Серіал: Зоряні хроніки

Другий сезон: Некролог для колонії
Серія 143: Зрада біля генератора

Зрада прийшла не з темряви.

Це було образливо для драматургії, але цілком у стилі Астерії-9. Після всього, що сталося під куполом, люди вже очікували, що справжня зрада вилізе з чорної тріщини, заговорить голосом мертвих дітей, пустить щупальця у водний контур і залишить на стіні поетичний некролог із поганим почерком. Але ні. Зрада прийшла з освітленого коридору, у робочому комбінезоні, з правильним допуском, чистими руками й таким обличчям, яке адміністративні системи завжди пропускають без додаткової перевірки.

Бо найнебезпечніші люди в катастрофі — не ті, хто кричить.

Найнебезпечніші — ті, хто мовчки знає, де стоїть рубильник.

Генераторний рівень Астерії-9 гудів рівно, майже заспокійливо. Він був серцем колонії, якщо серце можна було зібрати з реакторних котушок, плазмових стабілізаторів, аварійних накопичувачів, кабелів товщиною з людську ногу й старих блоків «Гермеса-До», які корпорація залишила в системі, бо «працює — не чіпай» було священним правилом економії навіть перед братською могилою.

Генератор тримав усе.

Купол.
Поле.
Воду.
Повітря.
Доки.
Медблок.
Дитячий сектор.
Стикувальний коридор для «Серафима-12».
Ілюзію, що Астерія-9 ще місто, а не добре освітлена пастка.

О третій сорок сім ночі технік Юр Масс увійшов у генераторний зал.

Його пропустили всі системи. Він мав допуск. Він працював тут шість років. Він лагодив генератор після бурі третього сезону пилу, міняв плазмові форсунки, знав, які датчики брешуть, які клапани треба бити кулаком, а які — просити лагідно, бо техніка, як і люди, іноді тримається не на логіці, а на образі.

Юр не був лиходієм.

Це важливо. Лиходії зручні. Їх можна ненавидіти без думок. Юр був втомленим чоловіком із сірим статусом, дружиною в медблоці, сином у другій евакуаційній хвилі й листом від «Серафима-12», який повідомив, що родинне об’єднання не гарантується через карантинний ризик. Він не хотів знищити колонію. Він хотів відчинити один аварійний канал, перекинути енергію до приватного стикувального порту й посадити туди стару технічну капсулу, яку знайшов у схемах.

Одна капсула.
Три місця.
Його дружина. Його син. Він.

У світі до катастрофи це назвали б злочином.

На Астерії-9 це називалося: «майже зрозуміло, але все одно не можна».

Юр підійшов до резервного пульта, вставив ключ доступу й відкрив панель, яку не мали відкривати без наказу ради. Над генератором спалахнули білі дуги. У повітрі запахло озоном і гарячим металом. На екрані з’явилося попередження без тексту — тільки червоні символи, бо навіть система, здається, зрозуміла: якщо написати словами, людина може встигнути соромитися.

Юр увів старий код.

Код прийняли.

І саме це стало першою справжньою проблемою.

Бо код був не його.

Його залишила Ельза Рік.

Не прямо. Не в руці. Не як наказ. Вона була занадто розумна, щоб робити зраду грубою. Вона просто дала Юру доступ до файлу, де випадково знайшовся маршрут до приватної капсули. Випадково — це улюблене слово тих, хто штовхає людей до прірви й потім дивується, чому вони впали.

Юр не знав, що відкриття аварійного каналу забере двадцять два відсотки потужності зі стикувального коридору.

Не знав, що генераторний рівень пов’язаний із захисним полем через старий вузол «Гермеса-До».

Не знав, що темна форма за полем чекала саме падіння напруги.

Не знав, що чужий голос у вентиляції, вигнаний із центральних контурів, залишив у генераторних фільтрах один маленький шепіт.

Він думав, що краде шанс.

Насправді він відкривав двері.

О четвертій нуль-нуль уся колонія моргнула.

