Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 6: Виживання за талонами

На шостий день колонія офіційно навчилася рахувати людей неправильно.

До цього вона рахувала воду, повітря, прах у вентиляції, чорні прожилки в стінах, години до прибуття рятувального корабля, дітей, яких можна посадити в старі капсули, і дорослих, які ще не зламалися настільки, щоб почати кусати сусіда за каністру. Але тепер настав справжній адміністративний апокаліпсис: Астерія-9 запровадила талони виживання.

Це звучало майже пристойно, якщо не думати. А колоніальна адміністрація дуже розраховувала, що люди не думатимуть. Думання псувало статистику, підвищувало споживання кисню і призводило до неприємних питань на кшталт: «Чому вода в управлінському секторі прозоріша, ніж наша?», «Чому корпорація знала про стару станцію?» і «Скільки коштує людська гідність у перерахунку на літри?»

Відповідь на останнє питання виявилася прикро конкретною:
один літр води, двісті грамів харчового білка, чотири години доступу до теплого сектора і право на медичний огляд раз на дві доби.

Саме це отримував дорослий колоніст за базовим талоном категорії C.

Категорія B давала більше: півтора літра води, додаткову порцію білка, доступ до санітарної кабіни раз на три дні та пріоритет у черзі до фільтрованого повітря.

Категорія A була для критичного персоналу: інженерів, лікарів, охорони, пілотів, операторів реактора, дітей і тих, кого корпорація вважала достатньо корисними, щоб не дати їм померти до підписання відповідного акту.

Категорія D не афішувалася.

Вона означала: «ресурси тимчасово недоступні».

У народі її вже називали простіше: талон на ввічливу смерть.

Центральна система оголосила це о сьомій ранку з тоном ведучої ранкового шоу, яка щойно повідомила, що сьогодні замість погоди буде голод.

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. З метою справедливого розподілу ресурсів запроваджується талонна система виживання. Просимо зберігати спокій, чергу, документи й залишки людської подоби.

Пауза.

— Останній пункт не є обов’язковим, але рекомендований для підтримки соціальної гармонії.

На центральній площі, присипаній прахом і поділеній бар’єрами, люди слухали мовчки. Мовчання стало новою мовою колонії. Воно означало втому, злість, страх, зневіру і небезпечну близькість до того моменту, коли хтось перестає питати дозволу й починає ламати двері.

Муха, маленький сервісний дрон із щіткою, стояв біля пункту видачі талонів. На його корпусі хтось намалював сажою маленький чорний хрестик. Дрон не образився. Він просто відсканував малюнок і оголосив:

— Символічне маркування прийнято. Якщо це похоронний знак, прошу уточнити адресата. Черга велика.

Стара Нора Лейт, яка стояла поруч із внучкою, тихо сказала:

— Навіть робот уже став могильником.

— Ні, — відповіла дівчинка. — Він просто чесніший за дорослих.

Муха повернув голову до неї.

— Дякую. Мене не часто ображають так тепло.

Пункт видачі талонів відкрився.

Люди рушили вперед.

І в цей момент Астерія-9 перестала бути колонією остаточно.

Вона стала чергою.

Міра Вен стояла в технічному центрі водного циклу й дивилася на власний талон категорії A.

На маленькій пластиковій пластині було її ім’я, посада, рівень допуску, добова норма води, харчів, повітря й медичного доступу. Усе дуже акуратно. Людину стиснули до кількох рядків коду й облікової категорії. Якби смерть мала бухгалтерію, вона б аплодувала.

— Категорія A, — сказав Раен Корд, з’являючись біля дверей. — Вітаю. Ти офіційно цінна.

— Я була цінна й до того.

— Так, але тепер це надруковано на шматку пластику. Прогрес цивілізації.

Він підійшов ближче. На його руці була пов’язка після вчорашнього перевантаження шатлового каналу. Він мав би лежати в медблоці, але Раен мав таку ж повагу до медичних приписів, як планета до корпоративних ліцензій.

Міра глянула на його талон.

— У тебе теж A.

— Пілот, власник напівживого шатла, носій сумнівного чару. Колонія нарешті оцінила мій внесок.

— Чар у талон не входить.

— Дарма. На чорному ринку він уже дорожчий за душ.

Міра відклала свій талон на стіл.

— Я не буду брати подвійну норму.

Раен не пожартував.

— Міро.

— У секторі D людям дали категорію C із пониженим водним коефіцієнтом. У них діти, старі, хворі.

