Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 3: Прах під куполом

На третій день Астерія-9 прокинулася під снігом.

Це було дивно, бо за куполом не могло бути снігу. Там була червона пустеля, мертві скелі, вітер, який міг би здерти з людини не лише шкіру, а й останні романтичні уявлення про колонізацію. Там був пил, радіація, холод і така кількість космічної байдужості, що навіть найкращі психологічні модулі корпорації «Геліос-Колоніал» не змогли б назвати це «перспективним кліматом для сімейного життя».

Але під куполом падав білий прах.

Він сипався з вентиляційних решіток, осідав на прозорих переходах, вкривав листя гідропоніки, плечі колоністів, дитячі іграшки, медичні ноші, порожні каністри з-під води, плакати з усміхненими обличчями перших поселенців і таблички, на яких було написано: «Астерія-9 — дім, що дивиться в майбутнє».

Майбутнє, очевидно, не витримало цього погляду й розсипалося попелом.

Центральна система промовила о сьомій нуль-нуль:

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. У житлових секторах зафіксовано незначне збільшення атмосферних часток. Рекомендуємо не вдихати незнайомі речовини без потреби.

Пауза.

— Адміністрація нагадує: потреба вдихати загалом залишається високою.

Цього разу ніхто не сміявся.

Навіть Муха, малий сервісний дрон із пошкодженим гумористичним модулем, стояв посеред центральної площі й мовчки дивився, як прах лягає на його білий корпус. Потім він повільно підняв щітку, провів нею по підлозі, подивився на новий шар пилу, який одразу впав зверху, і сказав:

— Прибирання визнано філософськи безперспективним.

У житловому секторі D стара жінка на ім’я Нора Лейт простягнула руку й зловила кілька білих крупинок на долоню. Вони виглядали майже ніжними. Майже чистими. Як попіл від паперу, на якому хтось написав погану звістку й передумав її відправляти.

— Це не сніг, — сказала її внучка.

— Ні, — відповіла Нора. — Сніг холодний.

— А це?

Жінка стиснула пальці.

— Це пам’ятає тепло.

У цей момент прах на її долоні потемнів.

Дитина закричала.

Нора не закричала. Вона просто завмерла й подивилася на власну руку так, ніби раптом побачила на ній чужу біографію. На шкірі проступили тонкі сірі лінії, схожі на тріщини старої кераміки. Вони швидко зникли, але Нора встигла прошепотіти ім’я свого чоловіка, який помер ще на Землі двадцять років тому.

Потім заплакала.

І це було гірше за крик.

Прах не обпалював. Не душив одразу. Не роз’їдав метал так швидко, як чорна органіка на нижніх рівнях. Він був терплячішим. Більш вихованим. Смерть, що засвоїла правила етикету.

Він лягав на колонію й чекав, доки люди самі почнуть його торкатися.

Міра Вен стояла у фільтраційному центрі й дивилася на показники повітря.

Усі цифри брехали. Не тому, що система хотіла збрехати. Просто реальність уперше за довгий час стала складнішою за колоніальні датчики. Фільтри показували мінеральний пил. Біологічні сенсори показували органіку. Хімічні аналізатори показували попіл. Психологічний модуль, який випадково під’єднали до загального аналізу, видав короткий висновок: «Мені страшно».

Цей модуль одразу відключили як емоційно нестабільний.
У колонії це вважалося привілеєм керівництва.

— Склад? — запитав Раен Корд.

Він стояв поруч, притулившись плечем до металевої шафи, і виглядав так, ніби не спав уже три доби, але все одно встиг залишитися дратівливо привабливим. У кризі такі люди особливо небезпечні: вони нагадують, що тіло навіть перед загибеллю не забуває дурних бажань. Міра ненавиділа цю несправедливість майже так само, як несправні клапани.

— Половина проб суперечить іншій половині, — відповіла вона. — Це або прах, або спора, або мінеральна суспензія, або дуже токсична форма поезії.

— Мені завжди здавалося, що поезія небезпечна.

— Тільки погана. Хороша хоча б чесно ріже.

Раен підійшов ближче. На його темному костюмі лежав тонкий білий пил. Він провів пальцем по плечу, подивився на слід і скривився.

— Це з вентиляції?

— Так.

— Тобто ми тепер дихаємо тим, що прийшло знизу.

— Вітаю. Колонія перейшла на внутрішній цикл смерті. Екологічно, економно, майже модно.

Раен усміхнувся, але очі лишалися серйозними.

— Можеш зупинити вентиляцію?