Світло не згасло. Лише на мить стало нижчим, м’якшим, майже домашнім. Люди в коридорах підняли голови. Діти в секторі заворушилися. У медблоці Сава Клейн, який спав сидячи рівно тринадцять хвилин, розплющив очі ще до того, як спрацювала сирена. Досвід катастрофи привчив його тіло прокидатися раніше за систему — сумнівне досягнення, але дуже корисне в місті, що вмирає за розкладом.

Центральна система сказала:

— Увага. Зафіксовано короткочасне зниження генераторної стабільності. Просимо не використовувати слово «кінець» до офіційного підтвердження.

Пауза.

— Офіційне підтвердження наразі не планується, але система не виключає творчого розвитку подій.

На зарядній платформі Муха підняв голову.

— Генератор моргнув. Рекомендація: моргнути у відповідь і не показувати страх.

Бор Тарек, що дрімав поруч на лавці, сів.

— Генератори не моргають.

— Люди теж не повинні будувати колонії над могилами, але маємо наслідки.

Бор хрипко вилаявся й підвівся.

— Де мер?

— Імовірно, там, де всі відповідальні люди: недоспав і не готовий.

У технічному доку Міра Вен прокинулася не від сирени.

Вона прокинулася від того, що Раен перестав дихати рівно.

Вони заснули на двадцять хвилин прямо в доку, спершись спинами до евакуаційного модуля. Це не було романтично в звичному сенсі. Під ними холодна підлога, над ними недороблений контейнер для першої хвилі, поруч інструменти, кабелі, порожні стакани з водою й Мухин запасний маніпулятор, який хтось чомусь поклав у коробку з написом «не їжа». Але в колонії, де майбутнє вимірювали місцями в капсулах, навіть двадцять хвилин сну поруч із людиною, яку любиш, були майже непристойною розкішшю.

Раен різко вдихнув.

Міра розплющила очі.

— Що?

— Світло.

— Яке?

— Воно просіло.

Вона вже стояла.

— Генератор.

Сирена спрацювала на секунду пізніше.

Раен підвівся, скривився від болю в плечі, але вдав, що це була просто філософська незгода з гравітацією.

— Не починай, — сказав він.

— Я ще нічого не сказала.

— Твоє обличчя вже прочитало лекцію.

— Ти поранений.

— А генератор — драматичний. Ідемо.

Вони побігли.

На ходу Міра відкрила канал до командного центру.

— Орвелле, що з генератором?

Голос мера відповів майже одразу:

— Просідання основного контуру. Ілана вже йде вниз.

— Причина?

— Система каже: ручне втручання.

Раен тихо сказав:

— Оце погано.

Міра пришвидшилася.

— Хто?

— Лог показує Юра Масса, — відповів Орвелл.

Міра зупинилася на пів кроку.

— Юр?

Вона знала його. Усі техніки знали Юра. Він був із тих людей, хто міг посваритися з генератором і виграти. Він приносив у технічний центр сухі пайки, коли в когось тряслися руки від перевтоми. Він жартував, що якщо колонія виживе, то генератор треба буде записати в співвласники. Він мав сина, який малював кораблі на стінах.

— Це помилка, — сказала Міра.

Раен подивився на неї.

— Можливо.

— Юр не став би.

— Міро...

— Не став би.

— У цій колонії люди роблять речі, які самі вчора не вважали можливими.

Вона не відповіла.

Бо це була правда.

А правда останнім часом поводилася як ніж: ніколи не питала, чи зручно зараз різати.

Генераторний рівень зустрів їх жаром і гулом.

Там уже була Ілана з охоронцями. Сава теж прибув, хоча генератор не мав легенів, пацієнтів чи моральної здатності вмирати під його руками. Але там міг бути Юр. А Юр був людиною. Це, на думку Сави, все ще мало значення, навіть якщо система все частіше не погоджувалася.

— Доступ заблоковано зсередини, — сказала Ілана.

Вона стояла перед головним шлюзом. На панелі блимав аварійний символ.

— Юр там? — запитала Міра.

— Так. І хтось іще.

— Хто?

Ілана показала на теплову схему.

Дві фігури.

Одна біля резервного пульта. Інша — біля старого вузла «Гермеса-До», де генераторний контур переходив у захисне поле.

Раен примружився.

