Частина Х. Останній наказ Геліоса

Уран чекав не як планета.

Він чекав як запитання, поставлене боком.

Після Сатурна, де кільця навчили вогонь сміятися, а любов між Адою Сорен і Натаном Реєм пройшла через церемонію, яку будь-яка розсудлива пара назвала б «найгіршим побаченням у Сонячній системі», команда вийшла до блідо-блакитного світла Урана майже без слів. Навіть Павел Орн, людина, яка могла б пожартувати на власному похороні й попросити знижку за погану організацію, мовчав цілих вісім секунд.

Це було тривожно.

Перед ними розкрився простір, який не мав правильного верху. Уран лежав на боці, обертаючись у тиші так спокійно, ніби вся Сонячна система просто неправильно зрозуміла поняття «нормально». Його темні кільця були тонкими, прихованими, майже сором’язливими, але в них мерехтіли мільйони імен. Імена людей, станцій, родів, кораблів, дитячих спогадів, змінених життів, стертих профілів, повернутих особистостей, заборонених назв і тихих рішень називати себе інакше, ніж наказали при народженні.

Ада ступила на крижану платформу, що висіла над атмосферою Урана.

Платформа теж була нахилена.

Звісно.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/sonce-serce-yake-vtomilosya-svtiti-b454487?c=5044570