— Можу. І за тридцять хвилин половина секторів почне задихатися.

— Тобто не можеш.

— Я можу багато чого. Просто майже все закінчується трупами.

— У тебе завжди такий флірт?

Міра нарешті повернулася до нього.

— Це не флірт. Це інженерний опис ситуації.

— Шкода. Я вже почав хвилюватися, що мені подобається технічна документація.

Вона хотіла відповісти, але кашель перервав її. Не її кашель — із коридору. Потім ще один. Потім третій.

Система оголосила:

— Просимо мешканців не панікувати через незначні подразнення дихальних шляхів. Паніка збільшує вентиляційне навантаження.

Раен підняв очі до динаміка.

— Колись я застрелю цю систему.

— Вона лише виконує протокол, — сказала Міра.

— Саме тому.

У коридорі з’явився Сава Клейн. На його халаті, який він не знімав навіть тоді, коли халат уже офіційно здався, лежав сірий шар праху. Лікар тримав контейнер із пробами й виглядав так, ніби щойно посварився з біологією і програв.

— У нас проблема, — сказав він.

— Конкретизуй, — попросила Міра. — У нас тут конкурс.

Сава поставив контейнер на стіл. Усередині була дрібка білого праху. Вона рухалася.

Не як пил у повітрі. Не від вібрації. Вона збиралася в маленькі кола, розходилася, знову збиралася, ніби вивчала межі прозорої капсули.

— Він реагує на голоси, — сказав Сава.

Раен нахилився ближче.

— На звуки?

— Ні. Саме на голоси. На записи не реагує. На шум не реагує. На живу мову — так.

— Чудово, — сказала Міра. — Тепер навіть пил хоче, щоб ми замовкли.

— Гірше, — відповів Сава. — Він відтворює фрагменти пам’яті людей, які до нього торкалися.

Раен випростався.

— Як?

— Не знаю.

— Я люблю ваші медичні пояснення, докторе. Вони додають віри в науку.

Сава глянув на нього втомлено.

— Наука зараз лежить у кутку, п’є антисептик і просить не чіпати її до обіду.

Міра подивилася на пробу.

— Пам’ять? Тобто Нора не просто згадала чоловіка?

— Я перевірив її. На шкірі немає опіків, немає зараження, немає активної органіки. Але мозкова активність у момент контакту була така, ніби вона пережила старий спогад повністю. З запахами, звуками, дотиком.

Раен тихо сказав:

— Прах показує мертвих.

— Не тільки мертвих, — відповів Сава. — Він показує те, що людина втратила.

У кімнаті стало тихо.

Для колонії, яка вже втратила воду, спокій, свободу пересування й залишки довіри до адміністрації, це звучало надто щедро. Смерть принесла їм подарунок: можливість побачити те, чого вже немає. Дуже мило. Як подарувати голодній людині меню ресторану.

Міра повільно закрила контейнер темним екраном.

— Потрібно зупинити розповсюдження.

— Це не все, — сказав Сава.

— Звичайно не все. У нас же не буває «все». У нас завжди є бонусний кошмар.

Він дістав планшет і показав їм знімки з медблоку.

На екрані були легені. Людські легені. У них виднілися світлі плями.

— Прах потрапляє всередину, — сказав Сава. — Поки що в малих кількостях. Організм частково виводить його. Але у тих, хто вдихнув більше, з’являються слухові галюцинації, спогади, дезорієнтація.

— А потім?

Сава мовчав.

— Докторе, — сказала Міра.

— У трьох пацієнтів прах почав формувати структури в бронхах. Дуже тонкі. Схожі на корені.

Раен тихо вилаявся.

— Скільки часу?

— Не знаю. Можливо, години. Можливо, дні. Можливо, залежить від того, наскільки людина... емоційно відкрита.

— Тобто закриті циніки мають шанс? — запитав Раен.

— У такому разі ти безсмертний.

— Приємно, коли лікар бачить мій потенціал.

Міра вже відкривала карту вентиляції.

— Прах іде з головного повітряного кільця. Він потрапив у систему через нижній фільтраційний вузол після того, як ми закрили колодязь.

— Тобто ми самі загнали його в легені колонії, — сказав Раен.

— Так. Дуже вдале інженерне рішення. Треба видати мені премію й маленьку урну.

Вона збільшила схему.

— Якщо перекрити три старі вентиляційні спини, можна зупинити поширення в центральних секторах. Але одна з них проходить через рівень мінус шість.

— Звичайно, — сказав Раен. — Чому б не через їдальню, парк або мою каюту? Хоча ні, там теж небезпечно, але приємніше.