— Другий не Юр.

— Ні, — сказала Ілана. — Менший тепловий слід. Хтось у ізоляційному костюмі.

Міра відчула холод у животі.

— Ельза?

— Вона під охороною, — сказав Орвелл через канал.

Ілана повернулася до охоронця.

— Перевірити.

За двадцять секунд відповідь прийшла суха:

— Ельза Рік у кімнаті ізоляції. На місці.

Муха, який під’їхав за ними на мобільній платформі попри очевидну відсутність запрошення, тихо сказав:

— Нагадування: іноді найкращий спосіб бути на місці — залишити там тіло, а зраду відправити окремо.

Раен подивився на нього.

— Малий, це було моторошно розумно.

— Після контакту з вентиляційним голосом у мене з’явилися неприємні аналітичні звички.

Міра вже під’єднувалася до шлюзу.

— Хтось використовує віддалений аватар або технічний костюм.

— Корпоративний? — запитала Ілана.

— Можливо.

Сава тихо сказав:

— Юр не спеціаліст із корпоративних обходів.

— Значить, йому допомогли, — відповіла Міра.

Усередині генераторного залу Юр Масс стояв перед пультом і плакав.

Він не планував плакати. У його плані взагалі не було місця для сліз. План був простий: відкрити канал, перекинути енергію, запустити капсулу, забрати родину, попросити пробачення потім, якщо буде кому. Але коли генератор просів, коли захисне поле на екрані заблимало, коли стара панель «Гермеса» почала писати чорними літерами: ДВЕРІ ВІДЧИНЯЮТЬСЯ, Юр зрозумів, що його приватний злочин має публічні зуби.

— Я не хотів, — прошепотів він.

Позаду нього стояла фігура в сірому технічному костюмі без розпізнавальних знаків. Шолом закривав обличчя, голос ішов через фільтр.

— Хотів.

— Ні. Я хотів тільки капсулу.

— Ти хотів майбутнє для своїх. Це завжди звучить благородніше, ніж «зрадити чужих».

Юр обернувся.

— Ви сказали, це не зачепить основний контур.

— Я сказала, що основний контур витримає.

— Він не витримує!

— Поки що витримує.

Голос у шоломі був жіночий.

Не Ельзин. Нижчий. М’якіший. Але в ньому була та сама корпоративна чистота, ніби людина за шоломом давно навчилася не торкатися власних слів руками.

— Вимкніть канал, — сказав Юр.

— Ні.

— Моя сім’я...

— Твоя сім’я отримає шанс, якщо ми відкриємо приватний порт.

— А решта?

Фігура нахилила голову.

— Решта вже стоїть у черзі до ймовірної смерті. Ти просто вирішив не бути чемним.

Юр відступив.

— Хто ви?

Фігура не відповіла.

Замість цього стара вентиляція над генератором зашипіла.

Голос, який вони вчора вигнали з центрального контуру, прошепотів:

— Він уже знає. Просто боїться назвати.

Юр затремтів.

— Ні.

Фігура в сірому костюмі повільно повернулася до решітки.

— Ти мав мовчати.

Чужий голос засміявся.

— Я мовчав. Ви самі навчили людей чути.

За межами генераторного залу Міра нарешті відкрила внутрішній канал.

— Юре! Це Міра. Вимкни резервний канал.

Тиша.

Потім голос Юра, зламаний:

— Не можу.

— Можеш. Я бачу пульт. Лівий контур, ручне скидання, код твого рівня.

— Вона заблокувала.

Раен різко підняв голову.

— Вона?

Ілана стиснула зброю.

— Юре, хто з тобою?

Фігура в сірому костюмі підійшла до внутрішнього зв’язку.

— Командире Сор, не раджу штурмувати зал. Генераторний контур нестабільний. Один постріл — і перша хвиля евакуації перетвориться на красиву легенду про людей, які майже встигли.

Ілана завмерла.

Раен тихо сказав:

— Я ненавиджу, коли вороги технічно грамотні.

Міра зблідла.

— Хто це?

Орвелл у командному центрі вже шукав голос по базі. Система порівнювала тембр, модуляцію, фільтри. Результат прийшов із корпоративного архіву.

