Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 13: Паніка за розкладом

Паніку на Астерії-9 призначили на дев’яту ранку.

Це було настільки по-колоніальному, що навіть кінець світу, мабуть, на мить зупинився, витер прах із обличчя й сказав: «Серйозно? Ви й це внесли в календар?»

Але адміністративна думка людства завжди була сильнішою за здоровий глузд. Якщо щось неможливо зупинити, його треба назвати, класифікувати, розбити на етапи, призначити відповідальних, видати талони, повісити інструкцію біля входу й зробити вигляд, що хаос почувається краще, коли має порядковий номер.

Після ночі чужого голосу у вентиляції колонія майже не спала. Повітря стало сухішим, горло дерло, медблок був переповнений, дитячий сектор сидів у вологих масках, Муха лежав на ремонтному столі з підпаленою гордістю й частково збереженою пам’яттю, а люди ходили коридорами так, ніби боялися вдихнути чужу думку.

Голос із вентиляції зник. Принаймні з головних контурів. Його вигнали сухим продувом, аварійними фільтрами, Міриною впертістю, Раеновою дурною хоробрістю й маленьким сервісним дроном, який на кілька хвилин став героєм, хоча героїзм у його прошивці офіційно значився як «непріоритетний експериментальний модуль».

Та відсутність голосу не означала спокій.

Вона означала очікування.

А очікування в колонії, де під куполом падав прах, у воді плавали чорні тіні, захисне поле тримало невідоме зовні, а рятувальний корабель вимагав від людей довести право на завтра, було гіршим за сирену. Сирена хоча б чесно кричить. Очікування мовчить і змушує людей самих придумувати всі варіанти смерті.

Тому о восьмій тридцять Дан Орвелл вийшов на загальний канал.

Він виглядав виснаженим. Мер мертвого міста вже не намагався бути гладким, переконливим і адміністративно красивим. Під очима в нього лежали тіні, на комірі — білий прах, а голос звучав так, ніби він не спав не ніч, а кілька моральних епох.

— Мешканці Астерії-9, — сказав він. — Через нічний інцидент у вентиляційній системі, сухий продув, зниження вологості, повторну оцінку евакуаційних статусів і наближення рятувального корабля ми очікуємо підвищення соціальної напруги.

На площі хтось крикнув:

— Та невже?

Орвелл не зупинився.

— Щоб уникнути неконтрольованого хаосу, рада секторів запроваджує стабілізаційний графік. Усі сектори отримають окремі часові вікна для повторної перевірки статусів, харчового розподілу, водного розподілу, звернень до евакуаційної ради та психологічної підтримки.

Раен Корд, який стояв у технічному доку поруч із Мірою, повільно підняв голову від модуля, який вони намагалися перетворити на евакуаційний контейнер.

— Вони зробили розклад для паніки, — сказав він.

Міра Вен навіть не здивувалася.

— Краще, ніж паніка без розкладу.

— Тобто ми вже на стадії, де це звучить розумно?

— Ми давно на стадії, де будь-яке слово без «негайна смерть» звучить розумно.

Центральна система підхопила:

— Нагадування: паніка поза встановленим часовим вікном вважається несанкціонованою і може бути перенесена на пізніший термін.

Пауза.

— Громадяни, які не встигли впасти в розпач у своєму секторі, можуть подати заявку на додатковий емоційний слот.

На центральній площі люди спершу мовчали.

Потім засміялися.

Не всі. Не весело. Не щиро. Але сміх пройшов площею хвилею, і це було небезпечно добре. Сарказм став останнім спільним майном колонії. Воду ділили. Харчі ділили. Повітря сушили. Майбутнє фільтрували. А от чорний гумор поки не встигли поставити на талони.

Муха, якого після ремонту поставили біля командного центру на зарядну платформу, тихо сказав:

— Прошу внести мене в розклад образ. Я маю накопичений пакет.

Бор Тарек, що стояв поруч із Норою Лейт і хрипів після ночі сухого повітря, нахилився до дрона.

— Тобі після героїзму треба лежати.

— Я лежав. Мені не сподобалося. Горизонталь принижує колеса.