Міра подивилася на нього.

— Ти йдеш зі мною.

— Це було запрошення?

— Це наказ.

— У твоїх устах різниця небезпечно розмивається.

У адміністративному центрі Дан Орвелл підписував наказ про «атмосферну санітарну дисципліну».

Термін виглядав так, ніби його придумали люди, які ніколи не дихали нічим, крім дорогого повітря в корпоративних офісах. Насправді наказ означав, що всі мешканці мали носити маски, закрити приватні вентиляційні отвори, не торкатися праху, не збирати його, не нюхати, не пробувати на смак і не використовувати в ритуальних, романтичних або декоративних цілях.

Останній пункт додали після того, як у секторі Е двоє молодих колоністів посипали прахом ліжко, бо їм здалося, що це «красиво й трагічно». Через сорок хвилин обох забрали в медблок: вони плакали, сміялися й одночасно згадували своїх колишніх. У нормальному місті це назвали б поганою вечіркою. На Астерії-9 — біологічним інцидентом із еротичним підтекстом і низькою санітарною культурою.

Ельза Рік стояла біля столу мера й читала текст наказу.

— Пункт про романтичне використання праху зайвий, — сказала вона.

— Він уже не зайвий, — відповів Орвелл.

— Люди справді настільки дурні?

— Люди вмирають, пані Рік. Перед смертю вони або моляться, або кохаються, або роблять дурниці. Часто це одна й та сама дія з різними свідками.

Ельза підняла очі.

— Ви стали дотепним.

— Це побічний ефект краху влади.

Вона поклала планшет.

— Корпорація наказує ізолювати заражені сектори й підготувати пріоритетну евакуацію управлінського ядра.

Орвелл завмер.

— Знову список?

— Тепер це не рекомендація.

— У нас немає корабля для управлінського ядра.

— Є вантажний шатл Корда.

— Він не підкориться.

— Люди часто не підкоряються, доки не дізнаються, хто контролює паливо.

Орвелл повільно підняв голову.

— Ви хочете забрати паливо з аварійних резервів?

— Я хочу захистити активи.

— Люди — теж активи.

Ельза зітхнула так, ніби він сказав щось сентиментальне й економічно неприємне.

— Не всі однаково.

Мер підійшов до вікна. Площа внизу була вкрита білим прахом. Люди рухалися в масках. Діти сиділи у навчальному модулі за прозорими перегородками, притискаючи долоні до скла. Муха намагався намалювати щіткою коло безпеки навколо тріщини, але прах одразу засипав лінію.

— Якщо я підпишу наказ про пріоритетну евакуацію без дітей і цивільних, колонія розірве нас на частини, — сказав Орвелл.

— Якщо ви не підпишете, корпорація після вашої смерті виставить вашій родині борг за зірваний протокол.

Він обернувся.

— Це погроза?

— Ні. Це стандартний пункт контракту.

Орвелл раптом засміявся.

Не голосно. Не весело. Сміхом людини, яка нарешті знайшла дно і побачила, що там стоїть бухгалтер із печаткою.

— Ви хочете, щоб я рятував себе, — сказав він.

— Я хочу, щоб ви поводилися раціонально.

— Раціонально було б не будувати колонію на планеті, яка їсть людей.

— Це рішення ухвалювали не ми.

— Але брехати про нього доводиться нам.

Ельза мовчала.

І вперше її мовчання не було холодним. Воно було обережним.

— Ви щось знаєте, — сказав Орвелл.

— Я знаю багато речей.

— Про цю планету.

Вона подивилася на площу.

— Були попередні геологічні звіти.

— Які саме?

— Неповні.

— Пані Рік.

— До заснування Астерії-9 тут працювала дослідницька станція. Не колонія. Малий науковий комплекс. Він зник.

Орвелл побілів.

— Зник?

— Офіційно — через бурю, втрату зв’язку й обвал шахт.

— А неофіційно?

— Неофіційно всі записи засекречено.

— Скільки людей?

— Сто сорок два.

За вікном прах продовжував падати.

Орвелл тихо сказав:

— Ми побудували колонію на місці, де вже загинули люди.

— Це лише припущення.

— Ні. Це бізнес-план із людськими кістками в фундаменті.

Ельза нарешті відвернулася від вікна.

— Підпишіть наказ.

Орвелл узяв планшет, подивився на нього, а потім відкинув убік.

— Ні.

— Ви не маєте права.

— Можливо. Але, як виявилося, права тут узагалі мало хто має. Навіть мертві.

