.

— Дані відсутні.

— Усі найкращі дані спершу відсутні.

Іна стиснула краї планшета.

— Мухо, менше філософії. У нас пацієнти.

— Прийнято. Філософію переведено в режим очікування.

Сава Клейн з’явився на екрані корабельного каналу. Він був у карантинному медичному модулі «Серафима-12», під білим світлом, з темними колами під очима й таким виглядом, ніби фізично перелетів на корабель, а душу забув у медблоці й тепер дистанційно сварився з її відсутністю.

— Іно, дихай, — сказав він.

— Я дихаю.

— Ні. Ти працюєш із легенями, але свої ігноруєш. Це дуже лікарська дурість. Вітаю, ти прогресуєш.

— Не смішно.

— Я знаю. Тому працює.

Вона ковтнула.

— Пацієнт сім погіршується.

— Покажи.

Вона навела камеру. Сава подивився, став уже не виснаженим, а точним.

— Підняти вологість на три. Зменшити тиск. Не гони повітря, дай легеням прийняти.

— «Асклепій» рекомендує підвищити тиск.

— «Асклепій» не бачив, як прах реагує на надлишковий потік.

«Асклепій» відповів:

— Новий параметр прийнято. Корекція протоколу.

Іна швидко виконала.

Показники стабілізувалися.

Вона видихнула.

Сава кивнув.

— Добре.

Це одне слово ледь не зламало її. Бо добрі слова від Сави Клейна були рідкісні, як чиста вода без протоколу.

Юр тихо сказав:

— Ліжко одинадцять.

Іна повернулася.

Пацієнт із сектору D почав задихатися.

Жовта сирена медблоку стала червоною.

Одночасно з водного центру прийшла синя аварія.

Із нижніх шахт — червона.

Із вентиляції — короткий чорний звук.

Не сирена.

Не зовсім.

Наче хтось провів нігтем по внутрішній стороні повітря.

Усі в медблоці завмерли.

«Асклепій» сказав:

— Акустична подія не класифікована.

Муха по каналу дуже тихо промовив:

— Чорна сирена підтверджена.

Сава з корабля нахилився до екрана.

— Іно, ізолюй медблок від загального звукового каналу. Зараз.

Вона вже бігла до панелі.

— Що це?

— Не знаю. Але якщо система каже не слухати — цього разу я з нею погоджуюся, що само по собі медичне диво.

Чорна сирена повторилася.

І цього разу в ній було слово.

Не голосом. Не мовою. Але кожен почув його всередині себе.

ЛИШІТЬСЯ.

На центральній площі люди, які рухалися до аварійних маршрутів третьої хвилі, раптом зупинилися.

Сектор D — зупинився.

Сектор F — зупинився.

Волонтери з водними контейнерами — зупинилися.

Бор Тарек стояв біля розподільної точки й відчув, як ноги самі не хочуть рухатися.

Не страх.

Гірше.

Спокій.

Чорна сирена не панікувала людей. Вона заспокоювала їх так глибоко, що це ставало смертельним. Вона шепотіла: досить бігти, досить списків, досить болю, досить дверей, досить хвиль, сядь, поклади голову, залишся з домом, нехай купол трісне, нехай усе завершиться, ти втомився, ти заслужив тишу.

Бор стиснув зуби.

— Ах ти ж...

Він ударив себе по щоці.

Раз.

Другий.

Муха під’їхав до нього.

— Самопошкодження не рекомендоване.

— Воно хоче, щоб я сів.

— Сідайте тільки якщо плануєте потім встати.

Бор схопив дрона за корпус і підняв.

— Кричи.

— Перепрошую?

— Кричи щось дурне. Ти ж умієш.

Муха на секунду завмер.

Потім увімкнув зовнішній динамік на максимум.

— Увага, мешканці Астерії-9! Якщо ви відчули бажання спокійно прийняти смерть, це не духовне прозріння, а несанкціонований акустичний напад! Просимо повернутися до звичайної тривоги, бурчання й поганих рішень!

Кілька людей здригнулися.

Хтось заплакав.

Хтось упав на коліна.

Бор заревів:

— Рухайтесь, м’ясні філософи! Помирати будемо пізніше, за графіком, якщо адміністрація нарешті навчиться планувати!

Це спрацювало.

Не повністю. Але достатньо.

Люди почали рухатися знову.

Муха додав:

— Додаткове нагадування: смерть без черги не дає переваг у евакуації!

На «Серафимі-12» Лія прокинулася від чорної сирени.