— Ти відповідаєш за водний цикл. Якщо ти впадеш, вони отримають не менше води. Вони отримають нуль.

— Я знаю.

— Тоді не роби вигляд, що самопожертва — це інженерне рішення.

Вона різко повернулася.

— А що мені робити? Пити більше, бо система вирішила, що моє життя важить пів літра зверху?

Раен підійшов ближче. Його обличчя було спокійне, але в очах уже з’явилася та темна втома, яка останні дні оселилася в усіх дорослих.

— Так. Пити. Їсти. Спати, якщо вийде. Лаятися. Фліртувати зі мною в перервах між катастрофами. Виживати настільки вперто, щоб ця клята колонія мала шанс.

— Ти зараз намагаєшся мене заспокоїти?

— Ні. Я намагаюся не дивитися, як ти повільно вбиваєш себе з почуття провини.

Вона мовчала.

Прах падав із вентиляційної решітки тонкою лінією на край столу. Міра провела пальцем по білому шару, і він лишився на рукавичці, мов крейда. Десь під ними, глибоко в старих тунелях, червона станція мовчала. Діти спали під охороною. Старі капсули чекали. Рятувальний корабель летів, але слово «селекція» вже отруїло саму думку про порятунок.

— Я бачила сьогодні список, — сказала вона тихо.

— Який?

— Попередній розподіл дитячих капсул. Система склала його автоматично.

Раен застиг.

— За яким принципом?

— Вік, стан здоров’я, генетичні ризики, рівень зараження прахом, ймовірність виживання після евакуації.

— І?

— Лія не в першій групі.

Він повільно видихнув.

— Через що?

— Контакт із маяком. Слухові феномени. Підозра на резонанс із планетарною пам’яттю.

— Тобто дитина, яка врятувала інших дітей, тепер занадто підозріла, щоб її рятувати?

— Саме так.

Раен усміхнувся без радості.

— Система справді дорослішає. Уже навчилася бути мерзотою.

Міра стиснула талон у руці так, що пластик хруснув.

— Я не дозволю їм робити список без нас.

— Без нас?

— Без живих людей.

— Це добре. Бо мертві вже склали свій, і він явно не оптимістичний.

У цей момент двері відчинилися, і в технічний центр увійшов Сава Клейн.

Він виглядав так, ніби медицина остаточно зрадила його, втекла з бухгалтером і залишила тільки переповнений медблок, запах антисептика та пацієнтів, які кашляють чужими спогадами. У руці він тримав власний талон категорії A.

— Я хочу змінити категорію, — сказав він.

Міра й Раен подивилися на нього.

— Навіщо? — запитала Міра.

— У мене пацієнти категорії C, яким потрібна вода для ліків.

— Сава, — сказала вона, — не починай.

— Я лікар. Я почав у день, коли обрав професію, очевидно, у момент слабкості й поганого розуміння майбутнього.

Раен узяв талон із його руки.

— Якщо всі критичні спеціалісти почнуть віддавати свої норми, через добу в нас буде дуже моральна колонія без лікарів, інженерів і пілотів.

— Моральна колонія — уже фантастика, — сказав Сава. — Але пацієнти без води — реальність.

Міра відкрила таблицю розподілу.

— Я можу перерозподілити медичний коефіцієнт. Але треба забрати з адміністративного резерву.

Раен підняв брову.

— О, мені подобається, коли розмова пахне злочином.

— Це не злочин. Це корекція.

— Ще краще. Інженерний злочин у святковій упаковці.

Сава втомлено сів на край столу.

— Якщо адміністрація дізнається?

Міра подивилася на нього.

— Адміністрація зараз намагається зрозуміти, як пояснити людям, чому одні отримують воду, а інші — слова підтримки.

Раен усміхнувся.

— А слова підтримки, до речі, треба розбавляти? Чи можна ковтати сухими?

Міра вже вносила зміни в систему.

— Я заберу десять відсотків із управлінського резерву й перекину в медблок та дитячий сектор.

Сава тихо сказав:

— Дякую.

— Не дякуй. Якщо нас зловлять, скажеш, що це Раен.

— Чому я? — запитав Раен.

— Ти маєш обличчя людини, яка завжди винна.

— Нарешті ти помітила мою універсальність.

В адміністративному центрі Дан Орвелл дивився на натовп через прозору стіну.

