Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 18: Останній лікар колонії

Сава Клейн уперше за весь час аварії забув ім’я померлого.

Це сталося не тому, що він не дбав. Якраз навпаки. Він дбав так сильно, що його пам’ять почала тріскатися разом із куполом.

На медичному столі лежав чоловік із сектору C. Сорок сім років. Прахове ураження легенів, зневоднення, виснаження після двох діб на зменшеному пайку, гострий стрес після відправлення першої дитячої хвилі. У нього була сестра в секторі F, син на «Серафимі-12» і стара синя пов’язка на зап’ясті — така, які зазвичай носили люди, що колись працювали біля водних резервуарів.

Сава знав усе це.

А ім’я — ні.

Воно висіло в нього перед очима, десь за білим шумом моніторів, за шипінням респіраторів, за запахом антисептика, праху, старої крові й дешевої поживної пасти. Ім’я було на планшеті. Ім’я було в системі. Ім’я було в його голові ще десять хвилин тому.

А тепер замість нього була порожнеча.

Сава стояв над тілом, тримаючи в руці сканер, і не міг згадати.

— Докторе? — тихо сказала медична волонтерка Іна.

Він не відповів.

— Докторе Клейн?

Він моргнув.

На планшеті світився запис: Айр Лом.

Ні.

Айр Лом помер учора після похорону без тіл.

Цей чоловік був інший.

Сава провів пальцем нижче.

Тарен Войт.

Ось.

Тарен Войт.

Живий ще двадцять хвилин тому. Тепер — новий пункт у чернетці некролога, якщо система матиме нахабство оформити його красиво.

Сава повільно накрив обличчя чоловіка термополотном.

— Час смерті? — запитала Іна.

Він подивився на годинник.

І на секунду не зрозумів цифр.

— Докторе?

— Нуль вісім сорок три, — сказав він нарешті.

Голос був рівний. Надто рівний. Так говорять люди, у яких усередині вже давно не рівно, але професія забороняє показувати це пацієнтам, навіть якщо пацієнти вже мертві.

Центральна система одразу відреагувала:

— Медичний запис оновлено. Пацієнт Тарен Войт переведений у статус «померлий». Нагадування: статус «померлий» не підлягає оскарженню, але може бути включений до меморіального архіву.

Пауза.

— Якщо родичі бажають подати скаргу на смерть, система просить робити це стисло: черга скарг перевищує моральну пропускну здатність колонії.

Іна закрила очі.

— Я її колись вимкну.

Сава тихо відповів:

— Стань у чергу.

Він хотів, щоб це прозвучало як жарт.

Не вийшло.

Медблок Астерії-9 більше не був медблоком.

Він став вузьким коридором між життям і статистикою, де Сава Клейн стояв посередині з руками, що вже тремтіли від перевтоми, і намагався пропускати людей у правильний бік. Ліжка закінчилися. Ковдри закінчувалися. Знеболювальні видавали по міліграмах. Вологі маски після ночі з чужим голосом у вентиляції сушилися, латалися, знову змочувалися й знову роздавалися. Прахове ураження прогресувало в тих, хто надто довго стояв на площі під тріснутим куполом. Панічні напади після першої хвилі приходили хвилями, як погано організовані гості на похороні.

А тепер починалася підготовка другої хвилі.

Друга хвиля мала забрати частину батьків дітей, поранених, кількох старих із погіршенням стану, двох техніків критичного профілю, медичних пацієнтів, які вже не витримували колоніальних умов, і — за рішенням «Серафима-12» — одного лікаря для стабілізації прийому на кораблі.

Одного лікаря.

На Астерії-9 залишився один лікар.

Сава Клейн.

І система, звісно, сформулювала це з тією мертвою ввічливістю, яку він уже почав ненавидіти як окрему форму насильства.

— Рекомендація рятувального корабля: включити доктора Саву Клейна до другої хвилі для забезпечення медичного супроводу евакуйованих.

Сава тоді засміявся.

Усі в медблоці завмерли, бо сміх лікаря звучав значно страшніше за сирену.

— Чудова ідея, — сказав він. — Забрати останнього лікаря з колонії, де ще лишаються дві тисячі людей. Наступна рекомендація буде що? Винести повітря, щоб легше дихалося на кораблі?

Центральна система подумала й відповіла:

— Повітря не підлягає ручному винесенню. Але ваш сарказм зафіксовано як симптом перевтоми.

— Зафіксуй ще один симптом, — сказав Сава. — Я не лечу.

Проблема була в тому, що він мав летіти.

І всі це розуміли.