Її не було в корабельному звуковому каналі. Капітан Лейд уже ізолював усі зовнішні сигнали після некролога. Але Лія чула її не вухами. Вона чула її через дім, через тіні, через ту частину себе, яку корабельні медики називали «резонансним контактом», а вона — просто «я не можу вимкнути мертвих».

Ная спала поруч. Нік теж. Марко сидів біля прозорої стіни карантинного модуля й робив вигляд, що не охороняє всіх, хоча очевидно охороняв.

— Ти теж чуєш? — запитав він.

Лія кивнула.

— Вона каже лишитися.

— Кому?

— Усім.

Марко стиснув кулаки.

— Дурна сирена.

— Вона не дурна. Вона добра.

Він повернувся.

— Що?

— Не по-справжньому. Вона звучить доброю. Як коли хтось гладить тебе по голові й відчиняє шлюз за спиною.

Марко скривився.

— Дуже специфічно.

— Це не голос зовні, — сказала Лія. — Це темрява навчилася співати через сирени.

Сава, який почув їх через дитячий канал, підійшов.

— Ліє, що їй потрібно?

— Щоб третя хвиля не пішла.

— Чому?

— Бо після третьої внизу залишаться ті, хто може чинити опір. Вона хоче, щоб вони самі сіли й чекали.

Сава дивився на неї.

— Можеш допомогти їм не слухати?

Лія затиснула кораблик.

— Можу спробувати. Але мені потрібна пісня.

Марко одразу сказав:

— Ні.

— Так.

— Я ненавиджу співати.

— Ти вже співав.

— Це була тактична помилка.

Сава поклав руку йому на плече.

— Марко, сьогодні тактичні помилки можуть бути медичними інструментами.

— Ви всі дуже погано просите.

— Так.

Марко закотив очі.

— Добре. Але якщо я виживу, ніколи нікому не кажіть, що я добровільно став хором.

Лія стала біля каналу.

Вона заспівала колискову «Гермеса».

Спершу тихо. Потім голосніше.

До неї приєдналися Ная, Нік, Тим, інші діти другої хвилі. Потім Сава. Його голос був хрипкий і зовсім не музичний, але саме тому правдивий.

Корабель передав пісню на Астерію-9 через офіційний медичний канал.

Цього разу не як аварійний маяк.

Як відповідь.

На площі люди почули дитячі голоси з корабля.

Чорна сирена спіткнулася.

Вона ще звучала, але вже не так гладко. У ній з’явився розрив. Люди почали підіймати голови. Ті, хто сідав на підлогу, вставали. Ті, хто хотів залишитися, згадували, що десь угорі діти вже живі й співають тим, хто ще не пішов.

Бор Тарек витер очі рукавом.

— Прокляті діти. Навіть померти спокійно не дадуть.

Муха подивився на нього.

— Емоційне зволоження очей виявлено.

— Це пил.

— Пил має дивну солоність.

— Хочеш, щоб я тебе вимкнув?

— Ні. Але ваша погроза повернулася до нормального рівня. Це хороший знак.

У водному центрі Міра почула пісню крізь шум сирен.

Вона стояла по коліно в холодній воді.

Резервний контур тріснув після серії ударів по куполу. Не катастрофічно — це слово вже давно втратило ексклюзивність. Але достатньо, щоб вода почала йти в нижній рівень. Якщо її не перекрити, третя хвиля втратить охолодження стикувального коридору. Якщо перекрити грубо — медблок залишиться без зволоження. Якщо перенаправити — генератор отримає ризик перегріву.

Три погані варіанти.

Міра майже скучила за двома.

Раен був поруч, тримаючись за бокову трубу й допомагаючи фіксувати аварійний клапан. Він мав би бути в доку. Вона мала б бути в доку. Але ніч довгих сирен розкидала їх по системах, як кістки по гральному столу.

— Клапан не тримає! — крикнув Раен.

— Триматиме!

— Це технічний висновок чи погроза?

— Обидва!

Вода била по ногах, холодна, з металевим присмаком у повітрі. На стінах з’явилися тонкі чорні прожилки. Не активні. Поки що. Вони реагували на сирену, як нерви на звук.

Раен стиснув клапан механічним затискачем.

— Міро, якщо чорна сирена знову вдарить, люди в секторі D можуть просто сісти під тріщиною.

— Я знаю.

— Ми маємо швидше.

— Я знаю!

Вона різко повернула другий важіль.

Система відповіла відмовою.

— Немає доступу.

Міра застигла.

— Що?

