Частина ІІ. Лист, який не мав адреси

Після фрази тітки Ліди в кухні стало так тихо, що навіть фікус Степан, здається, припинив фотосинтез із моральних міркувань.

Юлія дивилася на стару жінку й намагалася зрозуміти, у який саме момент звичайний ранок, що починався з кави, ноутбуків і контрольованої нервової катастрофи, перетворився на сімейний розтин без анестезії.

Ваші батьки знали одне одного краще, ніж ви думаєте.

Ця фраза не мала права звучати так буденно. Її не можна було вимовляти між пиріжками, чашками, печивом і відкритим ноутбуком. Для таких речень потрібна гроза, церковні дзвони, погано освітлений коридор, хоча б один старий годинник, що зупиняється в потрібний момент. Але життя, як завжди, економило на декораціях. Воно викинуло правду просто на кухонний стіл, поруч із недопитою кавою та телефоном, на якому все ще світився лист від Листоноші.

Олександр сидів поруч, надто нерухомий.

Юлія відчула це навіть не очима — шкірою. Його присутність була поруч завжди тепла, жива, трохи важка, як ковдра, під якою можна сховатися від світу, якщо світ знову вирішив поводитися як п’яний сапер.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-yake-chekalo-bez-nas-b455323?c=5048121