Раніше центральна площа була місцем, де колоністи зустрічалися, купували дрібниці, слухали музику, обговорювали плітки, сварилися через робочі зміни й іноді цілувалися в тіні гідропонних колон, вдаючи, що камери безпеки не записують їхні маленькі революції тіл. Тепер площа була пунктом видачі. Люди стояли в чергах за талонами, водою, їжею, масками, повітряними фільтрами, ліками, правдою. Останню не видавали.

Ельза Рік стояла поруч із ним і переглядала звіт.

— Перерозподіл ресурсів уже викликав три конфлікти, — сказала вона. — Один напад на пункт видачі, дві спроби підробки талонів, п’ять випадків обміну води на заборонені послуги.

Орвелл подивився на неї.

— Заборонені послуги?

— Інтимні. Медичні. Інформаційні. Один чоловік пропонував пів літра води за місце в чужій родинній групі.

— Він хотів усиновитися?

— Йому сорок шість.

— У колонії всі трохи діти, коли починається розподіл ковдри перед смертю.

Ельза опустила планшет.

— Ви стали надто поетичні для управлінця.

— Це прах. Потрапив у легені й вигнав звідти корпоративні формулювання.

— Талонна система необхідна.

— Я знаю.

— Тоді не дивіться на неї так, ніби це злочин.

— Не кожна необхідність перестає бути злочином.

Ельза не відповіла.

Орвелл повернувся до головної таблиці. Категорії. Імена. Норми. Пріоритети. Вони світилися рівними рядками, як акуратний некролог у процесі редагування.

Він знайшов ім’я Лії.

Категорія: B-карантин.
Евакуаційний пріоритет: відкладений.
Причина: аномальна чутливість до планетарного резонансу.

— Це не пройде, — сказав він.

Ельза навіть не глянула.

— Це рішення системи на основі медичних і карантинних показників.

— Це дитина.

— Саме тому її не можна помістити на першу капсулу без оцінки ризику.

— Вона врятувала інших.

— Героїзм не скасовує зараження.

Орвелл повільно повернувся до неї.

— Ви справді вірите в усе, що кажете?

— Я вірю в протоколи.

— Протоколи поховали «Гермес-До».

— Люди поховали «Гермес-До». Протоколи лише пояснили, чому.

Він мовчав.

Під куполом десь далеко загула сирена. Не загальна. Локальна. Черга біля пункту харчів. Орвелл побачив на екрані, як люди почали штовхатися.

Ельза сказала:

— Вам треба звернутися до колонії.

— І що я скажу?

— Що система справедлива.

Він гірко засміявся.

— Справедлива? Вона щойно вирішила, що дитина, яка чує мертвих, менш придатна для порятунку, ніж чиновник, який чує тільки власний страх.

— Якщо ви зруйнуєте довіру до системи, буде бунт.

— Якщо я підтримуватиму довіру до брехні, буде могила з хорошим інтерфейсом.

Ельза поклала планшет на стіл.

— Ви не розумієте. Корабель прибуде через сімдесят одну годину. Він не прийме всіх одразу. Буде карантин. Буде відбір. Якщо до того моменту колонія втратить порядок, діти, яких ви так хочете врятувати, загинуть у тисняві ще до посадки.

Орвелл заплющив очі.

Ось у чому була жорстокість Ельзи: вона не завжди брехала. Іноді вона казала правду, але так, ніби правда була холодним інструментом, а не живою раною.

— Тоді ми маємо змінити систему, — сказав він.

— Ви не встигнете.

— А ви вже вирішили, хто не встигне?

Вона не відповіла.

На центральній площі черга до харчового пункту розірвалася, як надто натягнутий кабель.

Причина була проста: комусь не вистачило білкових картриджів.

У цивілізованому світі така фраза звучала б нудно. У колонії, де кожна порція їжі стала офіційним продовженням життя, вона означала вибух. Люди спершу почали вимагати пояснень. Потім перевірки. Потім відкриття резерву. Потім хтось крикнув, що адміністрація ховає харчі для категорії A. Потім хтось ударив охоронця.

Далі натовп перестав бути людьми й став тілом.

Це тіло мало багато рук, голодні роти, страх замість крові й дуже погану пам’ять про мораль.

— Назад! — кричала охорона. — Відступіть від пункту!

— У мене дитина не їла! — кричала жінка.

— У мене батько в медблоці! — кричав чоловік.

— У вас склад повний! — кричав хтось із натовпу.

— Віддайте наші талони!

— Категорія A жерe за нас!

— Вони вже склали список мертвих!

Муха намагався в’їхати між людьми, але його мало не перекинули.