— Ти ледве не вимкнувся, відро.

— Ви теж ледве не вимикаєтесь щодня, але я не називаю це аргументом проти вашого бурчання.

Бор примружився.

— Після такого тебе точно треба в раду.

— Я вже подав заявку на посаду міністра безглуздих висновків.

Нора вперше за ранок усміхнулася.

І саме тоді о дев’ятій нуль-нуль почалася перша офіційна паніка.

Сектор F.

Згідно з графіком, мешканці сектора F мали прийти на повторну оцінку евакуаційних статусів, отримати оновлені харчові пайки й пройти коротку психологічну консультацію. Це було написано в оголошенні. У реальності двісті сімдесят людей стояли в черзі під куполом, тримали талони, дивилися на екрани й чекали, чи система скаже їм: «Вітаємо, ви ще можете уявляти завтра» або «Просимо спокійно перейти до категорії статистичного сміття».

Ніяка психологічна консультація не витримує такої черги.

Першою зірвалася жінка середнього віку, на ім’я Лаура Сін. Вона була сестрою Емри Сін, тієї самої пацієнтки, яка померла через воду, перенаправлену в R-0. Лаура отримала червоний статус. Її син — зелений. Її чоловік — сірий.

Вона довго дивилася на екран.

Потім засміялася.

Сміх був тихий, майже ввічливий. А потім перетворився на крик.

— Ви хочете забрати мого сина, залишити мого чоловіка й сказати мені чекати повторної оцінки? Ви серйозно? Може, мені ще подякувати за оптимізацію сім’ї?

Психологічний волонтер спробував підійти.

— Лауро, будь ласка...

Вона відштовхнула його.

— Не кажи «будь ласка»! Це слово вже пахне протоколом!

Люди навколо почали гудіти. Хтось підтримав її. Хтось просив заспокоїтися. Хтось вимагав, щоб його статус переглянули негайно. Хтось плакав. Хтось сміявся. Один чоловік просто сів на підлогу й почав акуратно розкладати свої талони у формі маленької могили.

Ілана Сор спостерігала за всім із охороною.

— Не втручатися грубо, — сказала вона. — Бар’єр тримати. Зброю вниз.

Один охоронець нервово запитав:

— А якщо почнуть штурм?

— Тоді тримати тілом, не стволом.

— Це гірше для тіла.

— Зате краще для колонії.

Раен, почувши повідомлення по каналу, глянув на Міру.

— Треба йти?

Вона вже закривала технічний планшет.

— Так.

— Ти виснажена.

— Ти поранений.

— Гарна пара.

— Жахлива пара.

— Зате синхронна.

Вони побігли до площі.

Після останніх поцілунків і відвертостей між ними не стало простіше. Навпаки. Тепер кожна небезпека мала додаткову форму: не тільки «хтось може загинути», а «він може загинути», «вона може загинути». Любов не зробила кризу красивішою. Вона зробила її персональною. Дуже незручно. Дуже нераціонально. І, як виявилося, дуже важко відмовитися.

Коли Міра й Раен дісталися сектора F, Лаура вже стояла на бар’єрі.

— Мій син не полетить без батька! — кричала вона.

Натовп повторював:

— Не полетить! Не полетить!

Раен нахилився до Міри.

— Це зараз може зламатися.

— Уже ламається.

Міра вийшла вперед, піднявши руки.

— Лауро!

Жінка повернулася до неї.

— Ти зелена, так? Тебе візьмуть! Його візьмуть! Доктора візьмуть! Пілота візьмуть! Мера, може, теж візьмуть, якщо він гарно вибачиться! А ми що? Ми будемо стояти й махати вам із могили?

Раен хотів щось сказати, але Міра ледь торкнулася його руки.

Не зараз.

Вона підійшла ближче до бар’єра.

— Твій статус переглянуть.

Лаура засміялася.

— О, дякую. Переглянуть. Це ж майже як врятують, тільки дешевше.

— Так, — сказала Міра.

Натовп стих.

Лаура завмерла.

Міра не прикрасила голос. Не зробила його м’яким. Не стала брехати.

