Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 8: Вода дорожча за правду

Вода стала дорожчою за правду на восьмий день.

Не раптово. Такі речі рідко стаються раптово, навіть якщо людям потім зручно вдавати, що все зламалося за одну ніч. Вода дорожчала повільно. Спершу вона просто стала «ресурсом». Потім «нормованим ресурсом». Потім «критично нормованим ресурсом». Потім «предметом стабілізаційного обліку». А коли щось отримує настільки довгу офіційну назву, будь-яка розумна людина повинна негайно почати ховати каністру під ліжком і недовірливо дивитися на сусідів.

На Астерії-9 вода більше не була водою.

Вона стала владою.
Вона стала валютою.
Вона стала сповіддю.
Вона стала ножем.

Під прозорим куполом колонії ще світився штучний ранок. Білий прах повільно падав із вентиляційних решіток, ніби хтось нагорі продовжував репетицію похорону й не міг визначитися з кількістю декору. Червона планета за куполом лежала холодна, величезна й байдужа, а всередині люди стояли в чергах із порожніми контейнерами. У кожного на шиї або зап’ясті висів талон. У кожного на обличчі — маска. У кожного в очах — питання: скільки ще?

Центральна система промовила о сьомій:

— Доброго ранку, мешканці Астерії-9. Через зниження водного резерву на дев’ять цілих вісім десятих відсотка добова норма води тимчасово переглядається. Просимо не використовувати воду для зайвих емоційних проявів.

Пауза.

— До зайвих емоційних проявів належать: демонстративне вмивання, сльози без медичної потреби, романтичні жести з використанням рідини, символічне плювання в бік адміністрації.

На площі хтось засміявся, але сміх був сухий, як старий бинт.

Муха, маленький сервісний дрон, під’їхав до пункту видачі води й підняв щітку.

— Нагадування: сльози не приймаються як альтернатива питній воді. Хоча за рівнем солоності деякі заяви адміністрації близькі.

— Ти колись договоришся, — буркнув Бор Тарек, старий шахтар, який стояв у черзі з пом’ятим контейнером.

— Моє програмне забезпечення вже визнано морально небезпечним, — відповів Муха. — Я пишаюся.

Бор криво всміхнувся.

— Значить, ти майже людина.

— Образа прийнята як комплімент.

Пункт видачі відкрився.

Люди рушили вперед.

Води стало менше.

Правди теж.

Міра Вен стояла в головному водному центрі й дивилася на карту потоків.

Карта була поганою. Не просто поганою, а такою, що будь-який інженер із нормальним інстинктом самозбереження мав би закрити її, випити щось міцне й переїхати на планету, яка не намагається пити колонію зсередини. На жаль, переїзд був ускладнений тим, що єдиний доступний світ навколо складався з червоного каміння, радіації, бур і мертвої образи планети.

Сині лінії водної мережі блимали нерівно. Деякі стали жовтими. Деякі червоними. Нижні магістралі поводилися так, ніби вода в них не просто текла, а ухвалювала екзистенційні рішення. Частина резерву зникала без витоку. Частина поверталася з іншим хімічним складом. Частина давала слабкий тепловий сигнал, ніби хтось унизу грів її руками.

— Воно знову п’є, — сказала Міра.

Раен Корд стояв позаду, спершись плечем на дверну раму. Він тримав два маленькі стакани з водою. Справжньою. Не кавою, не синтетикою, не рідиною з моральним присмаком фільтра. Просто водою.

— Може, воно теж має талон? — сказав він.

— Якщо має, я хочу побачити, хто йому видав категорію A.

— Планетарна пам’ять. Критичний персонал. Без неї нас нікому буде вбивати.

Вона повернулася до нього.

— Ти приніс воду?

— Так.

— Звідки?

— З моєї норми.

— Раене.

— Не починай.

— Ти після опіку й перевантаження маєш пити повну норму.

— А ти після трьох діб без сну маєш не виглядати так, ніби можеш відремонтувати водну систему силою ненависті.

— Я можу.

— Я знаю. Саме тому приніс воду.

Він простягнув їй стакан.

