Частина ІV. Жити разом небезпечніше, ніж сумувати

Батько Юлії піднімався сходами довше, ніж мав би.

Принаймні так здавалося Юлії.

Коли домофон замовк, у квартирі раптом стало чути все: як гуде холодильник, як крапля води впала в раковину, як Максим надто обережно поклав диктофон на стіл, як Ніна перегорнула сторінку блокнота, як тітка Ліда пробурмотіла щось схоже на молитву, але з інтонацією прокльону.

Олександр стояв поруч із Юлією й тримав її за руку.

Не міцно. Не так, щоб утримати. Просто так, щоб вона знала: якщо земля під ногами почне провалюватися, він хоча б чесно провалиться разом із нею, а не буде з балкона кричати практичні поради.

У цьому, мабуть, і полягала доросла любов: не в тому, щоб рятувати людину від усього, а в готовності стояти поруч, коли все одно врятувати неможливо.

— Він довго йде, — сказала Юлія.

— Може, ліфт не працює, — відповів Максим.

— У нас ліфт працює.

— Може, він веде внутрішній монолог.

— Батьки, які запізнюються на десять років, мають право на монолог у під’їзді, — сказала тітка Ліда. — Головне, щоб не надто художній. Бо старші чоловіки, коли починають красиво каятися, часто забувають сказати факти.

Юлія глянула на неї.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-yake-chekalo-bez-nas-b455323?c=5050180