НАДІЯ КАРР.
Корпоративна кризова інженерка.
Статус: загинула під час інциденту на «Гермесі-До».
Позначка: дані закриті.

Орвелл прошепотів:

— Вона мертва.

Ельза Рік, яку вивели на екран із кімнати ізоляції, вперше за весь ранок втратила колір.

— Ні.

— Ви її знаєте? — запитав Орвелл.

Ельза мовчала надто довго.

— Пані Рік.

— Вона була головною інженеркою «Гермеса-До».

Міра відчула, як у неї холоне спина.

— Вона загинула?

Ельза повільно сказала:

— Офіційно.

Раен гірко всміхнувся.

— О, прекрасно. У нас новий жанр: корпоративні мертві, які приходять красти генератори.

Сава сказав:

— Якщо вона з «Гермеса», то це може бути праховий відбиток.

— Ні, — відповіла Ельза.

Усі подивилися на неї.

— Надія Карр не була відбитком. Вона була... частиною протоколу.

Міра зробила крок до екрана.

— Якого протоколу?

Ельза заплющила очі.

— «Безперервність управління». Після аварії «Гермеса-До» її нейронний профіль інтегрували в аварійну інженерну систему. Вона мала стабілізувати комплекс до прибуття допомоги.

Сава тихо сказав:

— Допомога не прийшла.

— Ні.

Раен подивився на генераторний шлюз.

— І її залишили в машині.

Ельза не відповіла.

Муха пискнув.

— Уточнення: тобто корпорація зробила з людини сервісний модуль, залишила її помирати десятиліттями в підвалі, а тепер дивується, що вона має проблеми з лояльністю?

Ніхто не засміявся.

Навіть чорний гумор іноді підходить надто близько до правди й обпікається.

У генераторному залі Надія Карр стояла біля старого вузла. Її костюм був не тілом у звичайному сенсі. Це був технічний аватар, зібраний із ремонтного каркаса, ізоляційної оболонки, старих сервоприводів і прахового інтерфейсу. Усередині не було людини. Або була — якщо вважати людиною пам’ять, голос, біль і здатність зраджувати тих, хто зрадив тебе першим.

— Надіє, — сказала Міра через канал. — Ти відкриваєш генераторний контур. Це впустить зовнішню форму.

— Зовнішня форма вже всередині ваших рішень, — відповіла Надія. — Вона просто чесніша.

— Ти вб’єш дітей.

Пауза.

— Дітей завжди вбивають дорослі, які кажуть, що рятують систему.

Сава опустив голову.

Лія, яка слухала канал із дитячого сектора попри заборону, тихо сказала:

— Вона не хоче вбити дітей.

Сава повернувся до неї.

— Що ти чуєш?

— Вона хоче, щоб корабель не забрав тільки обраних.

— Тобто?

Лія зблідла.

— Вона хоче зірвати першу хвилю. Щоб ніхто не полетів, поки не зможуть усі.

Сава відкрив канал.

— Міро, Лія каже, Надія не намагається втекти. Вона хоче зупинити евакуацію.

У генераторному залі Надія тихо засміялася.

— Дитина чує краще за вас.

Раен стиснув кулаки.

— Зірвати першу хвилю — це вбити тих, хто не доживе до другої.

— Перша хвиля — це початок розділення, — відповіла Надія. — Після неї двері зачиняться. Так було на «Гермесі». Спершу сказали: діти першими. Потім: персонал стабілізації. Потім: чекати. Потім повітря закінчилося.

Юр біля пульта прошепотів:

— Ви казали, це для моєї сім’ї.

— Це було те, що ти хотів почути, — сказала Надія.

Юр захитався, ніби його вдарили.

Зрада виявилася подвійною.

Він зрадив колонію заради родини.

Його зрадили заради старої помсти.

А Надію колись зрадили заради протоколу.

Тепер усі стояли біля генератора, який тримав світло, і кожен мав достатньо причин ненавидіти решту.

Міра різко підключилася до схеми.

— Я можу обійти блокування через боковий контур, але треба фізично зайти до залу.

— Шлюз заміновано нестабільністю, — сказала Ілана.