— Просимо не бити персонал, — пищав він. — Персонал уже емоційно пошкоджений і погано замінюється.

Його штовхнули. Дрон упав на бік. Щітка відлетіла вбік.

Нора Лейт спробувала підняти його, але натовп стиснувся. Її внучка закричала.

Тоді по підлозі поповзла чорна лінія.

Натовп не одразу помітив.

Голодні люди дивляться вперед: на пункт видачі, на двері складу, на чужу каністру, на того, хто стоїть між ними й їжею. Вони рідко дивляться вниз, доки підлога не починає дивитися у відповідь.

Чорна лінія торкнулася розсипаного білкового картриджа.

Картридж потемнів.

Потім розкрився, наче м’який плід.

З нього висипався прах.

Натовп замовк.

З праху піднявся голос.

Не маяка. Не системи. Не мертвих дітей.

Голос був людський. Зовсім поруч. Наче хтось стояв серед людей і говорив їм у спини.

— Діліться.

Тиша.

— Діліться, — повторив голос. — Або дім поділить вас.

Після цього світло на площі згасло на три секунди.

Коли воно повернулося, на підлозі біля пункту видачі лежали двадцять чотири чорні відбитки дитячих долонь.

Паніка не вибухнула.

Вона застигла.

Люди відступили.

І саме тоді прибігли Міра, Раен, Ілана й Сава.

Ілана одразу взяла під контроль охорону.

— Відвести людей від пункту. Не стріляти. Повторюю: не стріляти.

— Вони штурмували склад! — крикнув один охоронець.

— І що? Ти хочеш застрелити голодних людей, щоб їжі вистачило на звіт?

Охоронець замовк.

Міра опустилася біля потемнілого картриджа. Сканер показував органічну активність.

— Воно реагує на нестачу.

— На голод? — запитав Сава.

— На конфлікт. На страх. На скупчення людей. Воно... ніби вчиться соціальній анатомії колонії.

Раен допоміг Мусі піднятися.

— Живий, малий?

— Я функціоную. Моя гідність пошкоджена на сімдесят два відсотки.

— У цьому секторі це ще високий показник.

Муха знайшов свою щітку.

— Натовп потребує очищення?

— Натовп потребує їжі, — сказав Раен. — Але якщо маєш режим очищення совісті, вмикай на максимум.

Дрон задумався.

— Режим не знайдено. Можливо, видалений корпорацією.

Раен сумно всміхнувся.

— Не здивований.

Сава оглянув людей. Двоє травмованих, один перелом, кілька панічних нападів, троє з високим впливом праху. Нора Лейт сиділа біля стіни, тримаючи внучку. На руці Нори знову проступили сірі тріщинки.

— Він говорив голосом мого чоловіка, — сказала вона Саві.

— Хто?

— Прах. Чорна лінія. Не знаю. Він сказав: «Діліться». Мій чоловік так казав завжди, коли різав хліб.

Сава присів перед нею.

— Це не був ваш чоловік.

— Знаю.

Вона подивилася на людей, які ще хвилину тому готові були рвати одне одного за харчі.

— Але він мав рацію.

Пізніше того дня адміністрація відкрила додатковий склад.

Не добровільно.
Не з милосердя.
А тому що колонія побачила, наскільки тонкою стала шкіра порядку.

На площі встановили три додаткові пункти видачі. Ілана змішала охорону з волонтерами з цивільних, щоб люди бачили не тільки броню, а й обличчя. Сава створив медичні черги окремо від харчових. Міра вручну підключила резервні водні клапани до дитячого й медичного секторів, остаточно зламавши кілька корпоративних лімітів. Раен організував пілотів і вантажників, які переносили харчові контейнери з доків, поки його плече палало болем так, ніби в ньому поселився маленький реактор із поганим настроєм.

— Ти знову кровиш, — сказала Міра, коли знайшла його біля складу.

— Це не кров. Це драматичний акцент.

— Сідай.

— Командний тон. Небезпечно привабливо.

— Раене.

— Сідаю.

Він опустився на контейнер. Міра розрізала пов’язку й оглянула плече. Опік був гірший, ніж зранку.

— Ти ідіот.

— Це вже стає нашим інтимним привітанням.

— Я серйозно.

— Я теж. Мені подобається, коли ти хвилюєшся.

— Мені не подобається хвилюватися.

— Бачиш? Ми обоє страждаємо. Дуже зближує.