На «Серафимі-12» уже були діти першої хвилі. Ная, Нік, Лія, Марко, Тим, інші. Корабельні медики мали обладнання, але не мали повної картини прахового ураження, водного резонансу, дитячої реакції на тіні й колискову «Гермеса». Вони могли лікувати тіло. Але не знали, що робити, коли дитина прокидається й каже, що дім дихає через сон. Не знали, що чорна вода реагує на страх. Не знали, що Лія не заражена в звичайному сенсі, але є свідком, якого не можна просто ізолювати в білій кімнаті й назвати ризиком.

Сава був потрібен на кораблі.

І Сава був потрібен у колонії.

А людина не може стояти по обидва боки шлюзу, навіть якщо дуже довго практикувала професійну провину.

У командному центрі Дан Орвелл переглядав новий список другої хвилі.

Він виглядав як людина, яка навчилася старіти не роками, а рішеннями. Кожне ім’я додавало зморшку. Кожне викреслення — ще одну. Поруч стояла Ілана Сор, пряма, холодна, майже кам’яна, але навіть вона іноді занадто довго дивилася на дитячі прізвища, коли вони з’являлися в родинних зв’язках.

Ельза Рік сиділа осторонь, передаючи архівні пакети на «Серафим-12». Після некролога в прямому ефірі вона вже не мала влади в старому сенсі, але все ще мала знання, доступи й ту жахливу навичку думати в категоріях протоколів, яку тепер намагалася використати не для приховування, а для відкриття дверей. Це не робило її доброю. Але на Астерії-9 корисність іноді йшла попереду морального очищення, бо моральне очищення потребувало часу, води й стабільного купола. Усього цього бракувало.

— Сава відмовиться, — сказала Ілана.

Орвелл кивнув.

— Уже відмовився.

— І?

— І він має рацію.

— Але корабель теж.

Орвелл поклав планшет на стіл.

— Я знаю.

Ілана схрестила руки.

— Нам потрібен медичний дублер у колонії.

— Його немає.

— Волонтери?

— Іна. Двоє санітарів. Один фармацевт, який до аварії в основному сперечався з автоматами дозування. Жодного лікаря.

Ельза не піднімала очей від панелі.

— На «Гермесі-До» був аварійний медичний модуль автономного навчання.

Усі повернулися до неї.

Ілана сказала:

— Чому ми чуємо про це зараз?

Ельза повільно вдихнула.

— Бо модуль був частиною закритого протоколу.

Раен Корд, який саме зайшов у командний центр із Мірою, коротко засміявся.

— О, улюблений жанр: «ми приховали щось корисне, бо думали, що так безпечніше». Маєте серію лекцій?

Міра Вен виглядала так, ніби спала ще менше, ніж учора, хоча це вже порушувало фізику. Вона тримала в руках схему медичного коридору другої хвилі. На пальцях — тонкі пов’язки після опіків. Волосся зібране недбало. Очі блищали тим самим небезпечним світлом, що означало: або вона знайде рішення, або рішення пошкодує, що не знайшлося саме.

— Що за модуль? — запитала вона.

Ельза відкрила стару схему.

— Автономна система «Асклепій-9». Не повноцінний лікар. Медичний симулятор із хірургічними маніпуляторами, діагностикою, навчальними протоколами. Його створювали для випадку втрати персоналу.

Сава, підключений із медблоку, почув це й похмуро сказав:

— Ви хочете замінити мене шафою з голками?

— Ні, — відповіла Ельза. — Я хочу, щоб шафа з голками допомогла Іні не втратити всіх, якщо ви полетите.

— Я не лечу.

Раен тихо сказав Мірі:

— Він звучить як ти, коли техніка пропонує дурню.

— Тихо.

Орвелл нахилився до екрана.

— Де модуль?

Ельза не відповіла одразу.

Ілана вже все зрозуміла.

— Нижній рівень?

— Так.

— Звичайно, — сказав Раен. — Усе корисне в цій колонії або внизу, або мертве, або намагається нас морально травмувати.

Ельза продовжила:

— Модуль був у медичному блоці «Гермеса-До». Після аварії його відключили від основної мережі. Якщо він не знищений, його можна підняти.

Сава потер обличчя.

— Якщо.

Міра вже відкривала старі плани.

— Доступ через нижню медичну шахту, біля аграрного модуля.

Еміль, який стояв поруч, зблід настільки, що Раен співчутливо кивнув.

— Так, Емілю. Знову підземелля з біологічним жахом. Ти стаєш ветераном.

— Я не просив кар’єрного росту.

— Ніхто тут не просив. Це колоніальний бонус.

Сава сказав:

— Я піду.

— Ні, — одночасно відповіли Міра, Ілана й Раен.

Сава примружився.

— Я останній лікар колонії. Якщо там медичний модуль, я маю його оцінити.

Ілана сухо сказала:

— Ви ледве стоїте.

— Це не медичний аргумент.

— Це військовий.

— Ваша зброя теж ледве тримає заряд, але ви її не відправляєте спати.