— Так. Перегляд статусу — це не порятунок. Це шанс. Малий. Недостатній. Несправедливий. Але це шанс, який учора не існував.

— А якщо його не вистачить?

— Тоді ми будемо шукати інший.

— А якщо іншого немає?

Міра мовчала кілька секунд.

— Тоді я не стоятиму на кораблі й не казатиму тобі, що все було правильно.

Лаура дивилася на неї.

— Це не відповідь.

— Ні. Це все, що в мене є без брехні.

Раен вийшов поруч.

— Ми збільшуємо місця. Сто двадцять додаткових через технічні модулі. Можливо, ще більше, якщо шатл витримає.

Хтось у натовпі крикнув:

— А якщо не витримає?

Раен повернувся.

— Тоді я особисто буду сваритися з ним по дорозі вниз.

— Це смішно? — закричав інший чоловік.

— Ні, — сказав Раен. — Але якщо я перестану жартувати, ви зрозумієте, наскільки я боюся. І вам не стане легше.

Це зупинило натовп краще за наказ.

Бо всі боялися. Просто не всі вміли сказати це без сорому.

Лаура повільно злізла з бар’єра.

Ілана кивнула охороні не рухатися.

Перша паніка за розкладом завершилася не миром. Мир був занадто великим словом. Вона завершилася тим, що ніхто нікого не затоптав, не застрелив і не перетворив пункт перевірки на меморіал. На Астерії-9 це вже майже вважалося успіхом.

О десятій тридцять почалася друга паніка.

Сектор D.

Там жили старі, шахтарі, частина родин із праховим ураженням і люди, яких система любила ставити в категорію «низький постевакуаційний коефіцієнт», бо штучний інтелект, як виявилося, теж може бути молодим, здоровим і нахабним.

Проблема почалася з харчів.

Через оновлені пайки кілька груп отримали менше, ніж очікували. Не набагато. Але голод — поганий математик. Він не рахує відсотки. Він рахує порожнечу.

Бор Тарек побачив, як молодий чоловік спробував забрати пайок у старої жінки, бо «їй усе одно сірий статус».

Бор ударив його контейнером по руці.

— Ще раз скажеш так — отримаєш зелений статус у травматології.

Чоловік закричав:

— Тобі самому місця не буде! Чому ти жереш?

Бор посміхнувся.

— Бо поки я жую, я можу бити хамів.

Нора стала між ними.

— Досить!

Але натовп уже почув.

«Сірі мають отримувати менше».
«Зеленим треба більше сил для евакуації».
«Дітям усе».
«Старі самі мають відмовитись».
«Критичний персонал має їсти».
«Критичний персонал уже має майбутнє».

Слова летіли, як уламки.

Сава Клейн прибіг із медблоку й побачив, як колонія починає розрізати себе по лініях статусів.

Він виліз на контейнер.

— Замовкніть!

Ніхто не замовк.

Тоді він схопив найближчий харчовий брикет і кинув у підлогу так, що той розлетівся на шматки.

— Це ваш бог тепер? — крикнув він. — Оцей сірий шматок пасти? Ви через нього вирішили, хто вже людина, а хто статистичний залишок?

Натовп стих.

Сава стояв на контейнері, худий, злий, із халатом поверх костюма і очима людини, яка надто багато разів за останні дні говорила родинам, що не встиг.

— Сірий статус не означає мертвий. Зелений не означає гідний. Жовтий не означає підозрілий. Червоний не означає зайвий. Це не касти. Це не вироки. Це погані інструменти в ще гіршій ситуації.

— А їжа? — крикнула жінка. — Їжі не вистачить!

— Так! — сказав Сава. — Не вистачить, якщо ви почнете відбирати її одне в одного. Вистачить довше, якщо ми збережемо порядок. І не той порядок, де сильні стоять ближче до складу. А той, де ми ще можемо дивитися дітям в очі.

Бор буркнув:

— Докторе, ви зараз звучите майже як проповідник.

— Я лікар. Це гірше. Я бачив, що буває з людьми без сорому.

Муха, якого поставили на мобільну платформу після ремонту, під’їхав до розбитого брикету.