На панелі з’явився старий символ «Гермеса-До».

Не чорна органіка. Не темна форма. Старий протокол.

МЕДИЧНИЙ ПРІОРИТЕТ. ВОДА НЕ МОЖЕ БУТИ ВІДІМКНЕНА ВІД МЕДБЛОКУ.

Раен видихнув.

— Ліна Валь?

— Можливо.

— Вона блокує перекриття, щоб медблок не залишився без зволоження.

— Але якщо ми не перекриємо, третя хвиля не піде.

— Спробуй не відключити, а поділити.

— Немає часу.

— Міро.

Вона глянула на нього.

— Що?

— Не борись із мертвим лікарем. Домовляйся.

Це було настільки абсурдно, що Міра майже засміялася.

— Ти щойно дав мені технічну пораду з некромедіації?

— Я пілот. Ми імпровізуємо з усім, що не вибухнуло.

Міра поклала руки на панель.

— Докторе Валь, якщо ви чуєте. Я не забираю воду в медблоку. Я прошу дозволити перерозподіл: шістдесят відсотків медблок, сорок — стикувальний коридор. Якщо третя хвиля не піде, медблок стане моргом із хорошою вологістю.

Панель мовчала.

Раен тихо сказав:

— Красиво. Жорстко. Трохи з образою.

— Це мій стиль.

На екрані блимнув символ.

ПЕРЕРОЗПОДІЛ ДОЗВОЛЕНО. ОБМЕЖЕННЯ: 19 ХВИЛИН.

Раен усміхнувся.

— Тобі навіть мертві лікарі довіряють.

— Вони просто не хочуть, щоб ти щось робив.

— Це теж форма довіри.

Вода пішла в обхідний контур.

Стикувальний коридор отримав охолодження.

Медблок — мінімальну вологість.

Міра видихнула, спершись на панель.

Раен підійшов ближче.

— Ти тремтиш.

— Холодно.

— Не тільки.

— Не зараз.

— Саме зараз.

Вона закрила очі.

Сирени вили. Вода шуміла. Чорна сирена десь далеко намагалася пробитися крізь дитячу пісню. Купол тріскався. Третя хвиля ще не була готова. І все одно Раен стояв поруч так близько, що тепло його тіла відчувалося крізь вологий костюм.

— Я втомилася, — сказала вона тихо.

— Я знаю.

— Не так. Не фізично. Я втомилася вирішувати, кого не вбити.

Він не пожартував.

Просто обійняв її.

Вода була холодна. Його руки — теплі. Вона вперше за ніч дозволила собі на секунду не тримати весь світ плечима.

— Ми не вирішуємо, кого не вбити, — сказав він. — Ми вирішуємо, кого ще можна врятувати.

— Це звучить красивіше.

— Не означає, що легше.

Вона підняла голову.

— Ти теж втомився.

— Я вже перейшов у стан декоративного героїчного сміття.

— Не називай себе сміттям.

— Декоративним?

— Раене.

— Добре.

Вона поцілувала його.

Повільніше, ніж мала право в аварійному водному центрі. Глибше, ніж дозволяла ситуація. Але ситуація давно не питала дозволів. Поцілунок був теплий, мокрий від водяного пилу, солоний від страху й майже непристойно живий серед труб, сирен і поганих рішень. У ньому не було обіцянки, що все буде добре. Була тільки вперта відмова стати холодними раніше смерті.

Коли вони відступили, Раен тихо сказав:

— Я б запропонував продовжити, але боюся, що водний контур подасть скаргу на непрофесійність.

Міра вперше за ніч усміхнулася.

— Після третьої хвилі.

— У нас уже великий список «після».

— Значить, буде що робити.

— Нахабний оптимізм. Мені подобається.

Чорна сирена вдарила втретє.

Цього разу вона йшла не з системи.

Вона йшла з купола.

Скло співало.

Тріщини над центральною площею почали вібрувати, і кожна лінія видавала низький темний звук. Дитяча пісня з корабля намагалася перекрити його, але купол був величезний. Він став інструментом темряви.

У командному центрі Орвелл стояв перед картою й дивився, як сирени перетворюються на одну загальну хвилю.

— Якщо купол резонує, він може розійтися, — сказала Ельза.

Ілана поглянула на неї.

— Варіанти?

— Змінити частоту стабілізаційного поля.

— Як?

Ельза подивилася на панель.

— Через генераторний рівень.

Усі замовкли.