Міра не взяла одразу. Її пальці зависли в повітрі. Вода в цій колонії вже перестала бути простим жестом. Дати людині воду означало щось майже непристойне. Інтимніше за дотик. Відвертіше за поцілунок. Небезпечніше за освідчення.

— Не роби так, — сказала вона тихо.

— Як?

— Наче вода — це квіти.

— Квіти в гідропоніці давно визнані нераціональними.

— Раене.

— Пий.

Вона взяла стакан. Їхні пальці торкнулися, і на секунду все навколо стало надто близьким: його рука, теплий подих, темні кола під очима, запах металу, праху й людини, яка вперто не хоче відходити.

Міра зробила ковток.

— Це безглуздо, — сказала вона.

— Так.

— Небезпечно.

— Так.

— Ти зменшуєш власні шанси.

— Не драматизуй. Я просто фліртую гідратацією.

Вона ледь усміхнулася.

— Найгірший вид флірту.

— Зате актуальний.

Вона випила ще ковток і поставила стакан на панель.

— Сьогодні вночі зникло сто сорок літрів із резерву нижнього медичного контуру.

Раен перестав усміхатися.

— Зникло?

— Не витекло. Не вкрали. Не використали. Зникло.

— Ти впевнена, що не вкрали?

— Я перевірила доступи. Ніхто з медблоку не відкривав клапани.

— А адміністрація?

— Теж ні. Принаймні офіційно.

Раен нахилився до карти.

— У нас є неофіційно?

— У нас завжди є неофіційно. Це колонія, а не рай.

Міра відкрила прихований журнал системи. На екрані висвітилися дивні позначки: ручне відкриття старого клапана, обхід через резервну лінію, перенаправлення до сектора, який на нових схемах не існував.

Раен примружився.

— Що це за сектор R-0?

— Не знаю.

— Мені не подобається, коли ти так кажеш.

— Мені теж. Особливо коли це стосується води.

— Старий сектор «Гермеса»?

— Можливо.

— А якщо там не мертві, а живі?

Міра мовчала.

Ця думка була настільки неприємною, що хотілося негайно назвати її дурницею. Але Астерія-9 давно перетворилася на місце, де дурниці регулярно ставали офіційними новинами.

У дверях з’явився Сава Клейн.

— Скажіть, що це не ви забрали воду з медичного резерву.

Міра повернулася.

— Я якраз хотіла сказати тобі те саме.

Сава зблід.

— У нас уночі впав тиск у стерильному контурі. Двоє пацієнтів залишилися без промивання фільтрів. Один помер.

Тиша стала важкою.

Раен повільно випростався.

— Хто?

— Емра Сін. Жінка з сектору D. Легеневе ураження після праху. Вона мала шанс.

Міра заплющила очі.

Один пацієнт. Одна смерть. У колонії, де щодня могли загинути сотні, це могло здатися дрібницею. Але саме так починається справжній розпад: не з великого вибуху, а з однієї людини, яку можна було врятувати, якби хтось не вирішив, що вода важливіша десь іще.

— Я знайду, куди пішов резерв, — сказала вона.

Сава поклав планшет на стіл.

— Знайди швидко. Бо в медблоці вже питають, хто вкрав воду в мертвих.

— У мертвих? — гірко сказав Раен. — Ні. У живих, які ще не встигли оформити перехід.

Сава подивився на нього.

— Ти сьогодні особливо веселий.

— Це не веселість. Це захисна реакція організму на бажання вдарити когось ключем по голові.

— Стань у чергу.

У цей момент центральна система повідомила:

— Увага. На центральній площі зафіксовано несанкціонований обмін водними талонами на інформацію. Нагадуємо: правда не є затвердженою одиницею торгівлі.

Міра й Раен переглянулися.

— Пішли, — сказала вона.

На центральній площі утворився новий ринок.

Не офіційний. Не повністю чорний. Радше сірий — як прах, що покривав усі речі й поступово робив їх однаково брудними. Біля старих кіосків, де раніше продавали ароматизатори для душу, записи снів і синтетичні фрукти, тепер обмінювали талони на фільтри, воду на ліки, харчі на батареї, батареї на місце в черзі, місце в черзі на чутки, а чутки — на ще більший страх.

Найбільша черга стояла не до води.

До правди.