— Харчовий брикет втрачено. Символічна цінність висока. Смак, імовірно, не постраждав.

Цього разу сміх був ширшим.

Сектор D теж не заспокоївся повністю. Але він згадав, що ще не хоче стати звіриною.

Об одинадцятій п’ятнадцять почалася третя паніка.

Не в секторі.

У командному центрі.

На екранах з’явився новий сигнал від «Серафима-12».

ОНОВЛЕННЯ: ЧАС ПРИБУТТЯ СКОРОЧЕНО ДО 38 ГОДИН. ПОЧАТОК СТИКУВАЛЬНОГО УЗГОДЖЕННЯ ЧЕРЕЗ 9 ГОДИН. НЕОБХІДНО ПІДГОТУВАТИ ПЕРШУ ХВИЛЮ ЕВАКУАЦІЇ ЗА 12 ГОДИН.

На перший погляд це була хороша новина.

Корабель прибуде швидше.

На другий — погана.

Першу хвилю треба підготувати значно раніше.

На третій — катастрофічна.

Вони ще не завершили повторні оцінки, не підготували модулі, не стабілізували всі контури, не вирішили статус Лії остаточно, не перевірили додаткові місця, не домовилися з «Серафимом» щодо сірого списку, не зрозуміли, чи чужий голос справді вигнаний із вентиляції, і не мали жодного плану на випадок, якщо зовнішня темна форма знову вдарить по полю під час стикування.

Орвелл прочитав повідомлення тричі.

— Це добре, — сказав він.

Ельза Рік подивилася на нього.

— Ні. Це швидко.

Ілана стиснула щелепи.

— Швидко — іноді гірше за пізно.

Міра, яку викликали з площі, зайшла до центру разом із Раеном.

— Що?

Орвелл показав їй повідомлення.

Вона прочитала.

— Ні.

— Міро...

— Ні. Перша хвиля через дванадцять годин неможлива.

Ельза сказала:

— Це вимога корабля.

Міра повернулася до неї.

— Нехай корабель вимагатиме в себе мозок. Ми не готові.

— Якщо ми не підготуємо першу хвилю, «Серафим-12» може перейти в орбітальне очікування й не ризикувати стикуванням.

Раен повільно вдихнув.

— Тобто якщо ми не будемо готові швидше, вони можуть не сісти взагалі.

— Так, — сказала Ельза.

Орвелл провів рукою по обличчю.

— Хто в першій хвилі?

Сава тихо відповів:

— Діти з найвищим ризиком, частина медичного супроводу, технічна група стикування, кілька пацієнтів, яких не можна тримати тут довше.

— Лія? — запитала Міра.

Сава мовчав.

— Сава.

— Вона жовта. Після ночі з вентиляцією — знову на межі. Корабель може не прийняти її в першій хвилі.

Раен тихо вилаявся.

— Вона допомагає нам розуміти дім.

Ельза сказала:

— Саме тому вона ризик.

Міра різко відповіла:

— Вона дитина.

— Дитина, пов’язана з невідомим резонансом.

— Дитина, яку ви знову готові залишити, бо вона незручна для таблиці.

Ельза не відступила.

— Якщо її присутність на кораблі створить загрозу для всіх евакуйованих...

— Досить, — сказав Орвелл.

Усі замовкли.

Він дивився на екран, але говорив уже не як чиновник.

— Лія буде включена в першу хвилю медичного спостереження.

Ельза повернулася до нього.

— Ви не маєте повноважень гарантувати прийом.

— Ні. Але я маю повноваження внести її в список і змусити корабель відмовити їй офіційно, перед усією колонією, якщо вони наважаться.

Ельза холодно сказала:

— Ви граєте дитиною як символом.

Орвелл подивився на неї.

— Ні. Я нарешті перестав грати дітьми як змінними.

Раен нахилився до Міри.

— Мер росте. Небезпечно. Скоро доведеться поважати.

— Не поспішай.

— Так, довіра в нас за розкладом після паніки?

Міра ледь усміхнулася, але одразу сховалась у роботу.

— Якщо перша хвиля через дванадцять годин, нам треба стабілізувати док, завершити модулі, перевірити дитячі капсули й підготувати список.