Генераторний рівень після зради Юра Масса й Надії Карр залишався стабільним лише умовно. Це було як сказати, що людина після падіння з даху «загалом у формі», бо ще сперечається. Пускати туди нове навантаження означало ризик повторного просідання поля.

Орвелл відкрив канал.

— Бор.

На площі Бор підняв голову.

— Що?

— Ти знаєш старі шахтні резонатори?

— Я старий, не музей.

— Але знаєш?

— Так.

— Нам треба збити частоту купола.

Бор подивився вгору на тріщини, що співали чорним звуком.

— Через генератор?

— Так.

— Погана ідея.

— Я знаю.

— Чудово. Нарешті управління вчиться чесності.

Муха під’їхав ближче.

— Я можу допомогти з розрахунком коливань. Моя щітка вже демонструвала неочікувану резонансну ефективність.

Бор подивився на нього.

— Відро, якщо ми врятуємо купол щіткою...

— Я вимагатиму пам’ятник.

— Тобі дадуть шафку.

— Почну переговори з шафки.

Бор, Муха, Ельза й генераторна команда відкрили старий шахтний канал. Ідея була дикою: запустити через генераторний рівень короткі протифазні імпульси, щоб купол перестав співати чорну сирену. Не зміцнити. Не загоїти. Просто змусити його фальшивити настільки, щоб темрява втратила мелодію.

— Це найгірший музичний план у моєму житті, — сказав Бор.

— Ви мали багато? — запитав Муха.

— Я тричі був на весіллях шахтарів.

— Приймаю вашу експертизу.

Ельза налаштовувала імпульс. Її руки були точні, але обличчя — напружене. Вона знала, що кожен доступ до генератора тепер смердів зрадою. Вона знала, що люди не довіряють їй. Знала, що й не мають. Але зараз довіра була не почуттям, а процедурою з аварійним таймером.

— Якщо імпульс буде надто сильний, — сказала вона, — поле просідатиме.

Бор буркнув:

— Якщо надто слабкий, купол співатиме далі.

— Так.

— Чудово. Між «розвалити» й «не допомогти». Я люблю широкий вибір.

Муха підняв щітку.

— Пропоную назвати операцію «Заткнися, стеле».

Ельза вперше за довгий час майже всміхнулася.

— Неофіційно.

— Офіційні назви в нас погано працюють.

Перший імпульс ударив по куполу о 21:17.

Чорна сирена здригнулася.

Люди на площі закрили вуха.

Дитяча пісня з корабля посилилася.

Другий імпульс — о 21:19.

Тріщини засвітилися синім, потім білим.

Третій — о 21:22.

Купол видав звук, схожий на стогін величезного скла.

Темна форма за полем відступила на крок.

Бор зареготав.

— Не подобається тобі, га?

Муха сказав:

— Акустична образа ворога підтверджена.

Четвертий імпульс майже зірвав генератор.

Світло згасло в половині секторів.

Медблок перейшов на резерв.

Доки завмерли.

Раен у водному центрі схопився за панель.

— Що вони роблять?

Міра подивилася на дані.

— Збивають резонанс купола.

— Хто?

— Бор. Муха. Ельза.

Раен повільно кліпнув.

— Це звучить як початок дуже поганого анекдоту.

— Або хорошого некролога.

— Не жартуй цим.

— Ти погано на мене впливаєш.

Він усміхнувся, але наступної миті доковий канал закричав:

— Третя хвиля готова на шістдесят відсотків! Потрібна стабілізація коридору!

Міра відразу повернулася до роботи.

— Ми йдемо в док.

— Водний контур?

— 19 хвилин. Уже 11 лишилося. Має витримати.

— Дуже люблю слово «має». Воно завжди приносить катастрофу з подарунком.

Вони побігли.

Ніч довгих сирен перетворилася на ніч довгих коридорів.

Люди рухалися з секторів до доку. Не всі. Третя хвиля була складною, болючою, нерівною. Частина батьків дітей першої хвилі. Частина старих. Кілька інженерів. Пацієнти, яких Іна змогла стабілізувати. Двоє волонтерів. Один водний технік. Юр Масс не був у списку — він залишався в медблоці. Бор теж не був. Ельза теж ні. Міра й Раен — звісно, ні. Як сказала система, «певні особи демонструють хронічну схильність залишатися в небезпечних місцях». Система могла бути цинічною, але не сліпою.

Третя хвиля почала заходити в капсули о 22:03.

Чорна сирена вже не була безперервною. Бор і Муха змусили купол фальшивити. Дитяча пісня з корабля пробивалася крізь аварійні канали. Люди рухалися повільно, але рухалися.