Раен підняв руку.

— Як поранений ідіот зі стажем скажу: докторе, ви зараз звучите як поранений ідіот.

Сава подивився на нього.

— Ви остання людина, від якої я прийму це зауваження.

Міра втрутилася:

— Сава, якщо ти спустишся й з тобою щось станеться, медблок залишиться без лікаря вже зараз. Ми підемо. Ти керуєш дистанційно.

— Хто «ми»?

— Я, Раен, Ілана, Муха, Еміль. Іна буде на медичному зв’язку.

Раен повільно повернувся до неї.

— Я?

— Так.

— Я думав, ти цього разу скажеш, що я лишаюся в медблоці.

— Я хотіла. Потім згадала, що ти все одно втечеш.

— Ти ростеш як реалістка.

— Ти деградуєш як пацієнт.

— Це наша динаміка.

Сава втомлено сказав:

— Якщо Корд піде, я йому ставлю обмеження.

Раен здивовано підняв брови.

— Докторе, я зворушений. Ви все ще вірите, що обмеження на мене діють.

— Не діють. Але мені буде приємно формально їх оголосити.

Муха, який під’їхав до входу командного центру, сказав:

— Пропоную додати в місію сервісний пункт: якщо знайдемо медичну шафу з голками, не дозволяти їй стати головним лікарем без співбесіди.

— Ти теж ідеш? — запитав Бор по відкритому каналу з площі.

— Я не дихаю, пролажу в вузькі місця й маю щітку.

— Щітка проти медичного модуля?

— Вона вже пережила більше криз, ніж частина адміністрації.

Орвелл зітхнув.

— Група вирушає через десять хвилин. Сава, ви координуєте. І, докторе...

— Що?

— Ви теж маєте сісти. Хоча б на п’ять хвилин.

Сава подивився на нього так, ніби мер запропонував йому стати декоративною рослиною.

— У мене помирають люди.

Орвелл тихо відповів:

— Саме тому ви не маєте впасти раніше за них.

Це було майже непристойно точне.

Сава вимкнув канал.

Але сів.

На чотири хвилини.

Нижній медичний блок «Гермеса-До» зустрів групу запахом холодного металу й старого страху.

Після аграрного модуля вони вже знали, що нижні рівні не люблять гостей. Тут усе було тихіше. Не краще — тихіше. Коридори старого медблоку були вузькі, білі, з пожовклими від часу панелями. На стінах лишалися дитячі малюнки, наклеєні десятиліття тому: маленькі ракети, сині зірки, усміхнені куполи, лікар у кривому халаті й напис, який давно стерся. Тепер поверх малюнків лежав прах.

Міра йшла попереду зі сканером.

Ілана — за нею, зброя готова.

Раен тримав переносний стабілізатор і робив вигляд, що йому не болить плече. Міра не робила вигляд, що вірить.

Еміль ішов біля Мухи й намагався не дивитися на темні плями в кутах.

— Тут працює живлення? — запитав він.

— Автономні батареї в стінах, — відповіла Міра. — Дуже слабко.

— Тобто медичний модуль міг бути активний?

— Міг.

Раен озирнувся на старі двері палат.

— Мені не подобається слово «активний» у підземній лікарні мертвої станції.

Муха просканував підлогу.

— Виявлено старі медичні відходи, прах і сліди невдалого оптимізму.

Ілана сказала:

— Мухо, коротше.

— Погано.

— Дякую.

Зі зв’язку пролунав голос Сави:

— Перший відсік має бути діагностичним. Шукайте центральну капсулу або консоль із символом змії на колі.

Раен озирнувся.

— Докторе, якщо ми знайдемо змію в мертвій лікарні, я особисто повернуся й напишу скаргу на міфологію.

— Не відволікайтесь, Корд.

— Це моя єдина медична функція.

У першому відсіку знайшли палати.

Порожні.

Не зовсім.

Там не було тіл, але були ліжка, застиглі екрани, дитячі браслети, старі ін’єктори, перевернутий стілець, на якому хтось колись, можливо, сидів останню ніч. На стіні висів список чергування. Ім’я Сави там, звісно, не було. Але були інші. Лікарі «Гермеса-До». Медсестри. Санітари. Люди, які теж колись думали, що якщо система називає тебе медичним персоналом, то вона дасть тобі шанс лікувати, а не просто дивитися, як закінчується кисень.

Міра мовчки пройшла далі.

Раен торкнувся її ліктя.

— Ти як?

— Нормально.

— Ти брешеш.

— Так.

— Хочеш, я зроблю недоречний жарт?

— Ні.

— Добре. Збережу на потім.

Вона вдячно кивнула.