— Тобто неможливо.

— Тобто працюємо.

— От це вже твій стиль.

Після обіду паніка перестала чекати свого розкладу.

Вона навчилася бути пунктуальною й водночас творчою.

У секторі B люди масово прийшли до медичного сканера на чотири години раніше, бо хтось запустив чутку, що після третьої дня сірі статуси більше не переглядатимуть. У секторі C батьки почали записувати дітей у неіснуючу «другу зелену чергу». У доках двоє техніків відмовилися працювати над модулями, бо їхні родини були в червоному статусі, а «я не будуватиму корабель для тих, хто мене залишить». У медблоці пацієнт із праховим ураженням зірвав маску й кричав, що голос у вентиляції досі в ньому.

І, можливо, він не брехав.

Колонія почала розсипатися не від одного великого удару, а від сотні маленьких страхів, кожен із яких мав частину правди.

Паніка за розкладом стала панікою, яка прочитала розклад і вирішила імпровізувати.

У технічному доку Міра й Раен працювали над евакуаційними модулями.

Дванадцять годин.

Тепер менше.

Вони з’єднували живлення, перевіряли герметизацію, сварилися з датчиками, обіцяли старим стабілізаторам страшні речі й намагалися вичавити з металу більше людяності, ніж із більшості корпоративних протоколів.

Раен стояв на платформі, підключаючи кабель до верхнього вузла.

— Тиск тримає?

Міра дивилася на панель.

— Поки так.

— «Поки» — моє улюблене колоніальне слово.

— Опусти третій канал на два відсотки.

— Опускаю.

Іскра пробігла по кабелю.

Раен смикнувся, але втримався.

Міра різко підняла голову.

— Раене!

— Нормально!

— Злазь.

— Ще хвилина.

— Злазь зараз.

— Якщо я злізу, контур провисне.

— Якщо ти впадеш, я особисто вб’ю тебе до прибуття корабля.

— Дуже мотивує.

Він завершив підключення й спустився. Обличчя було блідішим, ніж раніше.

Міра схопила його за руку.

— Ти знову відкрив рану.

— Вона просто сумує за увагою.

— Раене.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш. Ти поводишся так, ніби твоє тіло — інструмент, який можна міняти після поломки.

— А ти ні?

Вона замовкла.

Він не хотів ударити словами. Але влучив.

Вона відпустила його руку.

— Це несправедливо.

— Так.

— Я намагаюся тримати все.

— Я теж.

— Ти намагаєшся тримати мене.

— Так.

Вона подивилася на нього.

Довкола гуділи модулі, техніки бігали з інструментами, люди кричали в каналах, система видавала оновлення, а вони стояли серед цього як двоє дуже впертих людей, які хотіли встигнути жити між аваріями.

— Я не витримаю, якщо ти загинеш через мене, — сказала вона.

— А я не витримаю, якщо ти вирішиш, що без тебе всім буде краще.

— Я так не вирішую.

— Ще ні.

Вона хотіла розсердитися. Але не змогла, бо він мав рацію настільки, що це було майже грубо.

Раен торкнувся її щоки здоровою рукою.

— Міро, я не прошу тебе вибрати мене замість колонії. Я прошу не викреслювати себе з власного списку.

Вона заплющила очі.

— Ти став надто добрим у словах.

— Це тимчасово. Скоро повернеться дурість.

— Вже повернулась.

— О, чудово.

Вона поцілувала його швидко, майже без дозволу, але він не відступив. У цьому поцілунку не було часу на ніжність, але було достатньо тепла, щоб на кілька секунд технічний док перестав бути цехом евакуації приречених і став місцем, де двоє людей відмовлялися стати лише функціями.

За їхніми спинами Муха, під’єднаний до мобільного зарядного блоку, тихо сказав:

— Емоційний контакт виявлено. Рекомендація: продовжувати після завершення робіт. Або зараз, але швидко.

Міра відірвалася від Раена й повернулася.

— Ти мав бути на зарядці.

— Я на зарядці. Моя думка автономна.

Раен засміявся.