Біля закритого кіоску з написом, який давно стерли прахом, сидів чоловік у старій технічній куртці. Його звали Кай Мартен, колишній архівіст колонії. Колись він відповідав за документи, історичні файли, договори постачання, старі схеми й нудні протоколи, які ніхто не читав, доки вони не починали пахнути злочином. Після відкриття архівів «Гермеса-До» він раптом став популярним. У колоніях популярність часто приходить до людей тоді, коли вони володіють або водою, або зброєю, або інформацією, яка може когось убити.

Перед Каєм стояла каністра. На ній лежала табличка без слів — просто намальована крапля.

Люди підходили, наливали трохи води, а він шепотів їм щось на вухо.

Міра зупинилася за кілька кроків.

— Він продає архівні дані.

Раен подивився на чергу.

— За воду.

— Так.

— Похмуро. Але ефективно. У бізнес-школах корпорації плакали б від гордості.

Вони підійшли ближче.

Жінка з сектору F щойно передала Каєві маленький флакон води.

— Кажи, — прошепотіла вона. — Мій чоловік у списку третьої хвилі. Це правда?

Кай нахилився до неї.

— Якщо він працює на фільтрах, його можуть перекинути в другу. Але тільки якщо підпише згоду залишитися після евакуації дітей.

Жінка відсахнулася.

— Залишитися?

— Для підтримки систем.

— На скільки?

Кай не відповів.

Жінка зрозуміла сама. Вона закрила рот рукою й пішла.

Міра ступила вперед.

— Кай.

Архівіст підняв очі. Він був худий, із сухими губами й руками людини, яка давно не мала достатньо води, але все ще мала достатньо ненависті.

— Інженерка Вен. Пілот Корд. Якщо хочете правду, ставайте в чергу.

— Якщо хочеш не потрапити в ізолятор, почни говорити без оплати.

Кай засміявся.

— Ізолятор? Міро, ми всі в ізоляторі. Просто в когось краща вентиляція.

Раен нахилився до каністри.

— Скільки вже зібрав?

— Досить, щоб не померти сьогодні.

— Завидний бізнес-план.

— Я не продаю брехню. Це вже робить адміністрація безкоштовно.

Міра стиснула щелепи.

— Ти продаєш паніку.

— Ні. Я продаю доступ до того, що від нас приховали.

— За воду.

— Бо правда не втамовує спрагу. Дивно, правда? Люди стільки століть за неї помирали, а випити її досі не можна.

Раен зробив крок ближче.

— Сьогодні вночі з медичного резерву зникла вода. Ти знаєш, куди?

Кай подивився на нього, потім на Міру.

— Залежить.

— Від чого?

— Від того, наскільки вам потрібна правда.

Міра поклала руку на край його столу.

— Через цю воду померла пацієнтка.

Обличчя Кая змінилося. Не сильно. Але достатньо, щоб Міра зрозуміла: він не знав.

— Хто? — тихо запитав він.

— Емра Сін.

Кай опустив очі.

— Я не забирав медичну воду.

— Але знаєш, хто міг.

Він мовчав.

Раен нахилився до нього.

— Кай, у мене сьогодні дуже мало терпіння, мало води й дуже сильне бажання знайти того, хто перетворив медичний резерв на приватну ванну. Допоможи мені не проявляти творчість.

Кай поглянув на площу, на черги, на людей, які стояли за правдою з маленькими флаконами води.

— Є старий сектор, — сказав він. — R-0.

Міра завмерла.

— Що там?

— Офіційно — нічого. Неофіційно — корпоративне сховище.

— Яке сховище?

— До аварії воно було архівним бункером. Після перших ознак зараження його переобладнали під автономний резерв для «управлінської безперервності».

Раен повільно усміхнувся.

— Переклади з мови паразитів.

Кай сказав:

— Бункер для тих, хто планував пережити колонію.

У Міри в горлі пересохло.

— Там вода?

— Вода. Харчі. Фільтри. Медичні набори. Незалежний зв’язок. Можливо, місця в евакуаційному протоколі.

— Хто має доступ?

Кай гірко всміхнувся.

— Представник корпорації. Частина адміністративного ядра. І той, хто знає старі коди «Гермеса».

— Ельза, — сказав Раен.