У гідропоніці прах виглядав майже святково.

Він лягав на листя салату, на вологі стебла квасолі, на прозорі труби з поживним розчином. Зелене під білим здавалося красивим. Саме так катастрофи іноді й обманюють людей: прикрашають себе, щоб їх довше не виганяли.

Агрономи працювали мовчки. Кожна рослина тепер була ресурсом. Кожен листок — майбутнім прийомом їжі. Кожна пляма праху — питанням, чи буде цей прийом останнім.

Дівчинка Лія стояла біля навчального вікна й дивилася на гідропоніку. Її мали тримати в дитячому секторі, але діти в колоніях швидко вчаться знаходити маршрути, про які дорослі забувають. Дорослі взагалі часто забувають, що діти не дурні. Вони просто нижчі, тому краще бачать те, що повзе по підлозі.

Лія простягнула руку до скла.

За склом прах закрутився маленькою спіраллю.

— Не треба, — прошепотіла вона.

Прах зупинився.

Позаду неї з’явився Сава.

— Ліє.

Вона не здригнулася.

— Він мене чує.

— Прах?

— Ні. Те, що робить прах.

Сава присів поруч, щоб бути з нею на одному рівні.

— Ти знову чуєш голоси?

— Не голоси. Спогади.

— Чиї?

Дівчинка подивилася на нього. В її очах була втома, якої не має бути в десять років.

— Не наші.

Сава повільно кивнув.

— Що ти бачиш?

Лія торкнулася скла кінчиками пальців.

— Люди в білих костюмах. Вони спускаються вниз. Там тепло. Дуже тепло. Вони радіють. Кажуть, що знайшли воду. Потім хтось кричить. Потім... вони горять, але не вогнем. Вони стають пилом.

У Сави пересохло в горлі.

— Скільки людей?

— Багато. Але колонія про них не знає.

— Це було до нас?

— Так.

Вона повернулася до нього.

— Вони теж думали, що це дім.

Сава не знав, що відповісти. Лікарі взагалі мають багато слів для болю, хвороб, травм, смерті. Але для дитячого голосу, який спокійно описує чужу загибель, словник закінчується швидко.

— Тобі треба до медблоку, — сказав він.

— Ні. Мені треба до маяка.

— Чому?

— Бо він молиться неправильно.

У цей час Міра, Раен та Ілана спускалися до вентиляційної спини.

Після інциденту з Левом нижні рівні стали ще гіршими. Раніше вони були просто темними, вологими й небезпечними, як погана репутація. Тепер вони були ще й посипані білим прахом, який світився в променях ліхтарів і робив кожен крок схожим на похоронну процесію без музики.

— Я не люблю, коли підлога скрипить, — сказав Раен.

— Це не підлога, — відповіла Міра.

— Чудово. Саме це я й не хотів почути.

Ілана йшла попереду зі зброєю. На її броні білів прах. Вона виглядала як статуя війни, яку хтось забув винести з попелу.

— Менше розмов, — сказала вона.

— Командире, якщо я мовчатиму, мені доведеться думати, — відповів Раен. — А думки тут слизькі.

— Тоді думай про евакуацію.

— Думаю. Шатл на сорок два місця. Колонія на три тисячі. Математика така весела, що хочеться віддати її кату.

Міра зупинилася біля люка.

— Тут вхід до вентиляційної спини. Старий доступ. Система його не контролює напряму.

— Тобто там можуть бути сюрпризи, — сказав Раен.

— У нашій ситуації сюрпризом буде, якщо там нічого не спробує нас перетворити на символічний матеріал.

Ілана перевірила датчики.

— Усередині низька видимість. Прахова концентрація висока. Зв’язок може зникати.

— Вона так каже, ніби продає туристичний тур, — прошепотів Раен.

Міра відкрила люк.

Звідти повіяло теплим повітрям.

І запахом.

Не гнилі. Не металу. Не пилу.

Запахом старого багаття.

Прах під куполом пах спаленими листами, старими дерев’яними будинками, людським волоссям, яке краще б ніколи не горіло, і недомовленими прощаннями.

Міра на секунду заплющила очі.

Раен помітив.

— Ти в нормі?

— Ні.

— Добре. Я теж. Будемо професійними.

Вони пролізли всередину.

Вентиляційна спина була вузьким тунелем між оболонками купола. З одного боку — внутрішня структура колонії, з іншого — товща захисного скла й композиту. Через прозорі ділянки було видно червоний ландшафт за куполом. Зорі ще не з’явилися, але небо вже темніло, наче космос готувався дивитися вечірню виставу під назвою «Люди знову не прочитали попередження».