— Він точно наш.

— На жаль, — сказала Міра, але усміхнулася.

О шістнадцятій нуль-нуль сталася паніка, якої не було в розкладі.

Чужий голос повернувся.

Не через вентиляцію.

Через персональні респіратори.

Спершу в одного чоловіка в секторі B. Потім у двох дітей у секторі C. Потім у пацієнта в медблоці. Потім у старої жінки на площі. Він не контролював систему, як раніше. Він не мав повного каналу. Але залишив у фільтрах маленькі чорні частинки, які активувалися, коли люди дихали швидко.

Паніка годувала його.

Чим швидше люди дихали, тим голосніше він шепотів.

— Біжи.
— Тебе залишать.
— Твоя дитина полетить без тебе.
— Твій пайок уже віддали.
— Сірі не мають завтра.
— Зелені продали вас.
— Корабель не сяде.
— Повітря не твоє.

Площа вибухнула.

Люди почали знімати респіратори.

Це було саме те, чого не можна було робити.

Сухе повітря, прах, залишки чужого голосу, слабкість після голоду — усе разом могло вбити швидше за паніку. Але коли маска починає шепотіти тобі страх, людина хоче зірвати її з обличчя, навіть якщо разом із нею зриває шанс дихати.

Сава кричав по каналу:

— Не знімати респіратори! Чуєте? Не знімати!

Ніхто не слухав.

Тоді Лія вибігла на центральну площу.

Без дозволу. Звичайно.

Вона стала на невисокий бар’єр біля дитячого сектора, тримаючи іграшковий кораблик.

— Слухайте мене!

Ніхто не почув.

Вона заплющила очі.

І заспівала.

Ту саму колискову.

Пісню мертвих дітей «Гермеса-До». Пісню аварійного маяка. Пісню червоної станції. Пісню, яку прах пам’ятав краще за будь-який архів.

Спершу її голос загубився в шумі.

Потім підхопили Ная й Нік.

Потім Марко, хоча робив вигляд, що не знає слів.

Потім діти з сектора.

Потім кілька матерів.

Потім старі.

Потім навіть Бор Тарек, хрипко, криво, без слуху, але так уперто, що сама смерть, мабуть, попросила б його трохи тихіше.

Пісня пішла площею.

Люди зупинялися.

Дихання сповільнювалося.

Голос у респіраторах слабшав.

Муха виїхав на середину площі, підняв щітку, як диригентську паличку, і оголосив:

— Несанкціонований хор активовано. Якість виконання низька. Ефект виживання високий.

Цього разу люди не сміялися.

Вони співали.

Міра й Раен прибігли до площі саме тоді, коли колискова накрила натовп. Вони зупинилися біля входу, і Міра побачила Лію на бар’єрі. Маленьку, бліду, з корабликом у руці. Дитину, яку система боялася брати на корабель, бо вона несла дім у пам’яті. Дитину, яка щойно зупиняла паніку краще за всі протоколи.

— Вона має летіти, — сказала Міра.

Раен кивнув.

— Так.

— Не як ризик.

— Як причина.

На головному екрані сам собою відкрився файл.

Не некролог.

Новий.

ПРОТОКОЛ ПАНІКИ: НЕВДАЛИЙ.

Система зависла на секунду.

Потім додала:

Рекомендація: замінити частину адміністративних процедур дитячим хором. Ефективність вища, рівень лицемірства нижчий.

Навіть Орвелл у командному центрі засміявся.

Ельза не сміялася.

Вона дивилася на Лію.

І вперше в її очах був не холод, не страх і не розрахунок.

Заздрість.

Не до сили. Не до впливу.

До здатності бути потрібною без протоколу.

Увечері першу хвилю почали готувати офіційно.

Діти. Медичні пацієнти. Частина технічного персоналу. Лія — у списку. Ная й Нік — у списку. Марко — у другій хвилі, через що він пів години лаяв систему такими словами, що Сава пообіцяв внести його в медичний словник як «гостру форму підліткової правди».

Раен і Міра працювали до пізньої ночі.