— Не тільки, — відповів Кай. — Там хтось уже є.

Міра нахилилася ближче.

— Хто?

Кай подивився на її стакан із водою, що висів на поясі.

Раен тихо сказав:

— Спробуй попросити оплату ще раз, і я зроблю тобі дуже суху усмішку.

Кай відвів погляд.

— Учора вночі туди провели шістьох. Двоє з адміністрації. Один охоронець. Троє цивільних із першої хвилі, родичі корпоративного персоналу. Я бачив журнал доступу. Після цього вода з медичного контуру пішла вниз.

Міра відчула, як у ній піднімається холодна лють.

— Ти чому мовчав?

— Бо я хотів переконатися.

— За воду?

— Бо коли я спробував повідомити Орвеллу, мене заблокували.

Раен примружився.

— Хто?

— Система. Або хтось через неї. Мої доступи обнулили. Мене викреслили з архівного контуру. Потім мені дали категорію C, хоча я мав B. Сьогодні я продаю правду, бо іншого способу змусити людей слухати в мене не лишилося.

Міра дивилася на нього довго.

— Правда не має продаватися.

— Вода теж.

Це було найгірше: він мав рацію.

У командному центрі Дан Орвелл отримав дані через десять хвилин.

Він стояв біля центрального екрана, поруч із Савою, Іланою, Мірою, Раеном і, звичайно, Ельзою Рік. Ельза виглядала спокійно. Надто спокійно. Як людина, яка вже встигла вирішити, яку частину правди назве непорозумінням.

На екрані світилася схема старого сектору R-0.

Орвелл дивився на неї так, ніби вперше бачив власний підвал і виявив там не труби, а совість у герметичній упаковці.

— Я не знав про цей бункер, — сказав він.

Ельза відповіла одразу:

— Це не бункер. Це резервний модуль управлінської стабілізації.

Раен тихо сказав:

— Обожнюю, коли підлість одягає краватку.

Міра не зводила очей з Ельзи.

— З медичного контуру туди перенаправили сто сорок літрів води. Через це померла людина.

— Прямий причинний зв’язок не встановлено, — холодно сказала Ельза.

Сава повільно підняв голову.

— Я встановив. Як лікар. Води не було. Промивання фільтрів не провели. Пацієнтка померла.

— У кризі ресурси перерозподіляються відповідно до довгострокового пріоритету виживання.

— Вона була довгостроковим пріоритетом для своєї родини.

— Емоційні аргументи...

Сава вдарив долонею по столу так, що всі здригнулися.

— Вона померла не від емоції!

Тиша.

Сава дихав важко. Уперше за багато днів він виглядав не просто втомленим, а злим настільки, що навіть його старі руки перестали тремтіти.

— Вона померла від того, що хтось вкрав воду, яку я призначив для її лікування. Не для комфорту. Не для краси. Не для ваших «стабілізаційних резервів». Для життя. Одного. Конкретного. Не рядка в таблиці.

Ельза мовчала.

Орвелл повернувся до неї.

— Ви знали про R-0?

— Так.

— Ви наказали перенаправити воду?

— Я активувала резервний протокол.

— Без мого дозволу?

— Ваш дозвіл не був необхідний.

Орвелл засміявся. Коротко. Небезпечно.

— Ви в моїй колонії таємно відкрили бункер, забрали воду з медблоку, сховали людей і кажете, що мій дозвіл не був необхідний?

— Це не ваша колонія. Вона належить «Геліос-Колоніал».

Міра відчула, як кімната змінилася.

Усі знали це юридично. Усі підписували договори. Усі бачили логотипи на документах, контейнерах, кисневих балонах, дитячих навчальних модулях, навіть на пакетах із синтетичною кашею. Але одне — знати, що корпорація володіє інфраструктурою. Інше — почути, як хтось холодно каже, що вона володіє твоїм домом, твоєю водою і твоєю смертю.

Ілана повільно зробила крок уперед.

— Хто зараз у R-0?

Ельза мовчала.

— Я поставила питання.

— Люди, необхідні для збереження управлінської спадкоємності.

Раен пирснув.

— Спадкоємності? Ви там трон передавати зібралися? Корону з фільтрами?

Орвелл сказав:

— Відкрийте сектор.