Вона обробляла рану, намагаючись не думати про його шкіру під пальцями, про тепло тіла, про те, наскільки легко було б нахилитися ближче. У світі до катастрофи бажання можна було відкладати, заперечувати, прикривати роботою, жартами, правилами. У світі після катастрофи бажання ставало нахабним. Воно знало, що часу мало, і поводилося відповідно.

Раен дивився на неї мовчки.

Це було гірше за його жарти.

— Не дивися так, — сказала вона.

— Як?

— Наче я остання нормальна річ у цьому місці.

— Ти не нормальна.

— Дякую.

— Ти жива. Це краще.

Вона завмерла на секунду.

Потім наклала нову пов’язку трохи різкіше, ніж потрібно.

— Будеш піднімати контейнери — я прив’яжу тебе до медичного ліжка.

— Обіцяєш?

— Не роби це еротичним.

— Я нічого не роблю. Це твої інтонації.

Вона нарешті засміялася. Коротко, втомлено, але справжньо.

— Нестерпний.

— Живий.

Її усмішка зникла не одразу. І саме це налякало її сильніше, ніж чорні прожилки.

Увечері Дан Орвелл скликав відкриту раду колонії.

Не адміністративну. Не корпоративну. Відкриту.

Це була майже революція, тільки з поганим освітленням, дефіцитом води й натовпом, який ще не вирішив, чи хоче слухати, чи вішати когось на кабель. На центральній площі зібралися представники секторів, медики, інженери, охорона, батьки, агрономи, пілоти, старі шахтарі, кухарі, вчителі, волонтери й кілька людей, які прийшли просто подивитися, чи влада нарешті почне горіти.

Муха стояв біля трибуни як «модуль громадської підтримки». Хтось причепив йому на корпус маленьку табличку: не бити, він хоча б старається. Дрон просканував напис і сказав:

— Подяка прийнята. Рівень мотивації підвищено на дві безглузді одиниці.

Орвелл вийшов до людей без Ельзи поруч.

Це теж помітили.

— Сьогодні стався напад на харчовий пункт, — почав він. — І я не буду називати його злочином.

У натовпі зашуміли.

— Голод не злочин. Страх не злочин. Бажання нагодувати дитину не злочин. Злочином було довести колонію до стану, де їжа стала зброєю, вода — валютою, а талон — вироком.

Хтось крикнув:

— То скасуй талони!

— Не можу.

Натовп загув.

Орвелл підняв руку.

— Якщо ми скасуємо талони сьогодні, сильні заберуть більше, слабкі не отримають нічого. Через добу почнеться хаос. Через дві — трупи. Через три — колонія стане складом кісток із гарним куполом.

— А зараз що? — крикнув Бор Тарек. — Курорт?

— Зараз ми або зробимо розподіл людським, або система зробить його мертвим.

Тиша.

Орвелл вивів на великий екран нову пропозицію.

— Відтепер розподіл контролюватиме рада секторів. У кожному пункті видачі буде представник цивільних, медик і охоронець. Адміністративний резерв скорочується на тридцять відсотків. Дитячий і медичний резерв збільшується. Категорії талонів переглядаються щодня відкрито.

Ельза Рік, яка стояла в тіні біля входу, стискала планшет так, ніби хотіла задушити ним саму демократію.

Сава вийшов уперед.

— Медблок підтверджує: без додаткової води частина пацієнтів не переживе дві доби. Діти й хворі мають отримати окремий захист.

Ілана додала:

— Охорона більше не буде інструментом приховування складів. Ми тримаємо порядок, а не привілеї.

Раен тихо прошепотів Мірі:

— Звучить майже як цивілізація.

— Не поспішай. Вона ще може передумати.

Міра вийшла до екрана.

— Я скажу просто. Води не вистачає. Їжі теж. Повітряні фільтри зношені. Прах у вентиляції. Нижні рівні нестабільні. Рятувальний корабель прибуде через сімдесят годин, якщо нічого не зміниться, а в нас останні дні все змінюється так часто, ніби реальність отримала доступ до азартних ігор.

Кілька людей нервово засміялися.

— Але ми ще можемо протриматися. Якщо перестанемо думати категоріями «мій талон» і почнемо думати категоріями «наш купол».

Бор Тарек крикнув:

— Гарні слова. А якщо моя норма зменшиться?

Міра подивилася на нього.

— Тоді моя теж.

— У тебе A.

— Уже ні.

Вона підняла свій талон.

На екрані поруч з її іменем категорія змінилася: A → B-добровільна корекція.