Дванадцять годин стиснулися до восьми. Потім до семи. Паніка виснажила людей, але дивним чином дала їм форму. Вони вже знали, що зірвуться. Тому після зриву поверталися до роботи швидше.

Паніка за розкладом не зупинила страх.

Вона навчила колонію переживати його хвилями.

Це було не героїчно. Не красиво. Не достатньо.

Але це було краще, ніж розпастися.

Пізно ввечері Міра знайшла Раена на верхній платформі доку.

Він сидів біля стабілізатора, дивився на купол і мовчав. Зовні за полем рухалися тіні. Десь далеко, у червоній бурі, темна форма не з’являлася, але всі знали: вона не пішла. Вона чекала.

Міра сіла поруч.

— Ти не на медичному огляді.

— Я сховався.

— Від Сави?

— Від усіх.

— І від мене?

Він повернувся до неї.

— Ні. Тебе я сподівався побачити.

Вона мовчки поклала голову йому на плече.

Він обережно обійняв її здоровою рукою.

— Сьогодні паніка була за розкладом, — сказав він.

— І все одно запізнилася в кількох секторах.

— Непрофесійно.

— Завтра буде гірше.

— Завтра буде перша хвиля.

— Так.

— Ти боїшся?

— Так.

— Я теж.

Вона підняла голову.

— Раене.

— Так?

— Якщо я скажу тобі не геройствувати завтра, ти все одно не послухаєш?

— Так.

— Чесно.

— Я прогресую.

— Тоді хоча б попереджай, перш ніж робити дурість.

— Добре.

— І не роби дурість без мене.

Він ледь усміхнувся.

— Оце вже небезпечний рівень близькості.

— Ми давно в небезпечному рівні.

— Так.

Він нахилився, і вони поцілувалися повільно. Не так, як у доку. Не так, як під вентиляційним жахом. Цього разу — тихіше. Наче перед боєм. Наче перед розлукою. Наче двоє людей намагалися запам’ятати не тільки губи, а й доказ: вони ще були живими до того, як списки, кораблі й темрява вирішать за них.

Коли вони відступили, Раен прошепотів:

— Якщо нас розділять хвилями...

— Не продовжуй.

— Я маю.

— Ні. Завтра.

— Завтра може не дати часу.

Вона заплющила очі.

— Тоді зараз скажи тільки те, що допоможе дихати.

Він торкнувся її щоки.

— Я люблю тебе.

Вона видихнула.

Не як у кіно. Не красиво. Скоріше так, ніби ці слова вдарили по грудях і водночас розблокували щось, що давно було затиснуте.

— Я теж, — сказала вона. — І це жахливо незручно.

Раен тихо засміявся.

— Найкраще освідчення сезону.

— Не зловживай.

— Уже зберіг.

Вони сиділи на платформі, під тінями, над доком, де готували першу хвилю, і майбутнє знову було не гарантією, а маленькою непристойною впертістю.

До третьої ночі центральна система створила новий файл.

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_13

Текст з’явився на екранах тихо:

Колонія призначила паніку на дев’яту, але страх прийшов раніше, пішов пізніше й залишив підпис у кожному респіраторі. Люди не перемогли його. Вони навчилися співати поверх нього. Це ще не порятунок. Але це вже не покора.

Нижче проступив новий рядок:

НАСТУПНЕ: ЗРАДА БІЛЯ ГЕНЕРАТОРА.

Муха прочитав це на зарядній платформі й зітхнув електронним писком.

— Зрада біля генератора. Нарешті хтось обрав локацію з нормальним освітленням.

Бор, який дрімав поруч на лавці, не відкриваючи очей, пробурмотів:

— Якщо зрадником буде генератор, я не здивуюся.

— Генератори зазвичай чесніші за людей.

— Не лестіть техніці, відро.

— Ви теж стали мені симпатичні, м’ясний ветеран.

На площі хтось уві сні тихо підхопив дитячу колискову.

І ще хтось.

І ще.

Паніка на Астерії-9 нарешті заснула.

За розкладом чи ні — вже не мало значення.

Бо в темряві біля генераторного рівня хтось відкрив заборонений доступ.

І перша справжня зрада вже чекала своєї зміни.