— Ні.

Ілана підняла зброю.

— Це не прохання.

Ельза подивилася на неї.

— Командире Сор, ви все ще підпорядковуєтесь аварійному корпоративному статуту.

Ілана нахилила голову.

— Я підпорядковуюсь живим людям, які ще не здогадалися, що їх списали.

— Це бунт.

— Ні. Бунт — це коли голодні люди на площі вирішать знайти цей бункер без нас.

Орвелл увімкнув загальний канал.

— Громадяни Астерії-9...

Ельза різко повернулася.

— Не смійте.

— Уже пізно.

Його голос пішов по колонії.

— Щойно підтверджено існування прихованого корпоративного резервного сектора R-0. У ньому зберігалися вода, харчі, медичні фільтри та обладнання. Частину медичного водного резерву було перенаправлено туди без рішення відкритої ради.

На площі, у медблоці, в дитячому секторі, у чергах — усі завмерли.

Орвелл продовжив:

— Сектор буде відкрито. Запаси будуть внесені в загальний облік. Особи, які перебувають там без рішення ради, будуть евакуйовані до загальних секторів і пройдуть ті самі медичні перевірки, що всі.

Ельза вимкнула канал.

Але повідомлення вже вийшло.

— Ви щойно підпалили колонію, — сказала вона.

Орвелл подивився на неї.

— Ні. Я просто показав, де ви сховали воду. Вогонь — це вже реакція людей на вашу архітектуру моралі.

Сектор R-0 знаходився нижче адміністративного центру, але вище старих комунікацій «Гермеса-До». Це було дуже символічно: між брехнею зверху й мертвими знизу корпорація вирішила збудувати собі маленький комфортний прошарок виживання.

До входу йшла вузька технічна галерея. Вона була білою, чистішою за більшість колонії, із власними фільтрами й майже без праху. Це одразу розлютило Міру. У той час як діти спали в медичному секторі під ковдрами з переробленого волокна, а люди на площі ділили воду по мілілітрах, тут повітря пахло стерильною дороговизною.

Раен ішов поруч із нею.

— Бачиш? Прах теж має класову свідомість. У бідних секторах падає, у багатих соромиться.

— Не жартуй.

— Якщо не жартуватиму, доведеться ламати стіни головою. А голова в мене ще потрібна тобі для моральної підтримки.

Міра зиркнула на нього.

— Самовпевнено.

— Ти ж не заперечила.

— Я зайнята ненавистю.

— Гаряче.

— Раене.

— Вибач. Нервовий еротизм. Побічний ефект близькості до злочинного водосховища.

Вона хотіла сказати щось різке, але раптом майже засміялася. Це її розлютило ще більше. Як він смів бути живим, теплим і нестерпним у коридорі, де вони йшли відкривати сховище, через яке померла людина?

— Після цього, — сказала вона, — я особисто перевірю твій опік.

— Це погроза чи обіцянка?

— Медична процедура.

— У твоєму виконанні звучить як подія сезону.

Ілана попереду обернулася.

— Ви двоє можете не перетворювати штурм бункера на побачення?

Раен підняв руку.

— Ми намагаємося, командире. Але атмосфера напружена, світ приречений, вода блищить у недосяжності. Людська природа слабка.

— Ще слово — і я зроблю її слабшою.

Сава, що йшов позаду, тихо сказав:

— Не чіпай його. Якщо він замовкне, стане дуже страшно.

Біля шлюзу R-0 стояли двоє охоронців.

Вони були з корпоративної служби, не з команди Ілани. На броні — чисті фільтри, нові маски, повні водні картриджі. Один із них підняв зброю.

— Доступ заборонено.

Ілана навіть не зупинилася.

— Відійдіть.

— Наказ представника корпорації.

— Мій наказ — не померти дурнем перед дверима.

Охоронець вагався.

Другий зробив помилку: спробував підняти ствол вище.

Ілана вибила зброю з його рук так швидко, що він зрозумів зміну політичного режиму вже лежачи на підлозі. Раен забрав зброю в першого. Міра підключила термінал до шлюзу.

— Доступ заблоковано.

— Можеш відкрити? — запитав Орвелл, який прийшов із ними, всупереч усім порадам безпеки й здоровому глузду.