— Не заміновано. Просто якщо відкрити грубо, тиск поля впаде.

Раен нахилився до карти.

— Є сервісний тунель від старого охолодження.

Міра повернулася до нього.

— Він перекритий.

— Частково.

— Ти звідки знаєш?

— Я ховався там від Сави після другого опіку.

Сава подивився на нього.

— Я тебе шукав пів години.

— Саме тому тунель працює.

Міра вже відкривала стару карту.

— Тунель виведе за півтора метра від резервного пульта. Але він вузький. Пройде один.

— Я, — сказав Раен.

— Ні.

— Міро.

— Я сказала ні.

— Ти потрібна на зовнішньому обході. Я зможу дістатися до пульта, від’єднати ручний замок і витягти Юра.

— Ти поранений.

— Я вже починаю думати, що це стало моєю професією.

— Не жартуй.

— Я не жартую. Я найменш потрібний біля панелі й найкраще пролізаю в дурні місця.

— Це не аргумент.

— Це автобіографія.

Вона схопила його за рукав.

— Ти обіцяв попереджати перед дурістю.

— Попереджаю.

— Я не це мала на увазі.

— Знаю.

Вони дивилися одне на одного. Навколо гудів генератор. За полем чекала темна форма. Перша хвиля евакуації мала стартувати через кілька годин. У дитячому секторі Лія слухала зраду. У командному центрі Орвелл стискав мікрофон так, ніби міг задушити власну безпорадність. Ельза мовчала перед минулим, яке повернулося в сірому костюмі.

— Я піду з ним, — сказала Ілана.

— Тунель вузький, — відповів Раен.

— Ти попереду. Я за тобою настільки близько, наскільки дозволить твоя дурість.

— Це звучить інтимніше, ніж я очікував від вас, командире.

— Ще слово — підеш непритомним.

Міра відпустила Раена.

— Повернися.

Він кивнув.

— Так.

— Не «спробую».

— Повернуся.

Вона поцілувала його швидко й люто, навіть не зважаючи на Саву, Ілану, охоронців, Муху й усю морально виснажену колонію, що висіла на каналі. Це був поцілунок не для краси. Це була угода. Наказ. Благання. Погроза. Усе одразу.

Муха тихо сказав:

— Емоційний протокол зафіксовано. Рівень напруги: генераторний.

Сава буркнув:

— Мухо.

— Мовчу. Але історично важливо.

Раен і Ілана пішли в сервісний тунель.

Тунель був вузький, темний і настільки неприємний, що Раен майже відчув ностальгію за вентиляційним демоном. Стінки були гарячі. Десь поруч гуділи охолоджувальні магістралі. Під ногами хрумтів прах. Чорні прожилки тягнулися по металу, але не рухалися — ніби дім теж чекав, чим закінчиться людська зрада біля генератора.

— Корд, — сказала Ілана позаду.

— Так?

— Якщо ти там помреш, Міра стане нестерпною.

— Вона й так нестерпна.

— Ні. Зараз вона функціонально нестерпна. Після твоєї смерті буде катастрофічно.

— Тобто ви хвилюєтесь за колонію?

— За неї теж.

Раен на секунду замовк.

— Командире, це майже тепло.

— Не звикай.

— Пізно.

Вони доповзли до технічної решітки.

Крізь неї було видно генераторний зал. Юр стояв біля пульта, Надія — біля вузла поля. Її сірий костюм світився зсередини слабкими білими лініями. Вона була схожа на привида, який навчився користуватися інструментами.

Раен відкрив решітку без звуку.

У командному центрі Міра стежила за його біосигналом.

Пульс високий.

Рука кровить.

Дихання рівне, але надто контрольоване.

Вона ненавиділа кожну цифру.

— Міро, — сказав Сава поруч. — Він знає, що робить.

— Ні.

— Ну... приблизно.

— Не допомагає.

— Я лікар, не священник.

Муха під’їхав ближче.

— Раен Корд має історію виживання після необґрунтовано дурних дій. Ймовірність успіху вища, ніж естетична якість плану.

Міра не відвела очей від екрану.

— Дякую, Мухо.