Сава тихо вилаявся.

Раен нахилився до неї.

— Я ж просив не вбивати себе красиво.

— Я не відмовляюся від критичної норми. Я відмовляюся від надлишку.

— Звичайно. Надлишку в пів літра в колонії, де вода дорожча за чесність.

Він дістав свій талон і кинув на сканер.

A → B-добровільна корекція.

Міра різко обернулася.

— Ти що робиш?

— Фліртую на рівні ресурсної політики.

— Раене.

— Ти хотіла, щоб я був корисним.

Сава зітхнув і поклав свій талон поруч.

A → B-добровільна корекція.

— Ви обоє погано впливаєте на мій інстинкт самозбереження, — сказав він.

Ілана подивилася на них, потім на свій талон.

— Я ненавиджу символічні жести.

Вона теж поклала його на сканер.

A → B-добровільна корекція.

На площі стало тихо.

Потім Нора Лейт піднялася з місця.

— Я категорія C, — сказала вона. — Але в мене внучка має дитячий резерв. Я віддам частину своєї харчової норми в медблок. Тільки запишіть, щоб не вкрали.

Після неї піднявся Бор Тарек.

— Я старий і злий. Мені багато не треба. Але якщо хтось спробує вкрасти з дитячого резерву, я власноруч зроблю з нього навчальний матеріал із анатомії.

Муха повернув голову до нього.

— Погроза насильством зафіксована. Соціальний контекст: схвально.

Натовп засміявся.

Цього разу сміх був іншим.

Не легким. Не веселим. Але живим.

Рада проголосувала.

Талони не скасували.
Їх відкрили.

Кожен міг бачити запаси. Кожен міг бачити розподіл. Кожен міг бачити, що привілеї адміністрації скоротили. Це не зробило людей добрими. Не повернуло воду. Не зупинило прах. Але воно відібрало в брехні найзручніше укриття — тінь.

Уночі система знову створила файл некролога.

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_6

Цього разу його побачили не тільки в командному центрі. Він з’явився на кількох екранах одночасно: у медблоці, у дитячому секторі, біля водного пункту, у порожній їдальні.

Текст був короткий:

Колонія навчилася ділити смерть. Це краще, ніж красти життя, але гірше, ніж мати майбутнє. Наступний голод буде чеснішим.

Під текстом проступив новий рядок:

СЬОМА СЕРІЯ: МЕР МЕРТВОГО МІСТА.

Міра дивилася на екран у технічному центрі.

Раен стояв поруч, тримаючи дві порції води. Менші, ніж учора.

— П’єш? — запитав він.

— П’ю.

Вона взяла свою порцію.

— Ти теж.

— Так, командирко ресурсної спокуси.

— Не називай мене так.

— Занадто пізно. Я вже закохався в формулювання.

Вона подивилася на нього.

Слово «закохався» зависло між ними, можливо, випадково, можливо, ні. У нормальному світі вони могли б відступити, пожартувати, сховатися. Але нормальний світ давно закінчився. Він лежав десь під прахом, поруч із інструкціями, гарантіями й старими рекламами колоніального щастя.

Міра зробила ковток води.

— Ти марнуєш слова.

— Ні. Я економлю. Кажу тільки ті, які можуть не дожити до завтра.

Вона поставила стакан.

— Це дуже поганий спосіб залицятися.

— Але ефективний?

Вона підійшла ближче.

— Небезпечний.

— У нас усе небезпечне.

— Не все варте ризику.

Раен глянув на неї.

— А це?

Вона не відповіла одразу.

За склом технічного центру йшла колонія: люди в масках, волонтери з контейнерами, охорона біля дитячого сектора, прах у світлі ламп, чорні тріщини під прозорою підлогою, черга, яка більше не була просто чергою, а стала тимчасовою формою спільного існування.

Міра торкнулася його не губами. Ще ні. Лише пальцями до його долоні.

— Доживи до завтра, — сказала вона.

— Це побачення?

— Це умова.

— Умови мені теж подобаються.

Він переплів пальці з її пальцями.

І на кілька секунд колонія, яка виживала за талонами, мала щось безкоштовне.

Тепло.

Під ними, у нижніх рівнях, чорна органіка повільно обіймала водні магістралі. Вона слухала черги, голосування, сварки, сміх, шепіт Міри й Раена, дитячі сни, молитви Сави, мовчання Ілани, страх Орвелла, холод Ельзи.

Дім вчився.

Люди поділили воду.

Дім готувався поділити їх.