Прах тут був густіший. Він лежав на кабелях, клапанах, ребрах тунелю. Коли Міра торкалася панелей, він здіймався маленькими хмарами й одразу тягнувся до її рукавичок.

— Він шукає тепло, — сказала вона.

— Як і всі ми, — відповів Раен.

— Не романтизуй токсичний попіл.

— Я намагаюся знайти з ним спільну мову.

— Ти з усім фліртуєш перед смертю?

— Ні. Тільки з тим, що може мене вбити або врятувати.

Вона кинула на нього погляд.

— І куди я входжу?

— У складну категорію.

Міра хотіла відповісти, але попереду почувся шурхіт.

Ілана підняла руку.

Усі завмерли.

Прах перед ними почав збиратися в повітрі. Він не падав. Він крутився, ущільнювався, формуючи не тіло, ні. Радше силует. Нечіткий, блідий, схожий на людину, яку стерли, але не до кінця.

Силует нахилив голову.

З динаміка на поясі Міри пролунав чужий голос:

— Станція «Гермес-До». День сімнадцятий. Ми знайшли воду. Вона тепла. Вона співає у трубах. Керівництво просить не повідомляти на орбіту до підтвердження комерційної цінності.

Раен тихо сказав:

— Я починаю ненавидіти слово «комерційний».

Голос продовжив:

— День дев’ятнадцятий. У доктора Савіна кров із носа. Діти на станції кажуть, що підлога шепоче. Дітей тут не має бути. Але директор привіз родину. Сказав, що це підвищує довіру інвесторів.

Силует затремтів.

— День двадцять перший. Ми більше не впевнені, що вода була водою.

Міра стояла нерухомо.

— Це запис.

— Ні, — сказала Ілана. — Це спогад.

Прахова фігура розсипалася.

На стіні за нею проступив старий напис, майже стертий:

ГЕРМЕС-ДО. ДОСЛІДНИЦЬКИЙ КОМПЛЕКС.

Міра провела рукою по металу.

— Станція справді була тут.

— І її поховали, — сказав Раен.

— Ні, — відповіла Ілана. — На ній побудували нас.

Вони пройшли далі й знайшли перший старий відсік.

Він був замурований новими панелями, але прах відкрив контури дверей. Міра під’єднала термінал. Система відмовила в доступі. Вона спробувала обхід. Система знову відмовила. Раен дістав ручний різак.

— Або ми можемо поговорити з дверима про довіру, — сказав він.

— Ріж, — сказала Міра.

— Я люблю, коли ти така лаконічна.

— Я люблю, коли ти мовчиш і робиш корисне.

— Майже інтимно.

Ілана втомлено сказала:

— Я зараз залишу вас тут як приманку.

Різак розпоров старий метал. Двері відчинилися з тихим стогоном.

За ними був архівний відсік.

Полиці. Контейнери. Пошкоджені термінали. Старі скафандри. На підлозі — сірий прах, товстий, як ковдра. На стіні висіла фотографія: група людей у білих костюмах стояла перед першою купольною конструкцією. Усміхалися. Обіймалися. Один чоловік тримав дитину на руках.

На звороті фото було написано:
«Новий дім. День перший».

Раен мовчки показав Мірі.

Вона взяла фото. На секунду прах на пальцях рукавички потеплів.

Перед її очима спалахнув чужий спогад.

Жінка сміялася. Вона стояла під малим куполом «Гермеса-До». Хтось цілував її в шию. Вона казала: «Не тут, нас бачить камера». Чоловік відповідав: «Нехай камера теж має щось прекрасне перед аварією». Вони сміялися. Потім підлога здригнулася. Потім у вентиляції пішов білий пил. Потім сміх перетворився на кашель.

Міра різко відсмикнула руку.

Раен схопив її за плечі.

— Міро!

Вона дихала швидко.

— Вони знали, — прошепотіла вона. — Вони вже бачили це.

— Хто?

— Перші. Станція. Вони теж думали, що це прах після бурі. Вони вдихали його. Він показував їм мертвих. А потім вони самі стали прахом.

Ілана знайшла старий термінал і витягла модуль пам’яті.

— Забираємо це.

— Обережно, — сказала Міра. — Тут може бути все.

— Саме тому забираємо.

Зв’язок раптом ожив. Голос Сави був спотворений.

— Ілано... Міро... повертайтеся. У нас проблема в медблоці.

— Яка? — запитала Ілана.