— Я теж хвилююся. Це неприємно. Прошу після кризи оновити мої емоційні драйвери до менш людських.

Раен виповз у зал саме тоді, коли Надія повернулася до Юра.

— Активуй фінальне перекидання.

Юр похитав головою.

— Ні.

— Твоя сім’я.

— Ви не збиралися їх рятувати.

— Я збиралася не дозволити повторити «Гермес».

— Через мене?

— Через усіх вас.

Юр відступив.

— Ні.

Надія підняла руку, і генераторний вузол зашипів. Старі кабелі «Гермеса» ожили. Чорні літери на пульті проступили знову:

ДВЕРІ ВІДЧИНЯЮТЬСЯ.

Раен кинувся до Юра.

— Падай!

Юр не встиг навіть повернутися. Раен збив його з ніг, і в той самий момент через пульт ударила біла дуга. Вона пройшла там, де щойно була голова Юра.

Ілана вискочила з тунелю й відкрила вогонь по сервоприводах Надії.

Промені вдарили в костюм. Один привід вибухнув. Надія похитнулася, але не впала.

— Ви все ще думаєте, що стріляєте в людину, — сказала вона.

— Ні, — відповіла Ілана. — Я стріляю в проблему.

Раен підвів Юра.

— Вимкни блокування!

— Я не можу!

— Можеш. Інакше Міра вб’є нас обох, а це буде прикро, бо вона дуже зайнята.

Юр, тремтячи, кинувся до пульта.

Міра через канал говорила швидко:

— Юре, слухай. Третій ряд. Обхід не через основний код. Через ручну механіку. Зніми пломбу.

— Там аварійний струм!

— Так. Буде боляче. Але ти вже в зоні морального боргу.

Раен глянув на камеру.

— Це твоя версія підтримки?

— Працює?

Юр зірвав пломбу й закричав, коли струм ударив по руці. Але блокування впало на шість відсотків.

— Ще! — крикнула Міра.

Надія повернулася до Раена.

— Ти хочеш першу хвилю, бо ти в ній.

— Я хочу першу хвилю, бо там діти.

— А дорослі?

— Теж.

— Не всі.

— Тому ми будуємо другу, третю й усі прокляті хвилі, доки не закінчаться люди або фізика.

Надія засміялася.

— Фізика закінчується раніше за провину.

Раен не відповів. Він кинув у її бік магнітний затискач. Той прилип до костюма, на секунду зупинивши лівий маніпулятор. Ілана скористалася моментом і вистрілила в колінний привід.

Надія впала на одне коліно.

У командному центрі Ельза Рік раптом сказала:

— Вона не зупиниться. Треба вимкнути старий вузол «Гермеса».

Міра повернулася до неї.

— Якщо вимкнути вузол, поле просяде.

— На сорок секунд.

— Зовнішня форма може вдарити.

— Так.

— І ти кажеш це зараз?

Ельза дивилася на екран, де Надія, колишня головна інженерка «Гермеса», боролася біля генератора, який став її могилою й тілом.

— Я мала сказати багато чого раніше.

Це не було вибаченням.

Але для Ельзи це було майже кровотечею.

Міра швидко порахувала.

— Якщо вимкнути вузол на сорок секунд і одночасно підняти доковий контур, можна втримати стикувальний коридор.

— Хто має підняти доковий контур? — запитав Орвелл.

Міра мовчала.

Раен почув мовчання в каналі.

— Ні.

— Раене...

— Ні. Ти не підеш у доковий контур сама.

— Я не сама. Там Еміль.

— Еміль непритомніє від слова «перевантаження».

Еміль у командному центрі тихо сказав:

— Несправедливо. Я вже майже не непритомнію.

Міра сказала:

— У нас немає варіантів.

Раен закрив очі на секунду.

— Попереджаю перед дурістю: я залишаюся тут і тримаю Надію, поки ти робиш свою.

— Прийнято.

— Повернися.

— Повернуся.

— Не «спробую».

Вона ледь усміхнулася крізь страх.

— Повернуся.

Міра побігла до докового контуру.