Це був один із тих моментів, коли любов полягала не в словах і не в поцілунках, а в здатності не говорити дурниць, навіть якщо дуже хочеться, бо дурниці — твій природний захисний шар.

У другому відсіку знайшли «Асклепій-9».

Модуль стояв у центрі хірургічної кімнати.

Велика біла капсула, схожа на суміш операційного столу, саркофага й дуже дорогого холодильника з амбіціями. Навколо — складені маніпулятори, діагностичні дуги, старі ампульні касети, пошкоджена консоль. На корпусі справді був символ змії на колі.

Муха під’їхав ближче.

— Вітаю, шафо з голками. Прошу не претендувати на мою харизматичну нішу.

Модуль не відповів.

Еміль видихнув.

— Він мертвий.

Саме тоді в капсулі спалахнуло тьмяне зелене світло.

— Навіщо ти це сказав? — тихо запитав Раен.

Консоль ожила.

Старий голос, жіночий, механічний, але не повністю бездушний, промовив:

— Аварійний медичний модуль «Асклепій-9» активовано. Будь ласка, вкажіть кількість пацієнтів.

Сава на каналі різко вдихнув.

— Він працює.

Міра підійшла до консолі.

— Потрібно від’єднати модуль від старої мережі й перенести ядро керування.

«Асклепій» продовжив:

— Кількість пацієнтів не вказана. Припущення: масова травма. Пріоритет: діти, вагітні, медичний персонал, критичні інженери, командний склад.

Раен хмикнув.

— Навіть медична шафа любить кастову систему.

Сава сказав:

— Це старий протокол сортування. Не ображайте шафу, поки вона може врятувати людей.

Муха повернувся до модуля.

— Попередження: якщо ви спробуєте оголосити себе головним лікарем, доктор Клейн має поганий настрій і гострі інструменти.

— Некоректний запит, — відповів «Асклепій».

— Ми знайдемо спільну мову, — сказав Муха. — Обидва соціально незручні.

Міра почала від’єднувати панелі.

І тоді на стіні з’явилася тінь.

Не зовнішня.

Не прахова.

Людська.

Сава побачив її через камеру й замовк.

Тінь стояла біля старого хірургічного столу. Невисока, у довгому халаті. Обличчя розмите. Але в її руці був медичний браслет.

— Хто це? — запитала Ілана.

Ельза, підключена з командного центру, тихо сказала:

— Доктор Ліна Валь. Завідувачка медичного блока «Гермеса-До».

Сава в медблоці завмер.

Тінь повернула голову до камери.

І сказала:

— Останній лікар не має йти.

У всіх навушниках стало тихо.

— Ви чуєте? — запитав Раен.

— Так, — відповіла Міра.

Сава підвівся у медблоці.

— Докторе Валь?

Тінь наче прислухалася.

— Хто тримає живих?

Сава ковтнув.

— Сава Клейн. Лікар Астерії-9.

— Один?

— Так.

— Тоді ти вже майже мертвий.

Раен тихо сказав:

— Медична підтримка старої школи. Дуже мотивує.

Сава не відповів.

Тінь Ліни Валь підійшла до «Асклепія».

— Ми теж чекали другого лікаря. Не прийшов. Чекали корабель. Не прийшов. Чекали, що система дозволить відкрити шлюз для дітей. Не дозволила. Потім я вирішила сама.

— Що ви зробили? — запитав Сава.

Тінь мовчала.

Потім на стіні з’явилася сцена.

Старий медблок «Гермеса-До». Діти на ліжках. Дорослі біля дверей. Сирени. Лікарка Ліна Валь стоїть біля панелі, порушуючи карантинний протокол. Вона відкриває внутрішній коридор, щоб перевести дітей у безпечніший сектор. Система блокує. Вона обходить. Частина дітей проходить. Потім гермодвері закриваються. Ліна залишається з тими, хто не встиг. Вентиляція падає. Вона продовжує робити ручну вентиляцію одному хлопчику, навіть коли кисню вже немає сенсу економити.

Сцена зникла.

Сава стояв у медблоці Астерії-9, і його руки тремтіли сильніше.

— Ви врятували частину.

— Не всіх, — сказала тінь.

— Ніхто не рятує всіх.

— Це правда. І це не допомагає спати.

Сава засміявся дуже тихо.

— Я вже помітив.

Тінь Ліни Валь повернулася до «Асклепія».

— Модуль працює. Але він не замінить тебе.

— Я знаю.

— Тоді чому хочеш залишитися?

— Бо якщо я полечу, колонія залишиться без лікаря.

— Якщо ти не полетиш, діти на кораблі залишаться без того, хто розуміє їхній страх.

— Так.

— Тоді обери.

Сава стиснув кулаки.

— Ви прийшли з потойбіччя, щоб сказати мені те саме, що й усі?

— Ні. Я прийшла сказати: обирай не провиною. Провина завжди обирає смерть.