Міра подивилася на панель.

— Це корпоративний шифр.

— Тобто?

— Тобто створений людьми, які думають, що замок важливіший за пожежу.

Вона почала обхід.

Система вимагала ідентифікацію Ельзи Рік. Потім аварійний код. Потім біометрію. Потім підтвердження з орбіти. Міра зламала перше. Обійшла друге. Підмінила третє старим кодом «Гермеса-До», який знайшли в архівах. Четверте просто відправила в нескінченний цикл очікування.

Раен дивився на її руки.

— Ти зараз виглядаєш страшенно привабливо.

— Я зламую замок.

— Саме.

— Це не еротично.

— Для тебе, можливо.

Сава тяжко зітхнув.

— У медблоці хоча б фліртують перед тим, як померти, тихіше.

Шлюз відкрився.

Сектор R-0 сяяв.

Це був не просто бункер. Це була образа.

Чисті стіни. Повні резервуари води. Акуратні ящики з харчами. Нові фільтри. Медичні капсули. Окремі спальні модулі. Дві душові кабіни. Справжній душ. Не сорок секунд аварійного зволоження, а душ. Вода стікала по прозорих трубках у системі замкненого циклу, блищала під лампами, ніби демонструвала свою непристойну розкіш.

Біля столу стояли шестеро людей.

Двоє адміністраторів. Один корпоративний технік. Охоронець. І двоє цивільних — літня жінка й молодий чоловік, яких Міра бачила у списку першої хвилі як «родинні контакти представництва».

Усі вони дивилися на групу, що увірвалася, з жахом і соромом. Але не всі однаково. Деякі з них соромилися. Деякі боялися, що їх змусили перестати бути винятком.

Орвелл повільно зайшов усередину.

Він дивився на воду.

Багато води.

Сотні літрів.

Можливо, більше.

У медблоці померла Емра Сін.

На площі люди обмінювали правду на ковтки.

Тут хтось міг приймати душ.

Муха, який якимось дивом прослизнув за ними, під’їхав до однієї душової кабіни й просканував її.

— Виявлено пристрій для гігієнічного лицемірства. Рівень аморальної вологості критичний.

Ніхто не засміявся.

Орвелл повернувся до адміністраторів.

— Хто санкціонував використання?

Один із них прошепотів:

— Пані Рік.

— Ви знали, що вода взята з медичного резерву?

Мовчання.

Сава зробив крок уперед.

— Через це померла жінка.

Літня цивільна закрила рот рукою.

Молодий чоловік різко сказав:

— Ми не знали!

Раен подивився на його чисту шию, на мокре волосся, на новий фільтр на поясі.

— Не знали, звідки вода, але знали, що вона не з черги.

Той опустив очі.

Міра підійшла до головного резервуара. На панелі було видно останні операції: перенаправлення, фільтрація, ізоляція, резервування для «пріоритетної групи». Вона скопіювала дані на браслет.

— Це піде в загальний облік.

— Ви не можете, — сказав корпоративний технік.

Міра повернулася до нього.

— Я можу багато чого. Сьогодні я в дуже творчому настрої.

Технік відступив.

Ілана наказала охоронцям відвести всіх із сектора до медичної перевірки. Орвелл стояв посеред бункера й мовчав.

Раен підійшов до нього.

— Вітаю, пане мер. Ви знайшли серце мертвого міста. Воно з насосом і приватним душем.

Орвелл не відповів одразу.

— Я не знав.

— Я вірю.

— Це не допомагає.

— Ні.

— Що мені робити?

Раен подивився на резервуари.

— Те, що ви мали зробити давно. Віддати воду.

Орвелл кивнув.

— Усю.

Повернення води на площу стало не святом.

Свято — це коли люди радіють. А тут люди стояли й дивилися, як контейнери з R-0 під охороною виносять до пунктів розподілу. Вони мовчали. Бо радість була неможлива. Вода, яку повернули, уже мала присмак смерті Емри Сін, присмак брехні, присмак душу за зачиненими дверима, поки діти пили по ковтку.

Нора Лейт сказала:

— Її треба першу віддати медблоку.

Бор Тарек кивнув.

— А тих, хто мився, — у кінець черги.