Пауза. Шум. Кашель.

— Пацієнти з прахом почали говорити разом.

У медблоці шість людей сиділи на ліжках і промовляли один і той самий текст.

Різними голосами.

Одні плакали. Інші усміхалися. Один чоловік узагалі не розумів, що говорить: його губи рухалися самі, а очі благали Саву зупинити це.

— Ми були першими, — казали вони. — Ми спустилися за водою. Ми відкрили теплу вену. Ми думали, планета мертва. Ми помилялися. Ми пили її кров. Вона вдихнула нас назад.

Сава стояв посеред палати з ін’єктором у руці й не знав, кому допомагати першому.

Лія була поруч. Вона не мала бути там, але тепер слово «мала» в колонії втратило більшість сили. Дівчинка дивилася на пацієнтів спокійно, але сльози текли по її щоках.

— Вони не хочуть лякати, — сказала вона.

— Хто?

— Ті, що стали прахом.

— Тоді чого вони хочуть?

Лія повернулася до нього.

— Щоб ми не стали ними.

Сава наказав ізолювати палату. Двері зачинилися. Пацієнти все ще говорили, але тепер звук ішов через скло, глухий і моторошний.

— Ми були першими. Ви будете останніми.

На центральній площі тим часом почалася нова хвиля паніки.

Не через прах. До праху люди вже почали звикати, що було найстрашнішим. Люди звикають до всього, навіть до катастрофи, якщо вона триває достатньо довго й не заважає їм стояти в черзі.

Паніка почалася через воду.

Пункт видачі зменшив норму удвічі. Замість двох літрів на людину — один. Для дітей — півтора. Для хворих — за медичною довідкою. Для адміністрації — без коментарів, бо коментарі могли пошкодити зуби.

Бор Тарек, старий шахтар, кинув порожню каністру до ніг охоронця.

— Один літр? Мені цим що, вмитися чи похреститися перед смертю?

Охоронець не відповів.

Нора Лейт стояла поруч із внучкою. Вона все ще тримала руку в рукавичці, хоча лікарі сказали, що плями зникли. Після контакту з прахом вона бачила чоловіка уві сні. Він сидів на старій земній кухні й казав: «Не йди за мною. Тут тісно».

— Люди, спокійно, — промовив Муха, під’їжджаючи до черги. — Вода буде розподілена справедливо згідно з алгоритмом, який ніхто не любить.

— Дай мені воду, консервна банка, — гаркнув хтось.

— Я не містю води. Я містю розчарування.

Це мало б розрядити ситуацію, але цього разу не спрацювало.

Хтось штовхнув охоронця. Хтось крикнув, що адміністрація ховає запаси. Хтось спробував прорватися до резервного контейнера. Почалася тиснява.

І саме тоді з вентиляції над площею хлинув прах.

Не тихо, як сніг.

Хмарою.

Біло-сірою, густою, блискучою в штучному світлі. Вона накрила людей, охорону, каністри, Муху, прапор колонії, стару рекламу і чергу, яка за секунду перестала бути чергою й стала натовпом, що кашляє.

Люди кричали.

А потім почали мовчати.

Один за одним.

Бо всі щось побачили.

Хтось — море.
Хтось — матір.
Хтось — дитину, якої не встиг народити.
Хтось — Землю з орбіти.
Хтось — власне тіло, що лежить під куполом, вкрите прахом.
Хтось — перших дослідників «Гермеса-До», які стояли серед такого самого білого туману й дивилися на них крізь десятиліття.

Площа перетворилася на храм без бога.

І на морг без тіл.

Дан Орвелл вибіг на балкон адміністративного центру без охорони. Ельза намагалася його зупинити, але він не слухав. Унизу люди стояли в праховій хмарі, дезорієнтовані, приголомшені, тихі.

Мер увімкнув гучномовець.

— Усім на підлогу! Закрийте обличчя! Дихайте через тканину! Охорона, відкрийте резервні маски!

Ельза схопила його за руку.

— Резервні маски для критичного персоналу!

Він подивився на неї так, ніби нарешті зрозумів, що деяких людей не треба ненавидіти — достатньо просто побачити.

— Сьогодні критичний персонал — це всі, хто ще дихає.

І наказав відкрити склад.

Це був перший добрий вчинок Данa Орвелла за час його керування колонією. На жаль, історія рідко дає знижку за перші добрі вчинки, особливо коли вони приходять після сотні поганих.

Міра, Раен та Ілана повернулися з нижнього рівня в момент, коли площу вже евакуювали. Прах досі висів у повітрі, світлячись у променях аварійних ламп.