Ці слова вдарили в медблоці сильніше за сирену.

Міра опустила руки від панелі.

Раен подивився на неї.

Ілана, здається, вперше за день не мала наказу.

Сава повільно сів.

— Я не знаю, як інакше.

Тінь Ліни Валь підійшла ближче до камери. Її голос став майже людським.

— Навчи когось. Залиши руки. Забери очі. Лікар — не той, хто завжди поруч. Лікар — той, хто не дозволяє смерті лишатися без свідка й без спротиву.

Сава глянув на Іну, яка стояла поруч у медблоці.

Вона зблідла.

— Ні, — сказала вона. — Я не лікар.

— Я теж не був останнім лікарем, поки всі інші не закінчилися, — відповів Сава.

— Я не зможу.

— Зможеш погано. Це краще, ніж ніхто.

Іна майже заплакала.

— Це жахлива мотивація.

— У мене сьогодні немає хороших.

Муха в нижньому медблоці тихо сказав:

— Підтверджую: погана мотивація іноді рятує життя. Я сам працюю на образі й батареї.

Тінь Ліни Валь наче усміхнулася.

— Заберіть «Асклепія». І не залишайте лікаря там, де він уже перетворився на пам’ятник.

Сава закрив очі.

Він зрозумів.

Це було найгірше.

Бо простіше було б, якби тінь сказала: залишайся. Або: лети. Простіше, якби рішення було написане на стіні чорним конденсатом чи видане системою в статусі «обов’язково». Але вона сказала: не обирай провиною.

А Сава майже забув, як це.

У нижньому медблоці Міра й Еміль почали демонтаж ядра «Асклепія».

Робота була тонка. Модуль старий, живлення слабке, частина медичних маніпуляторів заклинила. Два рази система намагалася провести автоматичну діагностику Раена й обидва рази видавала:

— Пацієнт потребує негайного відпочинку.

Раен образився.

— Шафа мене не знає.

«Асклепій» відповів:

— Пацієнт демонструє заперечення травми.

Міра навіть не підняла голови.

— Мені подобається ця шафа.

— Зрада, — сказав Раен.

— Медична правда.

— Ще гірше.

Муха під’їхав до модуля.

— Запит: чи можете ви діагностувати емоційне перевантаження у людей, які постійно цілуються перед катастрофою?

Міра різко сказала:

— Мухо!

«Асклепій» відповів:

— Недостатньо даних. Рекомендація: спостереження.

Раен засміявся.

Ілана сказала:

— Якщо медична шафа почне вести романтичний журнал, я її пристрелю.

Еміль тихо додав:

— Я вже майже хочу назад до аграрної біомаси.

— Не кажи такого, — відповів Раен. — Всесвіт слухає й має погане почуття гумору.

Саме тоді коридор здригнувся.

З нижньої шахти прийшов глухий удар.

Міра підняла голову.

— Це не купол.

Ілана вже була біля дверей.

— Рух у сусідньому контурі.

Муха просканував.

— Невідомі біомеханічні об’єкти. Кількість: багато. Рекомендація: не чекати знайомства.

Темна органіка, яку вони думали спаленою в аграрному модулі, повернулася через медичні стоки. Вона повзла по стінах, тонка, чорна, блискуча, переплетена з білим прахом. Але цього разу вона несла не просто корені. У ній світилися маленькі медичні індикатори — шматки старого обладнання, включені в органіку, мов зуби.

— Воно йде на модуль, — сказала Міра.

Раен підняв різак.

— Звичайно. Навіть чудовиська хочуть безкоштовну медицину.

Ілана відкрила вогонь.

Корені відступили, але не зникли.

Сава по каналу крикнув:

— Не пошкодьте ядро «Асклепія»!

— Докторе, я намагаюся не дати чорній локшині з’їсти вашу шафу, — відповів Раен. — Пріоритети зрозумілі.

Міра вийняла ядро модуля — невеликий прозорий блок із синім світлом усередині.

— Є!

Еміль схопив переносний контейнер.

Корені кинулися вперед.

Муха під’їхав між ними й коренями.

— Увага, медична органічна мерзото. Прохід заблоковано сервісним персоналом.

— Мухо, назад! — крикнула Міра.

— Я маленький і формально витратний.

Раен різко схопив його за корпус і відкинув назад.

— Ти не витратний!

— Ви постійно втручаєтесь у мою самопожертву.

— Так. Звикай.

Ілана кинула імпульсну гранату.

Спалах білого світла відкинув органіку на кілька метрів. Стеля посипалася прахом. Тінь Ліни Валь стала майже прозорою.

— Ідіть, — сказала вона.

Сава в каналі тихо промовив:

— Докторе Валь...

— Не будь пам’ятником, — відповіла вона.