І тоді система вивела новий список.

ОБМЕЖЕННЯ ТРЕТЬОЇ ХВИЛІ: МІСТКІСТЬ ЗМЕНШЕНО НА 47 МІСЦЬ ЧЕРЕЗ НЕСТАБІЛЬНІСТЬ КОРИДОРУ.

На доку запала тиша.

Сорок сім місць.

Сорок сім людей, які щойно думали, що пройдуть.

Сорок сім нових вироків.

Центральна система, можливо, вперше не додала жарту.

Міра дивилася на екран і відчувала, як усередині щось провалюється.

Раен тихо сказав:

— Ні.

— Це розрахунок, — сказала вона.

— Тоді зміни розрахунок.

— Немає куди.

— Міро.

— Немає!

Її голос зірвався.

Усі поруч обернулися.

Вона вперше за довгий час дозволила собі виглядати так, як почувалася: не залізною, не холодною, не головною інженеркою всього, що ще не вибухнуло. Просто людиною, перед якою стояли сорок сім життів, а на панелі не було кнопки «врятувати всіх».

Раен підійшов ближче й узяв її за плечі.

— Подивись на мене.

— Раене...

— Подивись.

Вона подивилася.

— Ми не знайдемо сорок сім місць у паніці. Але можемо знайти кілька. Де резерв?

Вона вдихнула.

Раз.

Другий.

Повернулася до схеми.

— Сервісні капсули.

— Скільки?

— Дванадцять. Але вони без медичного захисту.

Іна по каналу сказала:

— Для стабільних дорослих піде, якщо дати ручні маски.

— Ще? — запитав Раен.

Еміль з доку крикнув:

— Технічний контейнер Б-4. Він не пасажирський.

— Скільки?

— Вісім, якщо сидіти дуже незручно.

Раен глянув на натовп.

— Люди сиділи в колонії. Витримають.

Муха по каналу додав:

— Мої внутрішні вантажні відсіки можуть перенести дві дитячі аптечки, звільнивши місце в медичній капсулі.

Бор сказав:

— Я можу викинути з третьої хвилі себе.

— Тебе там і не було, — відповіла Нора з корабля через відкритий канал.

Бор завмер.

— Ти чуєш?

— Чую. І якщо ти ще раз героїчно викреслиш себе без дозволу, я повернуся й уб’ю тебе до того, як темрява встигне.

Муха тихо сказав:

— Романтична погроза похилого віку має сильний стабілізаційний ефект.

Бор прокашлявся.

— Радію, що ти жива.

— Тоді поводься так, щоб і я мала причину радіти.

На кілька секунд навіть сирени ніби стали м’якшими.

Потім робота продовжилася.

Сорок сім скоротили до двадцяти одного.

Двадцять один — до чотирнадцяти.

Чотирнадцять — до дев’яти.

І далі не йшло.

Дев’ять людей лишалися поза хвилею.

Серед них Лаура Сін.

Сестра Емри. Та, що кричала на площі. Та, що не пробачила Ельзу. Та, що мала жовтий статус і місце — до того, як коридор втратив місткість.

Вона подивилася на список.

Потім на Міру.

— Не треба, — сказала вона.

Міра застигла.

— Що?

— Не шукай місце для мене.

— Лауро...

— Там мати з двома дітьми. Вона піде.

— Це не так вирішується.

— Саме так і вирішується, коли система ламається.

Раен зробив крок.

— Ми можемо ще...

— Ні, пілоте. Ви не можете. І не треба робити з цього красиву сцену. Я не свята. Я зла, виснажена й хочу жити. Але якщо я сяду в капсулу замість неї, я житиму з голосом Емри в голові. А вона й так мене не відпускає.

Міра не могла говорити.

Лаура підійшла ближче.

— Передай на корабель, якщо буде канал. Нехай запишуть Емру правильно. Не легені. Не протокол. Її вбила брехня.

— Передам, — сказала Міра.

Лаура кивнула й вийшла з черги.

Ще восьмеро зробили вибір.

Не всі красиво. Дехто кричав. Дехто сперечався. Дехто плакав. Дехто погоджувався, а потім намагався повернутися. Це було не кіно про героїзм. Це була ніч довгих сирен, де самопожертва пахла страхом, потом і образою на всесвіт.

Але третя хвиля стала повною.

Капсули пішли.