Міра побачила людей на підлозі, дітей у масках, Муху, який лежав на боці й усе ще махав щіткою, ніби намагався прибрати апокаліпсис хоча б із пристойності.

— Нам треба закрити головну спину, — сказала вона. — Зараз.

— Якщо закриємо, — відповів Еміль по зв’язку, — сектор D втратить повітря на дванадцять хвилин.

— Дванадцять хвилин вони витримають.

— Не всі.

Міра заплющила очі.

Ось воно.

Криза завжди приходить до точки, де люди перестають обирати між добром і злом. Вони обирають між поганим і гіршим, між кількістю жертв і швидкістю смерті, між тим, кого врятувати, і тим, кому потім не зможуть дивитися в очі, бо очей уже не буде.

Раен став поруч.

— Я можу вручну відкрити аварійні заслінки сектору D з сервісного шлюзу.

— Це зовні головної спини.

— Так.

— Там концентрація праху смертельна.

— Я знаю.

— Ні.

— Міро.

— Я сказала ні.

Він подивився на неї. У його очах була не героїка. Героїка — це те, що показують у рекламних роликах армії та дешевих серіалах. У його очах був страх. Справжній. І рішення, яке вже зроблено попри нього.

— Якщо я не відкрию заслінки, діти в секторі D залишаться без повітря.

— Якщо ти підеш, ти можеш не повернутися.

— Це дуже переконливо, але не новина.

Вона схопила його за комір.

На секунду між ними знову не стало колонії, праху, аварії, людей, що кашляли на площі. Були тільки двоє втомлених, злих, живих людей, які страшенно не хотіли втратити те, що навіть не встигли назвати.

— Не роби з мене людину, яка чекатиме тебе біля шлюзу, — сказала вона тихо.

Раен усміхнувся краєм губ.

— Ти не чекатимеш. Ти виламаєш шлюз, обматюкаєш мій труп і полагодиш систему краще за мене.

— Це не романтично.

— Це чесно.

Він нахилився й торкнувся лобом її лоба через тонкі захисні шоломи. Поцілунок був неможливий, але близькість усе одно обпекла.

— Я повернуся, — сказав він.

— Не обіцяй того, що залежить від планети з поганим характером.

— Тоді обіцяю дуже старатися.

І він пішов.

Сервісний шлюз відкрився у білий туман.

Раен зник у праху.

Міра повернулася до панелі, і її пальці забігали по інтерфейсу. Вона перекривала потоки, перенаправляла повітря, глушила фільтри, відкривала аварійні канали. Екран кричав червоним. Система попереджала, що дії несанкціоновані. Міра натиснула примусове виконання.

— Інженерко Вен, — сказала система, — ваші дії можуть призвести до порушення гарантійних умов експлуатації.

— Передай гарантії, що я плювала їй в отвір для обслуговування.

— Формулювання не розпізнано.

— От і чудово.

Ілана тримала канал зв’язку з Раеном.

— Корд, статус?

Шум.

Кашель.

— Пилюка густа, — відповів він. — Видимість нуль. Настрій негативний. Усе як на корпоративному святі.

— Бачиш заслінку?

— Бачу... здається. Або це дуже образливий привид вентиляції.

Міра не дихала.

— Раене, ліворуч від тебе має бути ручний важіль.

— Я знаю.

— Не торкайся чорних прожилок.

— Дякую. Я саме думав їх обійняти.

Зв’язок захрипів.

У камері сервісного шлюзу Раен бачив лише білий потік праху. Він ліз у шви костюма, стукав по шолому, осідав на склі. У нього перед очима раптом спалахнула Земля. Не його спогад. Він народився на Марсовій орбітальній станції й Землю бачив тільки з екранів. Але тепер бачив океан. Справжній. Синій. Нескінченний.

Потім жіночу руку на своїх грудях.

Міра?
Ні. Інша жінка. З «Гермеса-До». Та, що сміялася перед аварією.

Прах показував йому чужу любов, чужий страх, чужу смерть.

— Не зараз, — прохрипів Раен. — У мене власних проблем вистачає.

Він знайшов важіль.

Чорні прожилки вже тягнулися до нього. Одна торкнулася рукава. Матеріал зашипів.

— Корд! — крикнула Ілана.

— Працюю!

Він смикнув важіль.

Не рушив.

— Звичайно, — сказав Раен. — Бо що за кінець світу без заіржавілого важеля.