Потім її тінь розсипалася білим пилом.

Група побігла.

Коридори нижнього медблоку ожили за ними. Двері відкривалися й закривалися самі. Старі монітори спалахували фрагментами медичних записів. Органіка лізла зі стін, але ніби щось її стримувало. Можливо, залишки Ліни Валь. Можливо, дім. Можливо, сама пам’ять медблоку не хотіла вдруге втратити свого лікаря.

Раен прикривав відступ, поки Міра несла ядро.

— Скільки до шахти? — крикнув він.

— Двадцять метрів! — відповіла вона.

— У мене погана новина: корені швидші за мою реабілітацію!

Ілана стріляла короткими серіями.

— Корд, не відставай.

— Командире, я зворушений вашою турботою.

— Це логістика.

— Усі тут приховують ніжність за логістикою. Дуже нездорово.

У виходу з медблоку стеля обвалилася частково.

Еміль проліз першим із контейнером. Міра — за ним. Муха протиснувся через вузький проміжок, бурмочучи щось про принизливу архітектуру. Ілана прикривала. Раен залишився останнім.

Корінь обхопив його ногу.

Він упав.

Міра обернулася.

— Раене!

— Іди!

— Навіть не починай!

Вона кинулася назад, але Ілана схопила її.

— Ні!

— Відпусти!

Раен різаком намагався перерізати корінь, але рука не слухалася. Другий корінь тягнувся до його плеча. Він підняв очі й побачив Міру за завалом. На секунду все стало дуже чітким: її обличчя, пил у повітрі, синє світло ядра «Асклепія», тремтіння купола далеко над ними, його власна дурна обіцянка не шукати смерті.

— Я не шукаю, — прошепотів він сам собі. — Вона сама нав’язлива.

Муха раптом кинувся назад крізь проміжок.

— Ні! — закричала Міра.

Дрон врізався в корінь щіткою.

Це було абсолютно безглуздо.

І чомусь спрацювало.

Щітка була заряджена залишками сухого імпульсу після вентиляційної місії. Корінь сіпнувся, відпускаючи Раена. Муха заверещав електронним писком.

Раен схопив дрона й перекотився до виходу.

Ілана й Міра витягли його через проміжок за комір і руку.

Стеля остаточно обвалилася за ними.

Темна органіка лишилася з іншого боку.

Раен лежав на підлозі, кашляючи прахом.

Міра схилилася над ним.

— Ти живий?

— Так, — видихнув він. — Муха врятував мене щіткою. Я не знаю, як із цим жити.

Муха, лежачи поруч догори колесами, тихо сказав:

— Сервісний інструмент довів бойову ефективність. Прошу оновити мою посадову інструкцію.

Міра засміялася й заплакала одночасно.

Раен простягнув руку й торкнувся її щоки.

— Не плач. Я ж повернувся.

— Ти не повернувся. Тебе витягнули.

— Технічна різниця. Результат романтичний.

Вона хотіла його вдарити, але натомість поцілувала. Швидко, рвано, з пилом, страхом і такою люттю до всесвіту, що навіть Ілана відвела погляд із поваги до масштабу.

Муха тихо сказав:

— Емоційний контакт після порятунку щіткою. Моя роль у вашій історії недооцінена.

— Мухо, — сказала Міра, не відпускаючи Раена, — ти герой.

Дрон замовк.

Потім дуже тихо відповів:

— Це лякає більше за органіку.

«Асклепія» підняли до медблоку за сорок хвилин.

Друга хвиля мала стартувати через п’ять годин.

Сава стояв перед модулем, поки Іна підключала ядро до резервної медичної мережі. Система ожила, видала список функцій і одразу почала сканувати пацієнтів.

— Рівень медичної кризи: високий, — сказала вона.

Сава сухо відповів:

— Дякую. Ми думали, це вечірка.

— Некоректний тон лікаря, — відповів «Асклепій».

Іна здивовано підняла брови.

— Він вас сварить.

— Чудово. Нарешті хтось новий.

«Асклепій» видав перші рекомендації: стабілізація прахових пацієнтів, пріоритет кисневих масок, контроль зневоднення, підготовка медичного коридору для другої хвилі. Іна швидко переглядала інструкції, і Сава бачив: вона боїться. Але її руки вже рухалися впевненіше.

— Ти залишишся тут, — сказав він.

Вона підняла голову.

— А ви?

Сава мовчав.

— Ви полетите?

Він подивився на медблок. На пацієнтів. На Тарена Войта під полотном. На Юра Масса, який допомагав тримати контейнер із бинтами однією здоровою рукою. На Іну, яка ще вчора казала, що не зможе. На «Асклепія», який уже сварився з системою дозування. На власні руки, що тремтіли.

— Я полечу з другою хвилею, — сказав він нарешті.