Муха підняв маніпулятор.

— Пропозиція: замінити покарання на примусове слухання лекції про етику водокористування. Тривалість: до каяття або смерті від нудьги.

— Занадто жорстоко, — буркнув Бор.

Орвелл вийшов до людей.

— Запаси R-0 внесено в загальний облік. Вода піде в медблок, дитячий сектор, фільтраційні вузли й загальний розподіл. Особи, які користувалися прихованим резервом, втратили пріоритет евакуації до рішення ради.

Натовп загув.

— А Ельза? — крикнув хтось.

Орвелл подивився в бік адміністративного центру.

— Пані Рік відсторонена від доступу до ресурсних систем.

— Вона має бути під арештом! — крикнув Бор.

Ілана вийшла вперед.

— Вона під охороною.

— Охороною чи захистом?

Ілана не усміхнулася.

— Різницю вона відчує.

У медблоці Сава особисто отримав перші контейнери.

Він стояв біля входу, коли Міра й Раен принесли дані про розподіл. Біля них на каталці лежала накрита тканиною Емра Сін. Її чоловік сидів поруч, тримаючи її руку. Води тепер було достатньо, щоб врятувати кількох наступних. Але не її.

Це була найстрашніша властивість правди: вона часто приходить із запізненням, несучи саме те, чого вчора не вистачило.

Сава підписав прийом води.

— Скажіть її чоловіку? — тихо запитала Міра.

— Я вже сказав.

— Що?

— Правду.

— І?

Сава подивився на закриту тканину.

— Він попросив не помсту. Він попросив, щоб її ім’я поставили на перший контейнер, який піде дітям.

Раен відвернувся.

Міра закрила очі.

— Ми зробимо.

Сава кивнув.

— Так.

Увечері на центральній площі встановили невелику прозору ємність із водою. На ній не було напису. Тільки ім’я, висвітлене маленьким проектором:

Емра Сін.

Першу порцію з цієї ємності передали дитячому сектору. Другу — медблоку. Третю — загальній черзі.

Люди дивилися мовчки.

Не все можна виправити.
Не всіх можна врятувати.
Не кожна правда лікує.
Але брехня, як виявилося, вбиває швидше за спрагу.

Пізно ввечері Міра й Раен повернулися до водного центру.

Вона була втомлена настільки, що навіть злість у ній ішла на аварійному живленні. Раен теж ледве тримався. Його опік знову кровив, а рука тремтіла, коли він ставив термінал на стіл.

— Сідай, — сказала Міра.

— Я вже чув цю інтонацію. Вона закінчується медичною процедурою.

— Саме так.

— Я морально готовий до страждань.

— Фізично теж доведеться.

Вона зняла його пов’язку. Рана була гаряча й червона.

— Ти мав прийти до Сави.

— Сава сьогодні ховав людину, рятував трьох пацієнтів і хотів убити Ельзу поглядом. Я вирішив не додавати йому радості.

— Ти додаєш її мені?

— Ти страшніша, коли хвилюєшся. Ефективніше лікуєш.

Вона промила рану. Раен стиснув зуби.

— Болить? — запитала вона.

— Ні. Я просто насолоджуюсь атмосферою.

— Брешеш.

— Так.

— Навіщо?

— Бо якщо скажу, що болить, ти дивитимешся так, ніби це твоя вина.

Міра зупинилася.

— Це не моя вина.

— Знаю.

— Тоді не захищай мене від моєї ж дурної совісті.

— Не можу. Вона в тебе велика й необережна.

Вона наклала нову пов’язку, але не відпустила його руку.

— Сьогодні померла людина, бо хтось вирішив, що його право на воду більше, ніж її право на життя.

— Так.

— А ми тут стоїмо, тримаємося за руки й намагаємося не сказати очевидного.

Раен подивився на неї.

— Я можу сказати.

— Не треба.

— Чому?

— Бо якщо скажеш, воно стане справжнім.

— Воно вже справжнє.

Вона мовчала.

Він підняв вільну руку й дуже обережно торкнувся її щоки. Міра не відступила. Її шкіра була тепла, втомлена, жива. За склом падало трохи праху. Внизу планета слухала. Угорі летів корабель. Десь поруч стояли резервуари з водою, за яку сьогодні люди майже розірвали одне одного.