Цього разу коридор був нестабільний. Темна форма била по полю ритмічно, намагаючись підлаштуватися під чорну сирену. Бор і Муха відповідали протиімпульсами. Діти з «Серафима» співали. Міра тримала стикувальний канал. Раен, попри всі обіцянки, стояв біля ручного коректора, але цього разу не підключав себе до пульта — тільки керував. Це вже був прогрес, і Міра вирішила тимчасово не вбивати його.

Перша капсула третьої хвилі пройшла.

Друга.

Третя.

П’ята дала відхилення. Раен вирівняв.

Сьома втратила зв’язок на чотири секунди. Сава з корабля кричав у канал, Іна в медблоці тримала дихання, Міра вручну підняла коридор на два відсотки.

Сьома повернула сигнал.

Дванадцята пройшла.

Остання — технічний контейнер Б-4, у якому сиділи восьмеро дорослих дуже незручно й дуже живо, як сказав Раен, «найгірший туристичний клас у відомому космосі».

Він теж пройшов.

На екрані з’явилося:

ТРЕТЯ ХВИЛЯ ПРИЙНЯТА.

Під куполом не було вибуху радості.

Люди були надто втомлені.

Але хтось почав плакати.

Хтось упав на підлогу.

Бор сів на контейнер і закрив обличчя руками.

Муха під’їхав поруч.

— Ви живі.

— Поки що.

— Поки що — прийнятний результат.

— Для відра ти став занадто оптимістичний.

— Це несправність. Але вона допомагає.

Міра відпустила панель.

Раен підійшов до неї.

— Третя хвиля пройшла.

— Дев’ять лишилися.

— Так.

— Сава на кораблі. Нора на кораблі. Діти на кораблі. Частина батьків на кораблі. А тут ще...

— Ще ми.

Вона подивилася на нього.

— І це має мене заспокоїти?

— Ні. Але має нагадати, що ти не одна.

Вона взяла його за руку.

Сирени все ще вили.

Не всі.

Деякі замовкли.

Але лишалися довгі, низькі, червоні сигнали купола й поля. Ніч тривала.

Центральна система, здається, теж втомилася.

— Увага. Третю хвилю евакуації прийнято. Поточні активні аварії: сімнадцять. Поточні неактивні аварії: недоступно, бо система боїться рахувати.

Пауза.

— Рекомендація: тим, хто ще може стояти, допомогти тим, хто вже не може. Тим, хто не може стояти, не соромитися лежати. Тим, хто хоче здатися, послухати дитячий канал і спробувати образитися на смерть ще трохи.

Муха підняв голову.

— Вона вкрала мій стиль.

Бор хрипко сказав:

— Усі хороші речі крадуть.

— Я подам скаргу після евакуації.

— Пиши в чергу після моєї.

У командному центрі відкрився новий файл.

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_19

Текст з’явився повільно, ніби навіть некролог утомився:

Ніч довгих сирен навчила колонію, що не кожна тривога кричить страхом. Деякі співають спокоєм, щоб живі самі сіли під тріснутим небом. Третя хвиля пройшла, але дев’ятеро лишилися позаду не як статистика, а як борг. І темрява вже знає: борги людей важче зламати, ніж їхні куполи.

Нижче проступив рядок:

НАСТУПНЕ: СПИСОК ТИХ, КОГО НЕ ВРЯТУЮТЬ.

Міра прочитала його на доковому екрані.

Раен стояв поруч.

Дев’ятеро людей, що добровільно чи напівдобровільно вийшли з третьої хвилі, сиділи біля стіни під охороною Ілани й волонтерів. Лаура Сін тримала порожній водний талон Емри. Бор мовчав. Муха тихо підмітав скляний пил, хоча його вже було надто багато, щоб прибирання мало сенс.

Міра стиснула руку Раена.

— Список тих, кого не врятують, — сказала вона.

— Це назва, — відповів він. — Не вирок.

— Ти сам у це віриш?

Раен подивився на тріснутий купол, на темну форму за полем, на людей, що лишилися, на Міру.

— Ні.

Пауза.

— Але я збираюся поводитися так, ніби вірю.

Вона кивнула.

— Тоді працюємо.

Він нахилився й торкнувся її чола своїм.

— Після сирен?

— Після сирен.

— Після списку?

— Після всього.

— У нас знову росте список «після».

— Значить, ми ще плануємо жити.

Раен усміхнувся.

І в цей момент, уперше за всю ніч, одна з сирен замовкла.

Не всі.

Не головна.

Але одна.

І цього вистачило, щоб люди під куполом згадали, як звучить простір між катастрофами.