Іна побіліла.

— Ні.

— Так.

— Я не готова.

— Ніхто не готовий. Це не екзамен, Іно. Це катастрофа. Тут дипломи видають посмертно й без рамки.

— Я не лікар.

— Сьогодні — чергова медична координаторка. Завтра, якщо виживемо, зможеш образитися на формулювання.

Вона розплакалася.

Сава поклав руку їй на плече.

— Я залишу протоколи. «Асклепій» допоможе. Я буду на каналі з корабля, доки зв’язок триматиметься.

— А якщо зв’язок обірветься?

Він хотів сказати щось заспокійливе.

Не зміг.

— Тоді ти робитимеш те, що робимо всі ми, — сказав він. — Найменш погане рішення з тих, що залишилися.

— Це жахливо.

— Так.

— Ви поганий мотиватор.

— Зате чесний.

Вона кивнула крізь сльози.

Сава повернувся до Юра.

— Ти допомагатимеш медблоку.

Юр здивовано підняв голову.

— Я?

— У тебе одна робоча рука, провина розміром із купол і технічна дисципліна. Будеш носити, підключати, тримати, мовчати й виконувати Інині накази.

— Люди не захочуть бачити мене тут.

— Люди багато чого не захочуть. Сьогодні ти не для них зручний. Ти для них корисний.

Юр повільно кивнув.

— Добре.

— І якщо спробуєш зробити з себе жертву, я повернуся з корабля й особисто реанімую тебе для прочуханки.

Юр майже усміхнувся.

— Зрозумів.

Підготовка другої хвилі почалася з нового медичного коридору.

Цього разу люди йшли не тільки з дітьми. Йшли батьки, які ще вчора махали першій хвилі знизу. Йшли старі з червоними статусами. Йшли пацієнти, яких Сава особисто включив, попри те, що система спершу сперечалася. Йшла Нора Лейт.

Бор Тарек не йшов.

— Ні, — сказала Нора.

— Так, — відповів Бор.

Вони стояли біля входу в медичний коридор, і це була найповільніша сварка дня.

— Ти в списку другої хвилі, — сказала вона.

— Був. Тепер не буду.

— Бор.

— Твою внучку вже відправили. Ти маєш летіти до неї.

— А ти?

— Я старий шахтар із легенями, які звучать як зламаний вентилятор. Я потрібен тут, щоб бурчати на тих, хто здався.

Муха під’їхав ближче.

— Підтверджую: бурчання Бора має стабілізаційний ефект у секторі D.

Нора глянула на дрона.

— Не допомагай йому.

— Я ще не навчився розрізняти допомогу й погіршення ситуації.

Бор узяв Норину руку.

— Ти полетиш. Обіймеш малу. Скажеш, що я прийду в наступній хвилі.

— Це правда?

Він мовчав.

— Бор.

— Це намір.

— Слабко.

— Кращого не маю.

Нора довго дивилася на нього.

Потім поцілувала його в щоку.

Бор завмер так, ніби його вдарили новим видом зброї.

Муха тихо сказав:

— Романтичний підтекст похилого віку підтверджено. Рекомендація: не помирати до продовження.

Бор прохрипів:

— Відро, якщо я виживу, я тебе відполірую.

— Звучить інтимно. Відмовляюся попередньо.

Нора засміялася крізь сльози й пішла до другої хвилі.

У доку Сава з’явився останнім.

Він ніс маленьку медичну сумку, старий планшет і вигляд людини, яка щойно залишила половину себе в медблоці. Міра побачила його й підійшла.

— Ти прийняв рішення.

— Не знаю. Воно прийняло мене.

Раен стояв поруч, тримаючи шолом під рукою.

— Докторе, вітаю в клубі людей, які роблять правильне й ненавидять це.

— У вас є членські внески?

— Кров, сон і самоіронія.

— Переплата.

Сава подивився на нього уважно.

— Ви в другій хвилі?

Раен похитав головою.

— Ні. Я залишаюся до третьої. Треба підняти шатловий накопичувач після того, як ми його майже вбили.

Сава перевів погляд на Міру.

— І ви?

— Теж.

— Звичайно. Двоє дорослих людей, які разом мають інстинкт самозбереження середньої чайної ложки.

Міра сухо сказала:

— «Асклепій» вам подобається дедалі більше, правда?

— Він хоча б визнає діагнози.

Раен усміхнувся.

— Ви сумуватимете.

Сава подивився на нього, потім несподівано обійняв.

Раен завмер.

— О. Це медичне?

— Ні, — сказав Сава. — Це на випадок, якщо ви знову вирішите лікувати техніку собою. Не робіть цього.

— Я намагатимусь.

— Погана обіцянка.

— Чесна.

Сава відпустив його й повернувся до Міри.