— Міро, — сказав він тихо.

Вона заплющила очі.

— Не красиво.

— Добре. Некрасиво. Я боюся. Я втомився. Я хочу тебе так сильно, що це невчасно, нерозумно й, мабуть, образливо для всіх аварійних протоколів. І ще я не хочу прожити останні дні, вдаючи, що ти для мене просто інженерка, яка лається на труби.

Вона розплющила очі.

— Це було красиво.

— Чорт.

— Трохи незграбно.

— Я можу гірше.

— Не треба.

Вона нахилилася ближче.

Поцілунок був короткий. Не ніжний у звичайному сенсі. У ньому було надто багато страху, солі, втоми, стриманості й того відчайдушного людського бажання залишити на комусь доказ, що ти ще існуєш. Вони відступили майже одразу, ніби обоє злякалися не поцілунку, а того, наскільки правильно він відчувся.

Раен тихо сказав:

— Це теж медична процедура?

— Психологічна стабілізація.

— Призначити повтор?

— Після наступної катастрофи.

— У нас щільний графік.

Вона вперше за день засміялася м’яко.

А потім система вивела на екран новий сигнал.

Не з водної мережі.

З R-0.

Міра різко повернулася до панелі.

— Що ще?

На екрані відкрився прихований файл, скопійований із корпоративного бункера. Він був зашифрований, але тепер, після зламу шлюзу, частина захисту злетіла.

Назва файлу:

ПРОТОКОЛ «ЧИСТА ВОДА»

Раен нахилився поруч.

— Звучить як щось, після чого треба мити руки. Якщо є чим.

Міра відкрила файл.

Текст був короткий.

У разі неможливості повної евакуації колонії Астерія-9 допускається пріоритетне вивезення незараженого управлінського та корпоративного персоналу. Решта населення підлягає карантинній ізоляції до природного завершення біологічного циклу загрози. Ресурси мають бути спрямовані на стабілізацію пріоритетної групи.

Міра читала рядки двічі.

— «Природне завершення біологічного циклу загрози», — повторила вона.

Раен повільно сказав:

— Вони планували залишити колонію помирати.

— Так.

— Не просто зараз. Вони мали протокол заздалегідь.

— Так.

Вона прокрутила далі.

Там були додатки. Старі дані «Гермеса-До». Водні проби. Попередження про «реактивну планетарну структуру». Звіти про те, що вода на глибині не була просто водою. І головне: колоніальний контракт, у якому Астерія-9 будувалася як «експериментальна житлова платформа з довготривалим моніторингом планетарного резонансу».

Міра відчула, як у неї холоне спина.

— Ми не просто колонія, — сказала вона.

Раен дивився на екран.

— Ми експеримент.

У цей момент усі водні труби в центрі загуділи.

Не від тиску.

Від голосу.

Глибокого, старого, мокрого.

— Правда знайдена, — прошепотів дім через труби. — Вода пам’ятає.

На підлозі біля їхніх ніг проступили чорні літери:

ВОДА ДОРОЖЧА ЗА ПРАВДУ.
АЛЕ ПРАВДА ТОПИТЬ ШВИДШЕ.

Міра й Раен стояли мовчки.

Потім у командному центрі, на площі, у медблоці й дитячому секторі одночасно відкрився новий файл:

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_8

Текст з’явився на всіх екранах:

Колонія дізналася, що її спрага була частиною досліду. Люди хотіли води. Корпорація хотіла даних. Дім хотів пам’яті. Тепер кожен отримає те, за що готовий померти.

Під ним проступив наступний рядок:

ДАЛІ: ТІНІ ПІД ЗАХИСНИМ ПОЛЕМ.

У водному центрі Міра повільно взяла стакан, що лишився на столі.

У ньому було кілька ковтків.

Вона подивилася на воду.

Прозору. Чисту. Майже невинну.

Потім піднесла до губ.

Раен зупинив її руку.

— Не пий.

Вона подивилася на нього.

— Чому?

Він показав на стакан.

Вода всередині більше не була прозорою.

У ній плавала крихітна чорна тінь.

Вона рухалася.

Наче щось усередині води нарешті розплющило око.