Частина V. Музей брехні

Стіна закрилася за Юлією без звуку.

Не грюкнула, не скрипнула, не видала жодного драматичного гуркоту, хоча, чесно кажучи, після всього, що відбувалося в підземеллях Покровська, вона мала б принаймні влаштувати собі маленький театральний фінал. Але старе місто, як виявилося, мало дивну гідність: коли воно справді лякало, то робило це тихо.

Перед Юлією тягнувся вузький хід.

Не технічний коридор, не підвал, не шахтна галерея в нормальному людському сенсі. Це було щось проміжне — ніби місто довго тримало між ребрами тріщину, а потім нарешті дозволило людині пройти крізь неї. Стіни тут були не рівні. Місцями вони складалися з цегли, місцями з бетону, місцями з чорного каменю, що блищав у темряві, наче мокре вугілля. Вузькі золотаві прожилки пульсували під поверхнею, як вени у шкірі.

Юлія йшла обережно, притискаючи до себе сумку з Олександровою курткою.

Усередині сумки лежали його сліди: запах, записка, негатив, уламок темного кристала, слова «не вір лампі», кров на пам’яті й голос, який досі відлунював у її грудях.

«Юлю?»

Вона чула це знову і знову.

Не як спогад.

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/castina-v-muzei-brexni/