Вона обійняла його першою.

— Діти потребують тебе.

— А ви тут — лікаря.

— У нас є Іна. «Асклепій». Муха. Юр із провиною. І дуже зла я.

— Це найстрашніша команда медичної підтримки, яку я бачив.

— Але команда.

Сава кивнув.

— Бережи його.

Міра подивилася на Раена.

— Він думає, що це взаємно.

— Це добре, — сказав Сава. — Взаємна дурість іноді працює краще за односторонню.

Муха під’їхав до Сави.

— Докторе Клейн. Запит: якщо ви станете лікарем корабля, хто сваритиме мене за героїзм?

— Іна.

— Вона м’якша.

— Я залишу їй інструкцію бути жорстокою.

— Дякую. Це підтримує стабільність.

Сава присів перед дроном.

— Ти не майно, Мухо.

Дрон замовк.

— Це медичний висновок?

— Так.

— Прийнято. Збережено. Резервна копія створена.

Друга хвиля рушила.

Капсули медичного коридору ішли повільніше за дитячі. Пацієнтів стабілізували на ходу. Сава був у першій медичній капсулі, підключений до всіх каналів одразу. Він бачив показники Наї й Ніка на кораблі, бачення Лії, новий стан медблоку в колонії, Інині руки, що тремтіли, але виконували протокол, і купол, який знову почав сипати скляним пилом.

— «Серафим-12», медична капсула друга хвиля, готовність, — сказав він.

Голос капітана Лейда відповів:

— Прийом підтверджено. Докторе Клейн, ваш профіль потрібен на кораблі.

Сава глянув через прозору панель на колонію внизу.

— Мій профіль потрібен у трьох місцях. Доведеться вам ділитися.

Капсули пішли в коридор.

Тіні під полем знову стали вздовж шляху.

Цього разу серед них Сава побачив Ліну Валь.

Вона стояла біля самого краю світла, у старому медичному халаті, і дивилася на нього.

Не благословляла.

Не прощала.

Просто дивилася, як один останній лікар перестає бути пам’ятником і переходить через двері.

Сава закрив очі.

— Я не залишаю їх, — сказав він тихо.

Зв’язок із медблоком відкрився.

Іна відповіла:

— Я знаю. Ми тут.

Сава видихнув.

На секунду йому здалося, що він нарешті не один.

Потім друга хвиля увійшла в приймальний коридор «Серафима-12».

На екрані доку спалахнуло:

ДРУГА ХВИЛЯ ПРИЙНЯТА. МЕДИЧНИЙ КОРИДОР СТАБІЛЬНИЙ.

Під куполом люди не кричали.

Не аплодували.

Вони просто трималися одне за одного, бо кожен успішний прийом означав не тільки порятунок, а й нову порожнечу внизу.

Міра стояла поруч із Раеном.

— Він полетів, — сказала вона.

— Так.

— Медблок без нього.

— Не без нього. Він залишив руки.

Вона подивилася на нього.

— Це ти красиво сказав.

— Доктор погано на мене впливає.

— Добре.

Він узяв її за руку.

— Третя хвиля наша?

— Ні. Третя хвиля — тих, хто ще чекає. Ми просто маємо зробити так, щоб вона була.

Раен кивнув.

— Отже, знову дах, двері й погана батарейка.

— І ми.

— Найнестабільніший компонент.

— Але працює.

Вони не встигли поцілуватися.

Сирена накрила док.

Довга.
Протяжна.
Не одна.

По всій колонії почали вити аварійні сигнали: купол, поле, медблок, генератор, площа, нижні рівні, водний контур.

Ніч довгих сирен почалася раніше ночі.

Центральна система сказала:

— Увага. Зафіксовано множинні аварійні події. Рекомендація: не намагатися зрозуміти все одночасно.

Пауза.

— Наступна доба буде поганою навіть за нашими зниженими стандартами.

У командному центрі відкрився новий файл.

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_18

Текст з’явився на всіх екранах:

Останній лікар колонії залишив медблок, але не залишив живих. Він віддав руки тим, хто лишився, а очі — дітям на кораблі. Тепер колонія має вижити без свого лікаря під куполом, що тріскається голосніше за молитви.

Нижче проступив рядок:

НАСТУПНЕ: НІЧ ДОВГИХ СИРЕН.

Сава Клейн побачив цей текст уже з борту «Серафима-12».

Він сидів у карантинному медичному модулі, поруч із дітьми, які спали під білим світлом, і вперше за багато днів дозволив собі заплющити очі на десять секунд.

На одинадцятій сирена корабля розбудила його.

Він розплющив очі.

— Звичайно, — сказав він. — Було б надто розкішно.

І підвівся.

Бо останній лікар колонії більше не був у колонії.

Але колонія все ще була в ньому.