Він уперся ногою в стіну, обома руками схопив метал і потягнув. У плечі щось хруснуло. У шоломі запищав датчик. Прах став густішим. Перед очима промайнули обличчя мертвих дослідників.

— Ми були першими, — шепотіли вони.

— Вітаю, — видихнув Раен. — Черга тепер моя.

Важіль подався.

Заслінки сектору D відкрилися.

У технічному центрі Міра побачила, як повітряний контур ожив.

— Є! — крикнула вона. — Він відкрив!

Сектор D отримав повітря.

А зв’язок із Раеном обірвався.

Тиша.

Міра завмерла.

— Раене?

Нічого.

— Раене, відповідай.

Шум.

Потім тихий кашель.

— Я... тут.

Вона схопилася за край панелі.

— Повертайся.

— З радістю. Але здається, я знайшов дещо.

— Що?

— На внутрішній стінці купола... під прахом... є старий напис.

— Який напис?

Раен дихав важко.

— «Не ховайте нас під новим домом».

Міра заплющила очі.

Прах під куполом не був просто новою фазою аномалії.

Це була могила, яка нарешті навчилася говорити.

До ночі вентиляцію частково стабілізували. Поширення праху сповільнилося, але не зупинилося. У повітрі все одно залишалися дрібні частки. Люди ходили в масках. Діти спали в навчальному модулі, обіймаючи одне одного. Медблок був переповнений. Гідропоніка втратила п’яту частину врожаю. Вода стала ще дорожчою. Повітря — ще підозрілішим. Правда — ще небезпечнішою.

Раен повернувся через сорок хвилин.

Коли шлюз відкрився, він упав на коліна, вкритий прахом, із пошкодженим рукавом і темною смугою на плечі. Міра кинулася до нього першою.

— Ідіот, — сказала вона.

— Я теж радий тебе бачити.

— Ти обіцяв старатися, а не повзати в праху, як герой дешевої трагедії.

— Я старався стильно.

Вона допомогла йому підвестися. Її руки тремтіли, але вона зробила вигляд, що це злість.

Сава оглянув його прямо в шлюзі.

— Контакт із прахом високий. Треба в медблок.

— Докторе, якщо я почну говорити голосом мертвої планети, зробіть мені послугу.

— Яку?

— Не давайте мені писати вірші.

— Це я можу гарантувати тільки частково.

Міра не відпускала його руку.

Раен помітив.

— Ти хвилювалася.

— Я оцінювала втрату корисного ресурсу.

— Дуже ніжно.

— Не звикай.

Він хотів сказати щось іще, але в цей момент центральна система заговорила по всій колонії.

Голос був не її.

Він був низький, старий, багатоголосий.

— Прах під куполом прийнято.
— Мертві згадані.
— Живі попереджені.
— Наступний етап: молитва аварійного маяка.

По всій колонії згасло світло.

На секунду.

Коли воно повернулося, на центральній площі, просто на білому шарі праху, проступили чорні рядки:

МИ НЕ ХОЧЕМО ВАШОЇ СМЕРТІ.
МИ ХОЧЕМО, ЩОБ ВИ ПАМ’ЯТАЛИ НАШУ.

Люди стояли довкола напису й мовчали.

Муха під’їхав до краю, довго дивився на рядки, потім обережно поставив поруч свою щітку, ніби це була свічка.

— Меморіальний режим активовано, — сказав він.

Ніхто не засміявся.

Навіть сарказм іноді знає, коли треба зняти капелюха.

У командному центрі Орвелл відкрив старі файли «Гермеса-До», які Ілана принесла з архівного відсіку. На екрані з’явилися обличчя ста сорока двох людей. Дослідники, техніки, лікарі, діти, пілоти, кухар, два вчителі, один священник, три інженери, сімнадцять людей без фото — лише імена.

Ельза стояла позаду.

— Ці дані засекречені, — сказала вона.

Орвелл не обернувся.

— Вже ні.

— Ви розумієте наслідки?

— Так. Уперше за довгий час.

Він натиснув кнопку загального мовлення.

На всіх екранах колонії з’явилися обличчя мертвих «Гермеса-До».

Під ними — напис:

ВОНИ БУЛИ ТУТ ДО НАС.

Колонія побачила тих, на чиєму праху стояла.

І тоді Астерія-9 нарешті зрозуміла: її фундамент був не каменем.
Не металом.
Не корпоративною мрією.
А забутою смертю, яку використали як будівельний матеріал.

За куполом сходили мертві зорі.

Під куполом падав прах.

А внизу, глибоко під фундаментом, аварійний маяк почав молитися голосами тих, кого не поховали.