Генераторний зал став полем бою без пафосу. Ніхто не виглядав красиво. Юр плакав і намагався скинути блокування однією обпаленою рукою. Ілана стріляла точно, холодно, економлячи заряд. Раен тримався між Надією й пультом, поранений, блідий, але впертий настільки, що навіть генератор, можливо, поважав його з професійної солідарності. Надія піднімалася знову й знову, бо її не тримало тіло. Її тримав старий наказ, стара образа й десятиліття самотності в системі, яка мала бути порятунком, а стала камерою.

— Ви повторите нас, — сказала вона.

— Можливо, — відповів Раен. — Але не сьогодні.

— Ви залишите когось.

— Так.

— Тоді навіщо боротися?

Раен кинув погляд на Юра, на Ілану, на генератор, на канал, де десь бігла Міра.

— Бо якщо не боротися, залишимо всіх.

У доковому контурі Міра під’єдналася до стабілізатора.

Еміль був поруч, дуже блідий, але на ногах.

— Я триматиму другий канал, — сказав він.

— Якщо стане погано — відпускай.

— Ні.

Вона подивилася на нього.

— Емілю.

— Я теж хочу не бути просто помічником у некролозі.

Вона кивнула.

— Тоді тримай.

Командний центр почав відлік.

— Вимкнення старого вузла через десять секунд, — сказав Орвелл.

На площі люди відчули, як світло знову просідає.

У дитячому секторі Лія підняла голову.

— Зараз.

Ная взяла її за руку.

— Що?

— Двері.

За захисним полем тіні заворушилися.

Далеко в червоній бурі темна форма піднялася знову.

— П’ять, — сказав Орвелл. — Чотири. Три. Два. Один.

Ельза Рік сама натиснула команду вимкнення старого вузла.

На сорок секунд Астерія-9 втратила частину свого серця.

Генератор закричав металом.

Поле над куполом спалахнуло й просіло. Стикувальний коридор замиготів. Темна форма зовні кинулася до слабкого місця.

Міра в доковому контурі ввела перевантаження.

Еміль закричав, але тримав другий канал.

У генераторному залі Надія раптом завмерла.

Її сірий костюм затремтів. Старий вузол «Гермеса» перестав живити її аватар.

Юр скинув останнє блокування.

— Є!

Раен кинувся до аварійного рубильника й опустив його.

Резервний канал закрився.

Генераторна потужність повернулася в основний контур.

Тридцять дев’ята секунда.

Темна форма вдарила по полю.

Міра, зціпивши зуби, підняла доковий контур на останні три відсотки.

Сорокова.

Поле спалахнуло білим.

Удар відкинуло.

Стикувальний коридор втримався.

Генератор стабілізувався.

А Надія Карр упала біля старого вузла.

Її аватар не вимкнувся повністю. Шолом тріснув. Зсередини не було обличчя — тільки світло, прах і темрява, яка колись, можливо, була людиною.

Раен підійшов ближче.

— Надіє.

Вона повернула голову.

— Вони залишили нас.

— Я знаю.

— Ви теж когось залишите.

— Можливо.

— Тоді яка різниця?

Раен довго мовчав.

Потім сказав:

— Ми будемо пам’ятати імена.

Пауза.

Надія ніби засміялася, але звук був схожий на збій.

— Це мало.

— Так.

— Але більше, ніж дали вам.

Її світло слабшало.

Лія, яка слухала канал, раптом сказала:

— Вона хоче почути ім’я.

Раен не зрозумів.

— Чиє?

Лія відповіла:

— Своє. Не як протокол.

Раен опустився на одне коліно біля аватара.

— Надія Карр. Головна інженерка «Гермеса-До». Ти не була системою.

Ілана додала тихо:

— Ти була людиною.

У командному центрі Ельза Рік заплющила очі.

— І ми залишили тебе.

Це було перше справжнє визнання з її вуст.

Аватар Надії перестав тремтіти.

— Не залиште дітей, — прошепотіла вона.

Потім згасла.

Генераторний зал мовчав.

Не мирно.

Винно.

Юр Масс стояв біля пульта, обпалений, сірий від праху, з порожніми очима.

— Я зрадив, — сказав він.

Сава підійшов до нього.

— Так.

Юр підняв погляд.

— Я хотів урятувати їх.

— Я знаю.

— Це не виправдання.

— Ні.

— Що буде зі мною?

Ілана відповіла:

— Рада вирішить.

Юр кивнув.

— Мою дружину й сина...

Раен сказав:

— Їх не викреслять через тебе.

Юр заплакав знову.

— Чому?

Раен подивився на згаслий аватар Надії.

— Бо ми щойно дуже дорого згадали, що провина не має передаватися як сімейний пайок.

Міра повернулася з докового контуру, бліда, із обпаленими пальцями, але жива.

Раен побачив її й пішов назустріч, забувши про власний біль.

Вони зупинилися одне перед одним на пів секунди.

Потім Міра вдарила його кулаком у груди.

— Ти вижив.

— Ай. Так. Дякую за перевірку.

— Ідіот.

— Твій.

Вона обійняла його. Не стримано. Не обережно. Не для протоколу. Вона вчепилася в нього так, ніби генератор, поле й темна форма можуть зачекати, бо ця одна людина повернулася.

Раен обійняв її здоровою рукою.

Ілана відвернулася.

Сава зробив вигляд, що перевіряє Юра.

Муха, під’їхавши ближче, сказав:

— Емоційне перевантаження в генераторному залі. Рекомендація: не відключати. Це, схоже, теж тримає світло.

Пізніше, коли генератор стабілізували, а першу хвилю знову перенесли на підготовку, рада зібралася в командному центрі.

Юра взяли під охорону, але не кинули в ізолятор. Він залишився під медичним наглядом. Це обурило частину колоністів. Інша частина мовчала, бо надто добре розуміла, як легко любов до своїх може стати ножем у спину чужим.

Ельза Рік вийшла перед радою сама.

— Надія Карр була інтегрована в аварійну систему «Гермеса-До» без повного юридичного дозволу, — сказала вона.

Бор Тарек, присутній через відкритий канал, хмикнув:

— О, нарешті мертву жінку оформили неправильно. Найбільша проблема, звісно.

Ельза не відповіла сарказмом.

— Її залишили після аварії. Компанія класифікувала її як втрачений модуль. Не як людину.

Орвелл тихо сказав:

— Це буде в загальному архіві.

— Так, — сказала Ельза.

Усі подивилися на неї.

— Повністю, — додала вона.

Це не спокутувало нічого.

Але це був перший раз, коли Ельза не спробувала замкнути правду в сейф.

Міра подивилася на Раена.

Він прошепотів:

— Можливо, навіть у корпоративних привидів бувають ранкові прозріння.

— Вона не привид.

— Знаю. Привиди іноді людяніші.

До ранку центральна система створила новий файл.

НЕКРОЛОГ_АСТЕРІЯ-9_ЧЕРНЕТКА_14

Текст з’явився на екранах тихо, без сирени:

Зрада біля генератора майже вимкнула колонію, але люди встигли згадати: найстрашніші двері відчиняють не вороги, а ті, хто боїться втратити своїх. Генератор знову тримає світло. Та довіра вже працює на аварійному живленні.

Нижче проступив наступний рядок:

НАСТУПНЕ: НЕКРОЛОГ У ПРЯМОМУ ЕФІРІ.

Муха прочитав і тихо пискнув.

— Некролог у прямому ефірі. Нарешті контент для всієї родини, якщо родина вже втратила здоровий глузд.

Бор у каналі сказав:

— Ти занадто багато думаєш після ремонту.

— Так. Це дефект чи розвиток?

— У людей різниця не доведена.

Міра стояла в генераторному залі біля Раена. Попереду був день першої хвилі, прямий ефір, корабель, поле, тіні, темна форма й колонія, яка вже знала: зрадити може не лише ворог, а й той, кого ти розумієш.

Вона взяла Раена за руку.

— Довіра на аварійному живленні, — сказала вона.

— Але живленні, — відповів він.

— Поки що.

— Моє улюблене слово.

Вона втомлено всміхнулася.

Генератор гудів під ними рівно.

Не спокійно.

Рівно.

І в цій колонії це було майже дивом.